Тема 15. Специфіка та особливості хорового виконавства

Хорове мистецтво являється одним з різновидів музичного мистецтва, а хорове виконавство – одним з різновидів музичного виконавства. На його підставі лежать закономірності, притаманні будь-якому музично-виконавському мистецтву як творчому процесу відтворення музичного твору виконавськими засобами. Також, як й інші види музичного виконавства, хорове виконавство являє собою вторинну, відносно самостійну, художньо-творчу діяльність, творча сторона якої проявляється у формі художньої інтерпретації і матеріалізації у живому звучанні задуму композитора; також, як і в інших видах і жанрах музичного виконавства в хоровому жанрі виконавці впливають на слухача за допомогою звуку, використовуючи зміни його часові та просторові якості, як:

– темпоритмічні;

– агогічні;

– інтонаційні;

– темброві;

– динамічні;

– артикуляційні відхилення;

– різноманітні засоби звукоутворення.

Проте хорове виконавство має свої специфічні якості:

а) людський фактор (хор – живий організм, що складається з людей, які думають та відчувають однаково);

б) синтетичний характер (зв’язок зі словом);

в) специфіка інструмента (людський голос);

г) колективний характер;

д) наявність диригента, який являється творчим посередником між автором (авторами) та співаками, що безпосередньо впливають на слухача.

Кожна з цих особливостей варта спеціального розгляду.

 

Людський фактор

В більшості хорознавчої літератури специфіка хору пов’язана в першу чергу з його вокальною природою і, відповідно, з якостями й навиками, необхідними для вокальної діяльності. Залишається без належної уваги той факт, що хор складають не голоси, а володарі голосів – живі, мислячі і чутливі люди, які вступають в процес творчої діяльності у відповідні відносини як один з одним, так і з диригентом.

Між тим це дуже важливий момент, який визначає специфіку й хорового „інструменту”, і хорового виконавства, тому що якості хору залежать не тільки від звучання хорових голосів, а й від того, як відносяться співаки один до одного та до свого керівника, наскільки схожі їх естетичні потреби, інтереси, мотиви, прагнення; від того, яка творча, моральна, естетична атмосфера в колективі, наскільки єдине їх розуміння художніх потреб.

Відомо, що якщо хор являє собою один організм, якщо він рухається одним бажанням якомога краще виконати зауваження диригента, він може творити чудеса. Тому однією з головних задач, яка лежить перед керівником хору, являється узгодження індивідуальних художніх намірів учасників хорового колективу й спрямування їх творчих зусиль в єдине русло – іншими словами, встановити зі співаками творчий та діловий контакт. Одним це вдається практично відразу, для інших ця складова диригентської діяльності залишається важким мистецтвом, набутим разом з досвідом.

Об’єктом впливу диригента являється людина, його розум, душа і серце, і це зближує диригентську діяльність з педагогічною та виховною. Причому виховна сторона диригентської, режисерської, педагогічної творчості має особливо багато спільного саме в емоційно-комунікативній сфері, пов’язаній з безпосередньою взаємодією педагога та учнів.

Контакт, взаємозв’язок, взаємовідносини з іншими людьми в будь-якій діяльності – явище дуже складне, тим паче в диригентській діяльності. Серед факторів, сприятливих встановленню контакту, можна назвати:

– творче обличчя керівника та його музичний і людський авторитет;

– природну обдарованість та артистизм;

– практичний досвід;

– педагогічні здібності.

Сучасна педагогічна наука виділяє в якості основних педагогічних здібностей наступні:

1) дидактичні здібності, які дають можливість розробляти та приміняти методи передачі учням знань та навичок за рахунок спільних закономірностей навчання;

2) конструктивні здібності, які допомагають формувати особистість учня, передбачати результат педагогічної роботи, передбачати поведінку учня в різних ситуаціях;

3) перцептивні здібності, тобто здібності до сприйняття та розуміння психології учня та його психологічний стан;

4) експресивні здібності, тобто здібності до зовнішнього вираження своїх думок, знань, переконань і почуттів шляхом мови, міміки та пантоміміки;

5) комунікативні здібності, які допомагають встановленню правильних відносин з аудиторією (педагогічний такт, розуміння індивідуальних та вікових особливостей);

6) організаторські здібності.

Засобами педагогічного спілкування диригента з хором являються виконавський показ (голосом чи на інструменті), мова, а також немовні засоби спілкування – зовнішній вигляд, жести, міміка, інтонація.

