Європейського середньовіччя.

Попередні зауваження

Період української історії, який ми розглядаємо, був важливим у формуванні ідентичності* українського народу та зміцнення його історичної самосвідомості*. Істотно, в контексті зародження тенденції націєтворення в Європі започатковувався процес формування української нації*, національної держави і національної правової системи.

Ключовою віхою цього періоду є виникнення, розквіт та занепад на політичній карті Європи найбільшої європейської середньовічної феодальної країни-держави Русі -України, кордони якої простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря. Вона не була ізольована ні від країн Заходу, ні від країн Сходу, зумівши сприйняти як візантійську релігійну і культурну традицію, так і західноєвропейські суспільно-політичні і правові цінності.

Не менш важливою віхою було створення, виключно на українському терені, Галицько-Волинської держави (1199), яка продовжила українсько-руські традиції державотворення і правотворенняна на основі оригінально поєднаної слов’янської спадщини і нових набутків, що стали наслідком плідних культурних і економічних зв’язків з Візантією, країнами Сходу, Західної і Центральної Європи.

У цей період (в добу пізнього європейського середньовіччя) істотну роль у забезпеченні спадкоємності української правової традиції зіграла правова політика литовських князів на українських землях, які в ході литовської «тихої експансії» утвердились як територіальний і духовнй осередок формування впливової в умовах пізнього європейського середньовіччя держави Великого князівства Литовського. Цю державу ми маємо розглядати не як час іноземного поневолення, а як східнослов’янське утворення, що стало політичним спадкоємцем Київської Русі –України. На той час Україна входила в союзне утворення литовців, білорусів та українців. Останні, на ранніх етапах формування цієї держави, мали автономні князівські структури.

У добу європейського розвиненого (Х1-ХШ ст.) та пізнього (Х1У-ХУ1 ст.).середньовіччя на теренах України функціонувало кілька відокремлених систем права: система общинного звичаєвого права; князівське право (забезпечувало юридичний порядок родового сюзеренітету); феодальне право (забезпечувало юридичний порядок відносин між удільними князівствами, удільними князями і великими князями), окремі партикулярні системи церковного і світського права: внутрішньоцерковне право; церковне державне право (поєднувало церковні, публічно-приватні елементи рецепійованого римського права візантійського зразка та українського звичаєвого права), яке регулювало межі церковної юрисдикції і порядок взаємодії світської і церковної властей на теренах України; міське (магдебурзьке) право;загальне (загальнодержавне) право, представлене «Руською Правдою» і Литовськими статутами. Істотно: існування різних автономних систем права в епоху середньовіччя – це закономірність. Але на українських теренах автономізм партикулярних систем права не набув виразних форм. Вони в сукупності складали відносно інтегровану систему загального національного права завдяки пануючій та укоріненій в українсько-руській добі договірній політичній і правовій традиції.

Істотно: оскільки саме в епоху середньовіччя закладалися основи правових систем нового часу і опосередковано – сучасності, велике значення має вивчення питання рецепції римського права, та німецького (магдебурзького) права, яке упродовж століть визначало юридичний порядок самоврядування багатьох європейських міст

Істотно, що питання рецепції чужоземного права на терени України ще й досі часто розглядаються у контексті впливу візантійського спадку на джерела і походження руського (українського) права, а витоки міського самоврядування шукають виключно у зв’язку із запровадженням українськими містами Магдебурзького права. Істотно, багато хто вважає це право таким собі унікальним зразком німецької правової традиції.

Отож пропоную звернутися до набутків правового досвіду українського народу та самим спробувати збагнути істину.