Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї — державної. Принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.
Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах.
1. Одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність — це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.
2. Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і зацікавленість у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок «відчуження — привласнення» за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це «щось». За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах (грандіозні будови, які не дають народногосподарського ефекту, втрати і псування продукту після його виробництва, які інколи досягають 40% і більше, тощо). Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї.
3. Державні службовці, що виступали від імені народу, мали можливість на власний розсуд розпоряджатися суспільним багатством. За даних умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбудеться підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними.
6.3 Необхідність розвитку всіх форм власності в Україні
З проголошенням незалежності України, постало питання про створення законодавчої бази для переходу держави на засади ринкової економіки і створення умов для розвитку усіх форм власності. Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах «Про власність», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери». Зазначені закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності, передусім йдеться про широке роздержавлення власності і приватизацію підприємств.
Роздержавлення — це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.
Воно означає істотне скорочення державного сектора економіки і масштабів державного втручання в економіку. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств. Під приватизацією розуміють відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.
Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно і цілком беруть відповідальність за результати господарської діяльності.
Виходячи з цього, суть політики роздержавлення насамперед виявляється:
1) в різкому скороченні сфери державної власності за відповідного розширення інших форм власності;
2) в перетворені трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності і господарювання.
При цьому слід наголосити, що державна власність завжди має бути в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності.
Згідно з прийнятим Верховною Радою України законодавством про власність та розвиток підприємництва в сучасних умовах формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином.
Індивідуальна власність громадян:
- особиста власність — формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;
- власність трудового господарства — це власність членів сім’ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство: майстерні, інші малі підприємства в сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки й господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, необхідне для самостійного ведення господарства;
- власність селянського та особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну й робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби та інше майно, необхідне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки й реалізації продукції. Вироблена продукція й одержані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.
Колективна власність:
- власність орендного підприємства — це вироблена продукція, одержані доходи й інше придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;
- власність колективного підприємства — це форма власності, яка виникає в тому випадку, коли все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу, викупу орендного майна або придбання майна іншими законними засобами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію й одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;
- власність кооперативу — це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;
- власність акціонерного товариства - це майно, створене за рахунок продажу
акцій, а також одержаного в результаті його господарської діяльності;
- власність господарських асоціацій (об'єднань). Господарська асоціація має право власності на майно, добровільно передане їй підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті її господарської діяльності. Водночас вона не має права власності на майно тих підприємств, що до неї входять;
- власність громадських організацій. Ці організації можуть мати у власності будівлі, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього й оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. Тут можуть знаходитися підприємства, які створюються згідно з цілями, вказаними в їхніх статутах і за рахунок коштів цих організацій;
- власність релігійних організацій: будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, необхідне для діяльності даних організацій.
Державна власність:
- загальнодержавна власність — майно органів влади й управління: оборонні об'єкти; енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності народів; вищі й середні навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний та соціальний розвиток;
- комунальна власність — це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району). Сюди належать власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство, а також підприємства сільського господарства, торгівлі, транспорт, та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно;
- майно державних підприємств — це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися. Воно може виступати у формі фондів, госпрозрахункового доходу, акцій та іншого майна, яке необхідне для діяльності підприємства. Сюди може входити не лише виробниче обладнання, а й культурно-освітні та оздоровчі заклади.
Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав.
Спільні підприємства, що створюються на території України у формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, необхідне для здійснення діяльності, передбаченої засновницькими документами.
Також іноземні юридичні особи мають право на території України мати у власності промислові й інші підприємства, будівлі, споруди та інше майно, необхідне для здійснення ними господарської діяльності.
Іноземні держави й міжнародні організації мають право мати на території України майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних договорів і законодавства України.
Приватна власність.
Законом України «Про власність» передбачено існування приватної власності. Зокрема, зазначається, що у власності громадянина можуть знаходитися: житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства й особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації та інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, в іншій сфері підприємницької діяльності; будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та інші засоби виробництва; будь-яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного та іншого призначення, за винятком окремих видів майна, яке з точки зору державної і громадської безпеки не може належати громадянину.
