Психологічні аспекти захисної промови адвоката.

Основною дійовою особою суспільства є конкретна людина. Громадянське суспільство визначають як «сукупність людських відносин і відповідних їм формальних та неформальних соціаль­них інститутів. Останні опосередковують приватне життя лю­дини, допомагають їй задовольняти свої потреби та інтереси» (Л. Мацюк). Оскільки існує необхідність створення умов для нор­мальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод, то й відповідні інститути громадянського суспільства повинні вико­нувати свої функції на високому професійному рівні.

Виходячи з цього, можна говорити про виключне положен­ня адвокатури у кримінальному процесі. Захисник—самостійна і незалежна процесуальна фігура. Законодавець визначає обо­в'язки захисника (використовувати всі зазначені у законі мето­ди і засоби для з'ясування обставин, що виправдовують звину­ваченого чи пом'якшують його відповідальність; надавати зви­нувачуваному необхідну юридичну допомогу) і визнає певну од­нобічність діяльності адвоката, звільняючи його від пошуку не­бажаних для підзахисного обставин. Разом із тим, значна кількість питань адвокатської діяльності і відносини, що при цьому виникають, не врегульовані нормами права. Це потребує цілеспрямованого і систематизованого підходу до формування психологічної культури захисника.

Психологічні засади адвокатської діяльності 273

Формування професійної майстерності адвоката відбуваєть- ся під впливом багатьох чинників (соціально-економічних, організаційних, соціально-психологічних та ін.). серед якихпро-нідне місце належить професійному навчанню та психологічній підготовці. Результатом психологічної підготовки є психологіч­на підготовленість, що складається з: 1) загальної психологіч­ної культури (знання психологічних законів і закономірностей, що можуть бути використані адвокатом; розвиток професійно-исихологічної орієнтованості особистості); 2) спеціальної психо­логічної підготовленості (комунікативна майстерність, вміння та і іавички пошуку і цільового використання психологічної інфор­мації в цілях захисту).

1. Психологічна структура адвокатської діяльності

Як раніше вже зазначалось, юридична діяльність має такі різновиди (структурні компоненти): 1) пізнавальна, 2) комуні­кативна, 3) організаційна, 4) конструктивна, 5) профілактична (виховна), 6) засвідчувальна.

У адвокатській діяльності кожен із зазначених різновидів (компонентів загальної структури) може виступати як само­стійний елемент, в тісному взаємозв'язку з іншими видами або як допоміжний, забезпечуючий. Кожен із них може бути скла­довою частиною психологічної структури будь-яких видів діяль­ності людини, специфіка ж адвокатської діяльності визначаєть­ся саме змістовними її характеристиками.

Пізнавальна діяльність. У процесі здійснення захисту ад­вокату передусім необхідно пізнати значну кількість фактів і обставин, що стосуються минулого і теперішнього. Він повинен осмислити їх із позицій захисту, тобто проаналізувати зміст, мож­ливість використання для виправдання підзахисного чи пом'як­шення його вини. Особливості захисту, своєрідність його завдань надають пізнанню захисника специфічності, що, насамперед, полягає у певній його однобічності; відборі фактів, що виправ­довують чи пом'якшують вину, при необхідності тримати у па­м'яті всі інші обставини.

Беручи участь у процесі доказування, адвокат опирається на дані психології, що значно полегшує оцінку доказів, встановлен-

274 Тема 11

ня їх вірогідності. Правильно відібрати факти з великої кількості первісного матеріалу та оцінити їх — складне мистецтво, особ­ливо у залі суду, де учасниками є живі люди з притаманними кожному індивідуально-психологічними особливостями. Разом із тим, відсутність доказів ніякими психологічними знаннями замінити не можна. Цінність психологічного аналізу доказів, психіки звинувачуваного полягає не в абстрактному застосу­ванні психології, а в оцінці мотивів, емоцій і пристрастей, намірів і дій на основі матеріалів справи. «Закон вимагає, — зазначав А.Ф. Коні, — щоб поблажливість була заснована на обставинах справи... Але з усіх обставин справи найголовніша—сам підсуд­ний. Тому, якщо в його житті, в його особистості, навіть у слаб-костях його характеру, що зумовлюються темпераментом і фізичною природою, ви знайдете матеріал для поблажливості, можете до суворого голосу засудження приєднати голос мило­сердя».

Важливим завданням адвоката є встановлення правильно­го співвідношення між доказовим і психологічним матеріалом, аналіз тих індивідуально-психологічних особливостей звинува­чуваного, що визначають його позицію у справі (мотиви поведі­нки, визнання чи невизнання вини, ставлення до звинувачен­ня тощо). При цьому слід обов'язково враховувати, що не влас­тивості і якості людей (у тому числі психологічні), а об'єктиво­вані прояви особистості, зафіксовані у встановленій законом формі, можуть бути включені в сферу кримінального права і про­цесу, тобто впливати на рішення у справі. Саме тут проходить межа, що відділяє психологію від права.

Успіх роботи захисника багато в чому визначається ефектив­ністю комунікації: формування правильних стосунків із підза­хисним, слідчим та іншими учасниками кримінального проце­су, вміння встановлювати психологічний контакт, знаходити законні і реальні можливості для здійснення на підзахисного певного психологічного впливу. Все зазначене складає зміст ко­мунікативного компоненту захисної діяльності. Комуніка-тивність дозволяє більш глибоко аналізувати психологічні при­чини вчинення злочину, охарактеризувати особистість звину­вачуваного, правильно побудувати відносини у кримінальному

Психологічні засади адвокатської діяльності 275

процесі, дослідити характер позитивних і негативних обставин і причин конфліктних ситуацій, що виникають у ході досудово-го слідства та судового розгляду кримінальної справи.

