Психологічні особливості мікросередовища засуджених.

Наявність злочинності як соціального та соціально-психоло­гічного феномену спричиняє потребу у пенітенціарних закладах різних видів, що виконують функцію ізоляції й перевиховання людей, які з тих чи інших причин відхилилися від визначених суспільством поведінкових зразків, вчинили протиправні дії та повинні у відповідності з законом відбувати покарання. На прак­тиці вказані заклади є не лише місцем тимчасового відокрем­лення особи від суспільства, але й живильним середовищем своє­рідної субкультури з власними вимогами, нормами і правилами співжиття. Життєдіяльність у місцях позбавлення волі об'єктив­но призводить до появи моралі, що за своїм змістом дала мож­ливість дослідникам кваліфікувати її як станово-кастову, а та­кож нормопорядку типового для архаїчної спільноти. Ці ознаки слід обов'язково враховувати при оцінці можливостей та ефек­тивності покарання у вигляді позбавлення волі як засобу вип­равлення та перевиховання.

Пенітенціарна психологія є одним з напрямів юридичної психології, що досліджує психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі — у місцях позбавлення волі, та особливості формування і функціо­нування мікрогруп засуджених.

Пенітенціарна психологія 317

Предмет пенітенціарної психології — психічні явища, що виникають при позбавленні свободи та застосуванні інших видів покарань, а також психологічні умови і особливості процесу ко­рекції і ресоціалізації особистості засуджених.

Основні завдання пенітенціарної психології: 1] визначення системи принципів і методів вивчення особи­стості засуджених, адаптація наявних та розробка нових мето­дик її вивчення, спрямованих на здобуття інформації з метою здійснення позитивного психологічного впливу;

2) дослідження психологічних характеристик та динаміки
особистості засуджених—вивчення їх психологічних особливо­
стей, зумовлених віком, життєвим досвідом, характером вчине­
ного злочину тощо; виявлення закономірностей зміни психіки
засуджених в умовах позбавлення волі;

3) дослідження закономірностей утворення і функціонуван­
ня груп засуджених — вивчення механізмів формування різних
видів груп, їх структури та характеру впливу на учасників;

4) визначення форм і методів психологічного впливу на осо­
бистість засуджених — цілеспрямований добір та реалізація си­
стеми групових та індивідуальних форм і методів психологічно­
го впливу з метою найбільш ефективної корекції поведінки;

5) дослідження психологічних чинників, що впливають на
ефективність ресоціалізації засуджених — вивчення впливу ос­
новних (режим, праця, стосунки в групах засуджених та ін.) і
факультативних (родинні та дружні зв'язки на волі, захоплення
та ін.) чинників;

6) розробка психологічних рекомендацій щодо підготовки
засуджених до життя на волі — підготовка та активізація їх пси­
хіки, формування психологічної готовності до життя в нових
соціальних умовах.

1. Психологічна характеристика особистості засуджених та їх адаптаційних можливостей

Раніше вже зазначалося, що злочинець — свідомий суб'єкт, наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціально детермінованих властивостей та якостей, поведінка якого виз­начається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впли-

318 Тема 13

вом дії певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов. Засуджений — злочинець, що відбуває покарання за вироком суду, отже, на нього розповсюджуються усі вищезазначені ознаки. Але слід враховувати, що засуджені не є гомогенною (однорідною) групою, тобто ця спільнота може бути певним чином типологізована.

Традиційно в пенітенціарній (виправно-трудовій) психології виділялися наступні типи засуджених, актив — особи з вира­женою позитивною спрямованістю, які характеризуються ак­тивною участю в трудовому процесі, ініціативним ставленням до навчання, ретельністю у виконанні доручень, позитивним впливом на інших членів групи; резерв — засуджені, які беруть участь у трудовому процесі, у навчанні, але поведінка їх харак­теризується незначною ініціативністю; пасив — засуджені з не-визначеною спрямованістю, які вагаються у виборі стратегії та тактики своєї поведінки, а 'їхні вчинки значною мірою залежать від ситуації; засуджені з негативною спрямованістю — ті, для кого характерні порушення режиму, негативне ставлення до будь-яких форм позитивного впливу, підвищена конфліктність.