Мова являється найважливішим засобом отримання та передачі інформації, засобом комунікації. За допомогою мови керівник пояснює колективу свої художньо-естетичні критерії, емоційно заражає хор своїм „баченням” твору, хвалить та критикує, організовує процес репетиції, підтримує дисципліну, регулює творчу атмосферу. Така різноманітність функцій свідчить про те, що у своїй роботі диригент використовує всі три комунікативні сторони мови:інформаційну, виразну, волевиявлену.

Інформативна сторона проявляється в передачі знань і передбачає вміння знайти слова, точно втілюючи думку.

Виразна сторона допомагає передати почуття і відношення керівника до предмету повідомлення.

Врешті, волевиявлення спрямовано на те, щоб підпорядкувати дії слухача ідеї керівника.

Слід пам’ятати, що психологічній природі сприйняття відповідає мова ясна, достатньо коротка образна, емоційна, але не обов’язково стерильно правильна. Диригент повинен висловлювати свою думку, стисло користуючись небагатими, але точними словами. Багатомовність диригента, як правило, викликає негативну реакцію хору, особливо якщо його висловлення не підкріплені ясними та впевненими вокальними і диригентськими показами, за допомогою яких можна швидше та ефективніше досягнути бажаного результату. Мова диригента не повинна бути нарочито „красивою” чи „кокетливою” тому, що високі слова, використані досить часто, гублять своє істотне значення. По тій же самій причині диригенту не слід довго говорити в підвищеному та роздратованому тоні. Взагалі слід пам’ятати, що вірно віднайшовши тон спілкування – половина успіху в досягненні контакту з аудиторією.

Важливе значення для активізації інтересу і розвитку комунікативних зв’язків має образність мови. Аналогії, використання порівнянь, метафор діють на уяву виконавця, роблячи їх сприймання більш гострим. Шутка, гумор – теж вид образної мови. Вміння керівника бути дотепним має важливе значення для встановлення дружелюбної атмосфери, зняття напруги.

Дуже важливий момент мовної виразності – знаходження потрібної інтонації. Інтонація (від лат. іntonatre – голосно промовляти) означає тон мови, її ритміко-мелодичну характеристику, чергування підвищення або пониження голосу. Інтонація, з якою промовляється фраза, може бути добродушною чи злою, грубою чи м’якою, розгубленою чи впевненою, в’ялою чи енергійною.

У встановленні контакту з хором велику роль відіграють і немовні засоби спілкування, характеризуючи вигляд і поведінку диригента, -- жест, міміка, манера триматися і т. д. За допомогою цього можна встановити істинний його стан. Так, наприклад, поривчасті рухи, блискучі очі виражають радість; опущені плечі, сумне обличчя, похмурий погляд – смуток; різкі, бурні, рішучі жести, палаючий погляд, потворне обличчя – гнів; скупі рухи, нерухомий погляд, зжаті губи – упертість. А оскільки для диригента поза, жест, рухи, міміка являються не тільки знаками виявлення його творчих намірів, але й засобами впливу на виконавський колектив, вони повинні бути об’єктом уважного вивчення.

К.С. Станіславський рекомендував починаючим акторам вправи, в яких погляд, міміка, жест не доповнюють, а заміняють словесний текст. Він писав так: „Вот это невидимое общение через влучение и изучение, которое, наподобие подводного течения, непрерывно движется под словами и в молчании, образует ту невидимую связь между объектами, которая создаёт внутреннюю сцепку”. Станіславський також підкреслював необхідність для актора за вираженням очей партнера встановлювати його стан, щоб з правильної „ноти” починати спілкування з ним на сцені. Адже, керівник хорового колективу – це завжди конкретна людина зі своїми позитивними та негативними якостями, зі своїм характером, темпераментом, складом розуму, культурним розвитком, інтелігентності, рівнем музичної та спеціально-хормейстерської підготовки, образного і асоціативного мислення, артистизму. Хтось більше приваблює до себе як музикант, хтось – як педагог, хтось – як особистість. Але прагнути до постійного розвитку і вдосконалення кожен керівник зобов’язаний, тому що йому довіряють свій талант, свої голоси, свій час, а це велика відповідальність.

 

Зв’язок зі словом

На відміну від таких мистецтв, як література, живопис чи скульптура, що описують та конкретизують предметну сторону подій, музика здатна розкрити лише загальний їх характер, що виражає той чи інший емоційний стан. Коли ж вона вступає у взаємодію з яким-небудь немузичним засобом – словом, картиною, то її виразні можливості значно розширюються і посилюються.

