Перед розглядом першого питання студентам важливо з’ясувати, що доба Середньовіччя охоплює багатовіковий, складний, наповнений протиріччями період, коли народи Європи, Азії, Північної Африки переживали особливий, відмінний від давньої історії етап у суспільному розвитку, в розвитку світової культури.
В історичній науці середньовіччя поділяють на три великих періоди:
1) раннє середньовіччя – з V до середини XI ст.;
2) розквіт середньовіччя – середина XI – XV ст.;
3) пізнє середньовіччя – XVI – перша половина XVII ст.
Розглядаючи основні тенденції культурного поступу в період середньовіччя, значну увагу зосереджено на культурних процесах Європи та східнослов’янських народів, тому що середньовіччя для Європи – це глибока криза виробництва, нескінченні війни, спад культурного розвитку. Водночас це роки подальшого розвитку продуктивних сил, культури, появи нових міст, розширення економічних зв’язків, зародження й формування сучасних європейських держав і народів, у тому числі й українського, з їх національними рисами, мовами, культурними особливостями.
В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь помітним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюється це як внаслідок варварських завоювань, так і впливом християнської церкви, яка боролась проти античної культури, науки, світогляду, була духовним поводирем європейського суспільства. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости.
Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.
Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.
Під кінець раннього середньовіччя у зв’язку із загальним піднесенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавлення культури. Виник також інтерес до античної спадщини (так зване «Каролінгське відродження»).
У середньовічній культурі існувала відмінність між «вченою вірою» і «вірою народу». Перед нами своєрідний симбіоз, породжений зустріччю, перетинои народної культури з культурою «вчених», освічених людей, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною. Постає запитання: як здійснювався зв’язок між цими вірами, що зумовлювало їх перетин або взаємодію?
Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещенням їх вождів і дружин. Християнська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, пошесті тощо. Мовою учених-теологів і простих людей висловлювалось практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна неконформістська поведінка порушувала порядок природи – загрожувала розладом суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру більшості, він не вписувався в існуючий соціальний устрій, був своєрідним ізгоєм, оголошувався єретиком та ін.
Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох та культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.
Утім вплив церкви на середньовічну культуру і світогляд людини був не завжди однаковим. Найбільшим він був в епоху раннього середньовіччя – приблизно до другої половини XI ст. Пізніше, в XII– XIII ст., церква утримувала ідеологічний вплив на суспільство і навіть посилювала його в окремих формах (заснування університетів, створення схоластики та ін.), зиачно посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і різкими нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер, що приведе в майбутньому до культури Відродження, до гуманізму.
Як уже зазначалося, європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб – кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, самому процесу богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім «вільних мистецтв» – граматику, риторику, діалектику або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тривіум, останні – квадріум. Вищі школи в XI-XIV ст. також передбачали вивчення «вільних мистецтв», де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.
Освітянськими та науковими центрами середньовіччя були й університети (від лат. universitas – сукупність професорів і студентів). Найдавнішим університетом в Європі вважають Паризький, що існував як «вільна школа» в першій половині XII ст. Проте в ХІІ ст. роль університетських центрів відігравали вищі школи – Болонська юридична, що спеціалізувалась иа римському праві, і Салернська медична. Іншими найстарішими університетами Європи були Оксфордський і Кембріджський в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в XIII ст. У XIV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфрурті, Кельні. В AV ст. кількість університетів швидко зростає. На початку XVI ст. в Європі їх уже налічувалось 65. Практично всі вони діяли із санкції римської курії.
Студенти об’єднувалися в організації – земляцтва. Навчання в університетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, в яких брали участь викладачі, студенти і всі бажаючі. Навчання проводилось латинською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра, а кожний шістнадцятий – магістра.
Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалась, як правило, методами спостереження, дуже рідко – експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI–XVII ст., став панівим і в науці. Ці процеси виражені у висловлюванні відомого філософа Бенедикта Нурсійського «Ога et labora – техніка облагороджує працю, а праця – життя».