Наведена типологія надана на початку XX ст. видатним вітчиз­няним психологом і педагогом А.С. Макаренком, причому сам ав­тор не вважав її науковою (до речі, останню групу своїх вихованців він у «Педагогічній поемі» називав «болотом»). На той час цілком відповідала реаліям життя: внаслідок громадянської війни на ву­лицях опинилася велика кількість безпритульних дітей і підлітків, і лише незначна їх частина встигла набути злочинного досвіду та мала антисуспільну спрямованість. Більшість колоністів прагну­ли до активного соціального життя і становили собою благодат­ний матеріал для навчання і виховання; тих, хто продовжував вчи­няти правопорушення, не бажав вчитися і працювати, на загаль­них зборах виключали з колонії і відправляли у «великий світ». Іншими словами, колоністи А. С. Макаренка не були засудженими у сучасному сенсі цього слова, вони не відбували покарання і не утримувалися в закладі, якщо на те не було їх згоди.

З часом зазначена типологія була розповсюджена на контин­гент виправно-трудових установ, вона стала певним ідеологізо-ваним штампом і сьогодні не дає уявлення про змістовні особ­ливості мікросередовища засуджених та психологію їх особис-

Пенітенціарна психологія

тості. Ця проблема ще очікує дослідників, які змогли б неуперед-жено відповісти на низку запитань: які типи засуджених найбільш характерні для сучасних установ виконання пока­рань⁶, як впливає їх злочинний досвід на поведінку в місцях поз­бавлення свободи, які чинники макро- та мікросередовища є визначальними для їх корекції і ресоціалізації та ін. Тому ми вис­вітлимо лише деякі аспекти пенітенціарної психології, орієнту­ючись, переважно на роботи Г.Ф. Хохрякова, О.М. Сухова, Г.С. Саркисова, Ю.М. Давидова, І.Б. Роднянської останнього часу.

Перш за все, слід зазначити, що більшості ув'язнених прита­манні специфічні емоційні стани — недовірливість, підозрі­ливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності і т. ін. Вони викликаються наступними чинниками: 1) ізоляція від сус­пільства і розміщення у замкненому середовищі, 2) тотальна регламентація життєдіяльності та наявність жорстких санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки. Таким чином, кожна особа перебуває під подвійним контролем — адміністрації та мікросередовища за­суджених, причому уявлення про «правильну поведінку» у них можуть бути діаметрально протилежними; 3) обмеження у за­доволенні потреб, у першу чергу біологічних, та примусове вклю­чення до одностатевих соціальних груп.

Жорстка регламентація поведінки правилами, що визнача­ються ворожим щодо засудженого середовищем, та наявність широкого спектру санкцій за їх порушення формує пасивність і прагнення уникнути будь-яких змін. Оскільки ув'язнений не має особистого простору, постійно перебуває в тісному соціальному оточенні, порушення правил може відбутися в будь-який момент і не з його вини (наприклад, хтось обмовив або неправильно вит­лумачив його слова). Тому необхідно не лише постійно контро­лювати власні вчинки, але й прораховувати можливі варіанти поведінки представників адміністрації та неформального ото­чення. Невдоволення і ворожість посилюються через те, що кон­флікти, котрі виникають між засудженими, практично немож-

³Далі — УВП.

320 Тема 13

ливо врегулювати, а можливість змінити оточення відсутня. Та­ким чином, конфронтуючі сторони протягом тривалого часу знаходяться в одній соціальній групі, а конфліктні ситуації не­рідко переростають у насильницькі злочини.

Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напру­женість. Зненацька може настати момент «емоційного вибуху» — афективної розрядки («короткого замикання»), що супровод­жується бурхливою агресією, на перший погляд, невмотивова-ною. Злочинні наслідки набагато перевищують при цьому зна­чимість приводу, що його викликав.

Такій поведінці досить часто передує зовнішній спокій, але він лише маскує глибокі психічні переживання, робить їх непо­мітними для стороннього ока. Однак причина агресивності зав­жди існує: вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває достатньо зовсім не­значного зовнішнього поштовху. Геніальний письменник Ф.М. -Достоєвський з цього приводу зауважив, що такий вибух — це «тоскний, зсудомлений вияв особистості, інстинктивна туга за самим собою, бажання заявити про себе, про свою принижену особистість, що раптом з'являється і доходить до злоби, до ша­ленства, до потьмарення розуму».

Постійне переживання негативних емоційних станів призво­дить до відповідних трансформацій характеру, а саме — до зро­стання серед засуджених питомої ваги акцентуйованих та психопатизованих осіб. За даними К. Леонгарда, акцентуйо­ваних особистостей серед законослухняних громадян немало (близько 40%), але переважній більшості з них вдається компен­сувати, врівноважити відповідні якості. У засуджених, навпаки, акцентуації посилюються, і частка акцентуйованих серед них часом сягає 90%. Особливо багато їх у жіночих УВП (96%), а та­кож в УВП для неповнолітніх злочинців. Це пов'язане з тим, що жінкам і підліткам важче компенсувати свої біологічні та со­ціальні потреби, відповідно—ускладнюється процес їхньої адап­тації до нових умов життя.

