Поширення магдебурзького права на терени України в контексті української політичної і правової традиції міського урядування

 

Магдебурзьке право (нім. Magdeburger Recht) – одна з найбільш відомих систем міського права*, яка сформувалась в ХШ ст. в місті Магдебург як феодальне міське право, згідно з яким економічна діяльність, майнові права, суспільно-політичне життя і статус станів регулювались власною системою юридичних норм, що відповідало ролі міст як центрів виробництва і товарно-грошового обігу. Його сутність полягала в тому, що міське населення, звільнившись від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо),отримувало можливість самоврядування на корпоративній основі. Воно встановлювало порядок виборів і функції міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, опіки, спадкування, основні норми цивільного і кримінального права, оподаткування тощо.

Поширення магдебурзького права на терени України здійснювалося у контексті загальних демографічних і колонізаційних процесів, що проходили в Європі в ХП-ХУ1 ст. Відома річ, що в умовах Литовсько-Руської держави цей процес поширювався не у формі колонізаційного права, що надавалось виключно німецьким колоністам як окремий привілей, а у формі партикулярного права, яке надавалось князівськими привілейованими грамотами вільним містам безпосередньо та приватним власникам міст як дозвіл на переведення вже існуючих або створення нових міст на магдебурзькому праві.

Істотно,, всі ці заходи відбувалися на тлі розвиненої політичної і правової традиції функціонування українських міст, як адміністративних та культурних центрів, укоріненої в добі Києво-Руської держави.

Загальна інформація для роздумів. Українці завжди славились як завзяті хлібороби, проте селянськість – це не одвічна їх риса. Уже в У1 ст. вони мали розвинену міську культуру. Так, наші предки створили відоме всій Європі велике місто Київ, тоді коли Париж і Лондон були ще зовсім маленькими містечками сільського типу, про які в Європі мало хто знав, а про Москву ще й згадок не було. Німецькі міста мали жалюгідний вигляд. Заняття міського населення – торгівля та ремесла не користувались повагою у німців– переважно селян та воїнів. Отже міста традиційно заселялися рабами, полоненими. Єдиний вільний міський прошарок складали євреї. Городяни були повністю беззахисними і безправними, а самі міста нерозвинутими. Можливості до відносно прогресивного розвитку їм відкрилися лише в ХШ ст.

Українські науковці(Ю.Павленко, П.Толочко, Б.Рибаков, І.Фроянов та ін..) на основі вивчення історичних джерел стверджують про існування на Русі в кінці 1Х– Х ст. міст-держав подібних до античних полісів*, які формувалися власне з міст, як адміністративних центрів з місцевою владою (князі, рада старійшин, народні збори), та прилеглих до міста земель. Це були вільні княжі і боярські міста, які виконували функцію політико-адміністративних і релігійних центрів. Сучасники (варяги) називали Русь «Гардарики» – країна міст. На її території у ХП-ХШ ст.. розташовувалось їх близько 100. За розмірами і кількістю населення науковці поділяють руські міста на чотири групи: найбільші центри, площа яких перевищувала 100 га (Київ, Чернігів, Новгород, Переяслав, Галич, Володими-на-Клязьмі); міста з площею 10-50 га (Новгород-Сіверський, Любеч, Луцьк); міста-укріплення – від 2,5 до 10 га; дрібні містечка, площею від 1 до 2,5 га.

З розвитком міст формувалась політична традиція міського урядування та міське право, яке врегульовувало відносини між різними верствами міського населення з питань виборів органів влади, порядку видання законів, здійснення судочинства, підтримування порядку силами власного ополчення та муніципальної поліції. Істотно, що переважна більшість українських міст мала всі умови для запровадження самоврядування: вільне, озброєне населення, організована громада із старійшинами на чолі (із розвитком держави їх місце зайняли найвпливовіші земські бояри), народне віче. Літописи свідчать про існування на початку ХІ ст. ремісничих цехів (як відомо, саме цехова організація була основою створення системи міського самоврядування у містах Західної Європи). Проте, міська громада не претендувала на самоврядування, більш того відмовлялася від будь-якого активного управління містом, свідомо передаючи ці функції княжій адміністрації. Юридичною формою легалізації права князя на владу був договір (ряд), досягнутий шляхом консенсусу між двома договірними сторонами.Таку форму урядування М.Грушевський назвав «діархією»* (контролюючі функції належали громаді, адміністративно-управлінські і військова – князю).

Вчені радять шукати причину особливостей урядуванняи в українських містах в економічних та політичних інтересах руських земель (О.Мошнягул). Економічні інтереси вибудовувались навколо питань зовнішньої торгівлі. Вкрай вигідне географічне розташування українських земель робило їх природним центром світової торгівлі в умовах раннього середньовіччя. Але торговельні шляхи проходили через землі диких кочових племен і вимагали захисту, який найефективніше могла надати княжа дружина. Отже, спільний економічний інтерес об’єднував вільних товаровиробників, посередників купців (які складали значну частину міського населення) та інтереси князя з дружиною. До того ж громада мала потребу у княжій підтримці в справі захисту від руйнівних набігів кочівників (хозарів, печенігів, половців). Русь межувала з Диким Степом. Князі також були зацікавлені у підтримці громади в справах урядування і судочинства.