6.4 Необхідність і основні напрямки приватизації державних підприємств в Україні (додаткова інформація)
Вирішальне значення для різних форм власності має приватизація державних підприємств. Законодавство України передбачає, що першочерговій приватизації підлягають об'єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це — підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об'єкти й об'єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули, підприємства матеріально-технічного постачання. Оцінка вартості, підприємств, що приватизуються, здійснюється за відновною вартістю наявних основних фондів та оборотних коштів. При цьому ціна може встановлюватися з урахуванням потенційної рентабельності підприємства або ринкових цін на майно.
Водночас значна частина державної власності приватизації не підлягає. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; засоби урядового, фельд'єгерського та спеціального зв'язку; об'єкти державної метрологічної служби; національні культурні та історичні цінності; об'єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися за умови збереження освітянського призначення); майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції.
У проведенні приватизації беруть участь окремі органи, фізичні та юридичні особи. Це — суб'єкти приватизації. До них належать державні органи приватизації, а також різного роду продавці, покупці державного майна та посередники.
Державні органи приватизації включають Фонд державного майна України та його регіональні відділення і представництва. Зазначений Фонд розробляє програму приватизації на поточний рік і прогноз на перспективу та здійснює організацію і контроль за приватизацією. Він підзвітний Верховній Раді України.
Покупцями державного майна можуть бути:
А) громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства;
Б) юридичні особи, зареєстровані на території України;
В) юридичні особи інших держав. Можуть також створюватися товариства покупців шляхом укладання угоди про сумісну діяльність, або членами трудового колективу підприємства на основі рішення загальних зборів, на яких мають бути присутні більш як 50% працівників.
Не мають права бути покупцями органи державної влади й управління, працівники Фонду державного майна України та його регіональних відділень, а також юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%, та інші суб'єкти, перелік яких визначається державою.
Ініціатива щодо приватизації державного майна може виходити від Фонду державного майна України, місцевих органів приватизації та членів трудового колективу.
Відповідно пропонуються кілька способів приватизації різних об'єктів:
- викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об'єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців;
- викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта став його орендар;
- продаж на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;
- продаж за некомерційним конкурсом. Власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов — найвищу ціну;
- продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;
- продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об'єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості;
- продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі). Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій.
Працівники підприємств, що приватизуються, мають пільги:
- право на першочергове придбання акцій за їх номінальною вартістю на загальну суму виданого працівнику приватизаційного сертифіката;
- право на першочергове придбання за рахунок власних коштів акцій за їх номінальною вартістю на половину суми виданого працівнику приватизаційного майнового сертифіката;
- товариства покупців, створені працівниками підприємств, що приватизуються, мають пріоритетні права на придбання підприємства за конкурсом і в розстрочку платежу.
Місцеві органи влади відповідно до своєї компетенції можуть надавати додаткові пільги працівникам окремих підприємств аж до безоплатної передачі їм частки або всього майна, що приватизується.
Основні поняття і терміни:
Власність – відносини між людьми щодо привласнення речей та інших умов життєдіяльності людей: засобів виробництва, предметів особистого використання, грошей тощо.
Володіння характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.
Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.
Користування (використання) — процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.
Роздержавлення — це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.
Приватизація – це відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.
Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно і цілком беруть відповідальність за результати господарської діяльності.
Питання для самоконтролю:
1. Які з перерахованих процесів не стосуються привласнення:
А) покупка автомобіля
Б) отримання вази в подарунок
В) отримання земельного паю в спадщину
Г) оренда квартири
2. Які з перерахованих процесів не стосуються відчуження:
А) продаж дачної ділянки
Б) конфіскація майна за рішенням суду
В) передача квартири в оренду
Г) передача комп’ютера спонсором дитячому будинку
3. Про що йдеться мова: перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності:
А) роздержавлення Б) приватизація
В) комерціоналізація Г) націоналізація
4. Про що йдеться мова: відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб:
А) роздержавлення Б) приватизація
В) комерціоналізація Г) націоналізація
5. Про що йдеться мова: позбавлення держави невластивих їй функцій господарської діяльності і перетворення підприємств у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва:
А) роздержавлення Б) приватизація
В) комерціоналізація Г) націоналізація
6. Про що йдеться мова: перехід у державну власність (силовими методами безоплатно або за викуп) приватних підприємств за рішенням органів влади:
А) роздержавлення Б) приватизація
В) комерціоналізація Г) націоналізація
Заняття 9
Лекція 7 Основні форми суспільного виробництва. Товар і його властивості
В результаті вивчення теми студенти повинні:
Знати: основні риси натурального і товарного виробництва; види товарного виробництва; структуру продукту і товару; сутність і функції закону вартості
Вміти: аналізувати особливості натурального і товарного виробництва; визначати відмінності продукту і товару; аналізувати сутність закону вартості
Рекомендована література:
[1, с.118-146]
[2, с.77-93; 108-110]
[4, с.46-66, 100-111]
План:
7.1 Основні риси натурального виробництва
7.2 Причини переходу до товарного виробництва. Суспільні поділи
праці
7.3 Основні риси товарного виробництва
7.4 Продукт і товар як економічні категорії
7.5 Закон вартості
7.1 Основні риси натурального виробництва
За час свого існування людство використовує лише три форми суспільного виробництва — натуральну, товарну і безпосередньо суспільну. В докапіталістичних формаціях панувала натуральна форма виробництва, але вже в період розпаду первісного ладу зароджується товарна. В сучасному світі в усіх індустріально розвинутих країнах товарна форма домінує, витіснивши натуральну. Водночас зростає роль безпосередньо суспільної форми. Історично першим виникло натуральне виробництво.