Середньовічна філософська наука мала назву схоластика. Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в головному вченні середньовіччя – богослов’ї, основою якого було тлумачення і систематизація християнства. «Святе письмо» і «Святий переказ» – це основні праці схоластики. В ранній період свого розвитку як науковий рух, що охопив більшість країн, вона мала певне позитивне значення. Насамперед схоласти після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини, звернулися, особливо в ХІІ–ХШ ст., до найважливіших проблем пізнання. Були відновлені давні суперечки ідеалістів (Платон та його школа) з матеріалістами (Арістотель, Демокріт, Еггікур, Лукрецін). Нарешті, багато схоластів були універсальними вченими, займались вивченням усіх доступних для них наук.
Найвідомішими схоластами були П’єр Абеляр, який відіграв значну роль у заснуванні Паризького університету; Альберт Великий – німецький учений, богослов, автор багатьох творів природничого характеру; Фома Аквінський – відомий своєю працею «Сума теології», що була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду і висвітлювала в тогочасному розумінні всі питання природи і суспільства; Роджер Бекон – учений, чернець францісканського ордена, професор Оксфордського університету, наполягав на потребі дослідного вивчення природи. В його творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани та ін. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув’язненні.
Дослідники середньовічної науки виділяють у ній чотири основних напрями. Перший – фізико-космічний, ядром якого було вчення про рух. Другий – вчення про світло, в рамках якого будувалась модель Всесвіту. Третій – науки про живе, про душу, що розглядалась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя. Четвертий – комплекс астролого-медичних знань, до якого певною мірою належало вчення про мінерали. Особливим напрямом наукового пошуку була алхімія, цей специфічний феномен середньовічної культури.
Під впливом шкільної та університетської освіти з’являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (бродячих людей), що з’явилась в Північній Італії, Франції, Німеччині.
Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком шкіл, університетів, і носіями її були мандрівні студенти. Ця вільнодумна бешкетна поезія була своєрідним протестом проти аскетичних ідеалів середньовіччя. В ній оспівувались молодість, вільне життя, кохання:
«Кинемо всі премудрості, набік вчення,
насолоджуватись в юності – наше призначення».
Ваганти були тісно пов’язані з традиціями латинської поезії, запозичили в неї віршовані рими. Церква невтомно переслідувала поетів, але без особливого успіху.
На півдні Франції виникла лицарська поезія трубадурів, яка згодом поширилася на всю Європу. Ця поезія була багатожанровою: прославляла кохання, культ служіння «прекрасній дамі», ліричні і політичні пісиі, а також пісні, що висловлювали скорботу, та ін.
Поряд з поезією з являються лицарські романи, в основі сюжету яких були лицарські пригоди, хрестові походи тощо. Найвідоміші – цикли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльського, якими зачитувались у середньовіччя і які читаються з великою цікавістю і сьогодні. Нарешті, герой лицарських романів – це знаменитий Дон Жуан, лицар-гультяй, порушник сімейного спокою, моральних і релігійних норм. Його образ став основою для написання численних літературних творів Мольєра, Байрона, Пушкіна, Лесі Українки.
Широкою популярністю користувались і так звані куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудовими країнами. Серед них насамперед слід назвати твір французького поета Кретьєна де Труа про Трістана та Ізольду. їх чисті та трагічні почуття, конфлікт між почуттями та обов’язком викликали зацікавленість багатьох поетів та романістів. До нас дійшли численні варіанти цього твору на всіх європейських мовах.
Народна творчість була представлена в основному у вигляді фольклору словесного і пісенного. Він був записаний і дійшов до нас у різних текстах латинською і національними мовами; передавався усно від покоління до покоління та органічно увійшов у літературні твори. Це різноманітні пісні – любовні, застольні, весільні, поховальні й численні народні казки, саги, загадки, прислів’я тощо. Народний епос відображав історію народу, його побут, настрої, бажання.
Своєрідним видом народної творчості були народні балади. Особливо багато їх збереглося в Німеччині, Англії та Шотландії. Герої народних сказань – воїни-захисники. Найвідомішими пам’ятками героїчного епосу є «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда» та ін.
Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, слід підкреслити його стильові особливості, які найбільш яскраво проявилися в церковній архітектурі, скульптурі, живопису. Формула «Мистецтво – біблія для неписьменних» зберігала значення впродовж століть. Головним завданням майстра було втілення в камені, на полотні божественного начала в різних його проявах, а з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо за Святим вченням саме воно є вогнем, що очищає душу.
За часів імператора Карла Великого (742–814) сформувався романський стиль: церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджувалось на головному фасаді і в середині вівтаря. В цілому воно демонструвало церковну могутність, велич духу і породжувало в людині усвідомлення власного безсилля.
Кінець XII – початок XIII ст. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об’єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоуправлінням – все це сприяло пробудженню народної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі. Готика – це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі – великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Пам’ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії та ін.
Крім романського і готичного стилів, середньовічна європейська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (мавританським) в Іспанії та візантійським (Італія, Візантія).
Культура Візантії.
Переходячи до розгляду другого питання, варто відзначити, що особливе місце в історії європейської і загалом світової культури доби середньовіччя належить візантійській культурі. Після падіння Західної Римської імперії концепція світового володарювання, традиції античної культури переходять у східну частину Римської імперії, яка згодом дістала назву Візантійської (за давньою назвою її столиці Візантії). Незважаючи на те що тут відбулися глибокі соціальні зрушення, оновлення суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витонченість думки та форми.
Увібравши в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, Візантія стала центром своєрідної і бли.скучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя без сумніву була попереду всіх країн Європи. Незважаючи на зростання християнського впливу, тут ніколи не згасала світська художня творчість.
У православній християнській ідеології, що була панівною в суспільстві, виділялись дві течії: аристократична, пов’язана з панівною церквою та імператорським двором, і народна, що виросла з єресей і корінням сягала в релігійно-етичні уявлення народних мас. Звідси напруженість духовного життя Візантії, дивовижна суміш язичницьких і християнських ідей, образів, уявлень.
Аналізуючи культурні надбання народів Візантії, слід зупинитись на досягненнях юридичної думки, оскільки саме тут у сфері громадянського і карного права значно сильніше і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних норм. Саме у Візантії була завершена розробка теорії права, набули остаточного теоретичного оформлення такі юридичні поняття, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначено норми карного права і процесу; закладено основи міжнародного права. В пам’яті нащадків Візантія залишилась державою, де була втілена в життя знаменита Юстиніанова кодифікація римського права, яку називали «храмом правової науки». Завдяки цьому здобутки римської юстиції змогли стати надбанням юристів середньовіччя й Нового часу.
У Візантії були досить значні на свій час досягнення в царині освіти й науки. В період раннього середньовіччя підтримувались старі наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), а пізніше виник новий – Константинополь, з його відомим у середні віки університетом.
До найвидатніших візантійських вчених доби раннього середньовіччя, які займалися вивченням природничих наук, належать математики-механіки Ісидор Мілетський та Анфімій Тралльськии (які були головними будівничими знаменитого собору святої Софії у Константинополі). Загалом розвиток математики, астрономії, інших природничих наук підпорядковувався розвитку ремесел, торгівлі, мореплаванню, війнам. Особливою плодотворною діяльністю відзначився Лев Математик (XI ст.), який заклав основи алгебри, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу.
Географ Козьма Індикоплавт у своїй «Християнській топографії» намагався переглянути систему Птолемея. Його геоцентричні погляди на Всесвіт мали великий вплив на географічні уявлення європейців та народів Сходу майже до XV ст.
Візантійська філософія, на відміну від схоластики, ґрунтувалась на вивченні та коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів. Починаючи з XI ст., у ній посилюється вплив двох тенденцій. Перша тенденція позначена інтересом до проблем зовнішнього світу, його будови, вірою в людський розум, протистоянням різним формам аскетизму. Найвидатнішим представником цього напряму був Михаїл Пселл (XI ст.) – філософ, історик, юрист, філолог. Його «Логіка» стала відомою в усіх країнах Європи. Представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці спалено.
Друга тенденція, яку, зокрема, відобразили в своїх творах релігійні аскети і містики Симеон Новий Богослов та Григорій Палама, в основному скеровувалась на внутрішній світ людини, вдосконалення її в дусі християнської етики, покірливості.