Комунікативність у адвокатській діяльності передбачає на­явність різних видів спілкування між процесуальними особами, формування у них єдиного погляду на оцінювані явища та фак­ти. Це не означає повної гармонії інтересів учасників криміналь­ного процесу. У конфліктних ситуаціях, а вони складають зміст більшості кримінальних справ, часто лише основна мета єдина — встановлення об'єктивної істини, а методи її досягнення у суб'єктів кримінального процесу різні.

Можна визначити ряд чинників, що сприяють ефективності комунікації в діяльності адвоката. Це, передусім, комплекс ха­рактерологічних, психодинамічних та інших індивідуально-пси­хологічних якостей; далі — професійні уміння захисника, що визначаються його знаннями та досвідом. Слід також назвати загальну та професійну культуру адвоката і правильне розумін­ня ним свого процесуального положення. Останнє має важливе значення тому, що при наявності односторонньої ролі захисни­ка в кримінальному процесі необхідне вміння поєднувати захист законних прав звинувачуваного з інтересами правосуддя. Важ­ливо знайти ту межу, що дозволяє встановити нормальні відно­сини у суді, уникнути чи мінімізувати протиріччя, що виника­ють при встановленні істини, і, в той же час, підтримувати пси­хологічний контакт із підзахисним.

У захисній діяльності важливу роль відіграє організаційний компонент. Слідство та судовий розгляд як складові частини кримінально-процесуальної діяльності чітко регламентовані за­коном. Стосовно захисту такої регламентації немає: здійснення підготовки до процесу, складання плану захисту, послідовність реалізації його методів і прийомів залежать від професійного досвіду адвоката.

Можна погодитися з твердженням Г.М. Шафира: «якщо ме­тодика — це система правил і прийомів роботи захисника, обо­в'язкових для найбільш успішної діяльності, то тактика дій за­хисника — це значно більше, ніж просте застосування правил. Це мистецтво їх застосування, мистецтво такого поєднання і

276 Тема 11

розміщення законних засобів захисту, що дозволяє захиснику найкращим чином вирішити свої завдання». Отже, формуван­ня індивідуального стилю діяльності є найважливішим компо­нентом організації захисту.

Конструктивний компонент наявний на всіх стадіях про­цесу, але найбільше — на стадії судового розгляду, де можливості захисту найбільш значні.

Так, сама послідовність судового процесу визначає і конст­рукцію захисту. Звичайно, не виключена поява нових обставин, про які захисник не знав і не міг знати. Але і в цих випадках він повинен добре орієнтуватись у справі, вносити зміни у плани і нотатки, складені раніш, визначитися, кого з викликаних осіб потрібно обов'язково допитати, чия неявка є підставою для відкладання розгляду справи. Своєчасна підготовка до захисту, продумана лінія її здійснення дають адвокату можливість швид­ко і чітко формулювати свою думку з питань, що виникають, вимагати їх вирішення у потрібному для себе напрямі.

Нарешті, конструктивний компонент адвокатської діяль­ності передбачає певну структуру промови захисника. Правиль­не побудування промови потребує вичерпного знання справи і глибокої переконаності у аргументованості висновків. Значне місце у ній належить психології поведінки підзахисного, відно­син між ним і потерпілим, психологічним аспектам вчиненого злочину, психологічній характеристиці звинувачуваного, при­чому щодо останнього — у обсягах, ширших за вчинений зло­чин. Це дозволяє якнайвагоміше впливати на учасників судово­го розгляду та рішення суду.

Найбільш відповідальним, вирішальним розділом захисної промови є розгляд доказів. Саме тут реалізується логічність мис­лення і створюється ґрунт для переконливих психологічних вис­новків, для встановлення інколи майже невловимих зв'язків між поведінкою звинувачуваного та її злочинним результатом.

Захисна діяльність має також велике виховне (профілак­тичне) значення. Виховний компонент проявляється, передусім, у розумінні й здійсненні адвокатом своїх процесуальних обо­в'язків: вибираючи засоби для захисту, він не має права звину­вачувати когось. Усі матеріали справи, зібрані докази повинні

 

Психологічні засади адвокатської діяльності 277

бути проаналізовані повно, об'єктивно і різносторонньо, подані суду спокійно й аргументовано.

Психологія виховно-попереджувальної діяльності засік» вується на тому, що судовий процес виховує всю аудиторію імли хом створення певної морально-психологічної атмосфери. Лд вокат законною і тактично продуманою лінією захисту сприяє укріпленню такої атмосфери. Виховний ефект захисту залеж і пі. також від переконливості аргументації, від правильності обра ної лінії поведінки, від індивідуалізованого підходу до особис тості.

2. Психологічна підготовленість адвоката

Як вже зазначалося, психологічна підготовленість адвоката має дві складові: 1) загальна психологічна культура, 2) спе­ціальна психологічна підготовленість.