По-третє, психіка засуджених (психічні стани, психічні про­цеси, психічні властивості) характеризується певною загальною

Пенітенціарна психологія 321

динамікою. Динаміка особистості в умовах позбавлення сво­боди — це сукупність «критичних» змін у психічному стані осо­би від арешту до завершення відбування покарання. Можна ви­ділити наступні її етапи: 1) після арешту — у психічному стані домінує страх перед майбутнім покаранням; 2) після набуття вироком законної сили — психічний стан засудженого характе­ризується певною заспокоєністю, що може сягати рівня апатії та депресії; 3) після прибуття до УВП — розпочинається адапта­ція до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обме­ження потреб, зміна звичних стереотипів; 4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в УВП — поява та розвиток інтересів у нових умо­вах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення з родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого пози­тивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності; 5) адаптаційний період, тривалість якого залежить від терміну покарання; 6) період перед звільненням (3-8 місяців) — харак­теризується певною дезадаптацією, психологічно є дуже склад­ним у зв'язку з очікуванням свободи та труднощів, що можуть при цьому виникнути.

Таким чином, потребують особливої уваги адміністрації та психологів УВП перші та останні місяці ув'язнення. У цей час спо­стерігається найбільше виявів агресії, як спрямованої на оточу­ючих, так і автоагресії (спроб самокаліцтва та суїци ду). Проміжок між ним можна визначити як відносно спокійний (адаптивний), що мовою відомчих документів називається «процесом виправ­лення і перевиховання». Психологи ж порівнюють цей стан із «пси­хічним паралічем», коли людина ніби заклякає, поринувши в туж­ливе очікування того, що ж буде з нею далі. Так, Ч. Веккарія, іта­лійський просвітник і гуманіст, вважав, що позбавлення свободи не поступається за своєю болісністю смертній карі: «Нещасний бачить, що стражданням його немає кінця, що з ув'язненням вони лише розпочинаються. Духнаш здатен скоріше витримати й тяж­чу, але швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну». Зниження рівня психічної активації призводить до руйнування механізмів вольової регуляції поведінки, тому й ворожість та агресивність стає все менше передбачуваною, зрештою, вона може бути спря­мована і на зовсім сторонній об'єкт.

322 Тема 13

В періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня напруга зростає. Здавалося б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної волі повинне приносити відчуття задо­волення та заспокоєння. Але працівники установ виконання покарань знають, що це досить небезпечний час у житті ув'яз­нених, коли вони починають поводитися всупереч здоровому глузду: провокують насильницькі ексцеси, демонстративно по­рушують режимні вимоги, навіть намагаються тікати. В психо­логії це явище визначається як «ефект уникнення об'єкта» — ви­никнення нездоланного страху перед моментом досягнення дав­но очікуваної мети. Засуджений розуміє, що воля може перетво­ритися для нього у тяжке випробування: як зустрінуть його ро­дина та колишні друзі, чи буде можливість знайти роботу та житло, як поставиться до нього оточення?

Керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати, що на кожному етапі перебування в УВП засуд­женому потрібна психологічна допомога, але різна за змістом та формою, тому надати її може лише кваліфікований фахівець.

Виділяють два види адаптації — соціальну і психологічну. Соціальна адаптація полягає в тому, що за нових умов особа обирає такі види діяльності і форми поведінки, котрі полег­шують її пристосування до оточуючих реалій, завдяки чому посідає певне (та таке, що її задовольняє) місце в суспільстві. Психологічна адаптація пов'язана з продукуванням окремих видів психологічного захисту або їх системи, що дозволяє збе­рігати високий рівень самооцінки навіть за відсутності об'єк­тивних підстав для цього. Найпростіший варіант психологіч­ної адаптації для засудженого — вважати вирок стосовно влас­ного злочину несправедливим. За даними проведених психо-лого-юридичних досліджень, майже 90% засуджених не погод­жуються з винесеним щодо них вироком. Одні доводять, що вони взагалі не робили інкримінованих їм дій; інші запевня­ють, що здійснили лише частину з переліченого у вироку; треті переконані, що покарані занадто суворо. Ставлення до виро­ку як до несправедливого допомагає самовиправданню, а отже, й збереженню позитивної самооцінки та певного рівня самоприйняття.

