Руська Правда» – збірник консолідованих норм українського права доби раннього і розвиненого українського середньовіччя

Найважливішим джерелом і пам’яткою права України-Русі справедливо вважається «Руська Правда». Вона інтегрувала змістову частину джерел чинного на той час права, сприяла розвитку злагодженості і цілісності всієї правової системи поліетнічної держави. Науковці вважають, що «Руська Правда» – це збірник консолідованих норм звичаєвого та позитивного права. Останні були результатом правотворчої діяльності князів. Слово «правда» тут означає «закон», а «дати правду», означало здійснити справедливий законний суд*. Істотно, що в усіх відомих варіантах тексту «Руської Правди» зустрічається ще один термін – «покон», що тлумачиться науковцями як визначена міра покарання, як «закон» у юридичному значенні. У Троїцькому списку розширеної редакції «Руської правди» (ст.9) є згадка про те, що «покони вирії» були при Ярославі», а факт посилання на попередні норми вже можна розглядати як юридичний прецедент. Істотно, що саме з таких прецедентів у багатьох країнах закладалися основи в систему позитивного (спеціального юридичного) права.

Оригінал «Руської Правди» не зберігся. До наших часів дійшли численні (близько 106, за деякими даними майже 300) списки «Руської Правди», складені у ХI –XIIIст. Списки називали за іменами їх власника або за місцем знаходження: Синодальний (бібліотека Синоду), Троїцький (Троїце-Сергієва Лавра), (Академічний) бібліотека Академії наук, Карамзінський (вперше відкритий Карамзіним) тощо.

«Руська Правда» має три редакції – коротку, розширену та скорочену. Коротка редакція – найдавніша (Х1 ст.). Вона складається з «Правди Ярослава» (або «Найдавнішої Правди», ст. 1 – 18), «Правди Ярославичів» (або «Уставу (статуту) Ярославичів», ст.19 – 41), «Покону вирного» (ст.42) та «Уроку мостикам» (ст..43). Істотно: що всі ці пам’ятки разом узяті втілили перший досвід уніфікації і систематизації позитивного права України-Русі.

Найдавніша Правда (Правда Ярослава) – один з перших писаних судебників, що об’єднав невелику кількість норм давньоруського звичаєвого права (усього 18). У її тексті трапляються фрагменти звичаєвих норм, які відносяться до (VIII-IX ст.). Умовно «Правду Ярослава» поділяють на чотири частини: 1) правові норми про вбивство (ст.1); 2) правові норми про тілесні ушкодження (ст.2 – 7); 3) правові норми про образу (ст.8 – 10); 4) правові норми про порушення права власності (ст.11 – 18). Об’єктом правового захисту тут виступає життя, тілесна недоторканість, честь дружинної знаті. Істотно: особливістю «Правди» було те, що вона заклала підвалину у складання системи вир і «продаж»; обмежила персональну помсту за фізичні і тілесні ушкодження та число месників за вбивство (кровна помста); містила статті (13 – 14), які підтверджують, що вже тоді свідомо розмежовувалися поняття права власності* (але тільки на рухоме майно, про земельну власність не йшлося) і правомочність володіння. *

Дослідники вважають, що сини Ярослава Ізяслав, Всеволод і Святослав в 50 –60 рр.XI ст. доповнили «Правду Ярослава». Всі зміни і доповнення стосувалися захисту князівського маєтку та земельних угідь у князівському домені. Істотно: значним кроком у розвитку права в напрямку демократизації, стало запровадження двох статей, які передбачали штраф за вбивство смерда чи холопа (5 гривень), за вбивство рабині-годувальниці або дядька вихователя (12 гривень). У цьому разі, найголовнішим досягненням «Правди Ярославичів» було, по-перше, скасування кровної помсти* і заміна її системою грошових штрафів з урахуванням соціального статусу індивіда, по-друге, штраф спрямовувався виключно у княжу скарбницю. Зазначене засвідчило з одного боку, що було започатковано тенденцію до встановлення персональної відповідальності суб’єктів скоєння злочину (учасників і співучасників), а з іншого – фактично набувала сили презумпція*, що будь-хто може вбити, якщо заплатить, і той є убивцею, на кого впаде підозра і якого будуть звинувачувати, поки він не виставить «послухів» які не виведуть «виру», тобто не знімуть з нього звинувачення.

