Тема 10. Творча криза в професійній діяльності диригента хору.

 

Д ля того, щоб більш детально вивчити процес творчої кризи (в даному випадку, ми говоритимемо про диригентів хору), слід розглянути всі можливі причини її виникнення. Але спочатку доречно розглянути стан творчої кризи.

Криза – це стан, при якому існуючі засоби досягнення мети стають неадекватними, внаслідок чого виникають непередбачувані ситуації і проблеми. Причин виникнення творчого спаду може бути багато. Але, на жаль частіше за все ми звертаємо увагу тільки на зовнішні негативні показники. Вони, у принципі, по суті своїй є виправданнями, ніж реальними причинами. Наприклад, часто можна почути від різних керівників, так скажемо скарги на колектив, з яким він працює. Колектив не хоче працювати, або не має належної професійної підготовки для досягнень мети поставлених диригентом, немає дисципліни і т.д. Адже є одне найважливіше положення: що б не трапилося – завжди винуватий диригент. Або його емоційний посил був не достатньо переконливим і активним, або втратив внутрішній контакт з музикантами і т.п.

Словом, диригент в першу чергу повинен пред'являти претензії саме до себе, шукати причини невдач в своїх невірно організованих і проведених діях. Відсутність волі або моральне незадоволення, (також можливо і матеріальне, що теж якоюсь мірою призводить до погіршення настрою і працездатності), поза сумнівом, можуть примусити опустити руки.

Пригадаємо найбільших відомих музикантів, які були і залишаються знаменитими композиторами, виконавцями, диригентами. Серед них представники різних епох, шкіл, національностей. Багато хто переживав важкі часи. Нерозуміння серед громадськості викликало невпевненість в собі і, звичайно ж, примушувало задуматися про свої музичні здібності, не з кращого боку.

Величезні матеріальні складнощі деяких, не визнаних свого часу, майстрів призводили навіть іноді до жебрацтва і довгих років відлюдництва. Ці причини були основою хворобливих переживань і служили величезному розчаруванню в своїй професії. Період кризи міг тривати довгі роки. Це залежало від безлічі чинників. В цьому списку знаходитися навіть політична ситуація держави, яка і у наш час може вплинути на розвиток мистецтва, не даючи можливості розкритися і реалізуватися багатьом талантам.

Звичайно ж, проблема полягає не в самих складнощах політичної ситуації, а в тому, що за цими проблемами держава мало підтримує людей мистецтва і саме мистецтво. Це також впливає на особисте сприйняття людини тієї або іншої ситуації. Залежно від його уразливості і сили духу. Адже виниклі сумніви, з часом, можуть перерости в складні і непереборні перешкоди в досягненні раніше наміченої мети.

Але не варто також забувати про те що, не дивлячись на затяжні періоди кризи, багато хто подолав проблеми і вийшов із стану творчого застою.

Отже, розглянувши деякі приклади з життя знаменитих людей мистецтва, можна зрозуміти, що не все так просто і причини виникнення зовнішніх проблем беруть початок десь глибше, а точніше в глибині людської свідомості.

Так в чому ж полягає секрет перемоги? На це і поставлені вище питання можна знайти відповіді, якщо ознайомитися із загальними закономірностями функціонування людської психіки. А саме – з такими складними психологічними механізмами, як самоврядування, самоконтроль, самоудосконалення, практичне оволодіння якими вимагає спеціального теоретичного аналізу і цілеспрямованих пізнавальних зусиль. Всі ці аспекти мислення відносять до одного з найважливіших етапів становлення особистості – самопізнання, а також є складовими поняття внутрішня техніка диригента. Вона і полягає в освоєному умінні диригента управляти саме собою, своїми діями.

«Але ж диригент – це той, хто управляє кимось» - скажете ви і обов'язково матимете рацію! Тільки не до кінця. Адже диригування, в значній мірі, – парадоксальна діяльність. Усвідомити, осмислити його дійсну природу і визначальні механізми виходячи, лише з видимих чинників і здорового глузду, навряд чи вдасться. Проблема самоорганізації, управління самим собою, своїми діями є зараз достатньо гостро. Жодна людина не зуміє професійно управляти людьми, без уміння управляти собою, оскільки лише «повнота влади над собою дозволить диригенту підпорядкувати собі інших» (А. Боулт).