Пенітенціарна психологія

Від рівня соціальної та психологічної адаптації в місцях поз­бавлення волі значною мірою залежить формування певного типу особистості, найбільш розповсюдженими з яких є на­ступні (Г.Ф. Хохряков):

1. Збудливі — намагаються грати роль сильної людини, яка може підкорити собі інших, примусити їх служити своїм інтере­сам. Вони демонстративно порушують правила поведінки в УВП, беруть участь у бійках, постійно відкрито конфліктують з адмі­ністрацією, провокують її на зриви, чим приносять задоволен­ня спостерігачам. Прагнучи здобути авторитет, вони змушують інших ув'язнених виконувати роботу за неформальних лідерів («паханів»). За схильність до бійок та утиски інших засуджених їх часто карають, але практично безрезультатно. Порушення, що набувають хронічного характеру, поведінка, котра не піддаєть­ся корекції навіть шляхом застосування найжорсткіших заходів, дозволяють припустити наявність у представників цього типу засуджених певних особистісних рис, сформованих у результаті попереднього досвіду.

Біографічне психологічне дослідження показує, що такі ме­ханізми формуються у процесі виховання, а потім закріплюють­ся в підлітковому та юнацькому віці. їх батьки, як правило, зло­вживали алкоголем, у родині панував розлад, часто виникали сварки або навіть бійки. Основними виховними заходами були лайка, глузування та побої.

Приниженість, почуття неповноцінності примушують таких дітей доводити свою однаковість та рівність із однолітками. Вони намагаються продемонструвати сміливість і впевненість у собі, але у їх минулому досвіді немає інших способів самостверджен­ня, окрім брутальності, насильства над іншими. Оскільки на­сильство як засіб здобуття авторитету рідко досягає мети, ви­никає зосередженість на явищах, котрі сприймаються як ворожі. Озлобленість, що існує всередині, видається за зло, яке іде ззовні; формується постійна готовність дати комусь відсіч, що прово­кує постійну напруженість.

У місцях позбавлення волі ці властивості особистості акцен­туються: гостріше почуття приниження та неповноцінності, жорсткіші правила поведінки, більш напружена обстановка. Такі

324 Тема 13

особи інтуїтивно шукають прихистку в оточенні лідерів («па-ханів»), оскільки це нібито дає їм незалежність. Однак виходить по-іншому: конфронтація з адміністрацією спричиняє низку покарань; відсутність витримки та поміркованості, невміння прорахувати можливі варіанти своєї поведінки не дають мож­ливості досягти високого статусу, висунутися в лідери. Люди, котрим притаманні згадані особистісні якості, приречені на дов-гожительство у місцях позбавлення волі.

2. Демонстративні особи — постійно зорієнтовані на зовні­
шню оцінку та справляння позитивного враження на оточую­
чих. Це непогані актори, які вміють добре говорити, вловлюва­
ти загальні настрої та висловлювати їх. Разом із тим, вони зух­
валі, нахабні та брутальні, не соромляться виставити себе на
посміховисько, щоб дошкулити адміністрації. Засуджені цього
типу користуються популярністю у своєму оточенні, але самі
вони більше страждають, аніж мають задоволення від свого ста­
новища, хоча й не виказують цього. Попри зовнішній успіх, їх
адаптованість погана. Акцентуація особистісних властивостей,
за допомогою котрих вони утримують свою позицію, поступово
стає патологічною, особистість руйнується.

3. Особи пластичні —мають досить високий рівень соціаль­
ної та психологічної адаптованості до умов позбавлення волі,
чому сприяє стриманість, конформність, достатній контроль за
власними емоціями, гнучкість у міжособистісних стосунках.
Засуджені цього типу не схильні до конфліктів, уникають прий­
няття самостійних рішень і складають «мовчазну більшість», що
існує в будь-якій спільноті. Вони без сумнівів підтримують адмі­
ністрацію, коли та контролює ситуацію, але й не протестують
проти влади неформальних лідерів, оскільки розуміють їхню
реальну силу.

4. Домінантні —основною особистісною рисою цього типу є
висока інтровертивність при яскраво вираженій активності та
ефективному контролі над власною поведінкою.