Важливою складовою загальної психологічної культури ВД воката-захисника є визначена особистісна позиція щодо ОСНОВ них соціально-психологічних проблем, що виникають при реа лізації професійних завдань. Серед них слід особливо наголоси ти на:

1) відповідності особистості адвоката високим морально-пси
хологічним вимогам:

2) умінні самостійно й бездоганно з позицій права та моралі
вирішувати колізійні ситуації адвокатської практики.

Розглянемо ці позиції докладніше.

Специфічність функцій захисника у кримінальному процесі визначає його процесуальну самостійність при виборі методі и та засобів збору значущої для захисту інформації, здійсненні психологічного впливу на учасників процесу та інших зацікав лених осіб, побудуванні стратегії і тактики захисту та ін. Він с виконавцем і контролюючою інстанцією у одній особі. Тому мо рально-психологічні вимоги адвоката до себе та своїх вчинків повинні бути вищі, аніж у інших учасників кримінально-процо-суальної діяльності. Як відзначав А.Ф. Коні, «кримінальний за­хист надає більше приводів для дотримання вимог із області моралі, ніж діяльність звинувачувальна, через складні і багато

278 Тема 11

манітні стосунки захисника з клієнтом — підсудним та з сус­пільством». Більш того, здійсненню обов'язків професійного за­хисту супутня значна кількість конфліктних ситуацій (внутріш-ньоособистісних конфліктів), не притаманних іншим процесу­альним суб'єктам.

Самостійність адвоката у виборі методів і засобів захисту з позицій їх моральної бездоганності, неможливість всебічного нормативного врегулювання адвокатської діяльності і тим паче, відносин, що при цьому виникають, зокрема, стосунків адвока­та з підзахисним, його родичами, свідками тощо, потребує та­кож наявності морально-психологічних противаг і висуває до особистості підвищені психологічні вимоги.

Беручи участь у вирішенні питань правосуддя, оцінюючи вчинки людей та їх психологічний зміст, захисник повинен мати на це моральне право: бути чесним, принциповим, непримирен­ним до порушення прав і законних інтересів підзахисного. Для нього підзахисний — особа з притаманними їй позитивними і негативними рисами, яка має право на майбутнє. Всі матеріали справи оцінюються саме під цим кутом зору. При цьому реалі­зується також виховна функція, укріплюється законність у ціло­му, тобто діяльність адвоката має соціальний смисл і призначен­ня. Як виправдання підсудного за рахунок применшення со­ціальної небезпечності злочину, так і передчасна здача позицій небажані і для злочинця, і для суспільства.

Про морально-професійні проблеми адвоката писав відомий захисник М.Г. Казаринов: «Поділ кримінальних справ на прий­нятні для адвоката і неприйнятні неправильний. На суді ми по­чули від досвідчених представників адвокатури про справи сим­патичні і несимпатичні. Таке сортування мені зрозуміле. Сим­патичні справи — це такі, де громадська совість на боці підсуд­них. Прокурорське звинувачення за такими справами звучить як «глас вопіющого» у пустелі, не знаходить відгуку у серцях суддів, виправдання наперед забезпечене і захисник може більше хвилюватись про свої лаври, аніж про долю підсудного. Але бувають інші справи: звинувачуваний погруз у розпусті і злочинах, все чесне і порядне від нього відвернулося, серця суддів переповнені обуренням і обвинувачувальний вирок забезпече-

Психологічні засади адвокатської діяльності 279

ний. Такі справи, я згоден, несимпатичні для захисту, але вва­жати, що участь у них лягає тінню на захисника, що такі справи для адвоката неприйнятні — це означає не засвоїти перших літер адвокатського символу віри. Бо саме у таких справах і необхідна участь освіченого самовідданого захисту, завдання якого — по­новити моральні зв'язки між звинувачуваним і суддями, пока­зати, що звинувачуваний, як низько він не пав, все ж людина з печаттю божества і боговідступними рисами, збудити до нього співчуття і, навпаки, — запалити у ньому каяття, віру, любов до людей, вимолити для нього, як вінок для покійника, слова при­миряючої поблажливості».

Аналіз резонансних кримінальних справ минулого свідчить, що сталість професійної етики адвоката може стати надійною перепоною при необхідності протистояти відомим (визнаним) фахівцям чи суспільній думці. Так, справа по звинуваченню Кро-неберга (захисник В.Д. Спасович) у знущанні над прийомною дочкою набула важливості через протистояння різних підходів до сімейної педагогіки та уваги до неї відомих громадських діячів, у тому числі — письменника Ф. Достоєвського. На його думку, захищаючи Кронеберга, В.Д. Спасович «пожертвував своєю со­вістю і талантом заради клієнта та підтримки свого реноме». Ф.М. Плевако, захищаючи Бакиханова у справі про вбивство присяжного повіреного Старосельского, так сформулював про­блему морального обов'язку адвоката: «Убитий присяжний по­вірений — член сім'ї, до якої належу я. Чому ж я говорю на за­хист підсудного, заважаючи помсті за передчасну смерть? Трид­цять років я з честю ношу свій значок і ніколи б не погодився знеславити його, якби не переконання у невинуватості підсуд­ного. Якщо невинний, що довів свою правоту, вийде звідси вип­равданим, правда вироку буде найкращою тризною, кращим надмогильним словом, кращим пам'ятником — за честь!».

