Інструментальний блок (рівень) методологічних знань

Інструментальний (блок) рівень пізнавальних способів методології відрізняється від філософського (світоглядного) тим, що за своїм змістом, він складається з певної системи більш конкретних пізнавальних способів – методів, які особисто використовуються тим чи іншим суб’єктом (науковцем) в якості інструменту для пізнання обраного ним явища або процесу.

Отже основною структурною одиницею цього рівня методологічних знань є метод. Незалежно від конкретної науки, галузі знань чи навчальної дисципліни «метод» (із грецьк. μέθοδος – шлях крізь, до чого-небудь), являє собою спосіб, за допомогою якого досягається певна пізнавальна мета.

Метод повинен відображати специфіку процесу пізнання, орієнтувати суб’єкта пізнання на його здійснення: які і в якій послідовності необхідно здійснювати процедури, які сторони досліджуваного необхідно вивчати, а від яких можна абстрагуватися, яким чином необхідно застосовувати в пізнанні теоретико-понятійний апарат, тим самим визначати найбільш доцільний шлях досягнення об’єктивної істини [12].

Починаючи з часів Платона метод розглядають як шлях, що веде до істини. Не зупиняючись на детальному вивченні еволюції поняття «метод» в науці, лише відзначимо неоднозначність тлумачення його змісту. Зокрема, метод розглядають як:

– теорію або вчення, форму теоретичного чи практичного відношення людини до дійсності, що має на меті отримання певного результату, загальний підхід, цілеспрямований процес використання певних знань тощо [13];

– сукупність прийомів, що використовуються для досягнення мети [14];

– органічно цілісну,складну систему прийомів, способів пізнання об’єкта і предмета даної науки, зміст яких складає набір правил, принципів, що орієнтують дослідника при здійсненні тієї чи іншої дослідної процедури, використаної для пізнання предмету даної науки, розкриття закономірностей функціонування і розвитку права у всій його повноті та всебічності [15];

– шлях, що веде до раціональної, а відтак зрозумілої і контрольованої відповіді на питання теоретичного пізнання, практичного досвіду або пошуку меж цього пізнання [16].

Дослідник досягає мети за допомогою певного метода або їх сукупності, реалізованих в практичній діяльності шляхом виконання цілеспрямованих дій, якими і є засоби, прийоми. М. Алексєєв розглядає метод у вигляді системи ідеальних (знанієвих) способів [17]. Метод – категорія ідеальна, він є результатом інтелектуальної діяльності і відноситься до світу знань. Переходячи із світу знань до світу практики, метод проявляється не сам по собі, а у вигляді певних раціональних прийомів, способів дії.

Науковий метод не є штучно сформульованою або передбаченою ззовні і накладеною на пізнавальну діяльність теорією, він являє собою вираз основного змісту отриманого знання, його принципових особливостей, закономірностей його власного розвитку. Істинність методу є, таким чином, істинністю наукової теорії, що лежить в її основі, складає душу і сутність [18].

Отже метод (науковий метод) – це пізнавальний спосіб, за допомогою якого вирішується певне конкретне наукове завдання. У питанні про систему методів пізнання взагалі та юридичної науки зокрема єдності немає.

Одні фахівці виділяють такі методи правової науки: 1) загальний діалектико-матеріалістичний метод; 2) прийоми, що розробляються логікою (аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, аналогія, моделювання, абстрагування, системно-структурний підхід, експеримент тощо); 3) методи соціальних (неюридичних) наук: конкретно-соціологічні, статистичні, соціально-психологічні, аналізу історичних джерел; 4) кібернетичні та математичні методи; 5) власні методи правознавства – прийоми тлумачення права, порівняльно-правовий тощо. Перелік цих методів, з яких власне один є спеціальним для юридичної науки, викликає серйозне питання щодо змісту, а точніше предмету науки, яка має такий різноманітний методологічний арсенал.

Інші, розуміючи хибність такого широкого підходу до визначення методів правової науки, інші фахівці методи пізнання права поділяють на три види: 1) загальний діалектико-матеріалістичний метод; 2) методи, загальні для всіх або більшості наук, але спеціальні відносно до загального; 3) приватноправові методи [19].

Треті – виділяють методи філософського, загальнонаукового і приватнонаукового рівнів. До першого рівня відносять філософські категорії, поняття і принципи пізнання: історичне і логічне, конкретне і абстрактне, загальне і особливе, ціле і частина тощо, до другого – ті, що використовуються більшістю наук; до приватно наукових – методи, що діють в межах однієї або декількох наук (порівняльний, техніко-юридичний) [20].

Домінуючою в наведеному переліку точок зору є така, що представляє систему методів у вигляді ієрархічної будови, структурними елементами якої є:

– загальні (філософські) методи;

– загальнонаукові методи;

– приватно-наукові методи;

– спеціальні методи [21].