Розширена редакція «Руської Правди» систематизувала норми, які були чинними в добу правління Ярослава, Ярославичів і Володимира Мономаха. Складається з двох частин. Перша –«Суд Ярослава Володимировича. Руська Правда»(кінець XI – поч. XII ст., ст.1 –52). Вміщує більшість норм короткої редакції «Правди» та доповнення – нові юридичні норми цивільного, кримінального, процесуального права, які були введені в дію у період з 1072 по 1113 рр. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їх наступниками. Друга –«Устав Володимира Мономаха» (поч.XIII ст., статті 53 –121).

Переважна більшість вчених вважає, що час створення пам’ятки – це період князювання Володимира Мономаха (1113-1125) або його сина Мстислава (1125-1132). Майже 100 списків розширеної редакції дійшли до сучасників у літописах та юридичних збірниках (Мірила Праведні, Кормчі тощо). Найдавніший з цих списків уміщений у Синодальній Кормчій 1282 р.(зберігається у державному історичному музеї Москви), а найповніший –Троїцький список другої пол. XIVст.(зберігається у державній Бібліотеці Російської Федерації).

Істотно: композиція «Руської Правди» демонструє, що в цей час пануюча правосвідомість не віддиференційовувала норми моралі і норми права в об’єктивному його розумінні. Вживаний стиль систематизації норм не юридичний, а тематичний, оскільки не залежить від нині усталеного поділу права на відомі галузі: державного, цивільного, кримінального права, і інститути спадкового, зобов’язального права тощо. Вихідною композиційною одиницею в структурі є не стаття, а розділ. Матеріал розміщується за окремими частинами (розділами). Так, в тексті Троїцького списку є п’ять таких частин (розділів): 1) посягання на інтереси індивіда;2) посягання на рухоме майно і розгляд майна як об’єкта цивільних угод; 3) нерухоме майно; 4) сімейне право; 5) правові відносини між господарями і рабами, рабами і третіми особами.

У розширеній редакції «Руської правди» ключовим правовим документом, який містить в собі багато новел в праві є зазначений уже «Устав Володимира Мономаха». Істотно: у новелах знайшли відображення перш за все ті зміни, яких зазнало суспільство в процесі диференціації, загострення міжусобиць, послаблення влади великого князя київського, загострення класових протиріч. Все це вимагало створення адекватного механізму правового регулювання.

«Скорочена Правда» дослідникам відома у двох списках (Толстовський IV та Оболенський I), складена у середині XVII ст.(зберігається у Санкт-Петербурзі). На думку більшості дослідників, ця пам’ятка виникла в результаті різних варіантів скорочення тексту розширеної редакції «Руської Правди» протягом XV – XVII ст. Істотно: цей факт засвідчує, що «Руська Правда» була відома правникам ще тривалий час після занепаду Київської держави, більше того були спроби доповнити її новими нормами звичаєвого права, судової практики з урахуванням реалій суспільного життя, що зазнавало змін.

У підсумку слід зазначити, що зібрані в «Руській Правді» норми свідчать про те, що вона мала виключно практичні цілі: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі закону, а сторонам захищати свої права в суді.

Істотно: за видами систематизації права «Руська Правда» була своєрідною обробкою і консолідацією * звичаєвого права Русі. Консолідовані в «Руські Правді» норми звичаєвого права заклали основу для формування інститутів приватного (цивільного) права та запровадження новел, котрі складалися в процесі правотворчої діяльності князів. Істотно: завдяки «Руській Правді», запроваджувані князями, норми набували якостей, характерних для норм юридичного (спеціального) права, формою обєктивування яких є закон у юридичному значенні. Останній характеризується визначеністю, стабільністю, незмінністю, санкціями. Проте в суспільстві ці норми не сприймалися як закон, позаяк пануючою залишалась норма звичаєвого права, обов’язкова сила якого підкріплювалась перш за все судовою владою. Проте, слід наголосити, що судова влада на цьому етапі правової еволюції ще не набула інституціолізованого характеру (існували общинний і князівський суди; в князівському судочинстві суд не був відокремлений від адміністрації).

