Про правовий звичай, судовий прецедент, закон і нормативний договір як форми об’єктивування норм права

 

Звичай – це універсальний засіб регулювання відносин у первісному суспільстві. Він виник із практичної взаємодії людей з природою, отже тісно пов'язаний із інстинктами самозбереження, продовження роду, відповідно потребою у створенні простору замиреного середовища, де кожний був би захищеним і мав можливість реалізовувати свої життєві потенції залежно від віку і статі. По-перше, звичаєм регулювалися найстійкіші суспільні відносини, які складалися протягом життя десятків поколінь; по-друге, звичаї набували якостей тотальності через багатократне і повторне їх застосування, завдяки чому вони стійко утверджувалися в свідомості людей і перетворювалися на звичку; по-третє, звичаї виражали певну закономірність, порушення якої міфічно-ритуальна свідомість первісних людей сприймала як загрозу із серйозними, негативними для первісної локальної спільноти наслідками; по-четверте, звичай настільки був авторитетним, що наперед, у разі його порушення, навіть не передбачалась зовнішня санкція. Саме в звичаї утілювалися ментальні риси народу– ставлення й поведінка щодо феноменів людського буття – минулого й майбутнього, життя і смерті, здоровя і хвороби, праці і споживання, природи, дитинства і старості, сім’ї і колективу, влади і правопорядку.

Термін «звичай» тлумачать в літературі по-різному. Ми пропонуємо таке його визначення: Звичай – це традиційна, усталена, заснована на міфологічно-ритуальних настановах форма вираження в суспільній свідомості синкретичної єдності принципів, норм і правил, що формувалися і забезпечували порядок у суспільстві в процесі його практичної взаємодії з природою.

У цьому разі, істотно, що звичаї постають як моделі належної поведінки (включає форму поведінки і засіб її реалізації). «Належне» (категорія етики*) тут постає як відображення пануючих у суспільстві етичних принципів, як важливе регулятивне вираження культурного стереотипу. А якщо розглядати звичай відносно права, то це ні що інше, як форма пізнання основоположних принципів права, які випливають із найфундаментальнішої потреби суспільства забезпечити всезагальний інтерес на основі принципу справедливості (космічної, божественної, природної, чи справедливості за волею людей).

Істотно: звичаї, що дістали санкцію релігії, або моралі трансформувались у етичні норми. Звичаї, які мали виключно практичне значення і санкціонувалися владним авторитетом який володіє всіма визнаним «привілеєм» здійснювати примус задля забезпечення всезагального інтересу трансформувалися у норми права.

Історично першою формою об’єктивування норми права був правовий звичай.

Правовий звичай – це слушне, доцільне, не позбавлене здорового глузду, загальновизнане правило, норма, що містить у собі життєву справедливість – «правду – вимогам якого усі згодні коритися добровільно і додержуватися на майбутнє. Термін «правда» тут позначає «правильне», «істинне», «добре» – вищі цінності, які забезпечували легітимність* правового звичаю. Отже, істотно: правовий звичай складався і функціонував, як найвищий взірець справедливості, що субстанційно споріднює його з природним правом.

Істотно, що правові звичаї, котрі регулювали ту чи іншу сферу суспільних відносин поєднували точні, максимально деталізовані традиційні, чи новоутворені на їх основі правила поведінки (звичаєво-правові норми), які вже передбачали, на відміну від звичаю, міру відповідальності на випадок порушення цих норм і які, після їх санкціонування більшістю членів общини, були обов’язковими для виконання усіма членами цієї спільноти. У цьому разі, будь-який правовий звичай фактично виступав формою об’єктивування суспільно значимої норми права (як соціальної норми), яка не відображалась у письмовій формі правового акту. Але ця норма формувалась в процесі свідомої діяльності людей, об’єднаних у локальну соціальну групу, багаторазово застосовувалась, набувала формальної і матеріальної легітимації*, охоронялась владним авторитетом, наділеним привілеєм здійснювати примус, регулювала за посередництвом диспозитивних* та імперативних* методів суспільні відносини, які реалізовували, відповідно, приватний і публічний інтерес у праві*, що дає підстави говорити про те, що правовий звичай був джерелом принципів приватного* і публічного права*.

