Лекции.Орг


Поиск:




Трансформація українського права в умовах перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої




(Х1У-ХУ1 ст.)

У цей період української історії українські науковці виокремлюють дві основні тенденції в історичному розвитку українських земель, які в процесі попередньої доби феодальної роздробленості Русі - України, монгольської навали ХШ ст., занепаду Галицько-Волинської держави потрапили до сфери впливу Угорщини, Молдови, Великого князівства Литовського, Польської держави.

Перша тенденція позначилась поглибленням інкорпорації українських земель чужонаціональним політичним утворенням і, як наслідок, втратою залишків політичної й адміністративної окремішності, поглиненням провідних суспільних верств польсько-литовським середовищем, зростанням економічного та позаекономічного визиску селян і міщан, ескалацією національного і релігійного гніту. Серед іншого це означало остаточне відмирання традиційних для українського народу соціальних відносин і соціальної структури.

Друга тенденція позначилась народженням і становленням нових суспільних сил, реально українських за своїм національним стрижнем. Вони й стали вирішальним чинником, що завадив знищенню, більше того, сприяв поглибленому розвитку української політичної і правової традиції державотворення. Мова йде про українське козацтво.

Якщо розглядати цей період у контексті світової історії, то у культурному, політичному і правовому розвитку для України вирішальним був європейський напрям.

Зазнало широкомасштабної трансформації і право під впливом зародження простого товарного виробництва, становлення якого відбувалось на тлі поглиблення процесів феодалізації суспільства та юридичного закріпачення селян (генетичне джерело права).

Державно-правова думка в Україні цього періоду ґрунтувалась на релігійному світогляді, принципових засадах раннього християнства та доктрини християнської церкви (ідеальне джерело права), проводила ідею зверхності божественної влади над світською, церкви над державою, неприпустимості втручання королів і князів у церковні справи тощо (К.Святитель, Г.Цимбалюк). Істотно: окремі представники релігійної еліти (О.Оріховський –Роксолан, І.Вишенський, Х. Філарет та ін.) засуджували ідею абсолютизації влади світськими і духовними монархами, відстоювали ідеї рівності людей перед Богом (Х.Філалет), законності і християнської справедливості (І.Вишенський), природного права (С.Оріховський-Роксолан). Це підтверджує спадкоємність української правової традиції, укоріненої в Києво-Руській державі з принципами верховенства права, гуманізму, демократизму та юснатуралізму*.

У розвитку українського права наступив етап урівноваженого процесу його інституціалізації і юридичної централізації (початок ХУ- друга половина ХУ1 ст.).

Істотно, що цей процес відбувався на тлі звернення до традицій публічного римського права епохи імперії, з ідеями посилення центральної влади та захисту честі правителя, справедливості закону та необхідності всезагального підпорядкування його вимогам. «Романізація» української правової традиції супроводжувалась застосуванням у правотворчій діяльності правових конструкцій*, зміст яких інтегрував смисл багатьох понять в одному абстрактному понятті. Так, на основі понять «істина», «правда», «давні права», які були ключовими у звичаєвому праві, сформувалось абстрактне поняття «право», із різного роду договорів формувалося загальне поняття договору, із зв’язків між різними суб’єктами права складалось загальне уявлення про поняття суб’єкта права взагалі тощо. Важливу роль у вибудовуванні правових конструкцій відіграла і західна традиція інтерпретації християнства у правничо-раціоналістичному дусі. Категорія гріха зводилась до юридичних понять злочину і кари; закон мислився інституціонально (штучно утворений волею законодавця-держави). У правовій свідомості утверджувалося сприйняття індивіда як суб’єкта права*.

Основними джерелами права були: місцеве звичаєве право, міждержавні і міжнародні договори, сеймові постанови і привілеї, князівські земські устави у формі жалуваних грамот, судебники, Литовські статути у трьох редакціях(1529, 1566, 1588 рр.), магдебурзьке право,церковне право, звичаєве козацьке право.

