1.Особливості середньовічної культури.
2. Християнська теологія і церква, її роль у духовному житті суспільства.
3. Розвиток науки і освіти в добу середньовіччя.
4. Середньовічні університети, організація в них навчання.
Основна література:
16. Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 130–155, 273–283.
17. Греченко В.А. Світова та українська культура: довідник / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К.: Літера ЛТД, 2009. – С. 125–173.
18. Історія української та зарубіжної культури: навч. посібник / за ред. С.М. Клапчука.– [6-те вид., випр і доп.]. – К.: Знання-Прес, 2007. – С. 96–124.
19. Кордон М.В. Історія української культури: навч. посібник / М.В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 166–189, 289–311.
20. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / за заг. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 176–197, 379–410.
21. Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко., Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько / за ред. Ю.П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 29–73.
22. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. Л.Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 57–95.
23. Українська та зарубіжна культура: підручник / за ред. В.О. Лозового. – [2-ге вид.]. – Х.: Одісей, 2008. – С. 59–98, 266–291.
24. Чорна Н.В. Історія української культури: навч. посібник / Н.В. Чорна, Г.М. Горячковська. – Х.: ХНУРЕ, 2012. – С. 45–67.
Додаткова література:
5. Історія української культури: навч. посібник / за ред. О.Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 121–157.
6. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 36–44, 194–201, 231–241, 466–481.
7. Культурологія: теорія та історія культури / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 151–182.
8. Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. М.М. Заковича. – [5-те вид.]. – К.: Знання, 2010. – С. 156–177, 363–398.
9. Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 38–65, 87–103.
Семінар № 4
Культура епохи Ренесансу
Мета та завдання: розгляд історичних умов та розвитку культури епохи Ренесансу; характеристика гуманізму як ідеології Відродження та його впливу на розвиток освіти та наукових знань; аналіз розвитку літератури та мистецтва; з’ясування особливостей розвитку української культури в цей період.
План
1. Історичні умови формування та розвитку культури епохи Відродження.
2. Гуманізм та його вплив на розвиток освіти та науки.
3. Розвиток літератури та мистецтва.
4. Особливості розвитку української культури епохи Відродження.
Відповідаючи на перше питання, слід звернути увагу на поняття «Відродження». Відродження (по-французьки – Ренесанс) – найвизначніша перехідна епоха людської історії. Це епоха в історії культури країн Західної та Центральної Європи. Вона хронологічно входить у середньовічну історію європейських народів і охоплює період з XIV до перших двох десятиліть XVII ст. Раніше за все (XIV ст.) Відродження проявилось в Італії. Потім, у XV ст., оформлюється так зване Північне Відродження (Німеччина, Нідерланди). З кінця XV ст. ідеї гуманізму проникають в Англію та Францію і, нарешті, під їх вплив потрапляє Іспанія. З XVI ст. Відродження набуває європейського характеру і досягає найвищої точки свого розвитку.
Відродження відкриває принципово нову культурну епоху, знаменує собою початок боротьби буржуазії з економічною та політичною системою феодалізму за панування в суспільстві. В цей період почали виникати мануфактури, одержали розвиток торгово-грошові відносини, торгівля, виникли банки, відбувався розклад натурального господарства, збільшувалась роль особистої ініціативи. Взірцем свободи та винахідливості для всієї Європи стали Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії, які завдяки розвитку ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою та Сходом.
Виключна важливість Відродження в історії людської культури пояснюється тим, що якраз в цю епоху були створені видатні твори літератури та образотворчого мистецтва. З’явилось майже одночасно багато яскравих, видатних, великих талантів – письменників, мислителів, живописців, скульпторів, архітекторів. Головним видом духовної діяльності стало мистецтво. Воно набуло для людей Відродження такого значення, як в середні віки релігія, а в Новий час – наука і техніка. Недаремно відстоювалась думка, що ідеальна людина повинна бути художником. На перший план в мистецтві вийшов живопис.
Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження авторитетів, переглядалися попередні уявлення про світ, прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи. Формується наукова картина світу на основі відкриттів, насамперед в галузі астрономії.
Одним з найяскравіших явищ епохи Відродження є геліоцентрична система польського астронома Миколая Коперніка (1473–1543) та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно (1548–1600). У своїй праці «Про обертання небесних сфер» (1543) Копернік пояснив видимі рухи небесних світил обертанням Землі навколо осі й обертанням планет, і Землі в тому числі, навколо Сонця, яке він вважав за нерухоме. Отже, система Коперніка визнавала центральне місце у Всесвіті Сонця. Цим самим було покладено початок звільненню природознавства від теології, спростовано птолемеївську теорію, за якою Земля є нібито центром Всесвіту.
Суттєвий вклад в нову астрономію вніс видатний німецький учений Йоганн Кеплер (1571–1630). Він відкрив закони руху планет (Закони Кеплера). У творах «Нова астрономія» і «Світова гармонія» Кеплер уточнив розрахунки Коперніка, довів, що планети рухаються нерівномірно, по еліпсах, а не по колах і рівномірно, як думав Копернік.
Обличчя нової епохи визначили винаходи в Європі друкарського верстата, компаса і артилерії. Винахідником друкарського верстата є німець Йоганн Гутенберг (1400–1468) з міста Майнца. Близько 1445 р. він винайшов спосіб відливання шрифту і сконструював дерев’яний друкарський прес. Це поклало початок книгодрукуванню в Європі і сприяло поширенню й примноженню знань, гуманістичних ідей, задовольняло велику суспільну потребу в книзі. В 1500 р. свої друкарні мали 236 міст Європи. Для так званих інкунабул – маються на увазі книги, видані до 1500 р. – підрахунки дають загальний тираж 20 млн. примірників.
В епоху Відродження були зроблені великі географічні відкриття. Цивілізація середніх віків називалась морською, оскільки розвивалась навколо морів – Середземного та Балтійського. З великими географічними відкриттями почалася ера океанської цивілізації, в якій головними шляхами світу стали океанські дороги. До цих відкриттів належать відкриття Америки Христофором Колумбом (1451–1506) у 1492 р., шляху з Європи в Азію Васко да Гамою (1469–1524) в 1497–1499 рр., океану між Америкою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кульову форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив португальський дослідник Фернан Магеллан (1480–1521) у 1519–1522 рр., який був убитий на Філіппінах місцевими жителями, і трирічне плавання завершилось без нього.
Винахід артилерії клав край феодальному роздробленню. Артилерія руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні монархії, міцні позиції завойовував абсолютизм. Буржуазія вимагала теоретичного обґрунтування права на владу, спростування ідеології Середньовіччя. Тому Відродження – це період активного розвитку соціально-політичної думки. З’явились ґрунтовні праці, на сторінках яких автори аргументували необхідність створення сильних національних монархій, утвердження абсолютизму.
Найкраще ідеал сильної державної влади розкрив у XVI ст. найбільш відомий політичний мислитель Відродження італієць Макіавеллі Нікколо де Бернардо (3.05.1469–22.06.1527). Його найзначнішим твором став повний трагічних суперечностей «Державець». Ця книга найповніше відповідала вимогам молодої буржуазії. Макіавеллі жив у період створення єдиної централізованої італійської держави і розробив систему уявлень, які пізніше дістали назву «макіавеллізм», на означення політики, що нехтує нормами моралі. Згідно з цією системою, для утвердження держави допустимі будь-які засоби, аби вони служили благу вітчизни – насильство, вбивство, зрада, жорстокість, обман, демагогія, хитрощі, зневага до моральності взагалі. Макіавеллі висунув ідею «сильного державця», здатного керувати державою, використовуючи згадані вище засоби. «Новому державцю, – писав він, – необхідно володіти природою як звіра, так і людини». Макіавеллі намагався відділити політику від моралі. Він наголошував, що той, хто хоче опанувати науку успіху, не повинен вивчати науку моралі. Не мораль, а політична доцільність – над усе. Державець, згідно з теорією автора, може не зважати на прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави. Макіавеллі визнавав одну мораль – з позицій загальнодержавних інтересів. Він сформулював принцип, який став програмним для багатьох державних діячів: «мета виправдовує засоби».