Істотно, що санкціонування правового звичаю, який, наголошуємо, засновувався на одному, або кількох звичаях, здійснювалося більшістю членів общини і, як правило, на народних зборах у формі договору. В основі правого звичаю лежала звичаєво-правова норма, покликана захищати інтереси конкретної спільноти та забезпечувати виконання обов’язків шляхом запровадження юридичної санкції. У такий спосіб забезпечувалося право належності окремих індивідів до цієї спільноти.

Істотно: формулювання звичаєво-правової норми і визначення її реального правового змісту здійснювалося судом. Цей общинний інститут, не відчужений від громади, одночасно і знаходив, і формулював, і застосовував норму права, яка створювалась суддями (уповноваженими громадою людьми), набувала видозмін на основі винесеного рішення з окремих казусів, але, обов’язково, з дотриманням певної формальної процедури, яка теж не суперечила звичаям і традиціям.

За певних історичних умов, сама судова практика приводила до формування своєрідниї судових (правових) звичаїв, які згодом складалися в окрему систему процесуального права. Тому, в літературі правовий звичай часто оцінюється як прямий наслідок судових практик. Отже, істотно: ми вже наголошували, що правовий звичай був джерелом принципів приватно і публічного права, а тепер додаємо: «Також був і джерелом принципів процесуального права».

Істотно, що з ускладненням суспільних відносин виникали ситуації, не передбачені звичаєм чи правовим звичаєм, і у разі виникнення суперечки щодо конкретного випадку механізм вільного і розширеного тлумачення із залученням звичаю чи традиції виявлявся неспроможним урегулювати конфлікт. Як наслідок, зростала роль княжого, королівського суду, незв’язаного жорстко з нормами звичаєвого права. В процесі суду виникала нова або видозмінювалась існуюча звичаєво-правова норма, тлумачення якої не потребувало обов’язкового звернення до пам’яті старійшин-старожилів, що природно викликало потребу записати новостворені норми. Достатньо було судам систематично застосовувати ту чи іншу звичаєво-правову норму, щоб вона трансформувалась у санкціонований публічно-владним авторитетом правовий звичай. У такий спосіб складалися умови для систематизації норм з відповідною кодифікацією санкцій і письмовою фіксацією самої норми. Правовий звичай набував юридичного змісту. Істотно, що письмова фіксація сама по собі не мала юридичного характеру. Але технічна перевага писаної норми-пам’ятки перед простою пам’яттю людей надавала їй характеру офіційності, відповідно значення формального джерела (форми) права. Наприклад, формою такої кодифікації на Русі були «устави» (у широкому значенні – «установлення»), які формулювали норми нової судово-адміністративної практики, чи «зведення», які створювалися з метою збереження змісту новосформульованих норм.

Отже, судово-адміністративна практика перетворювала рішення з конкретних справ на юридичну норму, тим самим, надаючи індивідуальним приписам значення самостійного джерела права, рівноцінного правовому звичаю. У суді право необхідно було знайти і сформулювати. Ці формули права – у вигляді судових вироків – ставали прецедентами*.

Особливо роль прецедентів посилилась з активізацією публічно-владної судово-адміністративної практики. Істотно, в основі правового регулювання із застосуванням прецеденту лежить базовий для мислення прийом (засіб) аналогії (similibus ad similia, like cases are treated alike) – чинити/ приймати рішення таким чином, як це робили раніше попередники. Мова йде про наслідування, уподібнення традиційним еталонам (зразкам) судових практик. «Силу тяжіння прецеденту можна пояснити звернувшись до справедливості подібного рішення щодо подібних судових справ» (Д.Дворкін). В літературі зазначається, що саме принцип similibus ad similia є легітимаційною основоюпрецеденту і дозволяє розглядати прецедентне право як право об’єктивне, незалежне від суддівського суб’єктивізму.

