1. Гуманізм як ідеологія Відродження.
2. Значення спадщини античності для культури Ренесансу.
Основна література:
25. Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 190–220, 284–288.
26. Греченко В.А. Світова та українська культура: довідник / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К.: Літера ЛТД, 2009. – С. 174–238.
27. Історія української та зарубіжної культури: навч. посібник / за ред. С.М. Клапчука. – [6-те вид., випр і доп.]. – К.: Знання-Прес, 2007. – С. 125–150.
28. Кордон М.В. Історія української культури: навч. посібник / М.В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 190–222, 312–324.
29. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / за заг. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 198–235, 416–440.
30. Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко., Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько / за ред. Ю.П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 91–134.
31. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. Л.Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 96–145.
32. Українська та зарубіжна культура: підручник / за ред. В.О. Лозового. – [2-ге вид.]. – Х.: Одісей, 2008. – С. 99–117, 292–310.
33. Чорна Н.В. Історія української культури: навч. посібник / Н.В. Чорна, Г.М. Горячковська. – Х.: ХНУРЕ, 2012. – С. 73–95.
Додаткова література:
1. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 145–147, 248–267, 527–545.
10. Історія української культури: навч. посібник / за ред. О.Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 160–180.
11. Культурологія: теорія та історія культури / за ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 183–212.
12. Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібник / За ред. М.М. Заковича. – [5-те вид.]. – К.: Знання, 2010. – С. 179–207, 417–432.
13. Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 121–128, 170–189.
Семінар № 5
Особливості розвитку культури Нового часу та доби Просвітництва
Мета та завдання: розкрити основні ознаки модернізму як культурного феномену ХХ століття, проаналізувати становище української культури в умовах сталінського тоталітарного режиму, розглянути нові явища в культурі постсталінського періоду, проаналізувати масову культуру, охарактеризувати сучасну ситуацію в розвитку культури.
План
1. Бароко в західноєвропейський та українській культурі.
2. Історичні корені та естетичні засади класицизму.
3. Поширення Просвітництва та його вплив на формування світської культури.
Розглядаючи перше питання семінару, слід з’ясувати, що Європейська культура другої половини XVII–XVIII ст. розвивалась під безпосереднім впливом Англійської буржуазної революції як прямої попередниці Французької революції 1789 р., з якою тісно пов’язано встановлення буржуазного ладу на Європейському континенті. Англійський конституційний режим, філософія і політичні ідеї часу Англійської революції і післяреволюційної буржуазної Англії послужили тим відправним пунктом, з якого почала розвиватися передреволюційна ідеологія в країнах континентальної Європи. Особливо це позначилось на історії Франції XVIII ст. Французьке просвітительство XVIII ст., яке виробило фактично програму для наступної революції у Франції, наочно демонструє ідейну наступність і спорідненість з англійською революційною думкою XVII ст.
Період другої половини XVII–XVIII ст. став переломним моментом в історії України, мав неабиякий вплив на країни Центральної і Східної Європи. У цей час відбулася визвольна війна, склалася державність українського народу, гетьманщина. Український народ здобув ряд видатних перемог над польсько-шляхетськими військами, визволив більшу частину України й ще раз підтвердив своє право на незалежність. Повстання 1648 р. стало не лише одним з найбільших катаклізмів української історії, а й сприяло відродженню українського народу, його культури. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення – все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів.
5.1 Західноєвропейська культура XVII-XVIII ст.
Тенденція культурного розвитку, започатковані в часи Ренесансу і Реформації, знайшли своє продовження у XVII–XVIII ст. Для XVII ст. притаманними були розвиток мануфактури і бурхливі процеси первісного нагромадження капіталу. Одночасно в політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З останнім було пов’язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.
Культурний розвиток кожної європейської країни набув своїх, лише їм притаманних рис. Проте наявність спільних рис у культурному розвитку окремих держав Європи дає змогу розглядати культуру Нового часу як відносно стійку систему культурних цінностей, норм і принципів духовно-практичного осмислення світу. Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією XVI–XVII ст.
Формування нових світоглядних орієнтирів було пов’язано не лише із загальною атмосферою епохи, а й з бурхливим розвитком природничих наук і філософії. В результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-математичне уявлення про природу. Воно найбільш повно виражено в класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687). У світлі відкриття ним закону всесвітнього тяжіння нова картина світу постала у своїй відносній завершеності та однозначності. Вона вивільнилася від релігійних догм і формувалася лише на експериментальних даних та математичних методах розробки їх.