Вказуючи на практичну неможливість для «нового державця» мати всі людські чесноти, «тому що цього не допускають умови людського життя», Макіавеллі разом з тим визначав і відносність чеснот взагалі. Саме з цієї підстави набуло широкого розповсюдження уявлення про його цинічний аморалізм, хоча автор «Державця» зовсім не був циніком. Суперечності між загальнолюдською мораллю та політикою усвідомлювалися ним як трагічні суперечності часу.
Відповідаючи на друге питання, необхідно звернути увагу на розкриття поняття «гуманізм». Головною рисою культури Відродження став новий світогляд – гуманізм, який прийшов на зміну теократії («Духовній імперії»). Це слово походить від латинського humanitas (буквально – «людяність»), яке в свою чергу, походить від homo, що означає «людина». Гуманізм – теорія та практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей. Культура Відродження – оригінальна культура, але черпалась з двох джерел – язично-античного і християнсько-середньовічного. На відміну від культури Середньовіччя Ренесанс вважається в основному світською культурою, знаменує собою світський напрямок. Вищі прошарки сусп.льства мали можливість здобувати освіту, користуватись досягненнями античної культури і філософії. Освічених і обдарованих людей в цей період оточувала атмосфера загального захоплення, їх шанували, як у Середні віки святих. Основними елементами Ренесансу були наукові відкриття та мораль «вседозволення». Гуманізм на перше місце ставив наукові знання, орієнтував на матеріалістичне трактування законів природи, на пізнання навколишнього світу і самого себе завдяки розуму, що відрізняє людину від усіх інших земних створінь. Люди Відродження – гуманісти – висміювали аскетизм і теорію стриманості католицької церкви, утверджували право людини на насолоди, в тому числі і сексуальні, що раніше вважалося чимось непристойним і гріховним. Насолода земним буттям – це неодмінна частина культури Відродження. Суттєво зросло проти середньовічних уявлень значення земного життя порівняно з небесним.
Величезного практичного значення набула в умовах епохи Відродження антична культурна спадщина. Творці цієї епохи ясно уявляли собі процес розвитку культури: не ставши спадкоємцем найкращих взірців минулого, не можна мріяти про майбутнє. В цей час італійське суспільство починає активно цікавитись культурою Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, розшукуються рукописи античних письменників. Так були знайдені твори Цицерона і Тіта Лівія. Захід одержав роботи Аристотеля, Евкліда і Птолемея. В 1517 р. в Римі вперше надрукували «Іліаду».
Відновлення античної спадщини почалось з вивчення стародавніх мов. Гуманісти почали активно вивчати грецьку мову, а на латинській були написані їхні праці. Латинь стала мовою епохи Відродження. Один з перших дослідників культури Італії в епоху Відродження Якоб Буркхардт відзначав, що навіть діти гарно знали латинь. Семирічні діти писали латинські листи. Серед чотирирічних були оратори, які вражали аудиторію чистою латинською мовою. Гуманісти започаткували зовсім нову наукову галузь – класичну філологію, одну з найбільш ранніх різновидностей філології взагалі, яка набула в наступних століттях значного розвитку. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований «коледж трьох мов» (латинської, грецької та староєврейської) – своєрідний центр французького гуманізму.
Гуманісти проявляли великий інтерес до античної філософії. В середині XV ст. у Флоренції засновується Платонівська Академія на чолі з Марсіо Фічіно. Шанування Платона було тут перетворене майже в релігійний культ. Це також свідчить про зв’язок Відродження з античністю. Увесь сенc культури Відродження полягав не в простому поверненні до античності, відновленні античних зразків, а в заклику бути гідними їх, перевершити досягнення античної культури. Гуманістами на інтуїтивному рівні була схоплена особливість історичної спадкоємності в культурі.
Вперше поняття «Відродження» вжив італійський письменник Джованні Боккаччо (1313–1375), який сказав про живописця Джотто ді Бондоне (1266–1336), що той «відродив античне мистецтво». Терміном, який визначив цілу епоху, це поняття стало завдяки відомому живописцю, архітектору та історику мистецтва Джорджо Базарі (30.07.1511–27.06.1574). Він використав висловлювання автора «Декамерона» для позначення періоду італійського мистецтва з 1250 до 1550 рр. Базарі мав на увазі відродження античності. Славу Базарі принесла книжка «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (Рим, 1550 р.). Цей твір, як правдивий документ тогочасної епохи, згадує Т.Г.Шевченко. В „Щоденнику» 23.07.1857 р. він дав творові високу оцінку: «Базари переживет целые легионы Либельтов». Тут Т.Г.Шевченко мав на увазі польського філософа Кароля Лібельта (8.04.1807–6.06.1875), естетичним поглядам якого Т.Г.Шевченко дав негативну оцінку.
У подальшому, в основному з ХVIII ст., епоха італійського Відродження характеризувалася переважно як епоха Відродження людини, як епоха гуманізму. Під Відродженням почали розуміти емансипацію науки і мистецтва від богослов’я, поступове охолодження до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Епоха Відродження фактично ототожнювалась з початком епохи гуманізму. Складається нерозривний зв’язок культури Відродження з гуманізмом, який стає внутрішнім змістом Ренесансу, його теорією та практикою, його ідеологією.
Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличення людини, як період віри у велич, могутність та красу людини, в її оволодіння природою. Порівняно з Середньовіччям відбулася зміна пріоритету соціально-культурних цінностей. Гуманізм – це прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Саме гуманізм Ренесансу породив світогляд, що пізніше дістав назву «буржуазний індивідуалізм». Він проголосив людину найвищою цінністю, а її самореалізацію – єдиною метою життя.
У галузі науки й освіти гуманісти рішуче виступили проти догматизму і схоластики, проти схоластичного схиляння перед авторитетами. Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, виступали проти будь-якої цензури, і особливо проти цензури церковної. Гуманісти відстоювали критичний метод пізнання. Усі вони визнавали перевагу розуму над вірою.
Гуманісти засуджували феодально-дворянську систему оцінок людей в залежності від кастової належності чи матеріального становища. Вони вважали, що у людині важливе не її походження або соціальне становище, а особисті якості, такі як розум, творча енергія, діловитість, почуття власної гідності, воля, освіченість. Єдиним критерієм були особисті заслуги. «Слава і благородство вимірюються не чужими, а власними заслугами і такими діяннями, які є результатом нашої власної волі», – писав гуманіст Поджо Браччоліні в діалозі «Про благородство». Гуманісти виступали за сильну королівську владу і централізовану монархію, засуджували феодальну роздробленість та сепаратизм феодалів.
Гуманісти підкреслювали цінність людської особи самої по собі. Тому у гуманістів на перший план висувався інтерес до людських справ, людська (а не релігійна) точка зору на всі явища життя і особливо захист людської особи. Була поновлена в своїх правах особистість. У рамках культури Відродження відбулася зміна постійного піклування віруючого про світ вічний, потойбічний на прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави.
Провідною рисою культури Відродження став антропоцентризм. Він розглядає людину як частину, вінець природи, найбільш досконале її творіння, як міру всіх речей. Людина обожнюється, сприймається як співавтор Бога-Творця, подібністю якого на землі людина і є. Визнання Бога-Творця – теоретична основа Ренесансу. Переважна більшість гуманістів були щирими християнами і в цілому не виступали проти релігії та не заперечували основних положень християнства.
Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася культурою християнською. Більше того, вона шукала шляхи поєднання християнства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських її аспектів, духовно піднесених та земних чуттєво-тілесних прагнень людини. Можна сказати, що мистецтво Відродження було своєрідним синтезом античної фізичної краси і християнської духовності.
Разом з тим, гуманізм поклав край духовній монополії, диктатурі католицької церкви в Західній Європі. Її роль та значення порівняно з Середньовіччям зменшилися, а сфера впливу почала поступово звужуватися. Були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості. Секуляризація (від лат. saecularis – світський) – звільнення суспільної чи індивідуальної свідомості від впливу релігій), прокладалися шляхи до розмежування юрисдикції церкви і держави. Це стимулювало появу єресі. Єресь (від гр. – опановую, вибираю, переконую) – точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом «вільного розуму» щодо визначення та тлумачення релігійних настанов. Єресі поєднували, з одного боку, вимогу рівності всіх перед Богом, а з іншого – мали відкритий антифеодальний протест.
Для «виявлення, покарання та запобігання єресі», переслідування небезпечних єретиків об’єдналися світська та церковна влада і створили інквізицію – Конгрегацію святої служби. Саме слово «інквізиція» походить від латинського «inquisitio» – розслідування, розшук. Згідно з постановами IV Латеранського собору 1215 р. і Тулузького собору 1229 р. церква повинна була виявляти єретиків, засуджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єретиків. З діяльністю інквізиції – судово-карної установи католицької церкви, яка проіснувала від XIII до XVIII ст. – пов’язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяльності. Виправдальних вироків інквізиція не знала. В результаті її діяльності, пік якої припав на епоху Відродження, було знищено понад один мільйон осіб. Жертв інквізиції спалювали на вогнищах. Чому на вогнищах?
Тому що грішників треба було вбивати «гуманно», не проливаючи їхньої крові. Так вимагала церква. У 1327 р. був спалений Чекко д’Асколі, у 1600 р. – великий італієць Джордано Бруно, у 1619 р. – його учень Джуліо-Чезаре Ваніні, у 1689 р. – К. Ліщинський. На вогнищі інквізиції загинув французький вчений Етьєн Доле. 22 травня 1498 р. у Флоренції було спалено ченця-реформатора Іеронима Джіроламо Савонаролу (народився в 1452 р.).
Однією з жертв релігійного фанатизму став визначний чеський політичний діяч, національний герой чеського народу, видатний ідеолог чеської Реформації, мислитель Ян Гус (1371–6.07.1415). Він був професором, а потім – перший з чехів – очолив Празький університет. У своїх творах, лекціях і казаннях Гус гостро викривав владу римського папи, католицьке духівництво і німецьких феодалів. За це церковники спочатку відлучили його від церкви, а потім за вироком церковного собору у Констанці (нині ФРН) спалили як єретика на вогнищі. Т.Г. Шевченко присвятив Гусу поему «Єретик».
Існує легенда, що ніби під час страти Гуса на ринковому майдані південнонімецького міста Констанца якась старенька селянка, побачивши, що вогнище погано розгоряється, підкинула в нього сухе поліно. Могутній розумом Гус, якому вогонь вже лизав ноги, знайшов у собі сили пожаліти стареньку і через дим, який застилав його єдине око, голосно сказав на весь майдан знамениті слова: – «О, sansta simlicitas!» – «О свята простота!». Цей вислів уживають на означення крайньої наївності, що межує з глупотою.
Інквізиція переслідувала Галілея, Рабле, Сервантеса, Кеплера та інших великих людей епохи Відродження. Коли уславлений італійський фізик, механік й астроном, професор Падуанського університету Галілео Галілей (1564–1642) підтвердив, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки, як твердила церква, інквізитори посадили його до в’язниці як небезпечного єретика. Галілея судив трибунал інквізиції. Старий вчений не витримав знущань та погроз інквізиторів і публічно відмовився від свого відкриття. Але, як свідчить легенда, вже сходячи з помосту, на якому він стояв перед судом, Галілей раптом гордо підвів голову і тихо сказав: «А все ж таки вона обертається». Невідомо, чи висловив він ці слова в дійсності чи ні (ця фраза вперше зустрічається в мемуарах його учня Вінченцо Вівіані, які були написані через 12 років після смерті Галілея), але зате точно встановлено, що і після зречення його погляди не змінилися.
Найпослідовніше запроваджувалася інквізиція в Іспанії, де вона особливо лютувала. На території цієї країни ще у 20-х роках XIX ст. палали багаття в ім’я перемоги «істинної» католицької віри. За три з половиною століття свого існування інквізиція спалила в Іспанії 36212 живих людей, 19790 у зображенні (тих, що померли або не були спіймані), а 289624 особи було засуджено на тяжкі тортури. Отже, 345626 єретиків стали жертвами іспанської інквізиції. Винятковою жорстокістю відзначався головний іспанський інквізитор, домініканський монах Томас Торквемада (близько 1420–1498 рр.) –видатний організатор і неухильної волі фанатик. Він за 18 років своєї «роботи» (1480–1498) засудив до спалення і спалив живими понад вісім тисяч «невірних» та єретиків.
Переходячи до розгляду третього питання, необхідно зазначити,що гуманізм насамперед знайшов свій вираз у творах художників слова, пензля і різця: поетів, живописців і скульпторів. З особливою повнотою та послідовністю культура і мистецтво Відродження здійснились в Італії, багатій на пам’ятки античної архітектури, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва. Культура італійського Відродження дала світу поета Данте Аліг’єрі (1265–1321), живописця Джотто ді Бондоне, поета, гуманіста Франческо Петрарку (1304– 1374), поета, письменника, гуманіста Джованні Боккаччо, архітектора Філіппо Брунелескі (1377–1446), скульптора Донателло (1386–1466), живописця, вченого Леонардо да Вінчі (1452–1519), живописця, скульптора, архітектора і поета Мікеланджело Буонаротті (6.03.1475–18.02.1564), живописця Рафаеля Санті (6.04.1483–6.04.1520). Найбільшим представником періоду Проторенесансу в історії італійського мистецтва (ХIIІ – початок XIV ст.) був великий італійський поет, флорентієць Данте Аліг’єрі. Це – легендарна постать. Його називали великим флорентійцем, «центральною людиною світу». Він є останнім поетом Середньовіччя та, разом з тим, першим поетом Нового часу. З творчості Данте починаються витоки гуманістичної культури епохи Відродження (Раннього Відродження – італійська назва Кватроченто). В його творчості проявились тенденції розвитку італійської літератури і культури в цілому на століття вперед.