Отже, істотно судовий прецедент поряд з правовим звичаєм теж виступає джерелом (формою) об’єктивування права, але норми якого вже набувають юридичного змісту. * Це підкреслює той факт, що не всі правові звичаї, санкціоновані общиною, набували рис формального (юридичного) джерела права, а тільки ті, з них випливали і судово-адміністративної практики та якими обов’язково керувався суд, як провідник волі чинної влади. Істотно, що з розвитком суспільства виникала потреба у створенні нових норм, правил для врегулювання суспільних відносин, які не завжди узгоджувалися з міфологічно-ритуальними уявленнями про справедливість, «…що однаково, – на думку відомого соціолога М.М.Ковалевського, – не заважає їм спочатку одержати скромне визнання у формі судових присудів, а вже потім бути зарахованим до загальної системи права».

Загальна система права – це система права яка має поширення в межах території всієї країни і приписи якого стосуються однаковою мірою всього населення, яке підпорядковується центральній владі. Для кращої інформованості всього населення про чинну в країні (державі) систему права, за розпорядженням центральних органів публічної влади правові звичаї, які набули юридичного змісту, систематизувалися і записувалися. І стотно, що легалізовані у такий спосіб публічною владою, за посередництвом суду, правові звичаї інтегрувалися в систему звичаєвого права, з ознаками загальності і обов’язковості, що уподібнює його силі закону. Істотно – це ще не закон у юридичному значенні*. Звичаєве право фактично залишалось звичаєм – моделлю поведінки, заснованою на уявленнях про належне. У такій системі координат роль закону тут ще виконував міф. Відповідно, за умови, коли за розпорядженням короля, князя чи будь-якого очільника організованої в державу спільноти, формалізовані правові звичаї записувалися – всі збірники називались «закон» (традиції звичаї предків, освячені космічною, божественною, природною справедливістю) або «правда» (сучасники вважали, що правовий звичай містить усю правду).

Закон у юридичному значенні, як форма об’єктивування норм права з’явився внаслідок новаторської адміністративної (управлінської) і законодавчої діяльності органів публічної влади, повноваження яких поширювалось на всю територію, де проживало підпорядковане населення. Наприклад у Києво-Руській державі вводилися у правову практику такі поняття як «устави», «уроки».

Закони, які видавалися правителями середньовічних держав, набували форми удосконалень у праві, тобто записів тих норм, які, як вважалося, існували ніби-то раніше (це треба було довести у будь-який спосіб), але не були записані. Таким чином, новаторство у сфері права сприймалося позитивно, оскільки усвідомлювалося як консервативна практика. В результаті традиційне право обростало доповненнями – старе поєднувалося з новим. Водночас, слід підкреслити, що писаний закон, виданий владно-адміністративним інститутом, не виключав, а передбачав існування звичаєво-правових норм общини, які регулювали її функції як юридичної особи * з колективною правовою і майновою відповідальністю.Істотно, у зв’язку з наведеним, не закон у юридичному значенні надавав сили праву, а навпаки, право надавало силу закону, оскільки розвивалося і поза законодавчою діяльністю правителів.

Для загальної інформації. Розуміння закону як найважливішого джерела права укорінюється в суспільній свідомості європейців лише у ХУ1-ХУП ст. під дією пізньоримських впливів на європейську правову культуру.

Особливу увагу слід звернути на нормативно-правовий договір як форму об’єктивування норми права (договірного права). Традиційно нормативно-правовий договір є формою об’єктивування норм міжнародного публічного і приватного права та приватного, конституційного, трудового права в рамках національної правової системи.

Для загальної інформації. В юридичній науці наголошується, що відношення до договору як джерела права склалося в епоху античності. Уже тоді римські юристи згоду (konsensus) народу вважали універсальним правоутворюючим фактором. У такому розумінні до договору вони відносили і закон (lex) і звичаєве право. Такий підхід і розуміння форм, джерел правоутворення властивий був республіканському періоду римської історії. В наступні періоди європейської історії ця позиція була сприйнята прихильниками доктрини природного права, а отже усією західноєвропейською юриспруденцією. Проте посилення позицій юридичного позитивізму привело до виключення нормативного договору із переліку форм (джерел) права, оскільки монополію на створення права перейняла на себе держава. Істотно: «Історія права» спростовує постулати правого позитивізму і демонструє, що договір як формальне джерело права відігравав на ранніх етапах його (права) еволюції важливу роль. В сфері публічних відносин договором створювались не тільки нові норми, які визначали порядок міжплемінних, міждержавних відносин, але й ціла низка правил внутрішнього розпорядку життєдіяльності спільноти.