Натуральне виробництво — виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило.
У первіснообщинному ладі впродовж майже трьох мільйонів років єдиною формою суспільного виробництва було натуральне виробництво. В процесі розпаду цього ладу виникає товарне виробництво, але натуральна форма залишається панівною ще впродовж майже шести тисячоліть, поєднуючись з товарною формою. Загалом в усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундії у рабовласницьких державах і середньовічні феодальні маєтки).
Основні риси натурального виробництва:
1) існував замкнений кругообіг (рух) продукту, який переважно не виходив за його межі;
2) кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і в споживанні;
3) рівень споживання господарюючих суб'єктів (власників) залежав тільки від рівня виробництва;
4) суспільний поділ праці був розвинутий ще слабко, проте всередині цього господарства праця уже могла бути поділена між окремими людьми та групами людей.
Натуральна форма виробництва існувала в умовах нерозвиненого суспільного поділу праці й відповідала тому рівню розвитку продуктивних сил і типу виробничих відносин, які зумовлюють украй обмежену мету виробництва та підпорядковують його задоволенню потреб, незначних за обсягом і одноманітних, примітивних за характером.
Натуральне виробництво було малоефективним, консервативним і забезпечувало дуже повільний розвиток продуктивних сил. Виробничі відносини в натуральному господарстві не уречевлювалися, тому існували як відносини між самими людьми, а не набували форми відносин між продуктами їх праці. Експлуатація в антагоністичних формаціях, де панувало натуральне виробництво, відбувалася у зримих, найбільш грубих і брутальних формах. Вона базувалася на позаекономічному примусі, на відносинах особистої залежності; залежність мала персональний характер.
Натуральне виробництво характерне для усіх докапіталістичних суспільно-економічних формацій:
Натуральне виробництво в межах первіснообщинного ладу характеризується:
1) спільною власністю на землю (належність землі общині);
2) спільно-індивідуальним присвоєнням всього виробленого продукту;
3) на етапі розкладу первісної общини виникають моногамні родини, відбувається їх відособлення від родової общини, що породжує сімейно-індивідуальне привласнення — започатковуються різні види приватної власності.
Натуральні господарства вільних селянських родин характеризуються:
1) колективно-індивідуальним привласненням селянською родиною всього виробленого нею продукту;
2) експлуататорською трудовою приватною власністю, сутність якої становить єдність праці і власності — використання власною працею членами родини належної їй землі та інших знарядь праці.
Натуральне виробництво в межах рабовласницьких господарств характеризується:
розривом праці і власності, що полягає у відчуженні безпосередніх виробників (рабів) від засобів виробництва (землі, знарядь праці), й від самих себе, оскільки засоби виробництва і раби належали рабовласникам.
Натуральне виробництво в межах феодальних маєтків характеризується:
1) розривом власності і праці;
2) відчуженні безпосередніх виробників (кріпаків) від землі;
3) належністю землі феодалу (поміщику) і особистою (кріпацькою) залежністю селян від поміщика;
4) правом селянської родини користуватися певним наділом поміщицької землі у своєму господарстві як умовою праці на феодала (закріпаченням).
7.2 Причини переходу до товарного виробництва. Суспільні поділи праці
Основою перетворення натурального виробництва на товарне є виникнення суспільного поділу праці та приватної власності на засоби виробництва і продукти праці.