Найвидатніший твір Данте, вершина його творчості – поема «Комедія», яку нащадки, висловлюючи своє захоплення, назвали «Божественною комедією». Епітетом «божественна» (у розумінні «прекрасна») вперше її наділив у 1360 р. інший видатний італійський письменник цієї доби Джованні Боккаччо, перший біограф Данте. Назва «Комедія» пояснюється середньовічною поетичною традицією, згідно з якою так називали твір з сумним початком і щасливим кінцем, написаний народною (а не латинською) мовою. Тим самим Данте створив нову італійську літературну мову. Він називає таку літературу «ячмінним хлібом, яким наситяться тисячі». «Божественна комедія» – своєрідна «Іліада середніх віків», поетична енциклопедія середньовіччя, написана в 1307–1321 рр. й видана у 1502 р. Вона складається з трьох частин – «Пекло», «Чистилище» і «Рай», кожна з двох останніх нараховує тридцять три пісні, а «Пекло» – тридцять чотири. Всього в поемі 100 пісень. Ці числа вважались священними: 3 – означало святу трійцю, 100 – досконалість, 9 (3-3) – число небесних сфер. Данте використав звичайний для того часу сюжет – змалював своє уявне блукання в 1300 р. у потойбічному світі по Пеклу, Чистилищу і Раю у супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Переказують, що багато людей, зустрічаючи Данте на вулиці, з цікавістю й острахом вдивлялися в його обличчя і, без сумніву, вірили, що він насправді побував на тому світі. Вони намагалися розгледіти на обличчі Данте відблиски пекельного полум’я. Великий поет відтворив середньовічне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами. Данте створив не тільки «Божественну» комедію», а й мову для неї. Латинська мова змінювалась італійською літературною мовою – мовою життєвою, гнучкою. Данте виступив з вченням про подвійне призначення людини. Воно передбачає два види блаженства: в земному житті і в посмертному вічному житті. Отже, за Данте, земне життя ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Це вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною традицією. Якщо земне життя самоцінне, церква мусить відмовитись від зазіхань на світську владу.
Доля самого Данте склалася нещасливо. Ще за життя в 1302 р. він був засуджений до вигнання, а потім – до страти через спалення. До кінця життя Данте так і не зміг повернутися на батьківщину, залишався політичним вигнанцем. З покинутою Флоренцією його зв’язувало дуже багато. Там почалось перше кохання – величезне почуття, яке не тільки освітило особисте життя поета, але й залишило глибокий слід в його творчості. Юну і прекрасну обраницю звали Беатріче. Вона була дочкою батькового друга. Вийшла заміж і рано померла – у 1290 р. у віці двадцяти п’яти років. Її образ нерозлучний з поетом і проходить через всю його творчість. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої.
Після смерті Данте у 1321 р. гоніння на нього не припинялися. Церковники не дозволяли ховати його у Флоренції і навіть намагалися спалити його прах. Лише у 1968 р. спеціальний суд у Флоренції скасував усі висунуті проти Данте звинувачення «у зраді».
Як геніальний поет і як людина схожої долі, Данте приваблював Т.Г.Шевченка. В листі до А. Толстої 9 січня 1857 р. Т.Г.Шевченко з гіркотою і болем писав: «Данте Алигьери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... Я был несчастнее флорентийского изгнанника».
Крім Данте, величезною постаттю Ренесансу був Франческо Петрарка, якого в 1341 р. увінчали в Римі лавровим вінком як найвидатнішого поета Італії. Його вважають родоначальником нової системи культурних цінностей – гуманізму, першим європейським гуманістом, батьком гуманістичної культури в Європі. Петрарка – основоположник нової європейської лірики, автор знаменитої «Книги пісень» («Канцоньєре»). Хоч більшість своїх художніх творів Петрарка написав латинською мовою, але ця збірка – італомовний твір. Вона започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу, породила літературну течію – петраркізм, що набула значного поширення у поезії доби Відродження.
Любовна лірика поета присвячена Лаурі де Саді – гарній молодій жінці, яку він випадково зустрів в авіньйонській церкві святої Клари 6 квітня 1327 р. і яка полонила Петрарку на все життя, стала натхненницею його творчості. Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком і народила одинадцять дітей. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки. У коханні вбачав поет шлях до добра і спасіння.
Як видно з творів Петрарки, він відстоював право людини на щастя в земному, реальному житті. Це великою мірою розходилось з догматами католицької церкви. В центр своєї творчості Петрарка поставив не Бога, а людину. Він першим протиставив середньовічному богослов’ю новий світогляд – людське знання, вивчення людини. Петрарка захоплювався античністю. Протягом усього життя він збирав і вивчав старовинні рукописи і зажив слави видатного знавця античної культури. Його вважають засновником класичної філології в Європі.
Поет, гуманіст помер за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.
Знаменитим поетом Відродження був Джованні Боккаччо. Продовжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо – «Декамерон» (від гр. – «десятиденник»), написаний у 1350–1353 рр. і виданий у 1471 р. Це – збірка реалістичних новел, які об’єднані спільним гуманістичним ідеалом і є єдиним цілим. Основний зміст «Декамерона» – розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, їх святенництва, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославляння насолод земного життя, почуттєвої любові. Цим твором Боккаччо заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру. Боккаччо – перший гуманіст, який вивчив грецьку мову.
У період Раннього Відродження набувають самостійності такі види мистецтва, як живопис та скульптура, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше вони становили одне ціле. В мистецтві на перший план висувається яскраво виражена вільна людська особистість, що обов’язково мислиться фізично, тілесно, об’ємно і тривимірно. Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії.
Епоха Раннього Відродження завершилась до кінця XV ст. На зміну йому прийшло Високе Відродження (італійська назва – Чинквеченто). Це був час найвищого розквіту гуманістичної культури Італії. Цей етап тривав до другої третини XVI ст. Якраз тоді з найбільшою повнотою та силою були висловлені ідеї про честь і гідність людини, про її високе призначення на Землі. Мистецтво Високого Відродження найповніше представляють три художники: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Їх часто називають титанами Відродження, маючи на увазі їхню універсальність. Вони уособлюють головні цінності італійського Відродження: інтелект, гармонію і могутність.
Один із найвидатніших людей в історії – Леонардо да Вінчі. Він народився в невеличкому містечку Вінчі, поблизу Флоренції, а останні роки життя жив і працював у Франції, куди був запрошений королем Франциском І. За розповіддю Джорджо Вазарі, Леонардо помер на руках короля 2 травня 1519 р. За іншими даними, він помер на руках свого найулюбленішого учня Франческо Мельці. Леонардо да Вінчі втілив у собі універсальний геній епохи Відродження. В його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування вченого й геніальність художника. Він був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом, ботаніком, фізиком, астрономом, фізіологом.
Леонардо да Вінчі одним із перших обґрунтував ідею пізнаваності світу розумом і відчуттям. «Все наше пізнання починається з відчуттів», – заявляв він. Леонардо був упевнений, що закони природи містяться всередині неї самої, і в пошуках істини вимагав багаторазової перевірки відчуттів, повторення дослідів. Задовго до Френсіса Бекона (1561–1626) він висловив велику істину, що основа науки – дослід і спостереження. Великий вчений настоював на тісному зв’язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука – полководець, практика – солдати».
Леонардо по праву вважають предтечею сучасного експериментального природознавства. Він висловив геніальну догадку про річне обертання Землі, про те, що Земля – одне з небесних тіл – не є центром Всесвіту. Леонардо вказав на величезне значення математики, написав змістовний твір з фортифікації, вивчав падіння тіл на основі гіпотези обертання Землі, виводив закони руху по похилій площині, мав ясне уявлення про дихання і горіння. Рівними наукам в пізнанні природи Леонардо вважав мистецтва, на перше місце серед яких висував живопис, який, за переконанням художника, є універсальною наукою пізнання сутності буття. Мистецтва дозволяють виявити конкретне, неповторне і пізнати якісну сторону речей. Сам він щоденно управлявся в малюванні, підкоряючись неодмінному правилу: «Жодного дня без риски».
У 1495–1497 рр. Леонардо да Вінчі створив чи не найвідоміший шедевр – знамениту фреску «Таємна вечеря» для трапезної монастиря Санта Марія делле Граціє в Мілані. В основу твору була покладена відома євангельська легенда, згідно з якою Ісусу Христу явилось видіння: і було сказано, що один з його дванадцяти учнів (апостолів) учинить зраду – «один із них зрадить тебе». Це зробив Іуда. Саме з цією легендою пов’язане втілення художником ідеї осуду зрадництва, огиди до нього. Доля «Таємної вечері» трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією. Згодом у стіні було пробито двері, і в трапезну почали проникати волога й пара. Наприкінці XVIII ст. бонапартисти, які вдерлись до Італії, влаштували в трапезній конюшню, склад сіна, а потім тюрму. Під час другої світової війни у трапезну влучила бомба – і стіна лише чудом вціліла. У 50-х роках розпис був фундаментально реставрований.