Істотно, що лише договір в системі координат замиреного середовища був єдино можливим інструментом взаємопорозуміння в суперечливих реаліях суспільного життя. Відношення між владою і народом в рамках західної моделі соціонормативної регуляції завжди вибудовувалися за посередництвом угод. Так само і в сфері приватних відносин, багато чого нового зазвичай вперше створювалося на основі угоди зацікавлених осіб. У такий спосіб договір був інструментом розвитку права. Так, на теренах України для позначення договору застосовувалися терміни «докончання» (в розумінні «доконана згода»), «ряд», «хресне цілування» – запроваджений християнською традицією обряд надання доконаності і міцності укладеному договору.

Для загальної інформації. Централізація державою правотворчості і договірна правотворчість – несумісні. Традиція договірного права характерна для країн з розвиненим приватним правом та товарно-грошовим обміном. Особлива роль тут відводиться цивільно-правовим відносинам. А ключовою категорією системи права є інститут зобов’язального права*.

У підсумку слід зазначити, що звичай – це модель успадкованого від предків порядку з принципами поведінки, які однаковою мірою кореспондуються з основами моралі, етики, політики, права. Отже його можна розглядати як генетичне джерело принципів соціальних норм, а отже і суспільного порядку*.

У співвіднесенні з правом як з соціальною нормою, звичай виступає як форма пізнання основоположних підстав права, які залежать від пануючих у конкретному суспільстві способів забезпечення всезагального інтересу на основі принципу справедливості (космічної, божественної, природної, чи справедливості за волею людей).

Реальнимгенетичним джереломправа є суспільні відносини, засновані на згоді народу – консенсусі.

Формами об’єктивування, фіксації та інформування про зміст норм права, про пануючі правові ідеї, про принципи права є правовий звичай,судовий прецедент, закон і нормативно-правовий договір.

Легітимність правових звичаїв заснована на глибинному, усталеному, об’єктивному зв’язку з минулим, освяченому вищими надприродними силами.

В основі трансформації звичаю або кількох звичаїв у правовий звичай лежав колективний договір санкціонування, який оформлювався у вигляді присуду общинних зборів. Санкціоновані* громадою правові звичаї в різних варіантах і комбінаціях регулювали як майнові відношення, так і відношення «влади і підкорення».

Підставою легітимації нормативно-правового договору є взаємне порозуміння (консенсус) між двома або більше суб’єктами, які укладають договір і добровільно зобов’язуються виконувати його умови.

Істотно, що не всі правові звичаї набували юридичного значення, а тільки ті, на які посилався суд чи адміністрація як на джерело (форму) об’єктивування норм прав. У цьому разі, правовий звичай виступає джерелом принципів приватного, публічного і процесуального права у загальному соціальному значенні. У такому розумінні поняття «правовий звичай» корелює з поняттям «природне право».

Легітимаційною основою прецеденту теж є зв'язок з минулим, але на підставі юридично значимих аналогій в юридичному процесі. Характерним для судового прецеденту є те, що суддя не створює норму права, а лише актуалізує її за допомого раціональних доводів, суддівського розсуду і декларує її в судовому процесі.

Легітимаційною основою нормативного юридичного акту (закону), який виноситься абстрактною (обезличеною) державою, є так звана «загальна воля» народу.

Не слід ототожнювати поняття «закон» у значенні звичаєве право або звичай предків з поняттям «закон» у юридичному значенні. Спільним у них є те, що і звичаєво-правова норма (правовий звичай, звичаєве право) і закон однаковою мірою націлені на підтримання в соціумі мирного співжиття і порядку, справедливого розв’язання конфліктів індивідуального чи майнового плану, накладення санкцій за порушення заборон різного характеру –побутового, обрядового і т.п. Водночас, закон у юридичному значенні як засіб підтримування порядку в системі суспільних відноси здійснюється шляхом державно-владного адміністрування, а правовий звичай чи звичаєве право, виконуючи ту саму функцію, наперед не передбачає санкцій. Проте у разі порушення звичаєво-правової норми санкцію накладає суд – общинний інститут, який знаходить, формулює і застосовує уже новостворену норму. Якщо цю ж функцію виконує суд, як публічно- владно-адміністративна інституція (королівський, княжий) – тоді мова вже йде про юридичну практику і судовий прецедент.