Особливо чітко проглядається такий зв’язок, якщо музика написана на поетичний текст. В цьому випадку у музиканта-виконавця і у слухача з’являється можливість осягати зміст твору не тільки інтонаційним шляхом, але й через змістовне значення тексту.

Можливості прочитання літературного тексту в музиці надмірно широкі. Дуже часто він народжується разом з музикою, іноді ж музика народжується раніше, тоді поету чи композитору приходиться підтекстовувати мелодію. Але в більшості випадків музика хорового твору пишеться на готовий текст. При виборі тексту композитора цікавить перш за все ідея, образ, настрій, висновок в ньому, зміст, який би був йому близьким, знайшов би відгук в його душі. І приступаючи до написання музики, композитор прагне по-своєму виразити основну думку та зміст тексту. Тим не менше, у цьому випадку музичний образ не завжди адекватний образу поетичному; вони взаємодіють у синтезі, доповнюючи один одного.

Синтетичний характер хорової музики впливає не тільки не зміст, форму, побудову творів, але й на їх виконавське інтонування. Закони музичної форми у хоровому жанрі вступають у взаємодію з закономірностями поетичної мови, що визиває специфічні особливості формотворення. Більш узагальнений чи більш деталізований підхід до поетичного тексту в значній мірі визначає характер вокальної мелодії, вибір композитором той чи іншій структурі, того чи іншого метра та ритму. Тому аналіз диригентом поетичного тексту повинен бути двостороннім, що потребує підхід як зі сторони образно-змістовної, так і конструктивної, оскільки обидві в певній мірі впливають на характер музичної виразності і форму хорового твору. Такий підхід, природно, потребує від диригента глибоких знань в галузі поетичних жанрів, форм та часової організації поетичного тексту.

В поетичній та прозаїчній мові окрім словесних виявляють ще фразові наголоси, виділяючи найбільш важливе по змісту слово семантично-синтаксичної групі. Кожне достатньо обширне речове висловлювання розпадається на кілька наголосів, різних по своїй силі. У взаємодії від своєї змістовної та художньої функції розділові знаки відображають композитором в музиці за допомогою цезур (ритмічних зупинок, пауз, люфтпауз). Характер цезур у вокальній мові, співпадання або неспівпадання їх з тим чи іншим видом цезур у вірші має велике виразний характер.

По відношенню до побудови вірша музичні цезури діляться на три види:

1) ритмічні чи віршовані – тобто відповідні римі і закінченню кожному рядку;

2) синтаксичні – відповідні синтаксичним відрізкам, відокремленими знаками зупинки;

3) асинтаксичні – не пов’язані ні з закінченням вірша, ні з синтаксичними відрізками.

Все це диригент повинен враховувати, тому що усвідомлення ним логіко-граматичних, формотворчих і художньо-виразних функцій пунктуації благодійно скажеться на формуванні об’єктивної трактовки твору.

Слово і музика, по суті, дві теми; кожна величезна область людської творчості. Про них можна говорити і окремо: поет і літературознавець стали б говорити про поезію, музикант, композитор, музикознавець про музику. У витоках культури вони нероздільні і предстають перед нами як хоровий спів. Витоки хору сягають античності. Хоровий спів проникав у всі сфери життя античного суспільства. В хоровому співі благали і величали богів: гімни Зевсу, пеани Аполлону, дифірамби Діонісу. І хором же славили подвиги героїв війни або переможців на Олімпійських іграх. Оди Піндара розраховані на виконання хором. Хоровий спів супроводжував працю і від бенкету симпозіуми з їх веселою пиятикою і вченими бесідами, весілля і похорони, військові походи, битви і тріумфи полководців, державні святкування і релігійні церемонії. З явища життя і культу хорове виконання рано стає явищем культури. Нам добре відомо про музичні змагання спочатку дифірамбних, а потім і драматичних хорів: європейські трагедія і комедія народилися в грецькому театрі з хорової кантати. Нарешті, так важливе для життя хоровий спів осмислюється в релігійно-філософській античності як образ космічного буття і як образ упорядкованого суспільства. Свою ідеальну державу Платон представляє у вигляді зглагоджено співаючого хору. Він же вслід за Піфагором пише про небесну гармонію, музику сфер: вона створюється співом сирен, що сидять на осях семи планетних сфер. Але найстародавнішим і в той же час найдовговічнішим прообразом хору виявилися Музи, що співають на Олімпі змінними голосами під акомпанемент золотої аполонової ліри. Можна думати, що з цим ідеальним і життєвим образом пов'язаний антифонний спів в християнському храмі і представлення ангельських ликів (хорів) в християнському мистецтві. Такі витоки і деякі моменти історії хорового мистецтва. Воно живе і тепер, представляючи найплідніший, прекрасний і вражаючий союз двох великих областей людської творчості: слова і музики. В співі хору ми чуємо музичну інтерпретацію прекрасних віршів прекрасних поетів: Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франко, Л.Костенко, О.Пушкіна, М.Лермонтова, О.Толстого, О.Блока, та ін. Увага до слова у хормейстера повинна бути свідомою: він повинен відбирати твори, що мають високе етичне значення, а воно яснішає перш за все в слові, і починати роботу з аналізу поетичного тексту.