За Руською правдою визнавалась сила чинного права в межах усієї України – Русі, тому вона виконувала функцію загального права. На його засадах закладались підвалини у формування національної правової системи.

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1.Мірошниченко М.І. Державність і право України: генезис у європейському контексті(З найдавніших часів – до початку Х1Х ст..). – К., 2006. – С.

2. Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси: очерки по истории Х-ХП ст.: Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М., 1993.

3. Тихомиров М.Н. Пособие для изучения Русской Правды / Под ред. Б.А.рыбакова.- М.,1953.

4. Шевченко О.О. Історія українського права. – К., 2001. – С.9–40

5. Шевченко О.О. Право Київської Русі // Історія українського права / І.А.Безклубий, І.С.Гриценко, О.О.Шевченко та ін. – К.,2010. – С. 27 – 67

Терміни і поняття

Консолідація – це форма систематизації норм права, яка полягаєв об’єднанні існуючого правового матеріалу в один, розширений нормативний акт. При цьому не вносяться зміни в чинне право, але акт набуває якості нового джерела прав. Консолідація здійснюється з метою уникнення колізій (лат. collisio – зіткнення) * у правовому (законодавчому) регулюванні та зручності користування нормами права (законами). Істотно, що колізії виникають через регулювання одних фактичних обставин нормами (законами), які знаходяться на різному рівні в ієрархічній структурі законодавства. В сучасні юридичній практиці для подолання ієрархічних колізій застосовується колізійний принцип lex superior derogat inferiori (лат. «вищий за силою закон відміняє закон, нижчий за силою»). У нашому випадку «Руська Правда» мала вищу силу у порівнянні із звичаєво-правовими нормами партикулярних систем звичаєвого права.

Кровна помста (також венде́тта, від італ. vendetta – помста) – архаїчний принцип, характерний для родо-племінного ладу, згідно з яким особа, що вчинила вбивство, або хтось із членів її сім’ї (роду, племені, клану, угрупування) обов’язково підлягають смерті у порядку відплати. Кровну помсту здійснює, відповідно, хтось із членів роду, сім’ї, клану, угрупування і т.п., до якої належить вбитий. У певних випадках, кровна помста замінювалась викупом або ж переходом на потерпілу сторону людини, яка скоїла вбивство, для заміщення вбитого. У цьому випадку, людина сприймається як частина родового (кровного) об’єднання, а поняття особистої честі поєднується з розумінням честі усього кровного союзу.

Право власності (в об'єктивному розумінні) –це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах...

Правомочність володіння – це юридично забезпечена можливість власника здійснювати господарське панування над річчю (майном) або як засновану на законі можливість мати у себе це майно. Володіння річчю в цьому випадку виступає як необхідна умова для здійснення права власності стосовно речі.

Суд – орган, що здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, адміністративних і інших категорій справ у встановленому законом конкретної держави процесуальному порядку.

Судочи́нство – встановлений законом або звичаєм порядок і форма вчинення судових

дій у межах завдань судів у здійсненні правосуддя. Цей порядок, як правило, регулює

порядок розгляду справ у суді, порядок знаходження істини по справі тощо.

Правосуддя. В теорії правосуддя– це самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ. Істотно: у правовій традиції Руської держави панував принцип примирення між сторонами кримінального конфлікту, який сьогодні є провідним в концепції відновного правосуддя, що набула актуальності в зарубіжній (друга пол. ХХ ст.), а тепер і в українській практиці судочинства.

Презумпція (лат. praesumptio– «припущення») – припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що спираються на зв'язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується життєвим досвідом. Іншими словами: припущення, яке визнається істинним допоки не доведено протилежне.