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізовано в XVІІ–XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямів – раціоналізму та емпіризму. Якщо раціоналізм визнає джерелом розум, то емпіризм – чуттєвий досвід.
Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, у свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. Раціоналізм вбачав у розумінні здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості одержання хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності. Якщо розум помиляється, то лише через емоції та волю. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Рене Декарта (1596–1650), пантеїстичний монізм Бенедикта Спінози (\1632–1677) і об’єктивний ідеалізм Готфріда Вільгельма Лейбнща (1646–1716). Основи емпіризму були закладені Френсісом Беконом (1561–1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань. Тому завдання науки він вбачав у її здатності застосувати раціональний метод до чуттєвих даних. Отже, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.
Велике значення в художньому освоєнні дійсності XVII–XVIII ст. мало мистецтво.
Образотворче мистецтво та архітектура. Епоха бароко (від італ. bагоссо) – вибагливий, химерний) настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церков. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливий і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного, драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та «відкритості» для будь-яких змін.
Епоха бароко була започаткована в Італії і пов’язана з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Це відбувалося в країні, де ревно зберігалися багаті традиції Відродження. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвизмом. Певною мірою відбувається реставрація впливу релігії на культуру, відроджуються забуті духовні жанри в літературі.
Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив італійський скульптор Днюванні Берніні (1598–1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі.
Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавим зразком цього типу будівель є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив великий майстер пізнього бароко архітектор і математик Гваріано Гваріні. Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною, увінчаною складним криволінійним фронтоном і прикрашений оригінальними скульптурними оздобами в центрі. Взятий загалом фасад справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації.
Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю. Якщо митці класичної Греції та епохн Відродження зображували богів олюдненими, то в італійського скульптора Берніні вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Дафна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового.
Одним із цікавих розділів барокової скульптури був портрет. Насамперед це були роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості станової приналежності. Проте і серед ннх було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога моденського Франціско д’Єсте та Людовика XVI, виконані Берніні). Видатними представниками бароко у живопису були італієць Мерізіда Караваджо (1573–1610) і фламандець Пітер Пауел Рубенс (1577– 1640).М. Караваджо розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки чому добивався різних контрастів світла і тіні. Творчості Рубенса властивий високий гуманістичний пафос (наприклад, картини «Під нятгя хреста» і «Вакханалія»). Майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало картини в наповнений динамікою живописний потік. Повною мірою це знайшло виявлення у творах Лнтоніса Ваи-Дейка (1599–1641) «Св. Мартін і жебраки», «Самсон і Даліла», Дієто Вєласкеса (1599–1660) «Здача Бредн» та «Венера з дзеркалом».
Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посідали статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.
Література і музика бароко, надихаючнсь ідеєю розуму, продовжували традиції Відродження. Проте їх віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина – піщинка в нескінченному Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей. Ця провідна ідея літератури бароко знайшла своє втілення в творчості іспанського поета Гонгори-і-Агроте (1561–1627) (поема «Поліфем»), італійського поета Маріно Джамбатіста (1569–1625) (поема «Адоніс»), у драмах іспанця Кальдерона та багатьох інших літераторів XVII-XVIII ст. Усіх їх поєднувала спільність світовідчуття, яке іноді називають «трагічним гуманізмом». Це поняття досить вдало відображало сутність внутрішньої суперечливості епохи бароко.
Значні плоди ця суперечливість матеріального і духовного, спокою і екстазу принесла в музиці. Остання – це змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитвені благання, всепрощення і екстатичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Поряд із цим у річищі бароко виник новий музичний жанр – опера, батьківщиною якої є Флоренція. Тут на рубежі XVI–XVII ст. створюються перші «драми з музикою». Найвидатнішнм оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді (1567–1643). Його опера «Орфей» (1607) викликає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш декорацій, умовність сюжету, вишуканість костюмів – усі ці ознаки опери як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сценами та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах.
Західноєвропейська культура бароко мала великий, проте неоднозначний вплив на культурний розвій країн Центральної та Східної Європи, зокрема України. Проте в цих країнах бароко зазнало суттєвих змін, сприйняло духовні, ідеологічні та національні особливості народів, що тут проживали, тонко відбило нюанси національного світосприйняття і національного світогляду. В Україні бароко стало потужною духовною течією, що охопила всі царини культурної діяльності та увійшла до історії світового мистецтва під назвою українське бароко.
