Про вплив рецепції римського права на джерела та становлення українського права

Рецепція (від лат. Rectptio –прийняття) – форма взаємодії правових культур – прийняття і пристосування до умов будь-якої країни права, яке виникло в іншій державі та в іншу історичну епоху. Зв’язки, які виникають при рецепції обмежуюються, зазвичай, сферою формування права і супроводжуються появою нових правових норм, які органічно вплітаються в чинну правову систему.

У юридичному значенні рецепція означає визнання та легалізацію публічною владою (державою) комплексу правових норм, переважно у формі кодексів, законодавчих актів чи інститутів права.

Термін «рецепція римського права» – це усталений термін в історії права і правознавстві. Змістовно він означає затребування чи запозичення інституту римського приватного права суспільствами, що ставали на шлях розвитку міст та ринкових відносин. Звернення до ідеї римського права в епоху середньовіччя пояснюють тим, що це право було міським та регулювало товарно-грошові відносини, отже його правові конструкції успішно могли бути застосовані в у мовах зародження простого товарного виробництва. По формі термін «рецепція римського права» означає звернення до римського права, точніше до Кодексу Юстиніана, відродження його середньовічними європейськими законознавцями в Х1-ХШ ст.

Нагадаємо, що римська правова концепція заснована на ідеї сильної державної влади, яка вивершується над індивідами і соціальними групами. Римському праворозумінню не властива ідея політичної роздробленості та змішування публічних і приватних інтересів. Тому ті, хто виступали за ідею посилення центральної влади в умовах феодально роздробленої Європи, знаходили опору в побудовах римського державного права періоду імперії.

Отже, саме з рецепцією пов’язують: посилення ролі монарха (державця), який всіх об’єднує, погоджує, координує і скеровує актами верховного повеління; посилення значення судді, який має керуватися правовими нормами, що походять з повелінь глави держави (монарха); запровадження інквізиційного судового процесу*; значне поширення саме письмових угод і позовів; запровадження нових і добре забутих юридичних понять у правову теорію і практику, одне з яких – основоположне розуміння уявлень про рівність та справедливість закону; насамкінець, створення «загального права» взамін існуючих на той час в європейських країнах партикулярних систем (звичаєвого, королівського, феодального (ленного, маноріального, помісного) права, морських і торгових звичаїв, канонічного, міського права – юридичної основи самоврядних міст.

Істотно: В епоху середньовіччя рецепція римського права у різних формах була характерним явищем для Візантії, країн Західної і Центрально-Східної Європи. Проте поширювалось римське право на терени Європи переважно за посередництвом канонічного права, оскільки об’єктивних передумов для прямої рецепції інститутів приватного римського права не існувало. По-перше, в Європі панував феодальний спосіб виробництва з натуральним господарюванням (процес виробництва співпадає із споживанням). Товарно-грошовий обмін був нерегулярним. По-друге, в основі «технології» рецепції лежало релігійне світосприйняття, в рамках якого право і релігія взаємодоповнювались; зміни у віросповідуванні означали перехід під владу іншого закону. Це зумовлювало особливості рецепції в різних країнах. На особливостях, характерних для рецепції римського права на терени України, ми і зосередимо увагу.

Перше, на що слід звернути увагу, це на оцінку впливу римського права на формування права середньовічних країн Європи. У цьому аспекті існує певна закономірність. Якщо питання стоїть про вплив на європейські країни, то мова йде про спадкоємністі римського і пряму рецепцію візантійського права. Якщо питання стосується Русі-України, мова йде про джерела, походження руського права та роль візантійського спадку у цьому процесі.

Стосовно останнього науковці розділилися в поглядах.

Одні захищають ідею про беззастережну самостійність українського (руського) права, виключають будь-які зовнішні впливи на його становлення і розвиток.

Інші, принижують рівень суспільно-політичного і правового розвитку Русі –України і розглядають візантійську цивілізацію, чи не єдиним джерелом руської культури у цілому, а отже і права як явища культури, оцінюючи його як провінційне відгалуження рафінованого права Константинополя.

Треті висловлюють переконання, що, з одного боку, використання Руссю візантійського правового спадку у цілому носило обмежений характер, зумовлений суттєвими відмінностями у рівнях соціально-економічного і політичного розвитку Русі і Візантії а з іншого – що існувало місцеве руське право, яке виникло в процесі суспільного розвитку союзів племен, які пребували в авангарді створення Русі -України.

Четверті переконані, що з прийняттям Руссю християнства була фактично рецепійована «нова ідея» права, тобто «відбулась рецепція візантійської ідеї права, яка стала докорінно модернізувати усі аспекти життя держави та суспільства – політичний, правовий, духовний, культурний тощо». Стосовно останнього аргументу, необхідно звернути увагу на ту обставину, що цією ідеєю мала б бути характерна для Візантії ідея сильної імператорської влади та централізованого управління імперією (традиційне всевладдя бюрократії), а основним джерелом права – імператорське законодавство. Всього цього, як відомо, на Русі не було.