Головний суддя адвоката — його власна совість; саме вона повинна підказати захиснику допустимість тих методів і прийомів, які він використовує, виконуючи свої обов'язки. Саме совість є тим обмеженням, що відділяє, з одного боку, від пере­страховки, з іншого — від цинізму та попирання норм моралі. Саме так слід розуміти слова А.Ф. Коні: «Кримінальний захис-

280 Тема 11

ник повинен бути людиною доброю, досвідченою у слові, озброє­ний знаннями і глибокою чесністю, безкорисливий і незалеж­ний у судженнях; він правозаступник, а не слуга свого клієнта, не пособник йому».

Здійснюючи захист прав та законних інтересів звинувачу­ваного в кримінальному судочинстві, адвокат забезпечує й спе­цифічний контроль за застосуванням норм права. Спе­цифічність ця полягає в тому, що адвокат не наділений конт­рольною функцією, але має право звертати увагу суду на пору­шення норм процесуального і матеріального права у процесі до-судового слідства. В результаті це підвищує ефективність його діяльності, про що свідчить значна кількість змінених та відміне­них вироків суду.

Адвокатська професія, як стверджував ще відомий дорево­люційний адвокаті!. Обнінський, має такі «підводні камені», яких не знає ніяка інша діяльність; «у жодній професії немає так лег­ко засвоюваних компромісів, такої невизначеної межі між доз­воленим і недозволеним. Одного—слава, іншого — нажива, тре­тього — азарт зіштовхують з прямої дороги і непомітно, мало-помалу ведуть зверху вниз».

У сучасній юридико-психологічній літературі зазначений феномен має назву «професійна деформація» — комплекс нега­тивних змін, зрушень у структурі особистості, що виникають під впливом змісту, організації та умов виконання службової діяль­ності. Професійна деформація породжує специфічну активність, за якої професійні якості трансформуються у свою проти­лежність (уважність—у підозрілість, упевненість—у халатність, вимогливість — у дратівливість) і починають перешкоджати до­сягненню об'єктивно визначених цілей та завдань службової діяльності. Професійна деформація зумовлюється змістом та умовами діяльності, якостями особистості, а також деякими со­ціально-психологічними параметрами, і відносно адвокатської діяльності вона має свою специфіку.

Так, проведене нами опитування прокурорів і адвокатів (ви­бірка — відповідно 74 і 76 осіб) свідчить про відмінності в оціню­ванні поведінки особи, у тому числі протиправної. Так, при оці­нюванні певних діянь (недотримання слова, наклеп на знайо-

Психологічні засади адвокатської діяльності 281

мого з метою самозбереження, ушкодження телефонного апа­рату, неповідомлення про вбивство, полювання у заборонений період, невиплата боргу, крадіжка, вандалізм щодо пам'ятників культури, вбивство) оцінки адвокатів були завжди м'якшими, причому різниця за 10-бальною шкалою складала приблизно 3,7 бали.

Притуплення професійного самовідчуття і вторгнення «фун­кціональної» психології притаманне будь-якому фахівцю, і в цьо­му смислі воно тотальне. У наші дні цьому сприяють швидкі зміни у суспільстві, його нестабільність, зменшення рівня фор­мального і неформального контролю. У межах якості «екстер-налізм — інтерналізм» адвокатам більшою мірою притаманне перше, тобто покладення відповідальності за свою поведінку і вчинки на зовнішні обставини, а не на себе. Світ звужується до інтересів «клану», а самі інтереси визначаються з корпоратив­них позицій: опитані не можуть відділити у собі адвоката від людини. Укорінення цінностей професії призводить до послаб­лення соціального контролю, наступний крок — професійний нігілізм.

Рівень психологічної культури адвоката визначається також здатністю самостійно і бездоганно з позицій права та моралі вирішувати колізійні ситуації адвокатської практики. Незважа­ючи на беззаперечність твердження, що адвокат повинен захи­щати права й інтереси підзахисного, використовуючи для цього всі вказані у законі засоби, воно містить у собі серйозну соціаль­но-психологічну проблему. Ця проблема виникає кожного разу, коли позиція звинувачуваного і переконання адвоката не співпа­дають: звинувачуваний не вважає себе винним при наявності переконливих доказів вини, або ж вважає себе таким, але напо­лягає на повному виправданні. Саме в таких ситуаціях виникає питання: що вправі, а що не вправі захищати адвокат?

Існує дві протилежні позиції: 1) адвокат повинен захищати лише законні інтереси, тобто ті, що не суперечать інтересам пра­восуддя і суспільства; 2) адвокат повинен захищати підсудного, навіть ігноруючи суспільні інтереси (навіть незаконний інтерес підсудного повинен сприйматися адвокатом як обов'язковий для виконання, оскільки він є його представником).

Тема 11

ла до нього всій повноти обмежеїьТрепресТй ності інтересів звинувачуваного и

ності. Не наша і не обвинувачення це вина людським зусиллям. Як_Що^Унемае іі^гі^оі якшсь одній відповіді... коли треба вибирати шШ^Тя тю, то вс сумніви повинні вирішуватись на

^2ЕЕ

і адвокат стає «на небезпечний шлях _на яТо
питанням стає не питання, кого захищати, а лишеТ _яГзаГи
Щати», наслідком чого стає не захист людини, яка вчинила™"
чин, а виправдання самого злочину. ^зло

Ще більш визначену позицію обіймають прибічники прин ципу «презумпції законності інтересів звинува'чуваного" тоїто

Психологічні засади адвокатської діяльності 283

для адвоката взагалі не повинне виникати питання про за­конність чи незаконність інтересів підзахисного. Тим самим ад­вокат ставиться у виключне положення: він не може самостійно визначати законність чи незаконність домагань звинувачува­ного. Чому слідчий, прокурор, суддя мають право на внутрішнє переконання (вважати особу винуватою чи невинуватою) ще до рішення суду, а адвокат такого права не має? Звичайно ж, така оцінка носить попередній характер і не суперечить принципу презумпції невинуватості, оскільки суд завжди перевіряє її пра­вильність.