Згідно концепції відомого психолога А.Г. Ковальова, який глибоко і плідно розробляє питання психології самоврядування, стверджує, що наші внутрішні спонуки (мається на увазі потреби, потягу, емоції і т.д.) не можуть бути безпосередньою причиною наших дій. Вони самі вимагають постійного управління і регулювання. Але здійснюються ці процеси не «волею», як це звичайно передбачається. Воля фактично є «виконавським апаратом, інструментом», дієвою стороною нашої свідомості і самосвідомості. А волею керує «Я» як командний пристрій, як форма самосвідомості.

Як ми можемо помітити, у всякій взаємодії між людьми завжди співіснують категорії керівника і керованого. Що ж до самоврядування, яким, поза сумнівом, повинен володіти диригент, то тут керуючий і керований зливаються воєдино. Це ж торкається і дії, тобто диригент не тільки впливає на самого себе, але і сприймає ці дії, активно реагує на них.

Такого роду розділення функцій дозволяє спілкуватися не тільки з оточуючими, але і з самим собою. Бути собі ж порадником, користуючись своїм минулим досвідом, відділити себе як керівника виконання від своїх практичних дій, маючи при цьому прекрасну можливість оцінити все як би зі сторони.

Напевно, ні для кого не секрет, що багато талановитих майстрів не можуть похвалитися умінням свідомо і раціонально управляти своїми діями. Не всі професіонально володіють методами самоорганізації, внутрішньою технікою. А це і призводить до проблем.

Так само історія світової музичної культури залишила нам численні свідчення про спроби відомих виконавців оволодіти професією диригента. Але результати таких «перекваліфікацій» далеко не завжди відповідали очікуваним. Адже без достатнього рівня володіння професійним інструментом (мистецтвом диригування) неможливі і високі творчі досягнення.

З цього приводу згадуються слова Є.Ф. Світланова про те, що «можна бути блискучим музикантом, але цього ще не достатньо для того, щоб стати не менше блискучим диригентом».

Багато хто просто сподіваються на свій талант, природжене музичне чуття, або що взагалі не допустимо орієнтуються по настрою. Багато хто залежить від свого емоційного стану. Що і свідчить про те, що при всій творчій обдарованості, внутрішня техніка і саморегуляція знаходяться у цих людей не на такому рівні, щоб в належній мірі компенсувати відсутність необхідного настрою. Звідси і виникає часта невпевненість, зайва нервозність і, як наслідок, – зриви і невдачі.

Німецький диригент Фріц Буш, грунтуючись на своєму багатющому досвіді, справедливо вказує, що «крім початкового таланту, що само собою розуміється, потрібно дуже багато інших, не музичних якостей, щоб з музиканта зробити диригента». Існують видатні музиканти, які абсолютно пасують перед оркестром, і разом з ними є музиканти вельми посередні, які як диригенти добиваються неабияких результатів».

Отже абсолютно не дарма, навіть великий російський фізіолог, доктор І. П. Павлов, свого часу стверджував, що “при доброму методі і не дуже талановита людина може зробити багато. А при поганому методі і геніальна людина працюватиме в порожню”.

Ось чому кожний музикант повинен досконало володіти як своїм інструментом, так і самим собою. Проте, на жаль, далеко не завжди професійна підготовка диригентів повністю відповідає цим вимогам. Не можна розраховувати на щасливий випадок, на професіоналізм колективу, або на проведені багатогодинні болісні репетиції. Це все навряд чи може гарантувати успіх, а тим більше уникнення зривів і невдач.

Особливу увагу в діяльності диригента обов'язково потрібно приділяти репетиційному процесу. Він має свій особливий педагогічний зміст і переслідує суто конкретну мету. Репетиція не може бути використана для “визубривання” матеріалу, або для елементарного розучування нотного тексту партитури. Сама безпосередньо репетиція повинна бути переважно направлена на засвоєння матеріалу, а також на виховання колективу і вдосконалення його внутрішніх зв'язків і творчих механізмів, стосовно даної програми.

Потрібно також розуміти, що репетиційний процес в певному значенні слова не є власне просто диригуванням, тобто фізичним пристосуванням до дій хору або оркестру. На відміну від репетиційного процесу диригування є особливим видом діяльності, побудованим виключно на невербальному (тобто несловесному) спілкуванні керівника з колективом. І говорити про справжній професіоналізм диригента, про його майстерність володіння своїм інструментом можна тільки виходячи з цього критерію.

