Звуковисотне інтонування як засіб музичної виразності

Абсолютно точне, раз і назавжди встановлене відтворення ступенів ладу і співзвуч неможливе. Відхилення від темперації (відтінки інтонацій) є невід’ємною властивістю виконання і суттєвим засобом музичної виразності. І хоча ці тонкі звуковисотні відтінки при виконанні в концертній обстановці затушовуються загальним враженням від маси доданків (гармонія, барвистість, динаміка, ритм і т.д.), вони грають вельми важливу роль в емоційній і естетичній оцінці виконання. Це властиво і співацькому голосу.

Проблема інтонування в хорі завжди була однією з найгостріших і хворобливих. Річ у тому, що, специфічною особливістю хорового мистецтва є його колективний характер;

Унісон хорової партії — першооснова ансамблю в одноголосному викладі, який часто називають унісонним.

В хоровому співі унісон проявляє себе як певна «колективна зона».

Проте досягнення унісону — це лише попередня умова всякого ансамблевого музикування.

На інтонацію мелодії впливає міра емоційного сприйняття музики виконавцем, характер музичних образів, звуковисотний малюнок мелодії, її ладогармонійна і метроритмічна будова, тематичний розвиток твору, тональний план, динамічні відтінки, а також синтаксичні елементи музичної форми.

Прямим наслідком впливу ладу на інтонацію є дія закону компенсації величини інтервалів. Суть цього закону в наявності тісного взаємозв'язку звуків, що становлять той або інший інтервал, з попереднім і подальшим звуками мелодії: якщо який-небудь інтервал під впливом певного чинника розшириться або звузиться (в порівнянні з якоюсь середньою нормою), то інший, сусідній з ним, повинен обов'язково відповідно звузитися або розширитися. Дію цього закону можна спостерігати майже на всіх інтервалах:

в рамках квінти так впливають одна на одну терції,

в октавній — кварта і квінта і т.д.

Дослідженнями доведений зв'язок виконавської інтонації з синтаксичними елементами музичної форми. Зокрема, цей зв'язок наочно виявляється при повтореннях. Якщо повторення мелодійного звороту «працює» на посилення напруги в даному місці форми, то це звичайно підкреслюється великими відхиленнями від темперації. В тих же випадках, коли повторення сприяє пониженню загальної напруги — інтонації інтервалів наближаються до темперованих.

Отже, вищезазначене дозволяє зробити наступні висновки:

Інтонування в хоровому виконанні слід розглядати не тільки як елемент, регулюючий хоровий стрій (саме з цієї позиції його звичайно визначають як «правильне» або «неправильне»), а як важливий виконавський виразний засіб, пов'язаний з інтонуючим музичним твором.

Чиста інтонація в хоровому виконанні є змінною величиною:

– норма чистої інтонації не є щось незмінне, застигле, а регулюється зонним строєм;

– залежить від різних елементів музики (звуковисотного малюнка, системи ладу, напрямку руху, динамічних і метро-ритмічних акцентів, структурної будови і т. д.);

– визначається творчим задумом виконавця і тим, як він інтерпретує даний музичний твір.

Темпоритм як засіб музичної виразності

Ніщо так не спотворює задум композитора, як відсутність у виконавця вірного темпоритму, який є не що інше як результат розуміння музичного твору в цілому: характеру його мелосу, ідеї і змісту, стилю і духу.

Темп — це певна сфера образів, емоцій, настрою, нерозривно пов'язаної з цілісним сприйняттям музики, її характером. Не випадково більшість термінів для темпових позначень, лише побічно вказуючи на швидкість, передають в основному той або інший стан, що виражається музикою.

Повільні темпи — віддзеркалення спокою, урочистості, величності; середні — стриманості, зосередженості, розміреності;

швидкі — запалу, жвавості, схвильованості. Інакше кажучи, уявлення про темп є в основному якісним, а не кількісним.

Не випадково музиканти-виконавці віддають перевагу словесним позначенням темпу (його якісну характеристику) метрономічним позначенням, хоча і вдаються до останніх, коли необхідно встановити точний темп.

М. Римський-Корсаков говорив, що метрономічні вказівки він ставить для немузикальних диригентів, диригенту-музиканту метроном не потрібний, він по музиці відчуває темп.