Зазначені розходження зумовлюються не сутністю процесу захисту, а необхідністю диференціювання позиції адвоката залеж­но від стадії процесу: початкова (вихідна) та кінцева (заключна) позиція. Перша базується на презумпції невинуватості, оскільки доказів недостатньо; активність адвоката спрямована на вста­новлення всіх обставин, що виправдовують звинувачуваного чи пом'якшують його вину; перевірку доказів звинувачення та ін. Після ознайомлення з матеріалами він визначає первісну захис­ну позицію, що залишається незмінною до повної перевірки усіх доказів.

Безсумнівно, що при будь-яких сумнівах у винуватості підза­хисного адвокат повинен застосувати всі законні засоби для його захисту. Але слід зазначити, що він не завжди має достатньо да­них для оцінки інтересу підсудного як законного чи незаконно­го. Це можна визначити лише шляхом співставлення власних доказів із сторони обвинувачення та формування внутрішнього переконання. Тому не виключено, що суб'єктивно незаконний інтерес підсудного буде сприйнятий адвокатом як законний, і захист такого інтересу слід визнати правомірним.

Таким чином, загальна психологічна культура адвоката — це знання психологічних законів і закономірностей, що можуть бути використані у професійній діяльності; розвинена профес­ійно-психологічна орієнтованість особистості, тобто вміння вба­чати психологічні аспекти у складних ситуаціях реального жит­тя, вирішувати професійні завдання з урахуванням їх психолог­ічних аспектів, повага до людини, орієнтація на розуміння її пси­хології. Вона повинна цілеспрямовано розвиватися в процесі на-

Тема 11

вчання та первісної професійної адаптації фахівця з тим, щоб у подальшому він мав змогу співвідносити свої професійні дії та поведінку з реальними ситуаціями розслідуваної кримінальної справи, формувати внутрішнє переконання та здійснювати відповідний вплив на учасників кримінального процесу.

Спеціальна психологічна підготовленість. Раніше вже зазначалося, що соціально-психологічна роль адвоката у пра­воохоронній діяльності специфічна. Адвокат — захисник прав та інтересів підсудного, і виконує місію, що покладена на нього законом. Успіх адвокатської діяльності залежить від багатьох чинників психологічної природи, зокрема: вмінь встановлення психологічного контакту і професійного спілкування з людьми; вмінь налагоджування взаємодії з судом, слідчим, прокурором; здійснення методів і засобів психологічного впливу, напрацьо­ваних у результаті накопичення професійного досвіду та ін. Своє­часна підготовка до захисту, осмислена лінія його здійснення дають можливості чітко формулювати свою думку на судовому процесі, правильно орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, вносити поправки при виявленні нових обставин у раніше скла­дений план. Перераховані вміння і навички набуваються адво­катом, як правило, стихійно, методом «спроб і помилок» чи за­позичення досвіду колег у процесі накопичення професійного досвіду. Між іншим, більш доцільним шляхом тут є спеціальна психологічна підготовка.

У діяльності адвоката можна виділити три основних етапи: 1) формування загальної концепції; 2) розробка тактики захис­ту; 3) застосування (реалізація) захисту.

На першому та другому етапі домінують гностична, рекон­структивна та організаційна активність. На третьому етапі при­єднується також комунікативна діяльність, що складається з наступних напрямів: встановлення та підтримання психологіч­ного контакту з підзахисним; встановлення психологічного кон­такту зі складом суду та іншими учасниками судового процесу, здійснення на них психологічного впливу.

Адвокат повинен уміти досконально продумувати всі ті пи­тання, що слід з'ясувати як у підготовчій частині судового засі­дання, так і в ході проведення судового розгляду кримінальної

Психологічні засади адвокатської діяльності 285

справи. Тільки проаналізувавши особливості особистості підза­хисного, мотиви злочину, причини та умови, що йому сприяли, і логічно побудувавши лінію захисту, він може розраховувати на успіх.

Успіх адвокатської діяльності залежить також від уміння се­ред великої кількості доказів знаходити ті, що виправдовують підзахисного чи зменшують його вину. Але цього недостатньо: матеріал повинен бути поданий обґрунтовано і аргументовано. Непереконлива форма його доведення може звести нанівець усі зусилля з пошуку та добору. Це потребує орієнтації у обставинах справи, творчого пошуку, нестандартного мислення. Виступа­ючи у кримінальному процесі, адвокат-захисник дотримується раніше продуманої лінії, для чого необхідні здібності до опера­тивного прийняття рішення, вміння тактовно протистояти іншим учасникам, самостійність та наполегливість. Адвокат не може дозволити собі бути навіюваним, конформним, слідувати чужій думці. Інертність і пасивність спричиняють низький рівень захисту.

