Культура Стародавнього Єгипту

Давньоєгипетська цивілізація виникла в північно-східній Африці, в долині Нілу, на сході Аравійського нагір’я та на частині Лівійського плоскогір’я. Єгиптом цю країну назвали греки, самі ж єгиптяни називали її «Чорна земля». Родючі землі нільської долини давали великі врожаї. Але ця місцевість не стала б житницею світу, якби не велика праця багатьох поколінь землеробів.

Давні єгиптяни були відносно єдиним народом. Розмовляли однією мовою, що належала до семіто-хамітської групи (хоча було кілька діалектів). Спілкувалися єгиптяни з сусідніми народами: нубійцями – на півдні, лівійцями – на заході; азіатськими (переважно семітськими) народами – на північному сході. Освоєння єгиптянами долини Нілу починається з неоліту і продовжується в енеоліті. Розпад родового ладу та виникнення перших держав відбуваються за класичною схемою.

Створення єдиної держави за традицією датується 3000 р. до н. е., коли цар Верхнього Єгипту Мене підкорив Нижній Єгипет і заснував першу династію об’єднаної країни. Від цього часу літописці починають вести відлік часу за роками правлінь царів. Історія Стародавнього Єгипту поділяється иа кілька періодів: Раннього царства (бл. 3000– 2800 рр. до н. е.); Стародавнього царства (бл. 2800–2250 рр. до н. е.); період політичної роздробленості, міжусобних війн (бл. 2160– 2134 рр. до н. е.); Середнє царство (2134–1786 рр. до н. е.); Держава гіксосів (бл. 1786–1575 рр. до н. е.); Нове царство (1575– 108/ рр. до н. е.).

Ранній розвиток землеробства в долині Нілу сприяв зростанню матеріальної культури та техніки. Тут було створено складні іригаційні системи, набула довершеності техніка обробки каменю, виготовлення ювелірних прикрас, накопичувалися наукові знання, з’явилася писемність. Культура давніх єгиптян збагачувалась під впливом сусідів. Зокрема, в період Нового царства в азіатських народів були запозичені колісниця, серпоподібний меч, елементи фортифікації тощо.

Найдавніша писемність єгиптян самобутньо виникла з найпростіших малюнків і візерунків первісної доби. Картинна система писемності була дуже незручною, хоча і наочною. Тільки в 1822 р французький учений Ж. Шампольйон знайшов ключ до читання єгипетських ієрогліфів. У цьому йому допоміг двомовний (греко-єгипетський) напис на Розеттському камені, що був знайдений під час походу Наполеона Бонапарта до Єгипту у 1799 р.

В епоху Стародавнього царства було створено алфавіт, який слугував для позначення 24 основних звуків. Проте повного переходу до нової системи письма не відбулося. У цей період з’являється скоропис. Удосконалений скоропис – демотика, що нагадує сучасну стенографію, виник у VIII ст. до н. е. і набув значного поширення в пізню епоху занепаду Єгипетської держави. Складність єгипетської ієрогліфічної писемності та повільний її розвиток можна певною мірою пояснити тим, що вона була привілеєм жерців та писців, які оточували її ореолом релігійної таємничості, вважали даром бога мудрості Тота.

До наших часів збереглася багата літературна спадщина давніх єгиптян. Коріння художньої літератури сягають глибокої давнини – Стародавнього царства. Здебільшого імена авторів невідомі. Традиція оточувала ореолом святості імена мудреців, яким приписувалось авторство тієї чи іншої казки, повісті або повчання. Іноді знаємо імена писців. Найвищого розвитку єгипетська література досягає в період Середнього царства.

В єгипетській літературі відбилися мотиви народної творчості. Повісті часто мали казкове забарвлення. Збереглося чимало народних пісень, любовних та придворних віршів. Дуже популярними були міф про Озіріса, інші міфи космічного та сонячного циклів, в яких розповідалося про створення світу, винищення людей богами та ін.

З’являється новий літературний жанр – описи мандрівок, попередник пригодницького роману. Справа в тому, що в період Середнього царства посилюється інтерес жителів Єгипетської держави до життя у заморських країнах.