Такі засуджені, як правило, виховувалися в родинах, де життєві негаразди батьків призвели до позбавлення дітей лас­ки, уваги та любові. Відсутність емоційного тепла та підтримки і наявність природного розуму спонукали їх замкнутися у собі,

Пенітенціарна психологія 325

водночас розвиваючи спостережливість. Характерні способи їхнього психологічного захисту: аналізуючи певну ситуацію, вони ніби відкидають її емоційну частину і аналізують лише ра­ціональний компонент. У результаті тривожні моменти нейтра­лізуються, викликаючи продуману і холоднокровну поведінку. Інший спосіб психологічного захисту також сформувався в ди­тинстві: схильність звинувачувати у власних негараздах когось іншого. Несвідомо намагаючись виправдати своїх батьків, такі діти (а потім і дорослі) вороже ставляться до оточуючих, припи­суючи їм негативні якості.

Ув'язнені такого типу відносно легко стають неформальни­ми лідерами. Замкнені, розумні та сторожкі, вони агресивні та помірковані, намагаються заволодіти компрометуючою інфор­мацією на своє найближче оточення для того, щоб змусити інших постійно відчувати провину та залежність. Ці характерологічні особливості вдосконалюються та розвиваються у місцях позбав­лення волі.

Звичайно, наведена типологія не вичерпна і потребує подаль­ших наукових розробок. Процес корекції та ресоціалізації осо­бистості засуджених хоча і є надзвичайно складним, але може здійснюватися за допомогою наступних психологічних методів:

1) переконання — реалізується, як правило, під час індиві­
дуальних співбесід і поєднує цілі вивчення та впливу на осо­
бистість засудженого. За допомогою переконання роз'яснюєть­
ся сутність і кінцева мета дій адміністрації; обґрунтовуються
шляхи та засоби її досягнення; змінюються ціннісні орієнтації
та погляди засуджених;

2) навіювання —передбачає прямий (безпосереднє звернен­
ня до засудженого) або непрямий (за допомогою фільмів, музи­
ки, художньої літератури), вербальний або невербальний, емоц­
ійно забарвлений вплив на психіку з метою формування певно­
го психічного стану чи спонукання до певних дій. Навіювання
здійснюється за рахунок послаблення свідомого контролю та
завдяки безумовному авторитету людини, що впливає;

3) регулювання міжособистісних стосунків — здійснен­
ня системного та цілеспрямованого впливу на сферу міжособи-
стісного спілкування засуджених, на стосунки, що формуються

326 Тема 13

між ними і співробітниками установи, родиною та друзями на свободі з метою профілактики та вирішення конфліктів, форму­вання доцільної структури групи засуджених тощо;

4) передачі інформації — спеціальний і цілеспрямований
добір інформації позитивного чи негативного змісту, що надхо­
дить до засудженого (наприклад, про життя його родини) з ме­
тою поширення соціального досвіду, регулюючого впливу на пси­
хічний стан, підвищення трудової активності тощо;

5) «вибуху» — специфічний метод миттєвого впливу (наприк­
лад, створення спеціальної ситуації завдяки попередній домо­
вленості з іншими її учасниками, де б виявилися прагнення чи
можливості особи), що може раптово змінити на протилежні ос­
новні цінності та бажання людини. Метод передбачає тривалу
попередню роботу вихователя для накопичення передумов ефек­
тивності впливу, а також її продовження вже після застосуван­
ня «вибуху» для закріплення у засудженого відповідних емоцій і
почуттів, моделей поведінки, що виникли.

2. Психологічні особливості мікросередовища засуджених

Більшість засуджених розуміють, що суспільство бачить у них, перш за все, злочинців, які порушили закон, тобто усвідом­люють себе як людей зі схожою долею. Між «нами» —ув'язнени­ми та «ними» — вільними пролягає невидима межа. Причому якщо в УВП загального режиму, де відбувають покарання впер­ше засуджені, усвідомлення «ми» ще відсутнє, хоча досить яск­раво виражене розуміння існування «вони», то в УВП особливо­го режиму, де утримуються найбільш небезпечні злочинці, в їх свідомості чітко зафіксована спільнота, з якою вони себе іден­тифікують. Така консолідація підтримує засуджених, додає їм душевної рівноваги. Разом із тим, вона посилює відчуженість засуджених від суспільства, ускладнює їх подальшу адаптацію до нормального життя. Проведені дослідження (Г.Ф. Хохряков, О.М. Сухов) свідчать, що практично всі вони ставляться до сус­пільства з пересторогою та ворожістю.