Вивчаючи формальні джерела права Литовсько-Руської держави, слід звернути увагу, що її політична система значною мірою розбудовувалась на устроєвих і звичаєвих підвалинах, що набули розвитку в Русі – Україні та Галицько-Волинській держави. Основою правової системи і головним джерелом права залишалась«Руська правда», а мова її написання – староруськастала офіційною, державною мовою на обширах Великого князівства Литовського, Руського, Жемантійського (офіційна назва цієї середньовічної феодальної держави). Істотно: до його складу входили території нинішньої Литви, Білорусі, більша частина України - Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України, західні землі сучасної Російської Федерації – Смоленська, Калузька, Тульська та Ростовська області.

Особливо наголошуємо, що в умовах Литовсько-Руської держави продовжувала розвиватись характерне для української правової традиції договірне право. Так, звичаєве право, яке функціонувало на українських землях, фіксувалося спеціальними актами –угодами між Великим Князем литовським і населенням окремої землі. Перші такі угоди, об’єктивовані у формі земських уставів, з’явилися в кінці XIV- середині XV ст., коли почали усувати від влади удільних князів і ставити замість них намісників. Метою укладання угод, з одного боку, було збереження права населення на общинно-звичаєвий устрій землі, а з іншого, запобігання зловживаннями владою княжими міністеріалами (представниками княжої адміністрації), які не знали норм місцевого звичаєвого права і могли порушувати його. Істотно, що ці земські устави були законодавчими актами юридичного характеру. Вони були чинними у межах окремої землі, гарантували функціонування норм звичаєвого права у самоврядних громадах на її території та були обов’язковими до виконання княжими урядовцями.

Водночас, сферу впливу норм звичаєвого права значно звужували великокняжі привілейні грамоти, які встановлювали норми у формі приватних законів для фізичних осіб, окремих суспільних верств або навіть етнічних груп. До привілейних грамот належать дарчі грамоти (імунітети); охоронні грамоти, що закріплювали status guo, охороняючи фізичну чи юридичну особу від поширення на неї уже виданих привілеїв загального характеру; привілеї у значенні private lex (приватний закон), яким держава звільняла упривілейованих від дотримання загальнозобов’язальних норм, від державного суду, адміністрації і податків тощо. Ці грамоти видавались шляхті, містам на право самоврядування, купцям і т.п. Істотно, що саме з цих приватних привілеїв виростали загальні станові привілеї, які знаходили відображення у загальнодержавних Статутах, в яких було систематизовано норми позитивного права і які узаконювали нові, прогресивні зміни в суспільному житті.

Одним з перших правових актів, написаних офіційною литовсько-руською мовою був «Статут короля Владислава П (Ягайла), наданого Литві в 1420-1423 рр. У цьому статуті вперше вжито термін «право» у значенні об’єктивного права як абстрактної категорії.

Першим систематизованим писаним збірником загальних норм цивільного, кримінального і процесуального права став «Судебник Великого князя Казимира Ягайловича», складений правниками великокняжої канцелярії, одобрений Пани-Радою та великим князем Казимиром 1У Ягеллончиком, затверджений на Сеймі 29 лютого 1468 року. Його джерелами були «Руська Правда», привілейні грамоти, звичаєве право.

Мета створення Судебника полягала в необхідності усунути колізії, які виникали між державними і приватними судами стосовно постанов кримінального і процесуального права з питань порушень маєткових прав шляхти. Істотно, що саме тут вперше на загальнодержавному рівні законом проголошувалось і закріплювалось право недоторканості особи та право вільного виїзду за межі країни та вільного в‘їзду в країну (Н.Яковенко) (ці права є актуальними для сучасного правового дискурсу*). Для Судебника провідною є ідея рівності усіх суспільних верств перед законом (традиція римського права) та індивідуальної відповідальності у кримінальних справах. Водночас, запроваджувалась смертна кара зовсім невідома «Руській Правді».

Значно ґрунтовнішою і ширшою систематизацією чинного в державі права стали Литовські статути: Перший (Старий) 1529 р., Другий (Волинський) 1566 р., Третій (Новий) 1588р.(вони подібні між собою, тому їх часто називають трьома редакціями Литовського статуту). Основними джерелами Статутів було «Саксонське зерцало», яке справляло особливо великий вплив на формування правових систем Центрально-Східної Європи, «Руська Правда», звичаєве право народів, території яких об’єднувались державою (норми руського, білоруського, литовського, римського, німецького, польського, чеського права), законодавство Великого князівства Литовського.