В благоволінні до людей, в благоговійному відношенні до правди і краси, чудової в музиці і слові, бачиться професія диригента і в цьому, можливо, секрет і запорука його творчості. Бо якщо істина народжується любов'ю, то і творчість, творення прекрасного мислимі тільки з нею. "Більше віри, більше любові, писав Ф. Достоєвський, а де є любов, там майже все зроблено". Звичайно, в нашому випадку в це "майже" входить дуже багато що: і природна обдарованість, і серйозна освіта, професійна і загальногуманітарна, і успіх, і величезна праця. Мова тут не про одну кількість праці, але про одержимість нею, про відданість, про неподільну любов до мистецтва, нарешті, про натхнення, без чого не буває справжньої виконавської творчості. Відданість високому мистецтву, творча праця, твереза самооцінка, відчуття самоіронії показують, що для гідного музиканта існують і об'єктивність і надособистісні цінності. І серед них виступають на передній план самовідданість і етична чистота, краса і добро, відповідальність перед суспільством. Сформований ним серйозний репертуар, глибоке і тонке його розуміння, проникливе, осмислене виконання хору, це його обличчя, свідоцтво його культури, інтелігентності і професіоналізму. Знаменитий письменник Вольтер напівжартівливо сказав одного разу, що не віддає перевагу жодній з Муз, але любить всю їх дев'ятку. Тим самим він по своєму звичаю і філософському складу розуму сформулював загальне правило людської обдарованості, яка, виявляючись в одній області, захоплює і суміжні. Деякі творчі професії (чи не все?) прямо припускають, вимагають, не можуть відбутися інакше як за умови такої комплексної обдарованості. Можна наводити довгий перелік якостей, необхідних хормейстеру, які диктуються практикою і з посиланням на наукову літературу. Але до них потрібно додати й індивідуальні властивості: педагогічну і людську обдарованість. Вона живить музичну творчість і виявляється в його потаємності диригентської професії.

 

Отже, синтетичний характер хорового виконавства обумовлює необхідність розгляду диригентом поетичного тексту і музики в їхньому поєднанні. При цьому взаємодія музики і тексту повинно оцінюватись з точки зору відповідності форми і структури вірша і музики, взаємодії музичних і поетичних засобів виразності, спільної відповідності поетичних тем і образів.

 

Специфіка інструменту

На відмінну від музиканта-інструменталіста інструментом хорового виконавця являється співацький голос. Зрозуміло, що хорове виконавство залежить як від якості співацьких голосів, які складають хор, так і від вміння кожного учасника хору володіти своїм голосом.

Співацький голос – це дуже складне, багатогранне, таємниче і протирічиве поняття. З однієї сторони, це досконалий і гнучкий виконавський інструмент, оскільки він безпосередньо пов’язаний з виконавцем, з його думками, почуттями і емоціями, являючись водночас і засобом і знаряддям спілкування. Також це єдиний інструмент, здатний змінити якість звуку і темброві характеристики в залежності від жанру, стилю, образно-емоційної сфери музичного твору.

З іншої сторони, як і всякий музичний інструмент, співочий голос володіє рядом властивостей, мірою виразності і розвиненості, який говорить нам про вокальну майстерність співака. Так, відрізняють співацькі голоси, поставлені (професійний спів) і непоставлені, побутові; „відкриті” і „прикриті”, рухомі і „тяжкі”. Крім цього, кожний співацький голос характеризується висотою, діапазоном, силою, тембром, мірою виразності вібрато і деякими іншими особливостями, які формуються і удосконалюються тільки при умові довгої, складної, і обов’язково грамотної педагогічної роботи. Слід особливо відмітити останній момент, оскільки головна складність роботи з голосом полягає в тому, що управління процесом співу і контроль за ним здійснюються виключно за допомогою якісної оцінки звучання. Співак не може взяти свій інструмент в руки, роздивитися його пристрій, слідкувати очима за його роботою. Надати гортані потрібно найбільш зручне і вигідне положення він може тільки інтуїтивно.

