1. Історичні умови і визначальні фактори розвитку культури в епоху Просвітництва.
2. Інтелектуальні течії епохи Просвітництва.
3. Основні напрями в мистецтві, їх суть і художня специфіка.
4. Художні стилі епохи Просвітництва.
Основна література:
1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 288–306.
2. Греченко В.А. Світова та українська культура: довідник / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К.: Літера ЛТД, 2009. – С. 244–272.
3. Історія української та зарубіжної культури: навч. посібник / за ред. С.М. Клапчука. – [6-те вид., випр і доп.]. – К.: Знання-Прес, 2007. – С. 151–179.
4. Кордон М.В. Історія української культури: навч. посібник / М.В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 223–244, 345–377.
5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / за заг. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 236–274, 441–472.
6. Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко., Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько / за ред. Ю.П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 139–203.
7. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. Л.Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 146–184.
8. Українська та зарубіжна культура: підручник / за ред. В.О. Лозового. – [2-ге вид.]. – Х.: Одісей, 2008. – С. 118–146, 311–332.
9. Чорна Н.В. Історія української культури: навч. посібник / Н.В. Чорна, Г.М. Горячковська. – Х.: ХНУРЕ, 2012. – С. 96–117.
Додаткова література:
1. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 271–291, 546–575.
2. Історія української культури: навч. посібник / за ред. О.Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 205–228.
3. Культурологія: теорія та історія культури / за ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 213–253.
4. Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. М.М. Заковича. – [5-те вид.]. – К.: Знання, 2010. – С. 210–238, 434–471.
5. Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 190–216, 246–259, 263–289.
МОДУЛЬ 2
Семінар № 6
Світова культура ХІХ ст. Українське національно-культурне відродження (кінець ХVІІІ – поч. ХХ ст.)
Мета та завдання: розгляд художніх течій світової культури ХІХ ст.: романтизму, реалізму, натуралізму та імпресіонізму;розкриття передумов, сутності національно-культурного відродження та його періодизація; характеристика розвитку освіти, науки та літератури; аналіз досягнень діячів мистецтва та архітектури в цей період.
План
1. Тенденції розвитку світової культури ХІХ ст.: романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм.
2. Передумови, сутність українського національного відродження та його періодизація.
3. Розвиток освіти, науки, літератури.
4. Мистецтво та архітектура української культури ХІХ ст.
Перед розглядом першого питання варто зауважити, щовнаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в XIX – на початку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалювалась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епоха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали розмаїття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства.
У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. домінував романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголосив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є також оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуттями захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.
Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мистецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейських країнах.
У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноел Гордон Байрон (22.01.1788–19.04.1824). Свій рід по батькові він вів від Вільгельма Завойовника. Батько промотав родове багатство і покинув сім’ю, коли Джордж був маленьким. Тому «нащадок королів» у дитинстві був оточений бідністю. Його могутній дух втілився в слабкому, хворобливому тілі, до того ж з фізичною вадою – кульгавістю.
Байрон належав до найвідоміших людей свого часу. Слава прийшла до нього раптово, в один день. У його записах читаємо: «Одного ранку я проснувся знаменитим». Це сталося 27 лютого 1812 р. Тоді Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийшли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда».
Поема прославила Байрона, вона стала популярною серед його покоління, яке зазнало гіркого розчарування і втратило ілюзії щодо можливості побудови світу на засадах, ідеалах просвітництва. Величезний успіх мали роман у віршах Байрона «Дон Жуан», поема «Корсар», філософські драми «Манфред», «Каїн». Його перу належить одна з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет увів в англійську та й загалом у європейську літературу образ України та українського героя.
У 1823 р. Байрон відправився на допомогу грецькому повстанню, спрямованому проти турецького панування. В Греції він і помер від лихоманки в самий розпал повстання. Друзі перевезли прах на його батьківщину. Але через розрив відносин з англійським суспільством його прах відмовились помістити у Вестмінстерське абатство, місце поховання всіх великих людей Англії. Байрона похоронили в сільській церкві в Гекноллі. Серце ж його залишилось похованим у Греції.
Байрон вважається національним героєм Греції. На його надмогильній плиті вибитий напис про те, що поет поліг «при героїчній спробі повернути Греції її стародавню свободу та славу».
Романтики активно звертались до народної творчості, використовували сюжети, образи, мову, притаманну народним пісням, баладам, епосу. Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт (1771–1832). Своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літературі. Творчості В. Скотта властива особлива композиція романів. В них на першому місці знаходяться опис життя, побуту і вдачі самого народу, а не королів, полководців, вельмож. О.С.Пушкін порівнював В.Скотта з Шекспіром, а О. Бальзак вважав його своїм учителем.
Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французький письменник Олександр Дюма-старший (24.07.1802–5.12.1870). Його бабуся була негритянкою. Батько – наполеонівський генерал. Після смерті батька сім’я бідувала і дати освіту хлопчику мати не змогла. Він заповнив цю прогалину читанням. В ньому рано проснувся письменницький хист і захоплення театром. Завдяки своїм романам Дюма став славетним, при чому слава прийшла до нього рано.
Славу йому принесли, насамперед, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто» (1845–1846), «Три мушкетери» (1844) та продовження цього роману – «Двадцять років згодом» (1845) і «Віконт де Бражелон, або Десять років згодом» (1848–1850), ще одна трилогія – «Королева Марго» (1845), «Мадам Монсоро» і «Сорок п’ять». Герої цих творів увійшли у свідомість багатьох поколінь читачів так міцно, що іноді сприймаються, як реально існуючі історичні особи. З цього приводу англійський письменник Роберт Стівенсон (1850–1894) сказав: «Напевне, після Шекспіра найдорожчий, найкращий мій друг – д’Артаньян... Мені невідома інша душа настільки людяна і у своєму роді настільки неперевершена...».
Головним теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник Віктор Марі Гюго (26.02.1802–22.05.1885). В своїх творах він виступав проти деспотизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідоміший його твір – роман «Собор Паризької богоматері» (1831). Собор для В.Гюго – це не лише величний пам’ятник середньовіччя, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність. Саме з Собором пов’язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постає перед читачем мов жива істота.
Перу письменника належить поема «Мазепа». Гюго, як президентові літературного конгресу в Парижі, в 1878 р. було вручено брошуру М. Драгоманова французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом», видану як доповідь на цьому конгресі.
Одним із творців жанру науково-фантастичного роману був французький письменник Жюль Верн (1828–1905). Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта» (1867–1868), «20000 льє під водою» (1869–1870), «Таємничий острів» (1875). «Море, муза і свобода – ось що я люблю і що хотів би постійно виражати у своїх творах», – писав Жюль Верн.
У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм – Якобом (1785–1863) та Вільгельмом (1786–1859).
Особливе місце в мистецтві романтизму займала музика. Романтики вважали музику найвищим з мистецтв. Це визначило її провідне значення в XIX ст. До композиторів-романтиків належали австрійський композитор Франц Петер Шуберт (1797–1828), німецький композитор Роберт Шуман (1810–1856), чеський композитор Бедржих Сметана (1824–1884), польський композитор Фредерік Шопен (1810–1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота і складність внутрішнього життя людини – від ліричних роздумів до буремної пристрасті.
«Новоромантичною трійцею» називають французького композитора Гектора Берліоза (1803–1869), угорського композитора й піаніста Ференца Ліста (1811–1886) і німецького композитора та музичного теоретика Ріхарда Вагнера (1813–1883). Берліоз у музичному відношенні був спадкоємцем Бетховена та іншого німецького композитора Карла Вебера (1786–1826) – основоположника німецької романтичної опери. Берліоз прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. З цією метою він вивчав твори Вергілія, Шекспіра, Гете, Байрона. Такий же ілюстративний характер має музика Ліста. В січні 1847 р. відбулися його гастролі у Києві. Ідею поєднання музики та літератури сприйняв і Вагнер.
До романтиків належить і німецький композитор, піаніст, диригент Йоганнес Брамс (7.05.1833–3.04.1897). Він з 60-х років XIX ст. жив у Відні, де розвивав традиції віденського класичного симфонізму, збагативши їх новим романтичним змістом. Композитора було обрано почесним членом Галицького музичного товариства.
У другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мистецтві оформляється реалізм (від лат. realis – речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об’єктивні умови, можливості, співвідношення сил.
Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.
Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797–17.02.1856), про якого Ф. Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і першим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком революції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою двоюрідну сестру Амалію. Багато віршів із «Книги пісень» покладено на музику такими видатними композиторами, як Шуман, Шуберт, Шопен, Ліст, Чайковський, Лисенко, Ревуцький, Людкевич, Лятошинський.
Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних проблем. Етапною в цьому відношенні є збірка «Сучасні вірші». В ній поет стверджує реалізм у німецькій поезії. Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». Гейне належить вислів: «Молодість – це не вік, а стан душі».