Консолідація засуджених та їх протистояння оточуючому світу призводить до виникнення і розвитку малих соціальних

груп, що мають наступні психологічні відмінності: 1) групи зак­ритого типу, 2) з примусовим характером перебування для її членів, 3) із суттєвою диференціацією учасників (віковою, про­фесійною, моральною тощо), 4) життєдіяльність яких детально регламентована усталеними принципами самоорганізації.

Самоорганізація спільноти засуджених є продуктом спон­танних, цілеспрямовано не врегульованих процесів. Спонтанна самоорганізація існує в суспільстві на всіх його рівнях, почина­ючи з соціуму як цілого і аж до первинних соціальних груп. У місцях позбавлення волі потреба в неформальних організаціях є особливо гострою, причому участь у них передбачає свідомий вибір позиції, що виявляється в приналежності особистості до тієї чи іншої групи ув'язнених. У зв'язку з тим, що такий вибір мусить здійснити кожен, самоорганізація в місцях позбавлення волі набуває тотального характеру.

У мікросередовищі засуджених можна виділити наступні прошарки (страти).

1. Лідери —беруть на себе роль захисту прав, уособлюючи та відображаючи настрої й інтереси інших засуджених, що надає їм значної ваги. Досить розповсюдженою є думка, що лідери («па-хани») встановлюють свою владу за допомогою фізичної сили. Але, як свідчать проведені опитування, вони користуються по­вагою завдяки незалежності, силі духу, вмінню відстояти влас­ну гідність тощо. У їх поведінці переважає не зиск, а прагнення самоствердження. Так, наприклад, в УВП посиленого режиму, де відбувають покарання вперше засуджені за тяжкі злочини та на значні терміни позбавлення волі, неформальні лідери наба­гато (в середньому, приблизно на 8 років) молодші за представ­ників інших груп ув'язнених. Це пов'язано не лише з тим, що мо­лодому простіше зважитися на ризикований крок; важливо, що молоді більше прагнуть до самоствердження у своєму середо­вищі. Молода людина, залучаючись до справ злочинної спільно­ти, міцніше пов'язує з нею власне «я» і швидше віддаляється від суспільства.

Психологічні дослідження показали, що серед неформальних лідерів та їх оточення доля тих, хто підпадають під поняття «пси­хологічної норми», істотно більша, ніж серед представників

328

Тема 13

інших страт. При цьому, як не дивно на перший погляд, кількість «нормальних» зростає за умови більш жорсткого режиму утри­мання. Якщо в УВП загального режиму акцентуйованих, але компенсованих осіб серед лідерів приблизно 20%, то в устано­вах посиленого режиму їх уже 27%, суворого режиму — 32%. Що ж до акцентуйованих, але декомпенсованих осіб, то їхня доля знижується по мірі посилення жорсткості режиму: 70% в УВП загального режиму, 63% — посиленого, 47% — суворого режиму. Таким чином, засуджені-лідери знаходять більше можливостей для компенсації в місцях позбавлення волі та краще зберігають цілісність власної особистості. їхня соціальна та психологічна адаптованість приблизно однакові, що свідчить про збалансо­ваність між тим, що вони роблять чи змушені робити, та тим, як вони самі та інші до цього ставляться. Парадоксальність позиції цих осіб полягає в тому, що вони виходять на волю психічно ак­тивними, енергійними, але той світ для них є чужим.

До неформальних лідируючих груп належить від 5 до 18% засуджених у залежності від виду режиму. Ці групи є найбільш згуртованими та найкраще організованими, серед них найчас­тіше керує одноосібний лідер.

2. Знавці неформальних норм поведінки — посідають серед
засуджених почесне місце. їхній високий статус обумовлений,
насамперед, тим, що «неформальні закони» ніяк не записують­
ся і не легалізуються, тому їх потрібно пам'ятати та вміти трак­
тувати стосовно конкретного випадку, в тому числі й звертаю­
чись до минулого досвіду. Знавці — своєрідні «третейські судді»
злочинного світу, радники лідерів, вони мають великий досвід
перебування в місцях позбавлення волі і користуються беззапе­
речним авторитетом. Рівень їх соціальної та психологічної адап­
тованості високий.

3. Наближеними до лідерів («паханів») є особи, які стежать
за виконанням неформальних норм поведінки та/чи здійсню­
ють санкції за їх порушення. Від цих засуджених інтелекту та
злочинного досвіду не вимагається; основне, щоб вони були ре­
тельними виконавцями чужої волі.