Істотно, не слід ототожнювати судовий прецедент і судову практику. Ці поняття не тотожні. Якщо судовий прецедент – це рішення конкретного судового органу по конкретній справі, яке при цьому обов’язково використовується (зазвичай на підставі рішенням суду вищої інстанції) як зразок для вирішення подібних справ у майбутньому, то судова практика – це результат усього лише одномоментного застосування закону (чи в юридичному, чи в правовому значеннях) і може служити лише аргументом в системі доказування. Мова йде про те, що достатньо було владним структурам апелювати до звичаєво-правової норми, як вона набувала якості формального джерела права.

Істотно, що фіксація звичаєво-правової норми, встановленої судово-адміністративною практикою відразу ж надавала їй статусу загальної, а система таких норм (звичаєво-правова система) набувала статусу загальної в межах усієї країни системи права.

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1. Грибакин А.В. Понятие юридического закона как парадигма философии права // Бизнес, менеджмент и право [Електронний ресурс]– Режим доступу: http:/bmpravo. ru/chow_stat.php?stat=806.

2. Ковальчук О.М. Теорія права у працях вчених Київського університету (XIX– початок XX ст.). – К.,2011. – С.158-173.

3. Мірошниченко М.І. Державність і право України: генезис у європейському контексті (З найдавніших часів –до початку Х1Х ст..) К.,2006. С. 383-397; 402-403

4. Обычай и прецедент: различия и сходства. – [Электронный ресурс] – Режим доступу: //blog.pravo.ru/blog/theory/3687.html

5. Разумович Н.Я. Источники и формы права // Сов. государство и право. 1988. № 3. – С.15-20

6. Рулан Н. Юридическая антропология: Ученик для вузов/ Пер. с франц.- М.,1999. – С.50-55

7. Савенко В.В. Експлікація теоретико-пізнавальної природи закону як основи права //Право і суспільство – №3, частина 3/ 2015. – С.56–60 – [Электронный ресурс] – Реж. доступу: http://www.pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2015/3_2015/part_3/12.pdf

8. Сергеева Т.В. Обычай как источник права. Правоведение– 1997– №2– С. 75–79

9. Шевченко О.О. Звичаєве право України IX –XIX cт – К.,2012. – С. 35–54

Терміни і поняття

Диспозитивний метод – це засіб регулювання відношень між рівноправними учасниками правовідносин, заснованих на договорі.

Етика (лат. ethica, від грец. ήθος – звичай) – філософська дисципліна, яка вивчає мораль, суспільні норми поведінки, звичаї. Термін також часто вживається як визначення норм поведінки відповідно до належного.

Закон у юридичному значенні – це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку органом законодавчої влади або референдумом, має вищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини. Істотно, що закон, як джерело права, в строгому смислі слова є писаним юридичним актом, який містить правові норми загальної дії; прийнятий з дотриманням встановлених формальних процедур; виражає верховну (незалежну, суверенну) волю держави, не потребує будь – чиїх схвалень і т.п.; має вищу юридичну силу в системі правових відносин, які потрапляють у сферу його впливу; заснований на організованому державному примусі, включаючи монополію держави на легітимний примус, силові санкції щодо правопорушників. Наголошуємо, що для неспеціаліста наявність чи відсутність однієї чи двох окремо взятих наведених ознак є підставою називати нормативний акт законом, але у сприйнятті юриста ця категорія має відповідати усім перерахованим вище вимогам. Відсутність хоч однієї із ознак нівелює сутність юридичного закону. А вона (сутність) виражається в наступному: юридичний закон має правовий характер, тобто виражає інтереси всього народу, а не свавілля влади. Істотно, поняття юридичного закону дозволяє розмежувати дуже важливі в індивідуальному житті людей поняття «жити по праву» і «жити по закону», які позначають різні грані діяльності індивідів. «Жити по праву» для індивіда означає брати участь у виробленні і споживанні благ цивілізації в межах тих прав і обвязків які існують. Вихід за ці межі – це утриманство. Права на життя, свободу, гідність кожна людина має заробити своєю власною діяльністю. «Жити по закону» – діяти відповідно до прийнятих у державі законів.