Дихання також складний процес, який не піддається спостереженню. Недосяжні спостереженню і способи підвищення і пониження звуку, оскільки виконується закритими в гортані голосовими зв’язками, функції яких чисто рефлекторні. Нарешті, співак мусить супроводжувати своє виконання вимовою слів, що для нього є обов’язковим і надто важким процесом.

Саме робота над співацькими навичками є той стрижень, навколо якого розгортаються інші елементи учбово-хорової роботи. Тому хормейстер повинен дуже добре знати і відчувати співацький процес, сам володіти голосом, бути в співочій формі, постійно удосконалювати свою вокальну майстерність, щоб в кожний момент бути готовим показати той чи інший прийом, штрих, нюанс. Якщо хочеш навчати співу інших – сам мусиш бути добрим співаком і спеціалістом в галузі вокалу. Тільки тоді ти будеш мати авторитет як хормейстер – цю істину потрібно усвідомлювати багатьом хоровим диригентам.

Колективний характер

Колективна основа, колективний принцип хорового співу пронизує всі сторони навчально-педагогічного процесу роботи з хором та концертно-хорового виконавства. Тут успіх залежить від кожного окремо та від колективу в цілому. Саме у взаємовідношенні співака і колективу, як елемента цілого полягає зміст ансамблевого виконавства. Навчити співати кожного індивідуально і одночасно навчити його співати в ансамблі – така двоєдина задача вокально-хорового навчання. Чим вище вокально-технічна вишкаленість, загальна і музична культура, художній смак кожного учасника хору, тим більше можливостей для досягнення високих художніх результатів відкривається у хорового колективу в цілому. Тільки розвинутий в вокальному і музичному відношенні член колективу буде піддатлевим, гнучким і емоційно відкликатися на художньо виконавські вимоги диригента.

Хоровий колектив поняття складне, тому що складається він з різних людей, індивідуально неповторних, різного виховання, різної культури, різного характеру і темпераменту. Часто різного віку, не кажучи вже про різні вокальні данні і музичні здібності. Загальне визначення „здоровий колектив”, „міцний колектив”, „здібний колектив” ще не означає, що кожний його учасник морально здоровий і здібний. Колектив – поняття не адміністративне, організаційне. Він не створюється наказом – він складається поступово, іноді роками. Колектив не може існувати, якщо склад його постійно змінюється.

Намагаючись визначити характерні, специфічно-ансамблеві виконавські якості, порівняємо талановитого оповідача з талановитим співбесідником. Для першого головним буде мистецтво говорити, для другого не менше важливе мистецтво слухати. Саме мистецтво слухати партнера, вміння підкорювати своє виконавське „я” з художньою індивідуальністю другого відрізняє насамперед ансамбліста від соліста. При втіленні колективно створеної інтерпретації поняття „виконавське творче переживання” трансформується в поняття „творче колективне переживання виконавців”. Природне і яскраве колективне переживання виникає тільки в результаті безперервного і всебічного контакту партнерів, їх гнучкої взаємодії і спілкування в процесі виконання.

Усі ці навички формуються в репетиційній хоровій роботі, на підставі якої лежать колективні заняття, які виховують почуття „ліктя”, загальну відповідальність за виконання. І тут багато що залежить від диригента, від його уміння дати кожному учаснику колективу рівноправну можливість найбільш повно проявити себе зараді загальної художньої мети, від його уміння виховати у кожного співака бажання творити разом.

 

Наявність диригента

Диригентське мистецтво – унікальна в своєму роді діяльність виконавської творчості, яка виникає тільки в колективному ансамблевому виконанні з метою координації творчості учасників ансамблю і базується на специфічній обдарованості, специфічних прийомах і специфічній техніці.

Диригенту окрім якостей музиканта, інтерпретатора, постановника музичного твору треба володіти такими специфічними саме для диригентської професії якостями, як:

– уміння керувати колективом;

– встановлювати творчий контакт з виконавцями;

– лаконічно і чітко формулювати свої вимоги і бажання;

– бездоганно чути хор і відповідно реагувати на неточності виконання;

– вміти планувати репетицію;

– вміти завоювати довіру, симпатію, авторитет в учасників хору (для цього треба ще й особисті якості артиста);

– обов’язково мати педагогічні здібності, оскільки керівник хору – це не тільки музикант, але й педагог-вихователь.