Істотно: Якщо українські міста в період середньовіччя вже володіли політичною і правовою традицією місцевого урядування, то магдебурзьке право не слід розглядати як точну копію німецького, оскільки останнє могло засвоюватися і зазнавало трансформації із урахуванням соціально-економічного і політичного розвитку міст, життя яких уже врегульовувалося місцевими нормами міського права. Воно використовувалось швидше «як взірець юридичного формулювання (курсивв наш- М.М.), а не як джерело нових, відмінних від місцевих звичаєвого права норм (С.Юшков). За взірець правили приватні переклади магдебурзьких кодексів на латинську або польську мови та компілятивні* підручники магдебурзького права з питання порядку та форм судочинства

Істотно: Українські вчені (В.Антоновичем, Д.Багалієм М.Владимирським - Будановим, М.Грушевським та ін.). переконливо довели, що під назвою магдебурзьке право в українському середньовічному місті слід розуміти українське муніципальне право*, що виникло шляхом злиття і взаємовпливу українського звичаєвого права з видозміненими і пристосованими до місцевих умов елементами різних правових систем, у тому числі німецького магдебурзького права, яке було лише правовим оформленням певного етапу у розвитку міст України.

У цьому разі, магдебурзьке право, яке набуло поширення в містах України, не слід сприймати як єдиний звід чи систему норм права – це, швидше, узагальнена назва комплексу джерел, які в різний час використовувалися в органах міського самоврядування і міських судах. Його зміст становили записи правових звичаїв, поширених у місті, збірники постанов суду шеффенів*, який здійснював провадження в справах на основі місцевого права, та акти громадського самоврядування. Згідно з висновками вченого, викладача юридичного факультету Київського національного університету імені тараса Шевченка О.Й. Вовка, особливе місце серед історичних джерел українського міського права посідають Литовські статути, які були чинними правовими актами в українських містах протягом 300 років.

Безпосередньо джерелами магдебурзького права в Україні були праці П.Щербича, М.Яскера, П.Кушевича, Б.Гроїцького. Істотно – це були не нормативно-правові акти, а юридичні посібники, якими керувалися судді.

Зовсім інший тип самоврядування в українських містах насаджувала Польша. Втрата державної незалежності Великого князівства Литовського, а цей процес був довготривалий та поступовий, завершився Люблінською унією (1569) і поставив перед українським народом проблему національної ідентичності, тим більше, що Польша, яка інкорпорувала українські землі ніколи не зважала на його права та вольності, дивилась на Україну не як на самодостатню реальність, а як на територію, яку необхідно колонізувати і розчинити в польському етносі, культурі і державній структурі.

Така політика, значною мірою, знайшла відображення в наданні польськими королями привілеїв на самоврядування в українських містах, починаючи з ХІV ст. Так, через свою культурну залежність від Саксонії Польша запозичила систему магдебурзького права, але поширювалося воно голоним чином на німецьких колоністів. Корона надавала самоврядні права мешканцям міст за релігійним принципом. Право голосу на виборах муніципального керівництва отримували виключно католики – німці та поляки. Православні українці потрапляли у політичну та економічну залежність. У такий спосіб, польська влада активно сприяла німецькій колонізації українських міст, витісняючи український туземний елемент. Проте, остаточно скасовано магдебурзьке право в Україні було російським царизмом у 1831 році. Київ став останнім містом якого позбавили права на самоврядування у 1834 році..

Як підсумок слід відзначити, що українське право в умовах розвиненого середньовіччя завжди функціонувало і розвивалося на основі власних потенційних можливостей, а не в силу прямого впливу на нього римського чи німецького права. Цей вплив мав, швидше, загальнокультурне значення і здійснювався через запозичення тих елементів, які можна назвати універсальними рисами права, тобто ті, що стосуються юридичної техніки Як правило, усі запозичені елементи права інших правових систем підлягали змінам і переосмисленню в місцевому правовому контексті. У цьому разі, істотно: рецепцію німецького права на українські землі слід розглядати як форму взаємодії правових культур.

Поширення магдебурзького права на українські землі було явищем історично зумовленим і становило невід’ємну ланку загальноєвропейських колонізаційних процесів, у яких німецька колонізація була лише одним із окремих елементів. Воно не було штучно привнесеним із зовні явищем, а потрапило на добре підготовлений грунт, в середовище глибинних традицій вічевого устрою міст Києво-Руської держави і великої європейської середньовічної імперії Русі –України.