Істотно: Литовськими статутами було перейнято, з одного боку, римську традицію поділу права на приватне і публічне, посилення центральної влади та захисту честі правителя («образа маєстату» - норма невідома українському праву), справедливості закону та необхідності всезагального підпорядкування його вимогам, раціоналізації норм права*, а з іншого руську традицію відтворення і ствердження «давніх прав», як запоруки гарантії збереження правової ідентичності українського народу, який складав 90% населення Литовсько-Руської держави.

Литовськими статутами закладалися підвалини у формування галузей цивільного, державного, військового, земельного, кримінального права й кримінального процесу та у конституювання * відповідних цивільно-правових та публічно-правових інститутів. Самі ж статути залишались найавторитетнішим джерелом чинного права в польсько-литовську добу, добу Української Гетьманської держави ХУП-ХУШ ст., усіх кодифікаційних проектів ХУШ-початку Х1Х ст., були чинними в лівобережних та правобережних губерніях України аж до 1840-1842 рр. Завдячуючи високому рівню юридичної техніки, яка виключала казуїстику, вони стояли на рівні процесів систематизації права східноєвропейських країн.

Істотно, що уже першим Литовським статутом закріплювався принцип однакової відповідальності перед законом урядовців та представників усіх станів, конфесій і груп; запроваджувалися інститути а) присяги усіх без винятку службово-посадових осіб, включаючи великого князя, б) законодавчо-регламентованої охорони інтересів приватної особи, зокрема, інститут обов’язкової адвокатури, у тому числі безкоштовної, для неімущих; закріплювався принцип персональної відповідальності перед законом (провина правопорушника не зачіпала статусу членів його родини); регламентувалися майнові та особисті права жінки. Усі ці принципи й інститути набули розвитку в інших редакціях литовських статутів. Проте, варто зазначити, що саме Третім Литовським Статутом на українських землях, що увійшли до складу Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії (1569), запроваджувалося кріпацтво (пізніше скасоване в ході української революції середини ХУП ст.).

На західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі: Галицькій, Львівській, Сяноцько-Холмській, Західному Поділлі і Белзькій землі набуло поширення польське земське право. Серед збірників польського права, що мали чинність у цих землях, слід назвати «Вислицький Статут»(1347) та «Вартський Статут» (1420-1423 рр.). Перший був прийнятий з метою усунення недоліків з питань цивільного і кримінального судочинства, пов’язаних із поширенням польського права на територію, де були чинними норми місцевого звичаєвого права і «Руська Правда». Другий доповнював перший у частині врегулювання судового мита та визначення меж компетенції сільських старост. Істотно, що Вислицький статут містить норми, тотожні нормам «Руської правди», особливо у частині урегулювання шлюбно-сімейних відносин, питань успадкування, опіки тощо.

Після обєднання Польщі і Литви в єдину державу – Річ Посполиту – своєрідність литовсько-руського права збереглася (на неї не вплинув процес 184 річного зближення цих держав). В українських землях, які раніше входили до складу Литовсько-Руської держави (Волинь, Поділля, Київщина), запроваджувався державний лад Речі Посполитої, але в сфері правозастосування, переважно в суді, були чинними норми не польського права, а Литовські Статути та князівські привілеї.

Важливого значення на українських землях у аналізований нами період української історії набувало звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв, що називалися «Вольностями війська Запорозького». Норми звичаєвого козацького права набули офіційного статусу в Запорізькій Січі, закріплювали її військову-адміністративну організацію, регламентували порядок землекористування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань, судоустрій і судочинство. Істотно, що із зародженням козацького звичаєвого права з’явилась альтернатива офіційній політиці «романізації»* української правової традиції. Це новий вектор в еволюції українського права, пунктом якого стали ментальні уявлення українського козацтва про свободу, рівність, справедливість. Зародження козацького звичаєвого права започаткувало новий етап в історії українського права. В структурі періодизації – це етап становлення та розвитку козацького звичаєвого права (ХУ-середина ХУП ст..).

Аналіз еволюції козацького звичаєвого права на цьому етапі свідчить, що ціннісно-правова складова виробленої козацькою спільнотою системи регулювання суспільних відносин на ранньому етапі її генези мала зародковий характер і виявляла себе в корпоративних уявленнях козацтва про правду, справедливість, честь, порядок, а інструментом регулювання виступали мононорми, які інтегрували правові уявлення і нормативи, що тісно перепліталися з релігійними нормами, нормами етики, моралі.