Ми поділяємо аргументовану позицію М. Грушевського, М. Ковалевського, Н.Павлова-Сільванського, С. Юшкова та ін. про обмежений характер поширення візантійського правового спадку на Україну-Русь. У цьому разі, у методологічному плані слід звернути увагу на наступне:

Україна відноситься до країн, які розвивались поза синтезом римської правової культури на основі власного культурно - історичного розвитку. Такий же шлях характерний для Білорусі, Європейської частини Росії, Польщі та Чехії. Щодо країн західноєвропейської правової традиції – це Англія, Німеччина, Скандинавські країни. Регіонами інтенсивного синтезу були території Болгарії, Македонії і Хорватії. Землі сучасних Румунії, Молдови, Словаччини, заселені в добу раннього феодалізму переважно слов’янами, відносяться до так званого поясу контакної зони, яка зазнала впливу провінційної римської культури.

З огляду на дві універсальні закономірності історії розвитку людства: про саморозвиток культур у так званому «чистому вигляді» ще на ранніх стадіях історії, коли відбувався процес формування етносів, а контакти між народами не набули широкомасштабних вимірів та про розвиток культур через контакти між ними, починаючи з доби системної трансформації доіндустріальних суспільств (доба «осьового часу»*) слід враховувати потенціал самодостатнього правового розвитку того чи іншого народу. Чим вищий цей розвиток – тим більше існує підстав і можливостей органічної інтеграції найкращих зразків правової культури інших народів при обов’язковому збереженні самобутніх національних рис.

Якщо мова йде про рецепцію як спосіб розвитку права, слід враховувати ще одну загальновизнану закономірність: у ході контактів між народами і культурами шляхом відбору запозичувалися правові цінності, норми, елементи права, але, зазвичай, перевага надавалася тим із них, які пов’язані із загальними, універсальними рисами права. Водночас, як правило, будь-які запозичення переосмислювалися та змінювалися відповідно до місцевих умов. Істотно, а) що в Україні, як і в інших країнах Східної Європи, які розвивалися поза синтезом, рецепції підлягало не чисто римське право, а оброблене і відповідно виправлене з метою пристосування до місцевих умов розвитку феодалізму; б) рецепція римського права в Україні здійснювалась не механічно, а в контексті загального рівня правового розвитку руського суспільства, його державності та звичаєво-правових інститутів, у тому числі публічного права.

Часто питання рецепції візантійського права на територію феодальної Русі пов’язують з прийняттям останньою християнства. У такому разі, якщо мова йде про запозичення, то з необхідністю виникає питання про походження перекладу того чи іншого візантійського юридичного кодексу. Якщо запозичення на Русі візантійського (чи римського) права відбулися в період становлення там християнства, то і переклади були здійснені тоді ж. У цьому разі, логічно виникає питання про усі аспекти культурно - правових передумов подібних перекладів, а, отже і «передумов розуміння та засвоєння представниками тогочасного руського суспільства найскладнішої юридичної термінології притаманної візантійському праву. Зрозуміло, що суспільство в особі його конкретних представників, які здійснювали переклади, не могло досягти за короткий час відповідно високого рівня розвитку – для цього потрібно принаймні кілька десятиліть» (Л. Мілов). Отже, поширення ідей і принципів правової культури Візантії відбулось на уже добре підготовлений ґрунт.

Відразу ж після прийняття християнства в 988 році візантійське право починає застосовуватися у церковних судах. Проте масштабне проникнення на терени України Кодексу і Дигестів Юстиніана відбулось із остаточним утвердженням християнства як державної релігії у X–XII.

Істотно, що усі запозичення в сфері права, які мали місце в умовах розвитку феодалізму на Русі, обмежувалися винятково об’ємом церковної юрисдикції. За посередництвом церковного права, на місцевий ґрунт поширювалися не стільки норми римського права, як римські правові поняття: «загальне благо», «закон», «справедливість» у юридичному значенні, проте їх зміст трансформувався о одного боку, виключно крізь призму норм християнської моралі та вчення про закон і благодать Митрополита Ілларіона*, а з іншого – крізь призму руських звичаїв і традицій.