Один із найважливіших проявів професійної майстерності адвоката — уміння поєднувати у захисті інтереси суспільства і підзахисного, не протиставляючи їх, уміння підняти соціальне значення захисту при відстоюванні часткового інтересу грома­дянина. Тому особливу значимість у діяльності захисника має проблема професійної спрямованості та моральності: як узгоди­ти внутрішні переконання та професійний обов'язок надавати допомогу підзахисному, який шлях захисту вибраги у випадку повної доведеності злочину чи тоді, коли у довірчій бесіді підза­хисний зізнається у його вчиненні, а на суді починає стверджу­вати протилежне.

Виходячи з важливості опосередкування ефективності про­фесійної діяльності наявністю та рівнем сформованості конкрет­них професійно важливих якостей, вони спеціально досліджені нами за допомогою методики експертної оцінки професійно важ­ливих якостей. Виявлено 29 таких базових якостей, причому найбільшу кількісну оцінку одержали: здатність до комунікатив­ної взаємодії з соціальним оточенням (встановлення контакту з різними категоріями осіб, розуміння людей, узгодження станів та взаємодія, інформаційний обмін та проведення переговорів,

286

Тема 11

здійснення психологічного впливу); професійна спостереж­ливість; наявність розвиненої професійної пам'яті (наочно-об­разної, логічної, оперативної, зорової, слухової, рухової тощо); розвиненість навичок мислительної діяльності при відборі та селекції інформації, обґрунтуванні та прийнятті рішень; емо­ційна та психофізична стійкість; здатність до саморегуляції та самоконтролю власної поведінки; вольові якості (сміливість, принциповість, виправданий ризик).

3. Психологічні аспекти захисної промови адвоката

Отже, комунікативні уміння є найважливішою складовою професійної майстерності адвоката-захисника, у діяльності яко­го значна питома вага належить переконуючому впливу. Вис­тупу суді — один із найбільш складних і відповідальних моментів участі у кримінальному судочинстві, але уміння виступати не приходить саме по собі. На жаль, актуальними залишаються слова А.П. Чехова, сказані понад сто років тому: «Можливо, ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі поса­дові особи, які за обов'язками служби мають говорити не лише вчено, але й зрозуміло і гарно, не будуть виправдовуватися тим, що вони «не вміють говорити». Адже в принципі для інтелігент­ної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж не­пристойністю, як не вміти читати і писати, і у справі освіти й виховання навчання красномовству слід було б вважати неми­нучим».

Можна звернутися до праць видатних юристів того часу, що підтверджують та доповнюють цю думку: «Мистецтво виступу на суді є уміння думати, а, отже, говорити образами. Найкращі виступи прості, зрозумілі, наповнені глибинним змістом» (А.Ф. Коні).

Таким чином, спеціальна психологічна підготовка адвокатів повинна передбачати формування вмінь професійної комуні­кації. Слід при цьому враховувати, що вихідним протиріччям у проблемі майстерності професійного спілкування є загальна для всіх фахівців проблема: повсякденне спілкування у побуті, з то­варишами, з колегами повинне було б формувати комуніка­бельність природнім шляхом, без спеціальних зусиль. Але при

Психологічні засади адвокатської діяльності 287

вирішенні професійних завдань багато хто починає відчувати брак саме комунікативних навичок і вмінь. Чому? Бо побутове спілкування не дає розвиваючого ефекту. Звичні контакти в колі знайомих формують вибірковість щодо певних варіантів пове­дінки і певного типу співбесідника за принципом «приємно — неприємно». Між іншим забезпечення взаємодії у професійному спілкуванні потребує спеціально організованих зусиль суб'єкта.

Центральну роль у захисті відіграє захисна промова. На її якість впливає не тільки наявність фахових знань і умінь, за­гальна психологічна культура адвоката, але і його психологічна підготовленість. Виконуючи покладену законом функцію захи­сту, адвокат домагається встановлення істини: висловлює свою думку про значення доказів у справі, про наявність пом'якшую­чих чи обтяжуючих для підзахисного обставин, а також свої міркування з приводу застосування кримінального закону та міри покарання. Тому одним із напрямів спеціальної психологі­чної підготовки адвоката повинно бути формування комплекс­ного уміння — виголошення захисної промови.

Це уміння має наступні складові: 1) пошук, аналіз та узагаль­нення значимої для захисту інформації; 2) визначення змістов­них характеристик та особливостей захисної промови; 3) відбір та використання невербальних (експресивних) засобів підсилен­ня змісту промови. Захищати важче, аніж обвинувачувати, тим більше, що адвокат виступає у судовому засіданні після проку­рора, який викладає свої аргументи. Адвокат пропонує розгля­нути справу під іншим кутом зору, тому для переконання суддів його виступ повинен бути вагомішим за змістом і яскравішим за формою.

Зміст захисної промови визначається темою виступу, мате­ріалами кримінальної справи, позицією адвоката у конкретній справі. Він залежить від двох елементів — наявних фактів та оціночних міркувань.

Виходячи з конкретних обставин справи, адвокат може:

заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невину­ватість підзахисного за відсутністю у його діях складу злочину, за відсутністю самої події злочину або недоведеності участі підза­хисного у вчиненні злочину;

288 Тема 11

заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин;

заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи не­обхідність зміни пред'явленого обвинувачення на статтю КК України, що передбачає більш м'яке покарання;

обґрунтовувати менший ступінь вини і відповідальності підзахисного;

доказувати неосудність підзахисного.

