Філософія історії: предмет і напрями

Поняття "історія" означає оповідку про те, що дійсно було.

Розмежуємо філософію історії та історію як науку. Відмітність спеціальних галузей історичної науки є виразною: дослідження подієвого, хронологічного перебігу подій, їх уні­кального характеру. Загальна історій доволі близька філософії історії, близька об'єктом дослідження та високим ступенем узагальнення отриманого знання, розмежування полягає в підходах. Цілісність історичного процесу в історичній науці постає як прагнення уникнути суб'єктивного погляду, у викори­станні об'єктивних критерій.

Філософія історії формує універ­сальну історію через смисложиттєві проблеми, через взаємозв’язок об'єкта й суб'єкта, через людину.

Філософія осмислює історію через вирішення кола склад­них проблем початку, сенсу, спрямованості та кінця історії, її центру і периферії, співвідношення універсального й унікаль­ного в історії, виявлення ролі особистості в історичному про­цесі, визначення закономірностей в історичному розвитку, ево­люції зв'язку "суспільство-природа" тощо.

Термін " філософія історії " запровадив Вольтер, хоча праг­нення виділити остаточні підстави знання про суспільство та його історію містилося в нерозвинутому вигляді ще в міфо­логічній свідомості. Давні люди поділяли час на міфічний (він є нерухомим першоджерелом) та історичний (інсценізація сю­жетів порядку, раз і назавжди встановленого в суспільстві). За допомогою ритуалів, за віруваннями людей міфологічної епохи можна актуалізовувати потрібні сюжети сакрального, вічного часу. Час тут стоїть, історія незмінна.

Із появою філософської рефлексії рух історичного часу трактується як:

- вічне повернення (циклічний час);

- висхідна поступальна лінія (прогресивний напрям);

- нисхідна літа (регресивний напрям).

Ці три напрями зберегли своє значення й донині, але у XX ст. філософія історії була доповнена нелінійним трактуванням розвитку історії (теорія цивілізації).

Тепер детальніше про вказані напрями. Давні греки сприйма­ли світ естетично, як космічний гармонійний порядок і рух по колу. Коло не має початку та кінця. Історія є вічним становлен­ням, вічним поверненням, періодичними світовими пожежами (за Гераклітом), душепереселенням і душе втіленням (за Платоном). Правильне чергування не є нежиттєвим, воно сприяє розумінню драми й трагедії в історії. У давніх євреїв трагедія набуває універсального значення. Вони виділяли кінець і початок світової історії. Так виникла есхатологія (вчення про кінець історії).

Християнська філософія історії також есхатологічна. Августин Аврелій (IX ст.) початок історії пов'язує з гріхопадінням пер­ших людей - Адама та Єви. До цієї події людина перебувала з Божому вічному царстві, у яке вона може повернутися, якщо пройде шлях спасіння, відновить втрачену єдність із Богом. Отож, історія є наповненою сенсом очищення від гріхів і сенсом поря­тунку у вічному царстві Бога. Перше пришестя Христа, його стра­та, очікуване друге пришестя - поворотні моменти історії. Августин також започаткував ідею провіденціалізму (світом править божественне провидіння). Християнська філософія історії до­мінувала в Європі до XVIII ст. У ХХ ст. вона відродилася в автор­ських інтерпретаціях релігійних філософів – В. Соловйова, Н.Бердяєва та ін. Філософи Відродження та Просвітництва ви­сунули раціональне пояснення історії - поняття природного за­кону історії та її прогресу. На думку Джамбаттиста Віко, кож­ний народ проходить однакові стадії розвитку варварство - фе­одалізм (вік героїв) - час цивілізації (епоха юридичних законів, розуму, міст). Кінець такого циклу відтворює рух тієї ж послідовності, тільки на більш високому рівні.Історія рухається по спіралі,розвиток її прогресивний та нескінченний, не має кінцевої мети.

Й. Гердер стверджує закономірний розвиток культури. Г. Гегель мислить історію як закономірний розвиток абсолют­ної ідеї, пов'язаний а прогресом науки, розвитком мистецтва, філософії, релігії. Гегель поєднує деякий провіденціалізм та есхатологічність людини є історії, спадковість традицій і новаторства, зростання свободи - субстанції дуку, етапність історії.

Кінець XVIII - початок XIX ст. відзначився натуралістичним підходом у формі географічного детермінізму (Ш. Монтеск'є, Й. Гердер, Бокль).

У марксизмі запропоновано матеріалістичне пояснення історії, що постулює поступову зміну суспільств у залежності від зростання рівня продуктивності праці.

Сучасне бачення історії є монадним, яке спирається на переваги формаційного (марксистського) підходу та цивілізаційного, уникаючи їх протиставлення. Формаційний підхід на­голошує на єдності та поступальності природно-історичного руху, цивілізаційний - на самоцінності, унікальності, поліцентричності культурно-історичних форм.Згідно з монадним тлумаченням, історія - це спільнота живих індивідів історич­ного процесу - цивілізацій, що є самостійними і спорідненими одночасно, що мають певний ритм змінювання в процесі реалі­зації вихідного потенціалу власної культури та засвоєння куль­тури минулого й культурного впливу середовища спілкування.

Розрізняють класичну парадигму історії(її вершина і завер­шення марксистське тлумачення історії) та некласичну (цивілізаційний підхід). Три основних напрями філософи історії - прогре­сивний, циклічний та регресивний (ностальгія за ''золотим віком").