Знайти правильний темп достатньо складно, оскільки він включає цілий комплекс понять, в яких швидкість є не початковим моментом, а наслідком поєднання різних обставин — характеру самого твору, умов його виконання і сприйняття. Зокрема, темп найбезпосереднішим чином пов'язаний з гармонією, ладом, мелодикою, ритмом, формою, фактурою твору.

На темп впливає характер мелодії. Мелодійний малюнок, багатий широкими скачками, хроматизмами, затриманнями, вимагає для виразності його сприйняття дещо заповільненого руху.

Співуча, протяжна мелодія, що втілює настрій споглядання або роздуму, підказує виконавцю неквапливий темп, тоді як безперервно спрямований вперед мелодійний рух, що передає збудження, радість або драматичний характер, вимагає швидкого темпу.

Досить поширеною помилкою виконавців є прискорення дрібних ритмічних довжин і уповільнення великих. Часто восьмі і шістнадцяті на фоні чвертей або половинних співалися раптово трохи швидше (поспішно), ніж все інше. Причина цього корениться в тому, що побачивши довгі ноти у співака виникає умовний рефлекс — поволі, а побачивши короткі — швидко. В таких випадках саме дрібні тривалості потрібно проспівувати максимально стримано.

Певний вплив на темп має регістр. Твори, в яких головним чином використовуються низькі регістри, вимагають звичайно більш повільного руху для досягнення більшої виразності. Обумовлено це важливою особливістю нашого слуху — неоднаковим відчуттям звуків різної частоти, сприйняттям високого звуку як більш польотного, дзвінкого і ясного, а низького — як більш тьмяного і тихого.

Темп виконання пов'язаний також з фактурою викладу. Щільна масивна фактура, природно, вимагає більш повільного темпу, ніж легка і прозора.

Виконавський темп має і формотворче значення. Для вибору темпу далеко не байдуже, яку функцію у формі цілого — експозиції, розробки, середньої частини або репризи виконує дана частина, де розташовані межі розділів і інші структурні моменти.

Кожному музичному твору властива певна темпова зона, в межах якої зміст і характер музики розкриваються найкращим чином.

В понятті про темп слід мати на увазі дві його сторони:

а) основний темп твору або окремих його частин і епізодів — стрижньову швидкість руху;

б) вигини темпу — різноманітні відхилення у бік уповільнення або прискорення, що органічно входять в основний темп.

Без цієї тонкої гри темповими відхиленнями, які називаються агогічними нюансами, виконання втратить всю свою виразність.

Найтиповішим агогічним прийомом, що передбачає досить значну зміну темпу, є рубато. Одна з його характерних властивостей — поєднання метричної точності з підкресленою ритмічною свободою усередині метричних долей і тактів. Регулюється рубато своєрідним законом компенсації — невеликі прискорення усередині однієї фрази і у ряді фраз ведуть до еквівалентних уповільнень, і навпаки.

Особливим випадком довільного виконання ритмічних долей і одним з суттєвих засобів виразності є фермата — повна зупинка руху музики в якому-небудь місці твору. Іноді фермати вказуються композитором, але виконавець може і сам вносити їх в партитуру, бажаючи підсилити значення того або іншого звуку, слова, акорду. Міра витримки фермати не має якоїсь однієї певної норми і залежить від її розташування у фразі, призначення, значення і ряду інших причин.

Досить часто одночасно з темповими змінами виконавці вдаються до змін динаміки. Найбільш поширений своєрідний паралелізм: прискорення на крещендо і заповільнення на дімінуендо.

Темп виконання може дещо змінюватися залежно від акустичних умов, розмірів залу, кількісного і якісного складу хору, питомої ваги, насиченості звучання.

Так, при великому складі хору можна взяти більш повільний темп, ніж при камерному. В хорах з добре поставленими, яскравими по тембру вокальними голосами немає необхідності прискорювати темп.

Колективний характер хорового виконання визначає ще одну необхідну його умову — синхронність ансамблевого звучання, яка є результатом єдиного розуміння і відчуття всіма учасниками хору темпу і ритмічного пульсу виконання, їх темпової пам'яті, ритмічного слуху і, звичайно, відповідної техніки.