Фізіологічні механізми ухвалення рішення як вузлового моменту будь-якої форми цілеспрямованого поводження.

Все життя людини складається із прийняття рішень, безперервної послідовності операцій вибору, при цьому людина постійно зіштовхується із проблемою вибору між декількома способами поводження. Ухвалення рішення стає обов'язковим моментом у житті, поводженні людини: з моменту народження й до самої смерті він виявляється постійно в стані необхідності прийняти ті або інші рішення, одні йз яких здійснюються автоматично на підсвідомому рівні, інші стають предметом тривалого болісного роздуму, вибору одного з можливих варіантів.

Процес ухвалення рішення — похідне невизначеності ситуації, у якій воно відбувається. При повній визначеності, коли відсутня можливість для альтернативних дій, у сутності й немає ніякої проблеми: рішення приймається однозначно, автоматично, часто навіть не торкаючись сфери свідомості. Процес вибору стає проблемою лише тоді, коли в системі людин - навколишнє середовище є присутнім невизначеність стосовно до здійснення дій, спрямованих на досягнення певної мети, кінцевого результату.

Чим більше ступінь цієї невизначеності, тим менше підстав для однозначного рішення й тим більше імовірнісним воно стає. Мозок відшкодовує дефіцит інформації використанням більше тонкого й складного апарата оцінки ймовірності тієї або іншої події. Таке ускладнення роботи мозку, пов'язане зі збільшенням кількості логічних операцій, вимагає більшого часу для ухвалення рішення. Тому посилення елементів невизначеності ситуації неминуче приводить до посилення величини латентного періоду реакції. Зі збільшенням числа дифференцируемих сигналів зростає невизначеність проблемної ситуації, у якій виконується процедура ухвалення рішення і як наслідок збільшується час реакції. Ця залежність описується в такий спосіб (Hick): А = Klog (n + 1), де А - час реакції з вибором; ДО - час простої реакції без вибору; n - кількість дифференцируемих сигналів.

Пізнання психофізіологічної основи інтегративної діяльності вищих відділів центральної нервової системи, що забезпечують процеси свідомості, мислення, неможливо без установлення фізіологічних механізмів ухвалення рішення як вузлового моменту будь-якої форми цілеспрямованого поводження. Процес ухвалення рішення є універсальним принципом аналізу, синтезу й переробки в центральних нервових утвореннях вхідної сенсорної інформації й формування вихідної реакції. Ухвалення рішення - ключовий акт у діяльності будь-який досить складної біологічної системи, що функціонує в реальних умовах зовнішнього середовища, що знайшов свій кульмінаційний розвиток й удосконалювання в різних формах прояву вищої нервової діяльності.

Суть процесу ухвалення рішення зводиться до декількох моментів: сприйняття, прийом й обробка афферентной інформації, утворення, формування поля альтернатив (набір можливих варіантів для наступного вибору), порівняльна оцінка альтернативних дій з метою здійснення раціонального вибору й властиво вибір альтернативи — кульмінація рішення проблеми. Таке подання підтверджує гіпотезу про ухвалення рішення як результаті, неминучому підсумку интегративного процесу, коли з безлічі альтернатив організм прагне вибрати одну, єдину, що щонайкраще забезпечує рішення вартої перед ним завдання. Розглядаючи спонукальні причини того або іншого рішення, слід зазначити, що не може бути рішення взагалі, рішення, не спрямованого на якийсь певний ефект, що не має якої-небудь певної мети. Вибір при ухваленні рішення значною мірою обумовлений поточною мотивацією. З'ясування нейрофизиологических механізмів, що лежать в основі операції вибору в альтернативній ситуації, спрямовано на подальше поглиблення знань про природу сприйняття й переробки інформації в комунікаційних системах мозку. Сприйняття, добір, фіксація й витяг з пам'яті відповідної інформації, порівняльний аналіз біологічної значимості сигналів, вибір і реалізація конкретного шляху поширення збудження в нервових мережах, формування эфферентних командних сигналів, що надходять до эффекторним органів, — все це найважливіші компоненти складного процесу ухвалення рішення. В інформаційних процессах, асоційованих з інтелектуальною творчою діяльністю людини, широко використається оперативний механізм ухвалення рішення.

В процесі ухвалення рішення розрізняються дві принципово різні фази: 1) генерація розмаїтості (у якій з універсального різноманіття дій вибирається клас можливих припустимих шляхів рішення, що задовольняють умовам розв'язуваного завдання) і 2) обмеження цієї розмаїтості з метою добору одного-єдиного варіанта дії (з погляду ефективності цього способу досягнення мети). Структуру й послідовність дій, що характеризують механізм ухвалення рішення, звичайно представляють у вигляді деякого деревоподібного процесу, у якому в міру рішення проблеми - ухвалення рішення в широкому змісті цього слова, відтинаються безперспективні галузі. Такими безперспективними галузями є дії, що приводять до повторюваності проміжного результату, порушенню умов завдання й т.д.

Ступінь упевненості особи, що приймає рішення при виборі певної альтернативи, визначається величиною суб'єктивної ймовірності цієї альтернативної дії. Ці суб'єктивні ймовірності засновані на наступних трьох емпірично виведених постулатах (П. Линдсей, Д. Норман): 1) люди звичайно переоцінюють зустрічальність подій, що мають низьку ймовірність, і недооцінюють зустрічальність подій, що характеризуються високими значеннями ймовірності; 2) люди вважають, що подія, що не наступила протягом деякого часу, має більшу ймовірність настання в найближчому майбутньому; 3) люди переоцінюють імовірність сприятливих для них подій і недооцінюють імовірність несприятливих.