Існує багато блискучих педагогів-диригентів, які приголомшують своїми знаннями можливостей оркестрових інструментів або вокальних можливостей голосу, теорії і історії музичної культури, стилістичними особливостями творів композиторів різних епох. Але вони можуть виявитися менш інтересними виконавцями-диригентами. І тому деякі блискучі педагоги на концертній сцені несподівано виглядають буквально безпорадними, втративши свій основний інструмент – слово, яким вони так майстерно користувалися під час репетиції. Не володіючи найціннішим даром імпровізації і творчого осяяння, вони часто виявляються малоцікавими виконавцями, не здатними надихнути ні колектив, ні публіку. І практичне володіння внутрішньою технікою у них на жаль – не на належній висоті.

Педагог і диригент – різні професії з різною структурою психічних процесів, їх спрямованістю і змістом. І потрібно усвідомити, що не завжди вони поєднуються в одній людині. Тобто для досягнення щонайвищих результатів в диригентській діяльності фахівець повинен володіти в тій або іншій мірі педагогічним хистом.

Загалом ясно, що професія диригента повинна поєднувати в собі безліч різних умінь і навиків. Для отримання належних результатів потрібна постійна робота над собою плюс, звичайно ж, талант. Справедливо застерігає про це А.Франс: «У мистецтва є два самі небезпечні вороги: ремісник, не осяяний талантом, і талант, що не володіє ремеслом».

Постійний безперервний розвиток – ось запорука негаснучого успіху. «Техніка в мистецтві здатна інший раз якось придушити іскру натхнення у посереднього художника, але вона ж роздуває цю іскру у велике і непогасне полум'я у справжнього майстра» – говорив Йосип Яссер. Не випадково і натхненний художник І.Смоктуновський вважає основною характеристикою творчої особистості «прагнення до самопізнання. Людина – говорить він, - це цілий світ. І якщо вона перестає пізнавати себе і все буття, значить вона зупинилася в своєму розвитку, і, природно, її прагнення до досконалості вже виключено. Вся безмежність людини - в постійному і безперервному самопізнанні».

Існує точка зору, що кожні п'ять-сім років свідомість людини, способи її мислення, тип уяви, повинні змінюватися, освіжатися. Відбувається це через зміну методів пізнання об'єктів, переоцінку себе як особистості і виниклої критичності по відношенню до практики своєї реалізовуючої діяльності. Відповідаючи на питання чи можна уникнути творчої кризи, звернемося до книги американської письменниці Гейл Шихи «”Passages” – Переходи. Передбачені кризи в житті дорослої людини», в якій закладені основи «кризисології». Головним в цій роботі є уявлення про безперервний внутрішній розвиток і становлення людини, спрямування її здібностей до саморозвитку і самоудосконалення. На думку автора, кожний новий віковий етап – не тільки втрата, але й, одночасно, - придбання інших, можливо більш цінних якостей. З цього можна зробити висновок, що справжній художник ніколи не збавляє зусиль для вдосконалення своєї професійної майстерності. Це і дозволить йому не «падати з вікових висот, а підніматися на пік вершин».

На жаль, багато хто при виникненні важких періодів, йдуть по помилковому шляху, хватаючись за зовнішні традиційні професійні штампи і стандартні мануальні прийоми. Проте такий поверховий підхід навряд чи може підказати гідний вихід з професійного тупика. Ось чому так необхідно постійно виховувати в собі активне, творче відношення до професії і підтримувати внутрішнє прагнення проникнути крізь глибинний шар в глибинні, визначальні психологічні механізми, що становлять непорушну основу внутрішньої техніки диригента.

Людина – мисляча істота, і сподіватися на те, що вона застрягне в своєму психічному розвитку на рівні дитячого або юнацького віку, і, що у неї не виникнуть пізнавальні потреби, а тим самим вона нібито збереже безпосередність, синкретичность свого мислення, щонайменше, невиправдано наївно! Тому, краще не чекати наступної катастрофи, своєчасно оволодівати механізмами саморегуляції.

РОЗДІЛ ІІ. ПАРТИТУРА