Вагомість захисної промови визначається вже її першими фразами, оскільки вступна частина готує учасників судового розгляду до подальшого сприймання й оцінки фактичного ма­теріалу. Тут неприпустима будь-яка трафаретність: переказ фа­були кримінальної події (вона вже неодноразово виголошувала­ся); характеристика злочинів даного виду (убивства, крадіжки, хуліганства), бо вони відомі іншим учасникам кримінального судочинства і сприймаються як повчання; застосування шаб­лонів («я не затримаю довго вашу увагу», «я захищаю сьогодні підсудного...», «нинішня справа дуже складна (або проста)». Сте­реотипність вступної частини згубно діє на подальшу аргумен­тацію, а сам адвокат ще до її початку оцінюється як некваліфі-кований або несумлінний.

Вступна частина захисної промови може бути присвячена:

— оцінці злочину у контексті загальних проблем (суспільно-
політичних, суспільно-економічних, соціокультурних
тощо) та їх впливу на поведінку підзахисного;

— аналізу специфічності (виключності) даної кримінальної
справи у порівнянні з аналогічними;

— характеристиці особистості підзахисного та його місця у
злочинній групі (без негативної оцінки дій інших учас­
ників);

— визначенню власної позиції у порівнянні з позицією про­
курора.

Класичною у адвокатській практиці можна вважати вступ­ну частину промови Я.С. Кисельова: «секрет перетворення спра­ви, у якій на кожному кроці виникають психологічні загадки, в справу найпростішу,... розкритий надзвичайно відверто: для цього необхідно не поскупитися чорною фарбою, малюючи об­раз обвинуваченого. Але вже давно відомо, що однією фарбою,

Психологічні засади адвокатської діяльності 289

навіть найгустішою, дуже тяжко надати портрету життєвої дос­товірності. Мені не здається достовірною та характеристика, яка дана у промові прокурора. Між обвинуваченням і захистом тут неминуча суперечка, суперечка велика і серйозна».

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів — основна частина захисної промови. Адвокату, як правило, немає необхідності по­вторювати фабулу кримінальної справи. Він висловлює свою версію, аналізує та оцінює процесуальні докази і обґрунтовує свої міркування про те, чому одні докази слід вважати достовірни­ми, інші — суперечливими, сумнівними. Так, якщо адвокат стверджує, що підзахисний діяв у стані необхідної оборони, він повинен переконати суд, що вона дійсно мала місце; спростову­ючи звинувачення в умисному вбивстві, потрібно навести дока­зи того, що підсудний не прагнув смерті потерпілого; якщо він доводить, що злочин вчинений у стані сильного душевного хви­лювання внаслідок насильства чи тяжкої образи, це слід обґрун­тувати.

Згадаємо захисну промову С. Андрієвського: «Що відбулося у його душі? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були покорені, тому що Андреєв міг діловито перемовлятись зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в'яжуться зі справою, тому що Андреєв був добрий і терплячий до останньої можливості. Якщо хочете, тут був жах і відчай перед раптово відкритими жорстокістю і байдужістю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життч. У ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Я назву ду­шевний стан Андреєва «несамовитістю» — не тією несамовиті­стю, про яку говорить формальний закон, але несамовитістю у загальножиттєвому смислі цього слова. Людина «зійшла з розу­му», була «у нестямі». Його руки працювали без його участі.

Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреєва, коли він говорить: «Крик дружини повернув мені розум». Значить, до цьо­го крику він був у стані божевілля... Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий — не по-людськи, та й непотрібно».

Як свідчить адвокатська практика, темою захисної промови найчастіше є доказування обставин, що пом'якшують відпові­дальність підсудного. Захисна промова виглядає найбільш пе-

290 Тема 11

реконливо, коли необхідні факти та обставини раніше вже, ліджувалися у процесі судового розгляду, причому для учасників суду буде більш зрозумілим, якщо спочатку адвокат зазначить беззаперечні обставини, а потім аналізує ті, щодо яких є запе­речення.

Молодими адвокатами найчастіше допускаються наступні помилки: підміна аналізу доказів їх перерахуванням, перераху­вання прізвищ свідків та сказаного ними. Потрібно ж, навпаки, співставляти їх, демонструючи протиріччя (показання особи на попередньому слідстві і в суді, показання різних свідків, пока­зання учасників процесу і документи, показання потерпілого і незаперечні факти, вільна розповідь на попередніх допитах та свідчення на попередньому слідстві і в суді).

Особливе значення мають тут висновки експертів, що вима­гає від адвоката серйозної підготовки і наявності спеціальних, у тому числі — психологічних знань. Знанням можна протистав­ляти лише знання, а не емоції чи декларативні заяви.

Найбільш широке поле для застосування психологічних знань у захисній промові — характеристика особи підзахисно­го. Важливість цього питання підкреслюється в ст.ст. 324, 334 КПК України. Завдання адвоката — розкрити внутрішній світ підзахисного, зрозуміти його думки й переживання, спонукан­ня й мотиви поведінки і пояснити їх суддям; він доводить до суду все, що говорить на користь захисту. «Закон вимагає, щоб по­блажливість базувалася на обставинах справи. Але з усіх обста­вин справи, звичайно, найголовніша — сам підсудний. Тому, якщо в його житті, в його особі, навіть у слабкостях його харак­теру, які випливають із його темпераменту і його фізичної при­роди, ви знайдете підстави для поблажливості чи милості, — ви можете до суворого голосу засудження приєднати голос мило­сердя». Ці слова А.Ф. Коні не втратили актуальності і сьогодні.