Однак така структура далека від досконалості. Більше усього питань викликає третій рівень – приватно-наукові методи. По-перше, невдалою є їх позначення як приватно-наукових (переклад з російської мови – частно-научные). По друге – вказівка на те, що вони використовуються окремими групами наук не дозволяє їх диференціювати як самостійну групу, оскільки загальнонаукові методи можуть використовуватись теж відносно групи наук.

Більш логічною виглядає така вертикальна структура методів.

– загальнофілософські (універсальні) методи;

– загальнонаукові методи – методи, які використовуються всіма науками або ж певною групою наук (наприклад технічних, природних або ж гуманітарних);

– спеціальні методи конкретної науки та її галузей – методи, що використовуються окремою наукою і є власним її методом (історичний – історія;соціологічний – соціологія; математичний – математика, юридичний – юриспруденція тощо);

Виходячи з того, що сучасне наукове пізнання має було б доцільно, на нашу думку, додати групу

– спеціальних методів, запозичених з інших наук, що зумовлено міждисциплінарним характером сучасного наукового пізнання.

У певному співвідношенні з поняттям методу знаходиться поняття «методологічний підхід». Слід зазначити, що це питання є одним з найменш розроблених в наукознавстві. В сучасній юридичній літературі можна зустріти посилання на такі підходи як: аксіологічний, антропологічний, економічний, гендерний, генетичний, гуманістичний, герменевтичний, діяльнісний, догматичний, інформаційний, історичний, кібернетичний, комплексний, логічний, порівняльний, психологічний, семіотичний, синергетичний, системний, соціокультурний, соціологічний та інші [22], [23]. Виходячи з цього різноманіття М. Кельман слушно зауважує, що підхід «може контекстуально означати й розгляд питання, і оцінку з певних позицій, і аналіз із залученням категорій та понять конкретної науки або метанаукової сфери, і претензію на застосування конкретного наукового методу, і просто залучення деяких неюридичних понять»[24]. Ситуація ускладнюється ще і тим, що нерідко метод і підхід розглядаються як взаємозамінні терміни.

Базуючись на визначенні підходу, наведеному в тлумачних словниках як «сукупності прийомів, способів... у вивченні чого-небудь…»[25] і враховуючи те, що прийом чи «спосіб теоретичного дослідження або ж практичного здійснення чого-небудь»[26] – це метод, зазначимо, з формальної точки зору наведений вище перелік «способів вивчення» можна віднести до методологічних підходів. Якщо розглядати це питання не формально, а змістовно, то ми бачимо, що ці методологічні підходи за змістом суттєво різняться. В наведеному переліку підходів ми б виділили дві групи.

Перша з них об’єднує в собі способи пізнання, спрямовані на оцінку явища з певних позицій та визначення на цій основі основного шляху, стратегії розв'язання поставленого завдання. Оскільки такі підходи є світоглядними за своїм змістом і безпосередньо пов’язані з парадигмою, то доцільно було б їх назвати парадигмальними підходами. Базовими для правової науки є парадигмальні підходи на основі теорій праворозуміння: а) догматичний (варіанти: «нормативістський», «позитивістський», «аналітичний», «формально-юридичний» і т.п.); б) соціологічний («генетичний», «реалістичний» та ін.); в) аксіологічний («ціннісний», «природно-правовий», «антипозитивістський», «психологічний», «суб'єктивний» тощо)[27].

Іншу групу складають «нейтральні» за своїм змістом, суто інструментальні підходи, які уявляють собою сукупність способів пізнання, «ансамбль» взаємозалежних наукових методів [28], що вирішують одне спільне науково-пізнавальне завдання. Оскільки такий підхід виявляє себе саме тоді, коли для вирішення конкретних дослідних завдань необхідно залучити в юриспруденцію методологічні засоби метанаукового плану (загальна теорія систем, теорія моделювання тощо) або інших наук, такий метод доцільно було б визначити, як слушно пропонує О. Скакун [29], дослідницьким методологічним підходом.

Контрольні запитання для самоперевірки знань

1. Розкрийте зміст поняття «методологія».

2. Розкрийте зміст поняття «методологія правознавства»

3. Схарактеризуйте підходи щодо визначення структури методології.

4. Схарактеризуйте філософський (світоглядний) рівень методологічних знань.

5. Визначте місце «домінуючого світогляду» в структурі методології.

6. Визначте місце «стилю наукового мислення» в структурі методології.

7. Визначте місце «наукової парадигми» в структурі методології.

8. Визначте місце «наукових принципів» в структурі методології.

9. Схарактеризуйте інструментальний блок (рівень) методологічних знань.

10. Дайте визначення «методу».

11. Розкрийте зміст поняття «методологічний підхід».