Значних успіхів досягла історична наука. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством образів продовжували грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія. Найбільш відомими істориками були Прокопій Кесарійський, Петро Патрикій, Агафій, Іоан Малала та ін. В їх працях зосереджувався матеріал як з розвитку самої Візантії, так й історико-географічний про сусідні народи і країни, в тому числі і про наших предків.
Паралельно з історіографією розвивався у Візантії специфічний середньовічний жанр історичного твору – хронографія. Основоположником її став кесарійський єпископ Євсєвін (260/265 – 338/339), який вперше зробив широкий огляд історичних подій. Серед хронографій виділяються «Хроніка Георгія Адіартола», «Хроніка Георгія інкелла», «Історія іудейської війни» Иосифа Флавія та ін. А за наказом імператора Константина VII Багрянородного (905–959) у Візантії вперше була створена історична енциклопедія.
Цікавою і самобутньою була візантійська церковна і світська література. З творів церковної літератури виділяється поезія гімнів. Найбільш відомими її представниками були Роман Сладкоспівець (VI ст.), який написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан, константинопольський патріарх Сергій, якому належить один із шедеврів світової культури – акафіст Богородиці.
Кращими церковними письменниками, вихованими в язичницьких школах на античних традиціях, були Афанасій Александрійський, Василь Кесарійський, Григорій Назіанзин (Богослов), Іоанн (Златоуст).
Візантійська світська література успадкувала багато чого від елліністичної літератури. Найбільш відомі твори цього жанру – повість про Александра Македонського невідомого автора, в якій чудово поєднані біографія відомого діяча з казковими пригодами й героями та численні любовно-еротичні романи Геліодора «Ефіопіки» (про Тіогена та Харіклею) IV ст., Ахілла Татія (про Кліторфона і Левкіппу), Лонга (про Дафніса і Хлою) V ст. тощо. Твір Лонга «Дафніс і Хлоя» вважають найкращим зразком такого виду творчості цього часу. До образів Лонга звертались художники, скульптори, композитори різних часів і народів. Взагалі ці романи мали великий вплив на європейських письменників XVII–XVIII ст., на так звану «галантну літературу».
Слід зазначити, що античні традиції у Візантії ніколи не переривались і стали тяжкими оковами, що прикували візантійське мистецтво до минулого. Імператори, хто б вони не були за національністю, хотіли бути обов’язково автократами «ромеїв» (тобто римлян), вимагали від живописців, архітекторів, щоб вони рівнялись на величні пам’ятки Давнього Риму, що, природно, в нових історичних та культурних умовах призводило до естетичного зубожіння.
Найвидатнішою пам’яткою візантійської архітектури є храм святої Софії в Константинополі. В галузі живопису Візантія знаменита технікою мозаїки, художніми мініатюрами, фресковими розписами храмів, іконописом.
З другої половини ХІІ ст. з’являється так зване мистецтво палеологів, мистецтво пізньовізантійського «третього розквіту», яке в часі та за своїм змістом збігається із західним готичним мистецтвом.
Візантійська культура мала величезний вплив на розвиток культур багатьох народів. Найінтенсивнішим він був у країнах, де утвердилось православ’я – в Болгарії та Сербії, Грузії та Вірменії, Київській Русі. Візантійський вплив виявлявся в релігії, філософії, суспільній думці, писемності, освіті, праві. Отже, Візантія була своєрідним географічним і культурним мостом між Сходом і Заходом, між античністю і середньовічною культурою.
Вивчаючи друге питання, слід розуміти, що Період раннього середньовіччя для Центральної і Східної Європи – це час формування великих слов’янських об’єднань, зародження й утвердження слов’янських держав, формування словенських мов ї національних культур.
Уже в V–VI ст. на території сучасної України сформувалось два великих слов’янських об’єднання – склавини та анти. Щодо останніх, то ще наприкінці XIX ст. М. Грушевський висловив гіпотезу, згідно з якою термін «анти» є тогочасною назвою українців.