На користь підзахисного можуть свідчити:

— відвернення можливих шкідливих наслідків вчиненого
злочину (повернення майна, надання допомоги при нане­
сенні тілесних ушкоджень);

— вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих чи
сімейних обставин (значні матеріальні труднощі, жорсто­
ке поводження батьків із дітьми);

Психологічні засади адвокатської діяльності 291

— вчинення злочину під впливом погрози (примусу) або че­
рез матеріальну чи іншу залежність (прагнення відверну­
ти несприятливі для близьких тяжкі наслідки, залежність
боржника від кредитора);

— вчинення злочину під впливом неправомірних дій потер­
пілого;

— вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного
посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони;

— вчинення злочину неповнолітнім, жінкою у стані вагіт­
ності (психофізіологічні особливості названих категорій
осіб спричиняють до звуження здатності свідомого конт­
ролю за поведінкою);

— щире каяття (явка з повинною, сприяння правоохоронним
органам у розкритті та розслідуванні злочину, викриття
співучасників).

Звичайно, при висвітлення особливостей особистості підза­хисного чи обставин, що пом'якшують його вину, потрібно зва­жати на почуття міри (не змальовувати клієнта як втілення не­винності, а потерпілого — невиправдано чорнити) або ж вико­ристовувати неморальні аргументи («Всі так роблять, але не всі попадаються», «Всі п'ють» тощо). Це створює у членів суду нега­тивне враження. Не слід також бути багатослівним чи, навпа­ки, «економити» слова, характеризуючи обвинувачуваного (за­читувати характеристики, особливо стандартні виробничі, без відповідних коментарів; стандартно перераховували мотиви і пом'якшуючі обставини вчиненого діяння тощо).

Відомі адвокати минулого нерідко у захисній промові лише називали подію злочину, зосереджуючи всю увагу на психологіч­них аспектах кримінальної справи; вони знаходили надзвичай­но сильні епітети, щоб охарактеризувати підзахисного і викли­кати сильне враження. Так, М.П. Карабчевський називав свою підзахисну Ольгу Палем (кримінальна справа про вбивство О. Довнара) «надзвичайно брехливою», «безалаберним жмутком нервів», але при цьому побудував захисну промову таким чином, що вона була виправдана судом.

Висновки захисника у судовій промові повинні бути обґрун­тованими, послідовними, чітко сформульованими. Всі наведені

292 Тема 11

докази підводять до прохання про міру покарання, до формулю­вання остаточних висновків у справі. Якщо в результаті належ­ного аналізу доказів захисник приходить до висновку, що подія злочину відсутня, в діянні підзахисного немає складу злочину — він просить у суду виправдувального вироку; коли факт здійснення злочину не заперечується, він висловлює свої мірку­вання щодо міри покарання. Найскладніша ситуація — прий­няття судом рішення за наявності лише непрямих доказів та запереченні підсудним своєї вини. Заключна частина повинна звучати таким чином, щоб суду стало очевидним, що виправ­дання — єдино правильний шлях правосуддя. Наведемо закін­чення захисної промови М. Карабчевським (справа братів Скитських): «Закон не вимагає від нас неможливого. Сумніви — супутник розуму. Сказати, що в цій справі все для нас зрозуміле і немає сумнівів, ви не можете... Тому я прошу виправдального вироку».

Таким чином, аналіз минулого і сучасного стану норматив­ного регулювання, юридичної і психологічної літератури з про­блеми використання психологічних знань у юрисдикціиніи діяльності дають підстави стверджувати, що діяльність із розс­лідування злочинів потребує від захисника не тільки юридич­них знань, умінь і навичок, що формуються при їх вивченні, але й знання та застосування законів психології. Це зумовлене тим, що адвокатська практика здійснюється в умовах безпосеред­нього спілкування та взаємодії з людьми, отже, вимагає розумі­ння особливостей особистості підзахисного та інших проце­суальних осіб, мотивів та змісту їх поведінки, взаємовідносин, що виникають у процесі життєдіяльності тощо. Тільки за допо­могою психологічної науки адвокат-захисник може реалізувати заходи по встановленню контакту та здійсненню психологічно­го впливу, нейтралізувати дію негативних чинників при пошуку та оцінці процесуально значущих фактів, розробити стратегію і тактику їх пред'явлення та викладення при судовому розгляді кримінальної справи.

Психологічні засади адвокатської діяльності 293

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Визначте складові психологічної підготовленості адвоката.

2. Охарактеризуйте структурні компоненти юридичної діяль­
ності адвоката.

3. Визначте феномен «професійної деформації» в діяльності
адвоката.

4. Охарактеризуйте зміст та сутність загальної психологіч­
ної культури адвоката.

5. Які основні етапи можна виділити у діяльності адвоката?

6. Які складові має комплексне уміння виголошення захис­
ної промови?

7. Що заперечувати, обґрунтовувати та доказувати може ад­
вокат у захисній промові, виходячи з теми виступу, матеріалів
кримінальної справи та власної позиції у конкретній справі?

 

8. Охарактеризуйте психологічні особливості вступної час­
тини захисної промови адвоката.

9. Що може свідчити на користь підзахисного і враховувати­
ся адвокатом?