4. Насамкінець, до верхнього прошарку мікросередовища
засуджених належать особи, які виконують функцію посеред-

Пенітенціарна психологія 329

ників між «керівниками» та представниками інших страт. Згідно злодійських законів, лідери не вступають безпосередньо у сто­сунки ані з представниками адміністрації, ні з тими ув'язнени­ми, які мають нижчий за їхній статус у злочинному середовищі. Такі контакти компрометують їх в очах спільноти і звичайно призводять до падіння авторитету.

5. Деякі засуджені роблять інший вибір: вони погоджуються на співробітництво з адміністрацією у справі, як зазначено в офіційних документах, «виховання та перевиховання» інших за­суджених. Мотивом тут найчастіше стає прагнення до заохо­чень, в тому числі — у вигляді умовно-дострокового звільнення. Але тим самим вони протиставляють себе спільноті ув'язнених. Окрім того, часто їм доводиться не лише допомагати адмініст­рації у організації роботи та проведенні певних заходів, але й брати участь у репресивних діях: обшуках, перепровадженні порушників до штрафного ізолятору тощо. Плата за такий вибір є непомірно високою. Вдень ці ув'язнені знаходяться у безпосе­редньому контакті з начальством, котре ставиться до них ша­нобливо, радиться з ними і т. ін. А ввечері та вночі вони залиша­ються наодинці зі спільнотою, що оцінює їх як зрадників, адже порушена одна з найважливіших настанов — не співробітнича­ти з представниками системи, що уособлює в собі кримінальне покарання та репресії. Там вони не можуть не відчувати психіч­ного дискомфорту та страху фізичного покарання, що є цілком ймовірним.

До числа членів «активу» часом потрапляють засуджені, що порушили певні норми поведінки. Побоюючись застосування до них неформальних санкцій, вони виявляють бажання співпра­цювати з адміністрацією. Найчастіше такі помічники дискреди­тують саму ідею добровільної допомоги, що базується на щиро­му каятті у вчиненому злочині. Кожний такий факт стає відо­мим спільноті, і лідери широко використовують його у власних пропагандистських цілях.

Чим більш жорстким є режим утримання, тим гірше стано­вище добровільних помічників адміністрації: стає більш тісною консолідація засуджених, а отже, й складнішим становище тих, хто протиставляє себе спільноті. Ситуація ускладнюється та-

Тема 13

кож тим, що на волі нікого не цікавитиме, «хорошим» чи «пога­ним» ув'язненим хтось був. Для суспільства всі засуджені є зло­чинцями.

6. Найбільш численна група — «нейтральні» (на жаргоні —
«мужики»). Складно бути неформальним лідером або знаходи­
тися в його оточенні; нелегко зважитися на співробітництво із
адміністрацією, оскільки це протиставляє особу спільноті. Тому
більшість засуджених прагнуть до нейтралітету: працюють, за
можливості здобувають освіту чи нову спеціальність, не пору­
шують вимог режиму та не вчиняють правопорушень. Вони на­
магаються підтримувати постійний зв'язок із родичами та дру­
зями, які залишилися на свободі. Це і є «мовчазна більшість» кож­
ної УВП, котра приєднується до позиції тієї групи (адміністрації
чи влади неформальних лідерів), що дозволяє їм безконфліктно
існувати та користуватися мінімальним обсягом благ. Група «ней­
тральних» складає приблизно 70-75%; її представники можуть
поповнювати описані нами вище групи або ж потрапляти до
"знехтуваних».

7. Оскільки спільнота ув'язнених зобов'язує дотримуватися
жорстких норм і правил поведінки, то завжди є й порушники цих
принципів, які складають групу «знехтуваних». У них найгірші
спальні місця, свої столи в їдальні та місця в кінозалі; в лазні вони
також миються окремо та в останню чергу. В цілому вони опи­
няються в «подвійній ізоляції»: спершу від них відгородилося сус­
пільство, а згодом і їхня власна спільнота. Вони покарані не лише
ігноруванням, але і найтяжчою та найгіршою роботою; нефор­
мальні правила поведінки забороняють спілкування із ними, а
факт прямого чи опосередкованого фізичного контакту з ними
(доторкнутися до такої людини чи скористатися її речами) є
підставою для переведення будь-якого засудженого до цього про­
шарку. Приблизно так ставляться у «широкому суспільстві» до
хворих на проказу чи іншу небезпечну інфекційну хворобу: їх
ізолюють, щоб хтось випадкового не наразився на небезпеку.