Одна з вершин творчості Леонардо – всесвітньо відомий портрет молодої флорентійки Мони Лізи (близько 1503 р., Лувр, Париж), знаменитий своєю багатозначною посмішкою. Він має ще одну назву – «Джоконда», за іменем чоловіка Джокондо. В портреті Мони Лізи виражений гуманістичний ідеал жінки. Зображення здавалось настільки правдивим і живим, що кожний, хто уважно вдивлявся в шию, бачив у ній биття пульсу.
Неповторний слід у мистецтві залишила творчість великою художника Рафаеля Санті. Він є творцем «Сікстинської мадонни», найвизначнішого твору не тільки італійського Відродження, а й усього світового мистецтва. Над цим відносно невеликих розмірів портретом художник пропрацював чотири роки. Картина була написана в 1515–1519 рр. для церкви святого Сікста в м. П’яченці, де й знаходилася до 1754 р., коли її придбав за 20 тисяч дукатів король Саксонії Август III й помістив у Дрезденську картинну галерею. Звичайний релігійний сюжет завдяки таланту Рафаеля став уславленням Людини. В картині передано трагізм молодої мами, глибоко і яскраво втілена тема материнства. Юна мадонна, легко ступаючи босими ногами по хмарах, віддає людям найдорожче, що в неї є, свого маленького сина – Христа. Вона відчуває його загибель, сумує через це і розуміє необхідність принесення цієї жертви заради спасіння, врятування людства, спокути гріхів людських. За твердженнями сучасників Рафаеля, моделлю для «Сікстинської мадонни» та інших його картин була Форнаріна (XV – початок XVI ст.) – кохана великого італійського живописця та архітектора. Єдиний недолік такої версії – повна відсутність доказів. Можливо, це збірний образ. При житті супутником Рафаеля була не просто слава, а загальне поклоніння. Його, як і Мікеланджело, називали божественним. Рафаель помер у той же день, що і народився, 6 квітня 1520 р., в день, коли йому виповнилось 37 років. Його поховали в Римі, в одному з найкращих римських приміщень – у Пантеоні, який став усипальницею великих людей Італії.
Останнім великим представником культури Високого Відродження був геніальний скульптор, живописець, архітектор і поет Мікеланджело Буонаротті. Його доробок належить до найвищих досягнень світового мистецтва. За універсальністю обдарування Мікеланджело можна порівняти лише з Данте, Леонардо, Шекспіром і Гете. У творчості Мікеланджело гуманістичний ідеал знаходить своє найяскравіше відбиття. Причому антропоцентризм Відродження досягає у нього не лише своєї вершини, а й своєї крайності: увагу митця привертає тільки людина, натомість арена її діяльності, реальне оточення його майже не цікавить. Так визначилася специфічна особливість творчого обдарування Мікеланджело – з усіх видів об разотворчого мистецтва на першому плані в нього була скульптура. Він в першу чергу вважав себе скульптором. Між серпнем 1501 р. і квітнем 1504 р. Мікеланджело створив знамениту статую Давида – один з найкращих своїх шедеврів. Вона повинна була уособлювати свободу Флоренції – рідного міста Мікеланджело. Біблійний герой у нього – сильний юнак, переможець єдиноборства з велетнем Голіафом, втілення ідеї республіканської свободи. Скульптор показав свого героя в момент, коли він приготувався до битви. Статуя висотою близько 5,5 м була виготовлена з великої брили мармуру, над якою свого часу працював якийсь скульптор і, як усім вважалось, безнадійно її зіпсував. Мікеланджело блискуче впорався з цим завданням, а відкриття монумента в 1504 р. у Флоренції перетворилося на народне свято. Самі флорентійці, за свідченням Джорджо Вазарі, усвідомлювали високий громадянський зміст статуї, встановленої перед Палаццо Веккйо – будинком міського самоуправління, як заклик до мужнього захисту міста і справедливого управління ним.
У 1508 р. Мікеланджело прийняв запрошення папи Юлія II розписати стелю Сікстинської капели Ватиканського палацу в Римі. Незважаючи на поганий стан здоров’я, лежачи на спині на висоті 18 м, в умовах недостатнього освітлення, витрачаючи величезну кількість енергії, він сам, без помічників, протягом чотирьох років (з травня 1508 р. до жовтня 1512 р.), виконав увесь розпис, створив колосальні надзвичайні фрески, цілі грандіозні поеми: про створення світу, людське гріхопадіння, спокуту. Загальна площа розпису становить близько 600 м2 , а кількість постатей досягає кількох сотень. Ця фреска, відома під назвою «Створення світу», – одна з вершин всього ренесансного мистецтва.
В 1536–1541 рр. на одній із стін тієї ж Сікстинської капели Мікеланджело створив фреску «Страшний суд». Всі постаті на цій фресці голі. Сучасники були обурені, вражені цим реалізмом. Церемоніймейстер папи умовляв автора, від імені його святості, прикрити хоч чим-небудь оголеність постатей. «Передайте папі, – відповів Мікеланджело, – що якщо він виправить світ, я виправлю картину в декілька хвилин».
Говорять, що художник, розсерджений надоїдливістю церемоніймейстера, тут же і приписав його внизу картини, приробивши до того ж ослині вуха. Той побіг скаржитись до папи: «Звільніть мене, ваша світлість!» – «А він тебе куди ж посадив?» – запитав папа. «На саме дно пекла». – «Так далеко влада моя не сягає, – відповів святий отець, – і якщо б ти був у чистилищі, я тобі допоміг би».
Прославився Мікеланджело і як архітектор. За його проектом в 1534 р. була побудована в Італії Лауренціана – перша публічна бібліотека в Західній Європі. 1 січня 1547 р. він був призначений головним архітектором собору св. Петра в Римі. І хоча будівництво було почато до нього і закінчено після його смерті, собор св. Петра, який був освячений в 1626 р., несе на собі печать великого генія Мікеланджело: митець переробив план і побудував більшу частину собору, за його моделлю споруджений прекрасний купол. Як свідчать усі старі джерела, ніякої спеціальної архітектурної освіти Мікеланджело не мав.
Молодшою із мікеланджелівських муз була поезія. Як поет Мікеланджело склався під впливом Данте і Петрарки. До нашого часу дійшло понад 200 його віршів.
Мікеланджело прожив довге життя, для його епохи – дуже довге: майже вісімдесят дев’ять років. Помер він у Римі. Римляни не хотіли віддавати прах великого художника Флоренції. До Флоренції його перевезли таємно і похоронили в церкві, де він спочиває і нині, недалеко від могили Нікколо Макіавеллі.
Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело у своїх творах через релігійну тематику розкрили вічні людські питання – любові та ненависті, вірності та зради, самовідданості та користолюбства. В них втілені торжество і трагізм людського роду. Не може вважатись культурною людина, якщо вона не знає картин цих трьох художників.
В епоху Відродження з’являються праці з педагогіки, зокрема італійський гуманіст Леонардо Бруні (1370 або 1374–1444 рр.) пише трактат «Про виховання юнаків». У ньому він висловив думку про необхідність зрівноважувати розумове і фізичне виховання. Л. Бруні висунув ідею про індивідуальний підхід педагога до учнів.