Найповніше принципи реалізму виявилися у творчості видатного французького письменника Оноре де Бальзака (20.05.1799–18.08.1850). Він кілька років жив на Житомирщині, а в 1850 р., незадовго до смерті, у Бердичеві, у костьолі святої Варвари, обвінчався з Евеліною Ганською, яку письменник любив багато років. Бальзака справедливо порівнюють з Прометеєм, але прикутим не до скелі, а до письмового столу. Гюго казав, що у бальзаківському житті було більше праці, ніж днів.
Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під назвою «Людська комедія». Ця епопея становить майже сто пов’язаних між собою творів, понад дві тисячі персонажів – такий масштаб цього грандіозного творіння. Герої творів – банкіри, купці, лихварі. Вони примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Письменник хотів створити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Бальзак і Данте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм вдаюся. Формулюючи ідею «Людської комедії», Бальзак у передмові до неї зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства... мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв». Письменник називав себе «секретарем французького суспільства», «доктором соціальних наук».
У літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. склалася така течія, як натуралізм (фр. naturalisme від лат. nature – природа). Він прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об’єктивного відтворення дійсності та людських стосунків. Митці-натуралісти ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя». Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (02.04.1840–29.09.1902). Він сформулював теорію «наукового роману». Вона вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації.
У 70–80-і рр. натуралізм піднімав дуже важливі теми: детально показуючи життя знедолених і пригноблених, досліджуючи механізми взаємодії людини і середовища з метою його розумної організації, активізуючи увагу на ролі несвідомих моментів у людській психіці.
Такий підхід привів врешті-решт до кризи натуралізму. На це звернув увагу відомий російський філософ XX ст. Микола Бердяєв (1874–1948). Характеризуючи літературний процес у XIX ст., він, зокрема, писав: «В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси... Це породжує глибоку кризу мистецтва».
У XIX ст. у мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох його діячів реалістичний напрям перестає бути еталоном, і в принципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники стомились від вимог об’єктивності та типізації. Народжується нова, суб’єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. До всякого образотворчого мистецтва абсолютно застосовне таке судження про живопис видатного німецького художника XIX ст. Каспара Давида Фрідріха (1774–1840): «Художник повинен писати не тільки те, що він бачить перед собою, але і те, що бачить в собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то нехай кине живопис».
На цій хвилі і формується імпресіонізм. Сам термін походить від назви картини французького художника Клода Моне (14.02.1840–06.12.1926) «Враження. Сонце, що сходить» («Impression. Levant soleil»). Іноді виникнення терміна «імпресіонізм пов’язують з новаторськими пошуками іншого французького художника – Едуара Мане (1832–1883). У передмові до каталогу своїх картин він так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження (impression)».
Теоретично обґрунтовуючи імпресіонізм, Еміль Золя після довгих дискусій з Полем Сезанном (1839–1906) прийшов до висновку: предмет або людина, яких зображають, є лише приводом. Геніальність полягає в тому, щоб показати цей предмет або людину в новому вигляді, більш правдивому або більш величному. «Мене, – писав він, –зачіпають не дерево, не обличчя, а художник, якого я бачу в цьому творі, могутній індивідуум, який опинився в стані створення поряд з божим світом свого власного Світу, який очі мої не зможуть забути». Так було підтримано пріоритет суб’єктивного над об’єктивним, значущого над видимим.
Крім Моне і Мане, імпресіоністський рух висунув таких великих майстрів, також представників Франції, як П’єр Огюст Ренуар (1841–1919), Едгар Дега (1834–1917). Каміль Піссарро (1830–1903), Альфред Сіслей (1839–1899), Анрі Тулуз-Лотрек (1864–1901). Історія імпресіонізму порівняно короткочасна – всього 12 років (від першої виставки картин 1874 р. до восьмої в 1886 р.). Імпресіонізм прагнув відтворити найточніші суб’єктивні відчуття та переживання, настрій та швидкоплинні враження автора від реального світу в його русі та мінливості. Важливим принципом імпресіонізму був відхід від типовості. В мистецтво ввійшли миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, несподівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність сприйняття.
Це яскраво помітно у творчості Ренуара. Створюється враження, що його полотна написані простим перехожим, який гуляє (або, як сказали б французи, фланірує) по бульварах і насолоджується життям. Головні риси імпресіонізму дістали свій розвиток в постімпресіонізмі. Яскравими представниками цього напрямку були французькі художники Поль Сезанн, Поль Гоген (1848–1903) і голландський художник Вінсент Ван Гог (1853–1890). Вони великою мірою є родоначальниками мистецтва XX ст. Ван Гог посилював експресивні якості художньої форми, прагнув висловити своє захоплення красою природи, співчуття людині, яка страждає. Картини художника, які при його житті не знаходили покупців, в наші дні коштують багато мільйонів доларів і продаються на всесвітньо знаменитих аукціонах.