Суспільний поділ праці — спеціалізація, стійке закріплення виробників за виготовленням певних продуктів або за певними видами діяльності чи виробничими операціями.
Чинником виникнення та розвитку суспільного поділу праці є закон економії праці (робочого часу).
Закон економії праці (робочого часу) — стійкий, обернено пропорційний, причинно-наслідковий зв'язок між величиною робочого часу та її результатом (зменшення робочого часу, а отже, і витрат праці на виготовлення певного продукту) має наслідком збільшення кількості вироблюваних продуктів. Це дає змогу окремому виробникові і суспільству за обмеженого ресурсу робочого часу урізноманітнювати і повніше задовольняти свої потреби).
Суспільний поділ праці класифікують за видами і формами. За видами поділ праці існує всередині суспільства та всередині підприємства.
Поділ праці всередині суспільства реалізується у таких формах:
- Загальний поділ праці (є поділом суспільного виробництва на його великі роди: сільське господарство, промисловість, транспорт, тощо);
- Частковий поділ праці (є поглибленням загального поділу праці: поділом сільського господарства, промисловості, транспорту тощо на їх галузі та підгалузі);
- Міжнародний поділ праці (характеризується спеціалізацією окремих країн на виробництві продуктів, для яких вони мають найсприятливіші природні та економічні умови).
Поділ праці всередині підприємства виступає у формі одиничного поділу праці. Одиничний поділ праці - це спеціалізація виробників на виготовленні окремих складових або на виконанні певних операцій з виробництва кінцевого продукту.
Загалом у своєму розвитку людство пройшло п'ять великих суспільних поділів праці:
1) відокремлення землеробства від скотарства;
2) відокремлення ремісництва від землеробства;
3) відокремлення від сфери виробництва товарів торгівлі, виділення купців;
4) відокремлення сфери матеріального виробництва від нематеріального (виділення освіти, охорони здоров'я, науки);
5) виокремлення інформаційної сфери із сфер матеріального і нематеріального виробництва (з 70-х років XX ст.);
Безпосередньо матеріальною основою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділи праці.
Серед інших причин переходу до натурального виробництва можна визначити: розвиток продуктивних сил, поширення зв’язків між окремими регіонами, що спонукало розвиток торгівлі.
7.3 Основні риси товарного виробництва
Товарне виробництво — така організація суспільного господарства, коли окремі продукти виготовляють відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих продуктів, що стають товарами, на ринку.
Основні риси товарного виробництва:
1) суспільний поділ праці;
2) приватна власність на засоби виробництва;
3) повна соціально-економічна відокремленість виробників;
4) економічні зв'язки між відокремленими товаровиробниками через обмін;
5) стихійний та анархічний характер розвитку.
Розрізняють просте і капіталістичне товарне виробництво.
Просте товарне виробництво – виробництво товарів, яке здійснюється власником засобів виробництва на основі своєї праці.
Капіталістичне товарне виробництво – виробництво товарів, яке здійснюється на основі найманої праці.
Просте товарне виробництвохарактеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте товарне виробництво базується на власній праці, капіталістичне — на експлуатації чужої праці. Продукт праці в простому товарному виробництві належить товаровиробникові, у капіталістичному — власникові засобів виробництва, тобто капіталісту. Просте товарне виробництво є дрібним, розпорошеним, у ньому не існує одиничного поділу праці, а кінцева мета — задоволення особистих потреб товаровиробника.
Капіталістичне товарне виробництвопередбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинутий одиничний поділ праці. Його мета — отримання прибутку капіталістом. Просте товарне виробництво має обмежений характер (одна частина вироблених у суспільстві продуктів використовується безпосередньо на особисте споживання, друга — на ринок), а капіталістичне — загальний.
В умовах командно-адміністративної системи колишнього СРСР мало місце штучне звуження сфери товарно-грошових відносин, значне ігнорування вимог дії економічних законів товарної форми організації виробництва, що призвело до неефективності й витратного характеру економіки.
Товарне виробництво — історична категорія. Це означає, що воно існувало не завжди і з часом зникне, а на зміну йому прийде досконаліша форма суспільного виробництва — безпосередньо суспільне виробництво, яке зародилось у розвинутих країнах світу на початку XX ст. і посилюється в процесі підриву товарного виробництва.
Безпосередньо суспільне виробництво – виробництво, за якого внаслідок суспільного поділу праці, поліпшення організації виробництва, задоволення суспільних потреб відбувається без перетворення продукції на товар, а отже, без грошей.