Засновником і одним з найбільших представників німецького Відродження, «північним Леонардо да Вінчі» був німецький живописець і графік Альбрехт Дюрер (1471–1528). Своїм життям і творчістю він символізував перехід німецької культури до нового історичного етапу, сприяв об’єднанню окремих прогресивних явищ у цілісну систему поглядів і художніх форм. Дюрер першим з своїх сучасників осягнув самоцінність пейзажу. До нього німецькі художники зображали пейзаж лише як фон для релігійних або міфологічних сцен. Художник першим у німецькому живописі написав власний портрет (автопортрет). Традиційно в переліку великих імен ХV–ХVІ ст. прізвище Альбрехта Дюрера стоїть поряд з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Він був і теоретиком мистецтва, першим у Німеччині створивши працю про перспективу і написавши «Чотири книги про пропорції».
Видатним гуманістом так званого Північного Відродження (Німеччина, Нідерланди, Франція) був Еразм Роттердамський (28.10.1469–12.07.1536) – голландський мислитель, богослов, перекладач Нового Заповіту, письменник. Справжнє ім’я та прізвище Еразма – Герхард Герхардс. Народився він в Роттердамі (звідси його літературний псевдонім Роттердамський). Позашлюбний син роттердамського бюргера Еразм вчився в міських школах Роттердама і Девентера. В 1486 р. поступив в монастир, який залишив, і з 1496 р. проходив курс в Паризькому університеті. Репутацію видатного вченого, гуманіста і публіциста Еразм закріплює за собою виданням сатири «Похвала глупоті» (1509). Вона викриває вади феодального суспільства. Гуманіст таврує таку побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів. Справжній сенс, смисл християнства гуманіст вбачає у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Е. Роттердамський намагався примирити християнство з античністю, закликав повернутись до ідеалів первісного християнства. Як і його великі сучасники англієць Т. Мор і француз Ф. Рабле, Еразм вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом. Війна мусить зникнути з життя суспільства.
Визначним гуманістом Високого Відродження був Томас Мор (1478–1535) – видатний англійський письменник і політичний діяч. Він народився в сім’ї лондонського адвоката, освіту здобув в Оксфордському університеті. Т. Мор вважається основоположником утопічного соціалізму. В 1516 р. він опублікував свій найважливіший твір – книгу «Золота книга, така ж корисна, як і втішна, про найкращий лад держави і про новий острів Утопію», яка й поклала початок утопічному соціалізму.
У цій книзі Т.Мор змалював ідеальне, на його думку, людське суспільство, що нібито існує на фантастичному острові Утопія. В цьому суспільстві немає приватної власності. Утопійці живуть у будинках, міняючи їх за жеребкуванням кожні десять років. Усі носять плащі однакового кольору, які видаються на два роки. Золото і срібло – презирливі метали, вони не є цінністю. З них виготовляють нічні горшки і посуд для інших брудних потреб. Ті, хто заплямував себе злочином, караються золотом. З нього роблять кайдани для злочинців. У вухах у них висять золоті кільця, на шиї – золотий ланцюжок, на голові – золотий обруч.
Усі громадяни Утопії працюють, займаючись і ремеслами, і сільським господарством. Завдяки цьому жителі Утопії мають багато продуктів, які розподіляються за потребами. Державою керують виборні громадяни, які змінюються щороку на своїх постах. Найважливіші справи розв’язують народні збори.
Своєрідним ґрунтом, на якому будується ідеальна держава Утопія, є родина. Утопійці живуть в умовах повної рівності, вони подолали розбіжність між містом і селом, розумовою та фізичною працею. Людина в державі Утопія працює лише 6 годин, а весь вільний час зайнята наукою та художньою діяльністю. В «Утопії» Т. Мор висловив своє гуманістичне переконання, що людина народжена для щастя. Вся книга пронизана радістю любові до людей і ненавистю до пригноблення людини.
Життя Т. Мора закінчилося трагічно. В Англії він займав ряд високих державних посад. Будучи лордом-канцлером (першим міністром) короля Генріха VIII, Т. Мор висловив незгоду з королем з приводу Реформації. Це призвело до неминучого конфлікту між ним і королем. Його було звинувачено у зраді і страчено на ешафоті. Це сталося 6 липня 1535 р., через чотири дні після суду. В останню хвилину, поклавши голову на плаху, Т. Мор сказав кату: «Зачекай трохи, дай мені забрати бороду, адже вона ніколи не здійснювала ніякої зради». Через 400 років, у 1935 р., католицька церква канонізувала Т. Мора як святого, блаженного. В 1895 р. Карл Каутський зарахував його до прямих попередників марксизму й оголосив першим провісником комунізму. В 1901 р. молодий київський вчений Євген Тарле захистив магістерську дисертацію «Суспільні погляди Томаса Мора у зв’язку з економічним станом Англії того часу», видав її окремою книжкою.
Подальший розвиток утопічного соціалізму пов’язаний з іменем італійського філософа, поета, політичного діяча Томмазо Кампанелли (1568–1639). За спробу підняти повстання з метою визволення Італії від іспанського панування він 27 років провів у застінках папської в’язниці. Кампанелла – автор одного з найяскравіших творінь ренесансної філософсько-політичної думки – книги «Місто Сонця» (1602 р.; опублікована в 1623 р.). У ній він змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність на засоби виробництва, монарх обирається народом, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості, а релігія відіграє важливу роль.
Ідеальний державний устрій учений бачив у теократичній республіці. Загальнообов’язкова трудова повинність, колективна праця як джерело радості, свідоме ставлення до праці всіх громадян, чотиригодинний робочий день, розподіл матеріальних благ за потребами, доступність освіти для кожного, громадське виховання дітей, вибір професії за здібностями і покликанням, обов’язковий для всіх режим дня – такі основні риси суспільного життя соляріїв – мешканців міста Сонця. Кампанелла у своєму прагненні до абсолютної рівності пропонував навіть установити контроль з боку держави за тим, щоб однолітки були зачаті при однаковому розташуванні зірок. Керівникам общин і держави ставилось за обов’язок визначати, зокрема, які юнаки з якими саме дівчатами повинні вступати в статеві зв’язки, щоб їх результатом було найбільш здорове потомство. В «Місті Сонця» заперечується необхідність сім’ї, тому що вона є нібито джерелом приватновласницьких прагнень, проповідується спільність жінок і дітей.
Суспільна гармонія уявлялась домініканському монаху Кампанеллі в дусі суворих монастирських порядків. Важливим процесом, який сильно сприяв формуванню нової культури, стала Реформація (від лат. reformatio – перетворення, виправлення) – рух за реформу католицької церкви та її догматів. Почалася Реформація в Німеччині, де, як і в Нідерландах, головне місце в гуманізмі зайняли питання релігійного удосконалення, оновлення католицької церкви, яка через внутрішній розклад, владолюбство і жадібність була абсолютно нездатною очолити прогресивні перетворення.
Усередині самої церкви зародився могутній протест. Очолив його Мартін Лютер (10.11.1483–18.02.1546) – німецький католицький священик, професор богослов’я в м. Віттенберзі. Він вважав себе послідовником Я. Гуса. 31 жовтня 1517 р. М. Лютер вивісив на дверях своєї церкви в м. Віттенберзі 95 тез, спрямованих, насамперед, проти індульгенцій. У них він виступив проти зловживань папської курії та закликав відродити принципи первісного християнства. Цей день поклав початок Реформації і призвів до появи нового напряму в християнстві – протестантизму (лютеранства). Його можна розглядати як версію християнства епохи буржуазних відносин. Сам термін «протестантизм» виник у 1534 р. Тоді на Вселенському соборі послідовники Лютера подали протест.