Французькі митці виступили законодавцями такого мистецького напряму кінця XIX – початку XX ст., як символізм (від фр. Symbole – знак, символ). У творчості його представників основним засобом вираження був символ, концентроване відбиття певної ідеї, явища, образу. Символом може бути вчинок, квітка, порух. Об’єктом зображення стає ірреальний світ, світ мрії, таємності. Символісти стверджували, що тільки ідеї є тією вищою реальністю, яку і повинно зафіксувати мистецтво. Вони спирались на тезу німецького філософа-ідеаліста Артура Шопенгауера (1788–1860) про те, що існує «стільки різних світів, скільки є мислителів». Крім живопису, символізм охоплював літературу, театральне мистецтво, музику. Характерною рисою символізму була ставка на інтуїтивне, безсвідоме. Символісти відстоювали ідею незалежності мистецтва від соціальних завдань та проблем. Вони вірили, що одвічні культурні цінності можуть об’єднати людей. Близький своєю поезією до французьких символістів англійський письменник Оскар Уайльд (15.10.1854–30.11.1900) вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, що мистецтво вище від життя.
Перед розглядом другого питання варто зупинитись на розкриттізначення терміна «українське національне відродження». Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII – початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природніми процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захистну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVIII–XIХ ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.
Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав. Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об’єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.
Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими в Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки козацтва (вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення), та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.
Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи: 1) період збирання спадщини чи академічний етап (кін. XVІІІ – 40-і рр. XIXст.);
2) українофільський або культурницький етап (40-і рр. XIX ст. – кін. XIX ст.);
3) політичний етап (з кінця XIXст.).
Зупинимось лише на тих аспектах, які безпосередньо пов’язані з розвитком культури.
Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких, як фольклор, історія, мова та література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму. Романтизм багато в чому був антитезою просвітництву і класицизму XVIII ст., які визначали світоглядні вподобання творців Російської та Австрійської імперій, передусім такі, як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний «порядок». Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Українські сюжети, насамперед, пов’язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема, постать Івана Мазепи була оспівана Байроном, Гюґо, Пушкіним).
Переходячи до розгляду третього питання, необхіднозазначити, щоу XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 р. – Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині – німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.
Харківський університет. На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (1773–1842) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту. 17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних студенти. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чоловік. Університет одержав широку автономію на зра-зок тодішніх західноєвропейських університетів. Структура його зазнавала численних реорганізацій і лише в 50-х роках усталилася. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному.
В. Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. Йому самому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин. Сучасники слушно прозвали його «українським Ломоносовим». В університеті працювали два відомі професори математики – Тимофій Федорович Осиповський (1765–1832) та його учень, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій Михайло Васильович Остроградський (24.09.1801–1.01.1861). У 1813 р. Т.Ф. Осиповський став ректором університету. Виданий ним у Петербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі. В університеті були викладачами відомий письменник Петро Гулак-Артемовський (1790–1865), історики Микола Іванович Костомаров (1817–1885) та з 1882 р. – Дмитро Іванович Багалій (1857– 1932). З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського (1812–1880). Крім педагогічної, І.Срезневський займався науковою роботою. В 1833–1838 рр. він видавав у Харкові «Запорожскую старину» – фольклорну й історико-літературну збірку, яка була дуже популяр-ною на той час. усього вийшло 6 книг. Тут вміщено історичні пісні й думи ХVI–ХVIII ст., уривки козацьких літописів, переказів, уривки з «Історії Русів». Крім того, І. Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор. Він же першим виступив в 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава. Український фольклор, зібраний І. Срезневським, зацікавив Миколу Васильовича Гоголя (1809–1852), який мріяв тоді написати історію України. Високо цінував публікації молодого вченого Михайло Олександрович Максимович (1804–1873), який постійно з ним листувався. Своє захоплення збірником «Запорожская старина» висловив у листі до П. Корольова 22.05.1842 р. Т.Г. Шевченко: «Лежу п’яту добу і читаю «Старину», добра книга, дякую вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробити, якщо здоровий буду, там багато такого, від чого навіть облизуєшся, дякую вам».
Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І. Мечников, економіст С. Кузнець, фізик Л. Ландау.
Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І.В. Гете і О. Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П.П. Семенова-ТянШанського та інших. Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-ху-дожній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник», який проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному підне-сенню науки й літератури». Часопис першим започаткував друкування українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».