Рецепійованими правовими пам’ятками і джерелами права на Русі були номоканони – юридичні кодекси, в яких систематизовано основні пам’ятки церковного і світського права християнського світу і головне візантійської церкви та візантійських імператорів. На Русі протягом Х1–ХШ ст. набув поширення,,Номоканон” (зведення законів духовної і світської влад), але у давньоболгарському перекладі під назвою «Кормча книга» (14 титулів). Посилання на нього збереглися в джерелах (Х1–-ХVI ст.). Зазвичай, кормчі книги складались із авторитетних і обов’язкових для церкви апокрифічних «апостольських правил», правил Вселенських соборів і окремих помісних соборів, які визнані були канонічними, творів відомих Отців Церкви IV – VII ст. з питань внутрішньо церковного управління, права і служби (канони), а також компіляцій із постанов візантійських імператорів у справах церкви (номой) (звідки й пішла назва «Номоканон» – старослов’янською –«Закон оправила»). Усіма цими правилами і законами мала керуватися у своїй діяльності руська церква, перебуваючи у підпорядкуванні константипольського патріарха.

Разом з «Номоканоном» до руських церков потрапили збірники світського візантійського права: «Еклога» і «Прохірон» (офіційні збірники права), які на Русі дістали назву, відповідно «Градського закону» та «Книги законнія» – компілятивний* збірник візантійського права, складений уже на Русі, а також болгарський «Закон судний людем» – кодифікований збірник болгарського права (IX – X ст.), який включав окремі компіляції візантійського права, пристосованого до місцевих умов.

«Еклога» складається із 18 титулів, з яких 16 присвячені цивільному праву: про шлюб і посаг, спадщину і опікунство, про відпущення раба на волю, про окремі види договорів і свідчення; 17 титул містить норми кримінального права; 18 титул присвячений питанню розділення військових трофеїв.

«Прохірон» – офіційний збірник, складений імператором Василем Македонським. Спирається на норми грецько-римського права. Із 40 титулів, 1 –11титул присвячені шлюбові і посагу; 12 – 22 титули присвячені зобов’язанням; 21 – 37 титули – праву спадщини; 38 титул – приватним і громадським будівлям; 39 титул – нормам кримінального права; 40 титул – розподілу військових трофеїв.

«Книга законнія» містить здебільшого постанови (закони) з приватного та кримінального права у чотирьох частинах – рільничий закон, законні книги про кару, про розлучення та свідків.

Серед цих джерел основою церковних уставів князів Володимира і Ярослава став Номоканон.Уставами регулювалися розірвання шлюбів, питання спадку і опіки, злочини проти моральності і церковних законів. Також відомо, що юрисдикція церковних судів, які прямо керувалися нормами римсько-візантійського права, поширювалася на осіб, які не належали до церкви, що свідчило про активне втручання церкви в цивільне судочинство. В Руську Правду були перенесені частина статей із ссудної грамоти, із Еклоги, та Номоканону.

Слід наголосити, що, князі, хоч і видавали устави, які легалізували церковну юрисдикцію на Русі, апелюючи до візантійських законів, все ж, переважно, керувалися в правотворчій діяльності нормами місцевого звичаєвого права. Найпослідовнішим провідником римського права на українські терени була церква, поширюючи на український грунт найархаїчніші зразки норм сімейного, зобов’язального і податкового права, запозичені з Кодексу Юстиніана і Дигест. Щоб пересвідчитись у цьому, слід уважно прочитати руську редакцію Кормчої, яка вміщує найраніші переклади із законодавства Юстиніана. Водночас, світські договори князів Олега та Ігоря з греками включають видозмінені, відповідно до руських традицій, норми стародавнього римського судового процесу (клятва, присяга, розшук, показання свідків).

У підсумку слід зазначити: докладніше про межі опосередкованої через церкву рецепції римського права на терени України можна прочитати в ґрунтовній монографії науковця із національного університету імені Тараса Шевченка Іванни Мацелюх.

Цією працею автор переконливо доводить, що рецепція візантійського права на українські терени здійснювалась шляхом пристосування його до місцевого звичаєвого права. Особливістю рецепції було те, що вона не руйнувала основ самобутнього розвитку руського права, а доповнювала його нормами врегулювання приватних та шлюбно-сімейних відносин не завжди прогресивного зразку, привносила елементи юридичної техніки римського законотворення.

Рецепція візантійського права на терени Русі здійснювалась не у юридичному контексті. ЇЇ слід розглядати як форму взаємодії правових культур. Саме цей вид рецепції є показовим щодо рівня правового розвитку реципієнта* відносно донора*. Український народ (опосередковано реципієнт), перебуваючи, в умовах феодалізму, на досить високому щаблі правового розвитку показав здатність до органічної інтеграції найкращих зразків правової культури інших народів при збереженні власних самобутніх національних рис.