До цієї групи входять морально деградовані та з ослабленою емоційно-вольовою регуляцією поведінки особи, педагогічно за­недбані та розумово відсталі, психопати у тяжкій формі — всі ті, хто не може задовільно адаптуватися в соціальному середовищі,

Пенітенціарна психологія

тому стає об'єктом переслідувань і знущань. Інші представники «знехтуваних» — покарані за негідний, з точки зору спільноти, вчинок, а також пасивні гомосексуалісти, що були ними або ста­ли такими у місцях позбавлення волі. Група «знехтуваних» віднос­но невелика (від 3 до 11% залежності від виду режиму).

Принципова відмінність цієї страти засуджених від інших полягає в тому, що до неї потрапляють назавжди (для засвідчен­ня цього навіть наносяться відповідні татуювання), а спроби втаємничити факт своєї приналежності до «знехтуваних» жор­стоко караються.

У межах страти засуджені часто об'єднуються в так звані «сім'ї». Остання складається, як правило, з двох до 5-6 осіб, і бере на себе виконання та розподіл господарчих функцій: утриман­ня особистого майна та нагляд за ним, здобування та розподіл матеріальних благ і т. ін. Членство в «сім'ї» забезпечується мате­ріальним внеском кожного. Тому умільці, які виготовляють та обмінюють потрібні для засуджених речі, завжди є в «сім'ї» ша­нованими членами. Якщо хтось у сім'ї позбавляється додатко­вих джерел отримання благ (посилок із дому, грошей та ін.) чи потрапляє до штрафного ізолятора, йому надають допомогу.

У місцях позбавлення волі утворюються також земляцтва, що об'єднують вихідців із одного району чи міста, області; вони можуть бути сформовані за національною чи іншою ознакою (наприклад, приналежність до певної релігійної конфесії). Чле­ни земляцтва надають один одному допомогу в отриманні кре­диту, в розв'язанні конфліктних ситуацій тощо.

Таким чином, у наявності страт і неформальних груп проти­річчя, притаманне покаранню у вигляді позбавлення волі, зна­ходить своє реальне відображення. З'являються сталі групи лю­дей, які відкрито заявляють, що з суспільством їм не по дорозі, що адміністрація УВП — ворог спільноти, що засуджені, котрі співпрацюють із адміністрацією, — зрадники інтересів злочин­ного братства. Цілком очевидно, що ці групи засуджених діють не у вакуумі: вони спираються на підтримку значної частини ув'язнених із інших груп.

Про це яскраво свідчить проведений за часів СРСР експери­мент, коли у одній із виправно-трудових установ зосередили

332 Тема 13

лише «знехтуваних», зібравши їх із багатьох заі^ВД¹⁸- Ф були досить гуманістичними: по-перше, поле^{гШІІТИ ст} ° ^щ цих людей і, по-друге, ефективніше проводите ³ і*^{ими ш е} Р мовану виправно-виховну роботу. Гіпотетичн⁰ о^хітУ^{в ос} ■ Щ засуджені житимуть у злагоді та взаєморозумі^нн*' ^а^^{же д} ^^ь вони досить-таки настраждалися від утисків ('^илїз «' у новоствореній ВТК протягом перших трьох місяці ка була абсолютно некерованою: відбувалось ^{3 у} сунків, велася жорстока боротьба за лідерство- Ко^ли пристрас і вщухли, експериментатори констатували н^аЯР (хоча й певним чином пародійної) ієрархізоваь^ІОЇ структур, к і у всіх інших колоніях: «пахани», «мужики» і «знехтува™»- час­ники експерименту підкреслювали, що нефорМ³^¹* Д Р ТУ відзначалися особливою жорстокістю і тому, Щ° Р ™. мститися за попередні приниження, і через те, Щ° ^{ко и} ' Р нижені, отримавши владу, мимоволі стають _е^стр^{ем1стами}-

Таким чином, можна зробити висновок, иі° У суджених утворюються групи, котрі вирізняю"¹*¹³^. ^згУР^тован^ стю і вбачають своє призначення у зберея^^еІїН1 ^ ^{нностеи} спільноти, спираючись на певні принципи по^веД^іНКИ' ^{ІЦО вис}" тупають регуляторами стосунків. Ці групи отрі^іМ5^{ГІОТЬ шд} ^^и ку спільноти і є реальною силою, здатною зму<^{:иТЇЇ викон}У^вати означені правила співіснування. У спільноті скл&4^ається нор-мопорядок, тобто правила застосування «сво№ ^за °. ' Р док виконання санкцій неформальних «кодексі⁸ поведінки».