Основою економіки антських племен було орне землеробство з відповідним набором реманенту: сохи, плуги із залізними наконечниками, серпи та кам’яні жорна для виготовлення борошна. Поряд з хліборобством існувало тваринництво у формі приселищного стада. Археологи знаходять також і ремісничі майстерні – залізоробні, ковальські, гончарні. Господарський поступ сприяв змінам у соціальній структурі тогочасного суспільства й зумовив зародження державної структури й формування перших політичних об’єднань, хоча і не досить досконалих.
Пізніше, за літописними даними, відомо вже 14 різних племенних груп, що об’єднуються в союзи – княжіння, створюючи передумови для виникнення східнослов’янської державності та розвитку культури.
Тривалий час в тлумаченні причин походження слов’янських народів, у тому числі й українського, перевага надавалась міграційним процесам; роль і значення аборигенного чинника замовчувалась або зводилась до нуля. Всі набутки слов’ян на терені культури розглядали як випадкове явище.
Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел, пам’яток історії та культури, які подарували сучасникам земля і народ України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину. Тільки в І тис. н. е. українські землі майже шість століть були ареною наступального руху різних народів. Проте, як зазначає Н. Полонська-Василенко: «...хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв язок між...носіями старої та нової культури... від неолітичної трипільської культури до Української держави».
Реміснична та побутова культура східних слов’ян. Знахідки залишків сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства східних слов’ян було землеробство. Поряд з ним існували скотарство та промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало значну роль у житті слов’ян.
З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. До VIII ст. рівень залізоробних горнів та ковальського реманенту був ще недосконалим. Хоча якість отримуваного металу (криці) була невисокою і потребувала додаткової обробки, проте вона цілком була придатна для виробництва основних знарядь праці, предметів побуту, зброї.
З VIII ст. у слов’янських племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, з’являються невеликі виробничі центри. Нова технологія, під впливом алано-болгарських племен Хазарського каганату, вела до подальшого підвищення продуктивності праці, зростання диференціації та спеціалізації виробництва, прогресу всієї економіки.
Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева за умов натурального способу жнття залишались здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім’ї.
Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому в давніх українців будівництво будинку, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.
Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають глибин століть, відомо, що східні слов’яни ніколи не ставили будинки там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.
Характерним для всіх слов’янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30–80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку – прохолодно. Обов’язковим атрибутом слов’янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.
Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов’язується з цілою системою звичаїв.
Говорячи про традиційний посуд русичів доби Середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, а й дерев’яні. Різноманітні дерев’яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно, були в широкому вжитку, але не збереглися.
Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров’ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.
Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні рнси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.
Релігійні вірування слов’ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східнослов’янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш, характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в’янських епох. Східні слов’яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами – русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.
У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили – боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.
Пантеон язичницьких богів формується на базі матеріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі.
Особливо вшанованим був бог грому блискавок Перун, ім’я його в перекладі зі старослов’янської означає «грім», з грецької – «вогонь». Вирази «Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною – Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший – пітьмою; перший будував, другий – руйнував.
Особливо шанували жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.
Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Діванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім’ї.
Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я свято оберігалось. Перше місце займав дуб, особливо старий – символ мудрості; ясен – присвячувався Перуну; клен і липа – символи подружжя; береза – символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духа, єднання з природою.
Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля – сприймалася як провісниця майбутнього; голуб – як символ кохання; ластівка – як доля людини; сова – як символ смерті і пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах – бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.
Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов’яни вірили у присутність особливої суті – душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля, смерті.
Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєрадісність. Вони не мали у своєму пантеоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку.
Крім системи культів і вірувань, мали наші предки широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, має практичну скерованість.
Народна творчість слов’ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів користувалась широкою популярністю, вона була невід’ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.
Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.
До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов’язаної із зміною пори календарного року – весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов’язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.
У календарній народній поезії найбільш відображено анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов’язана з народженням, смертю і воскресінням природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.
Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.
Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.
Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.
Отже, досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдиній державі – Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.
Вивчаючи четверте питання, необхідно зрозуміти, що запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов’ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.
У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам’ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.
Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.
Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.
Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих – агіографи, патерики – збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу «Шестодневу»; історичні хроніки; гомілетика – урочисті «слова» на церковні свята.
Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку ХІІІ ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних книг.
Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі: київський митрополіт Іларіон, митрополіт Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.
Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів» і «Послання апостолів»), Псалтир, П’ятикнижжя Мойсеєве, Буття.
Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають театра-Євангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056–1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва – «Остромирове Євангеліє». Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.
Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична – твори так званих «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Домаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325–787 рр.). У них обгрунтовувалися основні догмати християнства.
Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз’яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборнику» 1073 р. був поданий перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані «відречені», апокрифічні книги). В»Ізборнику 1076 р згадувався автор – «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.
Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в ХІ ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам’ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом стародавні письменники розуміли Старий Завіт – першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» – Новий Завіт – другу частину Біблії (християнство).
Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання – довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя – «правдивого, славного та мужнього». Він першим на Русі обгрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить «божественну мудрість».
У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури – літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи – це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов’янських народів. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До даного літопису увійшли всі попередні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою.
Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.
Цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку ХІІ ст. Князь Володимир Мономах – одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов. Від батьків Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113–1125 рр.
У «Повчанні...» можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, – говориться у посланні, – то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». У другій частині твору автор говорить про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». В третій частині «Повчання» Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.
Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирило Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.
Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець ХІІ – початок ХІІІ ст.), згаданий автор «Слова Даниїла Заточника» (в іншій редакції – «Моленіє Даниїла Заточника»). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі «Старого Завіту», використовує афоризми античних філософів – Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.
Після запровадження на Русі християнства з’явився новий вид літератури – житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаційно-історичними джерелами. Так, наприклад, у «Житії Феодосія Печерського» яскраво відображені монастирський побут кінця ХІ ст., норови, звичаї тощо.
На початку ХІІІ ст. склався так званий «Києво-Печерський патерик» – збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині ХІ ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з «Повісті временних літ», зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.
Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевра стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. «Слово...» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.
Автор «Слова...» яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава, Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.
Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.
Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Зелеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.
Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов’я, філософія, історія. Відомості з природознавства й космології черпалися з перекладних книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувались «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права – «Руська правда».
При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина ХІІ ст.). Одночасно з бібліотеками виникали і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.
Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Першою кам’яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989–996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.
У середині ХІ ст. з’явилися перлини давньоруського зодчества – Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев’яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам’яної кладки стін.
Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софіївському соборі у Києві – найвидатніший архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія», закладена у 1037 р., належить до видатних мистецьких пам’яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів тощо.
Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050–1114 рр.), який, за свідоцтвом Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зело». З його іменем окремі дослідники пов’язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої Великої Панагії. В кінці ХІ ст. склалася київська іконописна школа. В ХІІ ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.
Високого рівня у ХІ–ХІІІ ст. сягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, котлів з різноманітними емалями, перснів, намист та інших прикрас.
Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великою майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі, датованому ХІ ст. і знайденому в містечку Хвощевате в Україні, чітко читається напис «коваль» та ім’я цього майстра «Людота» або «Людоша». Це один з найбільших стародавніх мечів за підписом.
Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в «Остромировому Євангелії» (1056–1057 рр.) – фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу та оформив «Остромирове Евангеліє» диякон Григорій.
Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.
Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов’язаної у слов’ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов’язаний з мотивами народних обрядових пісень.
Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали викликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.
Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русі, слід зазначити, що вже в ХІ–ХІІ ст. на Русі з’явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В «Києво-Печерському патерику» зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.
Монгольська навала ХІІІ ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності – палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва – «матері руських міст» через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам’яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.
Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.
Проблемно-пошукові питання
1. Які є оцінки середньовіччя в плані розвитку культури?
2. Що знаходилось в центрі культури європейського середньовіччя?
3. Які соціально-історичні особливості характерні для середньовіччя?
4. Коли Західна Європа в культурному розвитку почала випереджати Візантію?
5. Чим займалась схоластика?
6. Що вчили в середньовічних школах і університетах?