Так, руське (українське) право на відміну від східних і західноєвропейських взірців порівняльно рідко передбачало смертну кару, встановлювало юридичну відповідальність в залежності від ступеню вини, або охороняло тілесну недоторканість. Найсуттєвішим в українському праві до ХУ1 ст. було збереження змагального процесу в рамках якого дві сторони обвинувачений і звинувачувач вважалися позивачами і мали рівні права. Навіть пізніше, коли почастішали випадки застосування інквізиційного (розшукового) процесу, зберігав своє значення суд, заснований на принципі змагальності.

Візантійське право використовувалось на Русі із застереженнями та посиланнями на місцеве звичаєве право, отже істотно: рецепцію римського права слід розглядати як чинник, який підштовхнув до розвитку юридичної термінології та юридичної техніки. Водночас українська правова традиція залишалась самобутньою, забезпечуючи спадкоємність принципів та інститутів українського звичаєвого права.

Проникнення римської правової термінології в правотворчу діяльність Русі природно не означало про перейняття духу римського права. Мова може йти лише про універсалізацію ідеї щодо обов’язкового для всіх виконання рішень суду як публічно-владного інституту та створених верховною владою правових норм.

В Україні, на відміну від інших європейських країн, де рецепція здійснювалась «знизу» (почалась із вивчення і дослідження римського права в університетат і лише згодом була підтримана державою), цей процес відбувався опосередковано через поширення християнської релігії візантійського зразка. Пряма рецепція тут ніколи не мала місця, а норми кодексу Юстиніана ніколи не були чинними на українських землях в значенні загальної системи права.

РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1. Берман Г.Д. Западная традиция права: эпоха формирования. М.: Изд-во МГУ, 1994.

2.Мацелюх І. Джерела церковного права за доби українського середньовіччя. – К.,2015. – С.75 – 144

3. Мірошниченко М.І. Особливості рецепції права в Україні // М.І. Мірошниченко Державність і право України: генезис у європейському процесі (З найдавніших часів- до початку Х1Х ст..).- К.,2006. – С.488-505.

4. Ткаченко С.В. Рецепция Западного права в России: проблемы взаимодействия субъектов: монография [Текст] / С.В.Ткаченко. – Самара, 2009 // Ел ресурс – Режим доступу: http// www.alpravo.ru/library/doc 108p0/instrum 6978/item 6983.html

5. Щапов Я.Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в Х1-ХШ вв. – М.,1978.

6. Щапов Я.Н Государство и церков в Древней Руси Х1-Х1У вв.- М.,1989.

7. Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церковь Древней Руси Х1-Х1У вв.- М.,1978

8. Юшков С.В. Русская Правда. Происхождение, источники и значение. – М.,1950

Терміни і поняття

Донор – (від лат. dono – дарую), вживається у загальному значенні як об’єкт, що віддає щось іншому об’єкту, який називають «акцептором» або реципієнтом.

Інквізиційний (розшуковий)процес – (від лат. inquisitio – розслідування, розшук), форма кримінального процесу, коли розслідування злочинів здійснюється безпосередньо судом, (тобто належить до функцій суду), звинувачення і захист зосереджені в руках одного і того ж органу. Спочатку застосовувався в духовних (церковних) судах у справах про єресі, а потім і у світських судах. Для розшукового процесу характерна відсутність сторін, процесуальних прав у обвинуваченого і потерпілого (розглядався лише як скаржник), виробництво у справі нього було таємним (проходило в стінах судових канцелярій) і письмовим: справа вирішувалася на основі лише письмових матеріалів попереднього слідства, часто навіть у відсутність обвинуваченого.

Історична самосвідомість – її слід розуміти як форму усвідомлення свого місця в історії, приналежності історичним подіям минулого, розуміння їх значимості для сучасності, завдяки чому дається оцінка сучасних подій і проблем.

Нація – Під нацією розуміють не будь-який народ, а лише такий, що має власну державність і суверенність і може виступати як самодостатній субєкт зовнішніх стосунків. Істотно: народ відрізняється від нації не своїми складниками-утворювачами й не їх кількістю. Це дві назви одного й того самого субєкта – суспільства. Населення (частіше за все – поліетнічне) певної країни, що не обіймається власною державною територією, є, власне, народ; але коли це ж саме населення створює власну державу, воно вже є народ-нація (або формується як таке утворення). Істотно: етнос є утворення переважно культурно-духовним; народ – соціально-історичним; нація – соціально-економічним та політико-правовим(О.Нельга)

Осьовий час в історії (нім. Achsenzeit) – Доба якісних трансформацій соціокультурної системи при переході від ранніх до розвинутих цивілізацій

Поняття «закон» у вченні Ілларіона вживається в значенні релігійного канону.

Реципієнт – (лат. recipere– отримувати, приймати) це об’єкт або суб’єкт, який приймає або отримує щось від іншого об’єкта чи суб’єкта.

Судження за аналогією дозволяло вирішувати питання за аналогією, описаною в «Руській Правді».