М. Лютер критикував духовенство і вважав, що воно не може бути посередником у спілкуванні між Богом і людиною, тому що Бог у кожному з нас; рятує людину тільки щира віра, яка є її внутрішнім станом; спасіння людині дарується безпосередньо від Бога, тому претензії церкви на пануюче становище в світі необґрунтовані; всі люди незначні перед Богом незалежно від суспільного становища. М. Лютер проголосив вивчення і тлумачення Біблії першим обов’язком кожного віруючого. Було ліквідоване чернецтво (сам Лютер скинув монаший сан і в 1525 р. одружився на колишній монахині, яка народила шестеро дітей), спрощено богослужіння (воно було зведено до проповіді), відмінено шанування ікон. Священик у протестантизмі позбавлений права сповідати і, як наслідок, відпускати гріхи людині, він наймається. Реформатори відкинули культ святих, церковну ієрархію та світську владу папського престолу. М. Лютеру належить ще одне велике досягнення: вперше переклавши в 1521–1534 рр. Біблію з латині на німецьку мову, він тим самим заклав основи літературної німецької мови. У своєму «Посланні про переклад» (1530) Лютер писав, що звертається до живої народної мови і звідти бере своє словесне багатство. Він закликав вчитися мови «у матері в домі, у дітей на вулиці, у простолюдина на ринку». З січня 1521 р. папа римський Лев X відлучив Лютера від церкви і оголосив його єретиком, а через 441 рік те саме зробив з кубинським прем’єр-міністром Фіделем Кастро папа римський Іоанн XXIII.
Важливою тезою для дальшого розвитку культури стало те, що всі люди мають рівні стартові можливості. Місце людини в суспільстві залежить тільки від її зусиль, талану, уміння. Протестантизм відкрив прямі шляхи до розвитку капіталізму. Накопичення багатства перестало бути гріхом. У результаті Реформації від папства, католицької системи відмежувався цілий ряд європейських країн: Німеччина, Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія,.Чехія, Угорщина та інші. В них виникли в XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви. Реформація була найглибшою трансформацією християнської культури. Підсумком цієї трансформації стало не тільки релігійне оновлення, не тільки новий варіант християнського віросповідання – протестантизм, а й новий тип людини з новим ставленням до життя і до самої себе. Якраз цей тип людини став рушійною силою бурхливого розвитку західноєвропейської цивілізації. Саме країни, які стали на шлях Реформації, досягли найбільших успіхів у справі розвитку цивілізації.
Великим гуманістом XVI ст. був французький письменник Франсуа Рабле (1494–1553) – один з найбільш освічених людей свого часу. Його твори «Повість про прежахливе життя великого Гаргантюа, Пантагрюелевого батька» (видана в 1534 р.) та «Книги героїчних діянь і висловлювань доброго Пантагрюеля» (видана в 1532 р.) висміювали середньовічну богословську науку, все те, що суперечило духовному прогресові людства. Автор нещадно бичує католицьку церкву за вади її служителів, висміює невігластво, святенництво, раболіпство. Ці твори можна віднести до вершини гуманістичної літератури у Франції, до художніх вершин європейського Відродження взагалі.
У цих творах Ф. Рабле проголошує важливий маніфест французького гуманізму – свободу розуму і гімн наукам. Рабле закликає весь час удосконалюватись, у програму гуманістичного виховання він включає вивчення філологічних дисциплін, історії, природознавства, астрономії. Герої Рабле – добрі та мужні велетні Гаргантюа й Пантагрюель, мандрівний філософ Панург, чернець брат Жан, який втік з монастиря, щоб приєднатися до Пантагрюеля та його друзів. Над усе вони цінують мирну працю, вірну дружбу, дотепну думку, веселу розмову. Наприкінці твору вони рушають у далеку мандрівку в пошуках істини. Розкріпачена людина жадібно кинулася до максимальної свободи. Рабле «обмежує» гуманістичну утопію лише одним: «Роби, що хочеш».
Невід’ємною частиною культури Пізнього Відродження (друга третина XVI – перші два десятиліття XVII ст.) була творчість французького філософа-гуманіста Мішеля де Монтеня (1533–1592). У своїй книзі «Проби» (1580–1588) він замислив пізнати самого себе («Зміст моєї книги – я сам»). Монтень зміцнював у людини віру в себе і в своє майбутнє, розглядав її як найбільшу цінність. Він виступав проти схоластики, догматизму і підкорення авторитетам, проти віри в чудеса і будь-які прояви неосвіченості, на захист вільної думки. Найвищий критерій для людини – її розум. Монтень доводить, що людей потрібно цінувати тільки залежно від їх особистих достоїнств і заслуг перед суспільством. «Той, хто почуває власну гідність, – писав він, – зрозуміє свої обов’язки перед іншими людьми й суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи обов’язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе». Монтень є родоначальником літературної форми – есе.
У другій половині XVI ст. формувались погляди англійського філософа Френсіса Бекона. Здобувши освіту в Кембриджі, він мав юридичну практику в Лондоні, у 1584 р. став членом парламенту, а при королі Якові І Стюарті – хранителем печаті, лорд-канцлером Англії.
У своїх філософських працях, головна з яких «Новий органон» (1620), Бекон стверджував, що почуття людини є недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Він обґрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент.
Наукова концепція Бекона ґрунтується на переконанні, що знання – сила. Цей загальновідомий афоризм філософа відображає його захоплення наукою, віру в дієвість наукового пізнання. В трактаті «Новий органон» Бекон проголосив метою науки збільшення влади людини над природою, щоб наука була дослідною наукою. Він критикував попередню науку, філософію за споглядальний підхід до світу і настоював на конкретній результативності, яку повинна давати наука. Англійський філософ сформував новий погляд на призначення наукового пізнання – допомагати людині опановувати навколишній світ і вирішувати проблеми, які постають перед суспільством і кожною конкретною людиною.
Основа етичних поглядів Бекона – індивідуалізм, «Людина – майстер своєї долі», – вважав він і радив індивіду спрямувати свій розум на пізнання всіх речей з точки зору власного щастя. При цьому, як гуманіст, він стверджував, що для досягнення щастя головним є не гроші, а душевні якості людини – її талант, мужність, скромність, працелюбство.
Раціоналізм (від лат. ration – розум) знайшов розробку у вченні французького філософа Рене Декарта (1596–1650). Принцип декартівського раціоналізму – «Соgito ergosum» («Я мислю – отже, існую»). Для Декарта тільки розум, мислення, а не чуттєвий досвід, надають людському існуванню справжнього сенсу.
В епоху Відродження самостійним видом мистецтва стає театр. Цьому процесу сприяла орієнтація гуманістів на античність. З праць Аристотеля вони почерпнули основні принципи організації театрального дійства і теорію таких драматичних жанрів, як комедія і трагедія.
Зародження нового театру зв’язане з Італією. Якраз тут з’являються перші трагедії та комедії. Тут же виникають перші професійні трупи, які орієнтувалися на античні принципи організації спектаклю. Утвердження театру як повноправного виду мистецтва відбувалось у Англії. В Лондоні в кінці XVI ст. було декілька театральних приміщень. Найбільшим серед них був театр «Глобус» (або «Всесвіт»), заснований в 1599 р. на пайових засадах. Найяскравішою постаттю ренесансного театру став, безумовно, Уїльям Шекспір (23.04.1564–23.04.1616) – геніальний драматург, режисер і організатор театру, гуманіст пізнього Відродження. Син ремісника з англійського містечка Стратфорда-на-Ейвоні, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, Шекспір в 1585 р. переїхав до Лондона, де став актором, а потім пайовиком театру «Глобус». Для цього театру він писав п’єси. Його діяльність як драматурга тривала з 1590 до 1612 р. Помер Шекспір в день, коли йому виповнилось 52 роки – 23 квітня 1616 р. Похований він на батьківщині, в красивій старовинній церкві у Стратфорді. На його могилі написано: «Дорогий друже, заради Ісуса утримайся від відкопування пилу, що міститься тут. Благословенна буде людина, яка щадить це каміння, і проклятий буде той, хто зрушить мої кістки». Тіла багатьох великих англійців перепоховані у Вестмінстерському абатстві в Лондоні, але завдяки цим рядкам могила Шекспіра залишилась на своєму місці.
