Наука на українських землях у ХІХ ст. Праці з історії України.

Природничі науки

Ілля Мечников – викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом Миколою Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. Микола Бекетов – професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки – фізичної хімії. Д. Заболотний і В. Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М.І. Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ ст. названо кратер на Місяці). В проекті Кибальчич обґрунтував вибір робочого тіла і джерела енергії апарата, висунув ідею про можливість застосування броньованого пороху для реактивного двигуна і про необхідність забезпечення програмованого режиму горіння пороху, розробив пристрої для подачі палива і регулювання, способи запалювання. Подачу порохових шашок в камеру згорання Кибальчич планував забезпечувати за допомогою автоматичних годинникових механізмів. Досліджуючи питання щодо стійкості польоту, Кибальчич зазначив, що стабілізація апарата може проводитися як відповідним розподілом мас, так і за допомогою крил-стабілізаторів. В проекті досліджене питання про гальмування апарата при спуску. В кінці пояснювальної записки Кибальчич виказав думку про те, що успіх у вирішенні проблеми залежить від вибору співвідношення між масою корисного вантажу, габаритами порохових шашок і геометричними розмірами камери згорання двигунів.

Гуманітарні науки

У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. – «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській – мальовничістю, сербській – милозвучністю.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи: Д.М. Бантиш-Каменський «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства». Автор походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Його батько управляв Московським архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г. Репніна, відомого своїми ліберальними поглядами в якості заступника української культури. Обставини визначили коло наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців «Источники малороссийской истории»), але і багато в чому переймається настроями місцевої дворянської інтеліґенції. «История Малой России» вперше побачила світ у 1822 р. і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той же час Бантиш- Каменський не залишав службу, займав високі пости – тобольського, віленського генерал-губернаторів тощо. Тому в «Истории Малой России» багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого – саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку – критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого – засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М. Бантиш-Каменського викликали широкий суспільний інтерес до історії України.

Дослідником, який по'єднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського товариства – першої української політичної національної організації. Після розгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавловській фортеці, 9 років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт – «Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России». Пізніше завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Підсумком його дослідження стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». М. Костомаров захищав принцип об'єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди».

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В.Б.Антоновича. По- перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з'їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст – спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М.С. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. За рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (у 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський – один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше – «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» – фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX–XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у сепаратизмі і позбавили державної стипендії. Коли він спробував продовжити роботу у Петербурзі, то як політично неблагонадійний за «пристрастие к истории Малороссии» був засланий до Ташкента. Лише через декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р. став завідувати краєзнавчим музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську). Д.І. Яворницький видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і після революції. Він писав: «.. козаки, які боролися з безліччю ворогів, за православну віру, за українську народність,.. козаки, які створили високохудожні думи,.. виступали носіями високої громадянськості і вражали сучасників своєю проникливістю, гідні того, щоб всі їх діяння були представлені у докладній, живій і художній історії».

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в Архангельській губернії. Тут закінчила гімназію, написала перші статті. Вона, одружившись з політичним засланцем з Харкова П.С. Єфименком, разом з ним переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова. Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з'являються «Нарис історії українського народу» Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.

Федір Вовк – вивчав етнографічні матеріали в різних країнах Європи. Видатний член київської Громади, через переслідування 1879 року змушений був надовго виїхати за кордон. З 1887 р. оселився у Парижі, де вивчав (у Манувріє, Топінара, Ерве, Амі, Летурнра) антропологію, порівняльну етнографію і археологію. За працю Varations squelettiques du pied chez les Primates et chez les races humaines (1900) отримав премії Godar і Російської академії наук. В 1904–1906 рр. робив наукові екскурсії в Галичині, Буковині та Угорщині.

Федір Вовк залишив понад 200 наукових праць різними мовами. Вовк – член Російського географічного товариства в Петербурзі, Історичного й Антропологічного товариства в Парижі, активний популяризатор української культури в Європі. Науковець – один з перших дослідників палеолітичних пам'яток на території України. Вчений зібрав значний матеріал з етнографії українського народу. Він – автор праць «Антропологічні особливості українського народу», «Етнографічні особливості українського народу» (обидві 1916 року), в яких доводив, що українці – окремий слов'янський народ.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. – головою Наукового товариства імені Шевченка.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову, під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. За сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого – обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.