В роки національної революції та Гетьманщини (1648 р. – кінець ХУШ ст..), козацьке звичаєве право зазнало трансформації у напрямку набуття статусу загальнонаціонального у формі загального права. Згідно з висновками українських науковців, викладачів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (О.Шевченка, О.Вовка, В.Капелюшного та ін..), воно поширювалось на всі, без винятку, верстви українського населення, впливало на встановлення нових прав і обов’язків, проникало у важливі сфери суспільного життя, такі як адміністративна, карно-правова, судова. Це було право здорового глузду, тривале застосування якого в судах свідчить про широкий спектр його дії та про високий рівень правосвідомості українського народу.

Таким чином, аналіз основних джерел українського права в литовсько-польску добу української історії (40-ві рр. ХУ1 ст.- 1648 р.) свідчить про неперервний процес його еволюції в умовах дискретного розвитку української державності.

В періоди іноземного панування на українських землях насамперед зазнавало змін публічне право, а в самоврядних громадах і в повсякденному житті український народ послуговувався своїм звичаєвим правом. Мова йде про те, що змінювалися функціональні властивості права як соціального регулятора суспільних відносин, воно все більше набувало рис юридичного, спеціального права (це був закономірний процес в умовах розвитку феодалізму), проте, воно продовжувало розвиватись на міцній українській традиції договірного права; зберігались соціокультурні його детермінанти; правові джерела забезпечували спадкоємність його ціннісних основ (свободу, справедливість, демократизм) та культурно-особливе у його ціннісному вимірі, маркером якого завжди була автономія особистості.

 

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1.Мірошниченко М. Особливості централізації загальнодержавного права в Україні // М.І. Мірошниченко Державність і право України: генезис у європейському контексті (З найдавніших часів до початку Х1Х ст..).- К., 2006. – С.468-480

2. Статути Великого князівства литовського: У 3-х т. / За ред. С.Ківалова, П.Музиченка, А.Палькова.- Одеса, 2002-2003.

2. Мірошниченко М. Особливості централізації загальнодержавного права в Україні // М.І. Мірошниченко Державність і право України: генезис у європейському контексті (З найдавніших часів до початку Х1Х ст..).- К., 2006. – С.468-480

3.Право України Х1У-середина ХУ11 ст // Історія українського права / за ред.. О.О.Шевченка. – К.,2001. С.24-40

4. Чуба тий М. Д. Ог ляд історії ук раїнсько го пра ва: історія дже рел та дер жав но го пра ва / М. Д. Чу ба тий. – К., 1994 – 218 с.

Терміни і поняття

Конституювання правових інститутів – процес згортання сфери впливу на суспільні відносини звичаєвого права, зростання впливу позитивного права.

Правовий дискурс – це обговорення проблем права у його динаміці, у процесі тлумачення норм права та роз’яснення змісту закону.

Раціоналізація норм права – це логічна складова правотворчого процесу, заснована на абстрактних правилах і процедурах, які починають домінувати і в соціальному житті.

Романізація права –творчий процес поєднання елементів римського публічного і приватного права з місцевим звичаєвим правом, з домінуючим впливом римського права.

Суб’єкт права –це особа чи організація, за якими держава визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків

Юснатуралізм –школа природного права. Виходить з протиставлення права і закону, розуміючи під правом змістовні вимоги природного права (справедливості)

Правова конструкція найбільш висока правова абстракція, о охоплює ряд однопорядкових правових понять низького рівня і виявляє основне, що існує в цих поняттях.

РОЗДІЛ IV. ПРО МАСШТАБ І ЗНАЧЕННЯ ВПЛИВУ РЕЦЕПЦІЇ ІНОЗЕМНОГО ПРАВА НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА В ДОБУ РОЗВИНЕНОГО (Х1-ХШ ст.) ТА ПІЗНЬОГО (Х1У- ХУ1 ст.)





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-24; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 825 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Наглость – это ругаться с преподавателем по поводу четверки, хотя перед экзаменом уверен, что не знаешь даже на два. © Неизвестно
==> читать все изречения...

1543 - | 1201 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.