Зобов’язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов‘язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг. Зобов‘язання – це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов‘язаний виконати таку вимогу кредитора. Зобов‘язання складається з декількох елементів: 1) суб‘єкти зобов‘язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов‘язання); 3) зміст правовідношення між ними (зміст зобов‘язання, права та обов‘язки сторін).

Імперативний метод – це засіб централізованого, або наказового регулювання

Легітимність в перекладі з французької означає законність, узаконеність.

Позитивне право (від лат. posit - покласти) – термін теорії права, який означає право, визначене законодавством у рамках конкретної правової системи, тобто право, чинне в даному суспільстві. Основними рисами позитивного права є вираженість в джерелах права, установлених або визнаних державною владою правових норм.

Прецедент судовий (від лат. ргаесеdens або praecedentis - попередній) – винесене судом по конкретній справі рішення, обґрунтування якого стає правилом, обов’язковим для усіх судів тієї ж чи нижчої інстанції при розгляді аналогічних справ.

Приватне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання. Приватне право регулює відносини права власності та володіння, сімейне та спадкове право, зобов’язання, що випливають з договорів тощо. Диспозитивний метод – це засіб регулювання відношень між рівноправними учасниками правовідносин, заснованих на договорі.

Публічне право – регулює відносини, пов’язані із забезпеченням загального (публічного) чи загальнодержавного інтересу імперативним методом. Імперативний метод–метод централізованого, або наказового регулювання.

Приватний і публічний інтерес у праві – приватне і публічне є аспектами будь-яких відносин, що виникають у кожній спільноті – сім’ї, громаді, організації тощо. Публічним є все те, що стосується благ і організації спільноти, а приватним – усе, що стосується благ та інтересів кожного з її учасників (П.Рабінович). Публічний інтерес – сфера публічного права. Приватний інтерес – сфера приватного права. У публічному праві узгодження суспільних інтересів відбувається методом субординації, у приватному – методом координації.

Санкція (від лат., sanction – строга постанова, у розумінні затвердження чого-небудь вищою інстанцією; визнання законності чогось.) – у нашому випадку мова йде про найсуворіші, остаточні заходи й рішення.

Соціальні норми - це правила поведінки загального характеру, що виникають у суспільних відносинах та забезпечуються різними способами соціального впливу

Судова практика. Тут термін «судова практика» використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв’язання судами однієї і тієї ж категорії справ з використанням принципу аналогії норми закону (звичаєвого права).

Традиційно в теорії права поняття «судова практика» пов’язуть з невідкладністю судових рішень у випадках не передбачених законом. У цьому разі, суд може застосувати закон, який передбачає аналогічний випадок і вирішити справу в дусі чинного законодавства. Якщо такого закону не буде знайдено, то суд зобов’язаний розглядати спірне питання виходячи з духу всього законодавства. У першому випадку – це називається «аналогія закону, а в другому – аналогія права» (О.Ковальчук).

Суспільний порядок – реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціальним принципам, суспільній моралі.

Формальна і матеріальна легітимація права – це здійснення і належність права,норми якого підлягають безпосередньому застосуванню в правозастосовній практиці.

Юридична особа – організація, суб'єкт права, здатний від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки та самостійно брати участь у правовідносинах, бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридичний зміст норми. Юридична норма – це елемент позитивного права, загальнообов’язкове правило поведінки. Зміст юридичної норми – це єдність всіх складових її елементів (гіпотези, диспозиції, санкції), властивостей, їх взаємодії між собою та регульованими суспільними відносинами. Зміст юридичної норми утілюється у певній формі. Найбільш поширеною формою є законодавчий нормативний припис. Ще в Древньому Римі казали: forma legalis forma essentialis (юридична форма важлива).