Перу титана англійського Ренесансу належить 37 п’єс, більшість з яких вважаються шедеврами світової драматургії. Серед них – всесвітньо відомі драматичні твори «Гамлет принц Датський», «Король Лір», «Отелло», «Макбет», «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Ромео і Джульєтта», «Багато галасу даремно», історичні хроніки «Річард III», «Генріх IV». П’єси Шекспіра написані білим віршем з вкрапленнями прози. Вони засновані на трагічних або трагікомічних конфліктах між героїчною особистістю та негідною людини системою суспільного життя.
Своїми трагедіями і комедіями Шекспір дав новий напрямок світовій літературі. Він з величезною силою висловив думки і почуття людей свого часу. Його творчість проникнута високими гуманістичними ідеями поваги до людини незалежно від походження, статі, раси, вірою в необмежені здібності людини. Як гуманіст, Шекспір вірив в перемогу добра, в інтелектуальну і моральну силу людей, головне джерело якої – розум і добра воля. Люди з їх високими і убогими пристрастями, глибокими думками й таємними порухами душі заговорили в його драмах на повний голос. Герої творів Шекспіра – прекрасні люди, що прагнуть свободи, добра й справедливості. Серед них – благородний Отелло, ніжна Корделія, полум’яний Ромео, шукач істини Гамлет. Твори Шекспіра — найвищий злет пізнього Відродження, найвищі здобутки світової культури.
Завдяки творчості Шекспіра одержує розвиток театральне мистецтво Англії, яке відігравало значну просвітницьку роль. «Шекспіризація» сприяла також розквіту театрального мистецтва в більшості країн Європи, а п’єси Шекспіра стали своєрідним критерієм сценічної майстерності багатьох великих акторів. У комедії Шекспіра «Як вам це сподобається» є вислів: «Весь світ – театр». Дійсно, для мистецтва того часу був характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердам відкрив у 1638 р. міський театр, над входом до якого можна було прочитати рядки великого голландського поета Вонделла: «Наш світ – сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться за заслугою».
До пізнього Відродження належить творчість великого іспанського письменника-гуманіста Мігеля Сервантеса де Сааведра (1547–1616). Виходець із збіднілої дворянської сім’ї, він пройшов повний прикростей і пригод життєвий шлях. Сервантес заробляв на життя як секретар папського нунція (посла), пізніше служив у війську і в битві під Лепанто, де об’єднаний флот Іспанії та Венеції 7 жовтня 1571 р. розгромив турецький флот, знаходячись на борту галери «Маркіза», втратив ліву руку. Вона назавжди залишилася нерухомою, він втратив здатність нею володіти. До речі, це була остання в історії битва гребних флотів. Під час повернення з походу на кораблі «Сонце» Сервантес попав до рук піратів і прожив п’ять років у тяжкій неволі в Алжирі, аж поки не був викуплений. Пізніше служив збирачем податків, армійським постачальником. Це дало можливість Сервантесу ознайомитись з усіма прошарками іспанського суспільства, глибоко вивчити його побут і вдачу, збагатити життєвий досвід. Внаслідок несправедливих, безпідставних звинувачень Сервантес кілька разів сидів у в’язниці. Письменник жив бідно. Бідним і помер у монастирі, де й похований разом з іншими безталанними. Історія так розпорядилася, що Сервантес пішов з життя в один день і в один рік з Шекспіром – 23 квітня 1616 р.
Сервантес є автором роману «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» – одного з найславетніших творів світової літератури. В 1605 р. з’явилась перша частина його великого творіння, а в 1615 р. – друга частина. Цей твір став справжньою енциклопедією тодішнього життя. В ньому виведені всі прошарки іспанського суспільства: дворяни, селяни, солдати, купці, студенти, бродяги.
Сюжет твору має специфічний іспанський колорит. Двоє благородних романтиків – бідний дворянин Алонсо Кіхана під прибраним ім’ям Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв’язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації.
Образ Дон Кіхота – складний. По-перше, він – благородний фантазер, який вирушає на бій за справедливість проти сил, незмірно могутніших за нього. По-друге, Дон Кіхот – відірваний від життя мрійник, неспроможний зробити нічого корисного. Його слуга Санчо Панса – тверезо мислячий, але обмежений та хитрий селянин.
Широко відоме стало й ім’я Дон Кіхотового коня Росінанта – старої худющої шкапи, яку мандрівний рицар змусив виконувати обов’язки бойового коня. Образ Дон Кіхота став співзвучним своїми певними рисами багатьом людям, ім’я його стало загальним.
Ще за життя Сервантеса роман «Дон Кіхот» користувався величезною популярністю. За шість років початку XVII ст. він видавався дев’ять разів. Розповідають, що коли один з іспанських королів побачив якось з балкона студента з книгою в руках, який нестямно реготав, він сказав: «Ця людина або дурень або читає «Дон Кіхота».
Сучасником Сервантеса, визначним представником Відродження був Лопе Фелікс де Вега Карпьо (1562–1635) – великий іспанський драматург, основоположник іспанської національної драми. Він народився в Мадриді в скромній сім’ї селянського походження. Лопе де Вега, як казали, вчився одночасно говорити і віршувати. В одинадцятирічному віці він писав перші поеми.
Величезний літературний талант, добре знання народного життя та історичного минулого своєї країни дозволили йому створити видатні твори в усіх жанрах: поезії, драматургії, романі, релігійних містеріях. Ним написано близько двох тисяч п’єс, з яких до нас дійшло чотириста. Деякі з них Лопе де Вега писав впродовж 24 годин. Майстерність інтриги доведена у нього до досконалості. Його вважають творцем особливого жанру – комедії «плаща і шпаги». Лопе де Вега був єдиним драматургом епохи Відродження, який звертався до селянської тематики.
Одночасно з розквітом літератури в Іспанії відмічається велике піднесення в галузі образотворчого мистецтва. Воно зв’язане з іменем видатного іспанського художника Доменіко Теотокопулі (1541–1614), грека за походженням, який увійшов в історію світового живопису під іменем Ель Греко. Таке прізвисько він отримав в Іспанії.
Уродженець острова Крит, останній з критських живописців, він вимушений був покинути батьківщину, тому що перенесене на Афон і на Крит візантійське мистецтво розвиватись далі не змогло. Переїхавши до Італії, Ель Греко глибоко вивчав там мистецтво. Його учителем в Італії був художник Тіціан. Будучи уже відомим художником, Ель Греко близько 1577 р. переїхав з Італії до Іспанії, де провів більшу частину свого життя. Якраз в Іспанії він створив свої найкращі твори, тут його мистецтво досягло справжнього розквіту.
Значною сторінкою творчості Греко були портрети. Рідко кому з художників вдавалося в одному зображенні передати стільки граней духовного складу моделі, як це зробив Греко в портреті головного інквізитора дона Фернандо Нуньо де Гевара. Він показав його спокійно сидячим у кріслі, але за зовнішньою стриманістю вгадується жорстока натура людини, яка, придушивши в собі все людське, породжує навколо себе атмосферу страху, забобонів і догідливості.
Творчість Греко в ХVІІ–ХІХ ст. була забута і заново відкрита лише на