Розрізняють два основних способи ухвалення рішення: алгоритмічний й евристичний. Алгоритмічний спосіб ухвалення рішення припускає наявність в особи, що приймає рішення, значний інформації про проблемну ситуацію. Алгоритмічний спосіб ухвалення рішення зводиться до побудови сукупності правил, випливаючи яким, автоматично досягається вірне рішення, тобто є висока гарантія вірного рішення проблеми.

При евристичному способі одержання вірного результату при значному дефіциті інформації про проблемну ситуацію не гарантується, однак особа, що приймає рішення, використовуючи різні евристичні прийоми, може знайти раціональне рішення. Евристичні прийоми скорочують область пошуку при рішенні складної проблеми й, хоча й не кращому образі, але все-таки цілком задовільно забезпечують рішення вартих перед людиною проблем протягом досить короткого проміжку часу.

Динамічний характер інтегральної оцінки на клітинному рівні організації нервової системи проявляється у використанні в різних умовах функціонування й у різних комбінаціях тих самих нейронів. Такий динамізм клітинних механізмів інтеграції й вибору визначається особливостями сенсорного входу центрального нейрона, вариабельностью його рецептивного поля. Мотиваційні впливи вибірково підвищують збудливість тільки тих нейронів і потенціюють тільки ті рецептивні поля, які коли-небудь, використалися в поведінкових актах. Обстановочна афферентация також модифікує активацію рецептивних полів центральних нейронів. Самі мотиваційні й обстановочні впливи, що визначають «передпускову інтеграцію» нейронного механізму принятия рішення, не активують центральні нейрони. Збудження останніх відбувається лише на основі конвергенції на нервовій клітині детонаторних впливів, обумовлених функціональною організацією й топографією активируемих синапсов (П. К. Анохін, В. Б. Швирков).

Конвергенція на одному нейроні різних сенсорних потоків свідчить про те, що нервова клітина є досить складним інтегруючим утворенням, що реалізує процес ухвалення рішення у вигляді генерації окремого потенціалу дії або певної временной послідовності таких потенціалів. Забезпечення цілеспрямованої діяльності системи на основі процесу ухвалення рішення немислимо без оцінки ефективності зробленої дії, що в кібернетичних системах здійснюється за допомогою зворотного зв'язку. Структурну основу такого зворотного зв'язку в нейронних структурах утворять коллатерали аксонів, що поставляють корковим і підкірковим нейронам точні копії, моделі эфферентних збуджень.

Відповідно до теорії функціональної системи П. К. Анохіна, ухвалення рішення означає переклад одного системного фізіологічного процесу (афферентний синтез) в іншій (програма дії). Цей механізм утворить критичний момент интегративной діяльності, коли різноманітні комбінації фізіологічних збуджень, формованих у центральних проекційних зонах мозку під впливом відповідних сенсорних потоків, перетворяться в эфферентні потоки імпульсів - обов'язкові виконавчі команди. У поняттях кібернетики нервової системи процес ухвалення рішення означає звільнення організму від надзвичайно великої кількості ступенів волі, вибір і реалізацію лише однієї з них.

Тимчасові характеристики нейронних механізмів, що забезпечують процес ухвалення рішення, знаходять висвітлення в компонентах викликаного потенціалу — комплексу електричних хвиль, регистрируемих із зони центрального представництва відповідних сенсорних систем. Процес ухвалення рішення за часом (100-300 мс у різних сенсорних системах) відповідає тривалості нейрофизиологического механізму сприйняття й переробки сенсорної інформації, идентифицируемого по первинній відповіді (включаючи й негативну хвилю). Більше пізні компоненти викликаного потенціалу асоціюються з функціонуванням виконавчих механізмів.

За допомогою нейрофізіологічних і клінічних досліджень установлено, що лобові частки мозку є основним нервовим субстратом, що здійснює ухвалення рішення при реалізації доцільних довільних форм діяльності людини (Л. Р. Лурия). Поразка лобових часток мозку, що не зачіпає фізіологічні процеси на вході системи (сприйняття інформації), приводить до істотних порушень процесу вибору альтернативної дії.

Ускладнення проблемної ситуації приводить до достовірного збільшення числа функціональних зв'язків різних зон кори великого мозку, до формування фокуса підвищеної активності у фронтальних областях мозку. Активація тім'яних зон кори мозку спостерігається на заключних етапах процесу ухвалення рішення, побудови адекватної моделі ситуації. Висока невизначеність проблемної ситуації знаходить висвітлення в різній інтенсивності росту функціональних зв'язків коркових зон (у порівнянні з фоновим станом). При зниженні невизначеності у випадку пред'явлення випробуваному додаткової інформації спостерігається концентрація нейронної активності в лобові й потиличні (для зорової інформації), у лобові й скроневі (для слуховой інформації) областях кори великого мозку.

Таким чином, це свідчить про те, що в основі нейрофізіологічного процесу ухвалення рішення лежать складні взаємодії первинних проекційних зон аналізаторів і лобових часток мозку, що грають роль провідного інтегративного центра в корі мозку.

Висновок.

Передумовами утворення умовних рефлексів є конвергенція умовного і безумовного подразників на одних і тих же нейронах і синхронізація активності просторово видалених ділянок головного мозку, включених в системну організацію даного умовного рефлексу.

Найважливіша особливість умовнорефлекторної діяльності – її сигнальний характер, який дозволяє організму завчасно підготовиться ді тієї або іншої формі діяльності. Це досягається в результаті виработки тимчасового зв’язку між сигналами із зовнішнього та внутрішнього середовища та певною поведінковою реакцією.