Заснування першого у Східній Україні університету, видання перших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став най-більшим культурним центром в Україні. Київський університет Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після придушення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Півден-но-Західному краї» російського університету. Його історія бере свій початок від 8 листопада 1833 р., коли було підтримано подання міністра освіти С. С. Уварова про заснування Імператорського Університету Св. Володимира на базі перенесеного до Києва польського Кременецького ліцею. 15 липня 1834 р., у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відбулося урочисте відкриття університету під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження. 18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора Університету наказом імператора Миколи І було затверджено 30-річного професора ботаніки, історика, фольклориста, видатного вченого-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича, друг М.В. Гоголя і Т.Г. Шевченка. До Києва М. Максимович працював професором кафедри ботаніки в Московському університеті. Відома його двотомна книга «Основи ботаніки». Крім того, М. Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків української фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фолькло-ристичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські народні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.). Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет, створений на базі медичного факультету ліквідованого Віленського університету (м. Вільнюс). Студентський контингент в університеті протягом 1834–1841 рр. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. У 1860 р. при університеті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів. До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печерську в кількох приватних будинках. У 1842 р. він був переведений у нове приміщення, побудоване в стилі російського класицизму за проектом і під керівництвом архітектора, академіка Вікентія Івановича Беретті (1781–1842). Під його безпосереднім керівництвом було зведено будівлю у стилі класицизму, яка і досі використовується як головний корпус університету. Поруч з ним професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад, який функціонує і сьогодні. Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. університетського статуту уможливили послідовну розбудову кафедральної системи – кількість кафедр зросла з 20 до 37. М. Максимович був ректором усього рік – у 1834–1835 рр., потім – деканом філософського факультету. В 1845 р. він пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка під Каневом. Серед видатних постатей університету Микола Іванович Костомаров (1817–1885). Професор Київського університету, видатний український історик, етнограф, письменник, публіцист, громадський діяч. Інаціатор створення і автор програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства.
Ідейним натхненником кирило-мефодіївців був геніальний поет Т. Шевченко, який на той момент працював учителем малювання школи живопису університету, одночасно займаючи посаду в університетській Археографічній комісії (тимчасовій комісії для розгляду давніх актів). М.С. Грушевський (1866–1934). Видатний український історик, громадський та політичний діяч, вихованець Київського університету голова Української Центральної ради, Президент УНР.Засновник і голова Українського наукового товариства.Академік ВУАН (1923 р.) та АН СРСР (1929). Пожвавлення науково-педагогічної діяльності в Київському університеті у другій половині ХІХ століття пов'язують із проведенням ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадженням у 1863 р. нового університетського статуту. У цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшилася кількість викладачів та студентів. З російських і європейських університетів на роботу до Києва запросили 90 нових викладачів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для здійснення наукової та педагогічної діяльності. Микола Дмитрович Іванишев (1811–1874).Професор, історик права, ректор (1862–1874).Головний редактор видань Київської археологічної комісії.
Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття – це потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830–1840-х рр. становила 500 осіб (переважно поляків), у1883 р. в університеті навчалися 1700 студентів (в основному українці та росіяни), а вже у 1913 р. ця кількість зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій. Викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньовідомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного імені Нестора-літописця.
Володимир Степанович Іконніков (1841–1923). – професор, історик, академік УАН (1920).Один з фундаторів історичного товариства Нестора-літописця. За роки існування Київського університету в ньому працювали сотні видатних науковців, серед них: історики й філологи: М. Максимович, В. Цих, Ф. Домбровський, І. Нейкірх, М. Костомаров, П. Павлов, В. Антонович, В. Іконніков, І. Лучицький, М. Драгоманов, В. Перетц, М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, А.Лобода, Ф. Вовк, Ф. Фортинський, Ю. Кулаковський, С. Єфремов, А. Кримський, О. Гермайзе, Є. Тарле, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін; На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, заснований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е. Рішельє дю Плессі – градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю (1803–1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою. Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «...Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати нових університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студентами незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже ненадійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет у Чернівцях.
У 1898 – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.
Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, – з одного боку, і русофільській, – з другого.
Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. До комітету також увійшли такі діячі, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та інші. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта».
Щоб роз'яснити мету Товариства, його відділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».
За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси.
На Лівобережній Україні єдиним товариством «Просвіта», яке отримало дозвіл губернатора на заснування чернігівська «Просвіта», заснована 27 грудня 1906 року членом Державної Думи І. Шрагом та М. Коцюбинським, головою було обрано М. Коцюбинського. Чернігівська «Просвіта» відкриває дві філії – у Ніжині і Козельці. У 1911 році через переслідування з боку царської адміністрації товариство припинило свою діяльність.