Коли мова йде про самоврядування українських міст на магдебурзькому праві, принаймні до посилення польського впливу на цей процес, слід мати на увазі, що мова йде про власне українське муніципальне право*, що виникло шляхом злиття і взаємовпливу українського звичаєвого права з видозміненими і пристосованими до місцевих умов елементами різних правових систем, у тому числі німецького магдебурзького права, яке було лише правовим оформленням певного етапу у розвитку міст України

Водночас, необхідно підкреслити негативні риси пристосування магдебурзького права до місцевих особливостей міського урядування. Дуалізм місцевого і магдебурзького права відкривав необмежені можливості для судового свавілля. На основі більш чим вільного тлумачення права квітли казуїстика, схоластичні, відірвані від реальних умов тлумачення норм, захоплення формально-логічними тлумаченнями, часто неправдивими і надуманими (особливо яскраво це виявилось у так званому «полюванні на відьом»).

 

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1.Вовк О.Й. Литовські статути – джерело міського права України ХУ1-першої половини Х1Х ст. //. Часопис Київського університету права - 2012/1. – С.12-15

2. Гошко Т.Н. Нариси з історії магдебурзького права в Україні Х1У-початок ХУП ст.. – Львів, 2002.

3. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV- перша половина XIX ст.): Істори- ко-правове дослідження. - Львів: ПАІС, 2008

4. Котляр М. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси Х1-ХШ вв. – К.,1985

5. Мірошниченко М.І. Особливості рецепції права в Україні // М.І.Мірошниченко Державність і право України: генезис у європейському контексті (З найдавніших часів – до початку Х1Х ст..). – К.,2006. – С. 296-297; 500-506.

6. Мошнягул О. Середньовічне українське місто в європейському процесі розвитку самоврядування// Електронний ресурс - Режим доступу: http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=11075

7. Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис). – Луганськ, 2006.

8. Сас П.М. Феодальне города Украины в конце ХУ-60-х годах ХУ1 в. – К., 1989

9. Фроянов И.Я. Киевская Русь. Очерки социально-политической истори. – М.,1980

Терміни і поняття

Діархія – форма правління, при якій в одній країні співіснують дві влади. Ця форма правління може виникнути, як в результаті політичного чи військового конфлікту, так і у формі цілком усвідомленого політичного компромісу

Компіляція – (лат. compilatio) неоригінальний, несамостійний твір, праця, побудована на використанні інших творів; поєднання інших творів. Компіляція в правознавстві– приватне або офіційне видання (зібрання) законів.

Міське право слід розуміти як сукупність правових звичаїв і вимог міських статусів, привілейних грамот, а також цехів та гільдій. Це - право міської общини (комуни) обирати владу, видавати закони, здійснювати судочинство, підтримувати порядок силами власної поліції та ополчення.

Український науковець, викладач історії українського права Київського національного університету імені Тараса Шевченка О.Й. Вовк підкреслює, що в період середньовіччя поняття «міське право» застосовувалось принаймні у трьох значеннях: а) природне право на самоврядування, основою якого є свобода городян. Воно конкретизувалось у праві на самоврядування з власним судочинством, у праві участі в управлінні торговельними та ремісничими об’єднаннями, у праві на фортифікаційні споруди, а також у праві на прийняття власних статутів; б) право як сукупність актів органів міського самоврядування, звичаєвого права, яке сформувалося в умовах міста; в) право на здобуття міського громадянства, що виражалося у правовому зв’язку між міщанами та міською громадою. Істотно: Можна по-різному оцінювати функціональний і змістовий аспекти міського права, але по суті воно завжди було невід’ємною складовою і найважливішою ознакою вільного вибору міського урядування та свободи городян.

Муніципальне право -комплексна галузь публічного права, система норм, які регулюють суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування

Поліс – місто-держава. Ядром полісу була полісна громада- союз економічно самостійних домогосподарств, голови яких утворювали вищий орган самоврядування – народні збори (демос). Особи, які обиралися людьми для виконання громадських обов’язків, по-перше, були підзвітними громаді,, а, по-друге, не мали у своїх руках важелів економічної влади над іншими членами цієї громади. Цей союз власників породжує і контролює (зрозуміло, не завжди вдало, про це свідчить встановлення олігархічних і тиранічних режимів у численних містах-державах стародавньої Греції) публічно-владні інститути, діяльність я ких за ідеєю має бути спрямована на задоволення інтересів самих повноправних громадян-власників, які мають політичні обов’язки, виконання яких кожним гарантувало суверенність місту-державі і права кожному належати до громадян міста. Верховним власником полісної землі та розпорядником полісного життя була сама громада (це ще не приватна власність як така, в її чистому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників. Це західна, антична форма станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стоїть верховна влада-власність, але не монополізована державою, як це характерно для східних деспотій, а репрезентована публічно-громадськими органами самоуправління.

Суд шеффенів– це «непрофесійні судді», які обіймають суспільно значимі посади і мають під час розгляду справи, при винесенні рішення всі права та обов'язки професійного судді. При розгляді певної категорії справ ці непрофесійні судді представляють зацікавлені групи населення:корпорацій, станів, князя тощо (не плутати із судом присяжних – це не синоніми)..