Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, у східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.
В. Тропінін залишався кріпаком, навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи.
Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна – «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.
Зовнішні обставини – заслання, заборона малювати – перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.
З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».
Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина – «Ніч на Дніпрі» – викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря. Робота над картиною «Місячна ніч на Дніпрі» захоплювала настільки, що дні, тижні Куїнджі майже не виходив із майстерні. Задумана картина наче жива стояла у художника перед очима. Трудився над нею осінь і зиму. Йому прекрасно писалося. Наче то не робота була, а відпочинок душі. Він забув про свої скорботи і радощі, забув усе на світі, і нічого не бачив навколо, окрім цієї зеленої ночі. Куїнджі зводить воєдино, мирить і співставляє великі стихії природи: землю і небо, світло і тіні. Ніхто у світі ще не робив цього так вражаюче талановито, як він, бо він не просто відображує те, що віками існує поруч з людьми, а відкриває епічну велич цього вічного взаємозв'язку.
Щонеділі художник на дві години відкривав для всіх бажаючих двері своєї майстерні. Успіх був грандіозним. Дивували незвичайні фарби, що наче світяться. Куїнджі став кумиром. Від часів всесвітнього тріумфу «Останнього дня Помпеї» Карла Брюллова жоден художник Російської імперії не зазнав такої гучної слави: демонструвалась виставка не просто одного художника, а - однієї картини. Картина не просто вражала, вона гіпнотизувала. Знаючи, що ефект місячного сяйва в повній мірі проявиться при штучному освітленні, художник велів закрити вікна в залі і освітити картину променем направленого на неї електричного світла. Глядачі входили в напівтемну залу і, як зачаровані, зупинялися перед холодним сяйвом місячного світла. Довжелезні черги шикувались на вулиці, і люди годинами ждали, щоб побачити картину. Щоб не було давки, публіку пускали в залу групами. Архип Іванович наводив порядок, встановлював чергу. Люди, які знали Україну як околицю великої імперії раптом зробили для себе відкриття: виявляється, що є на Русі земля, що схожа на казку, що над нею опускаються оксамитові ночі, яких ніде більше у світі немає, і там пахнуть тополі і тече могутній Дніпро, і втихомирено вечорами світять вогники далеких сіл, і ім'я цій землі – Україна. Хто раніше не чув про Україну – тепер полюбив її.
Архип Куїнджі називав «Місячну ніч на Дніпрі» головною картиною свого життя, дивом і міг простоювати біля неї годинами, ставився до картини, як до живої істоти, розмовляв з нею, залишившись наодинці, скаржився, коли було нестерпно важко. Несподівано «Місячна ніч на Дніпрі» була продана прямо в майстерні. В один із вихідних днів про її ціну запитав якись морський офіцер. Куїнджі не мав наміру продавати картину і сказав майже фантастичну на той час суму – 5 тисяч. Почувши ствердну відповідь, був здивований, але відступатись було уже пізно. Лише після того, як офіцер пішов, художник дізнався, що до нього навідувався великий князь Костянтин. Князь не захотів розлучатися з картиною і, відбуваючи у всесвітню подорож морем, прихопив її з собою, щоби вона радувала його пресвітлі очі. Куїнджі стало страшно від думки, що картина пропаде: вона не витримає різких перепадів клімату, морської солі і вологи. Він кілька місяців не брався за пензля, переживав і був переконаний, що разом із картиною у нього вкрали півжиття, не купили, а саме вкрали, бо без «Місячної ночі...» його нема, як художника, що зникне він, розтане на віки-вічні у тумані забуття і сліду ніякого не залишить на землі. Куїнджі вирішив відтворити найдорожчу картину у тому ж сюжеті і в тих же фарбах, як і раніше, і тоді буде жити вічно. Від початку роботи над копією «Місячної ночі...» і до її остаточного завершення минуло два роки. Вологе, пропитане сіллю морське повітря, звичайно, негативно вплинуло на склад фарб, і пейзаж став темніти. Якщо порівняти два варіанти картини, які зберігаються в Російському музеї і Державній Третьяковській галереї, то ці відмінності впадають у вічі. Але сяйво місяця передане геніальним Куїнджі з такою силою, що, дивлячись на картину навіть зараз, глядачі підпадають під владу вічного і Божественного. Після українських ночей Куїнджі нічого кращого не написав, бо родом він був з України, і українські ночі у нього були в крові, він ними дихав і відчував їх кожною клітинкою.
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка, написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга – історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).
У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).
Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. В ці роки художник створює ряд картин з життя українського села. Це – «В чистий четвер», «Жниця», «Збирання сіна на Україні», «Біля річки», «Свати». Художник з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані зі сватанням. Наприклад, на полотні «Свати» перед глядачем постає традиційне дійство: за столом сидять поважні чоловіки, перев'язані рушниками. Мабуть, події розгортаються на добре, бо в руках матері і молодшого свата повні чарки. Тут же і нехитрий селянський харч. А дівчина, як і годиться, сидить на ослоні біля печі і колупає припічок.
У 1891 році Пимоненко створює картину «Весілля у Київській губернії», яка яскраво свідчила про його творчу зрілість. Вона експонувалась на академічній виставці і мала великий успіх. З блискучою майстерністю написана художником колоритна юрба односельців, що йде вулицею. Килимом стелиться їм під ноги опале осіннє листя. Адже осінь – весільна пора. На передньому плані – молоді у святковому вбранні. Привертає увагу тендітна постать нареченої. Ніжний овал обличчя, витончені риси. Поряд наречений. Звичайний сільський парубок, кремезний, з дещо грубуватими рисами обличчя. Глядач мимоволі помічає легкий наліт смутку на обличчі нареченої: яким-то буде її заміжнє життя?
Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін, автор знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І. Васильківського: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.
У цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям – 1823–1824 – А. Рішельє в Одесі (автор Б. Мартос), 1853 – князю Володимиру – у Києві (автори – В. Демут-Малиновский, П. Клодт, О. Тон).
Проблемно-пошукові питання
1. На фоні яких соціально-економічних перетворень розвивалися духовні процеси XIX ст.?
2. Чому в народній освіті змінилась орієнтація в навчанні: від гуманістичного знання – до природничих наук?
3. Що сприяло розширенню духовного світу людини в XIX ст.?
4. З чим було пов’язано виникнення нових течій у художній творчості?