Зв’язок літератури з релігією був дуже міцний. Вплив релігійно-магічного світогляду на життя народу посилювався тим, що твори релігійної літератури набували художньої форми. Особливо активно розвивалася релігійна поезія: гімни, магічні заклинання, жертовні формули тощо. Була поширена і драматична поезія. До наших часів дійшов уривок з релігійної драми, або містерії, в якій зображувалися страждання, смерть та воскресіння бога Озіріса. Особливо єгиптяни шанували гімни, в яких обожнювали царів.

Проте нам відомі й такі поетичні твори, в яких спростовуються основні релігійні постулати, звучить невіра в загробне життя, пропонується отримувати насолоду від радощів життя земного.

Мистецтво давніх єгиптян також було тісно пов’язане з релігійною міфологією. Характерними його рисами були: велична монументальність форми, суворий та чіткий, майже геометричний конструктивізм і типова фронтальність. Слід відзначити і реалістичні тенденції, які особливо виявилися у портретних зображеннях.

Високого розвитку та технічної досконалості досягла архітектура, що характеризувалася величною монументальністю. Грандіозні будови мали висловлювати ідею могутності царської влади, яку охороняла релігія. Це мастаби та піраміди. На відміну від них палаци періоду Стародавнього царства будували з нетривких матеріалів, і тому вони не збереглися. Найвеличніші храми почали зводити у період Нового царства, наприклад грандіозні фіванські храми Луксорський та Карнакський.

Для скульптури Стародавнього Єгипту властиві умовність, фронтальність та чітка, майже геометризована статичність. Особливо це стосується зображень фараонів, вельмож. Одночасно скульптури, що зображували простих смертних, часто тяжіли до реалізму. Потяг до реалізму у скульптурі, так само як і в образотворчому мистецтві, стає дедалі помітнішим у часи Середнього царства. А від часів Нового царства вже маємо багато зразків високохудожнього реалізму.

Єгипетське мистецтво мало значний вплив на розвиток фінікійського та греко-римського мистецтва. Пережитки його ще простежуються в мистецтві єгиптян перших століть нашої ери.

Маючи у розпорядженні велику кількість релігійно-магічних текстів, можна простежити розвиток єгипетської релігії від часів розпаду родового ладу. Взагалі пережитки первісної релігії збереглися до пізніх часів. Це зумовлено повільністю розвитку суспільних форм та всієї культури. Цим можна пояснити значне поширення культу тварин в усі періоди єгипетської історії. Єгиптяни обожнювали майже кожного представника фауни. Це були крокодили, кішки, різні птахи, комахи і особливо жуки-скарабеї. Іноді з численних представників будь-якого виду тварин обирали одного і проголошували богом.

Своєрідністю єгипетської релігії було виняткове значення, яке надавалося заупокійному культу. На відміну від Шумеру та Вавилону, потойбічний світ був безрадісним і похмурим, єгиптяни вважали, що земне житла – це готелі, які не треба будувати міцними. Краще подбати про гробниці та муміфікацію. Єгиптяни вірили, що збереження трупів забезпечує існування душі. Дуже велике значення відводилося знанню магічних заклинань. Їх писали зеленою фарбою (колір життя) на стінах усипальниць. Згодом, в епоху Нового царства, молитви та заклинання писали на сувоях папірусу – «Книга мертвих».

Великого значення набув також культ Сонця – Ра. Поступово,узв язку з централізацією країни, він перетворюється у державний культ верховного бога. Сталося це в часи Стародавнього царства. А в період Середнього царства, коли центром стали Фіви, місцевий ліванський бог Амон був проголошений верховним державним богом усього Єгипту. Причому культ нового бога увібрав також культ Ра. Свого найвищого розвитку культ Сонця досяг за фараона Ехнатона, коли бог сонячного диску Атон був проголошений єдиним верховним державним богом. Щоправда, незабаром після смерті Ехнатона його релігійна реформа була скасована жерцями. Було відновлено культ Амона, і Єгипет повернувся до традиційного багатобожжя.

На основні форми єгипетської релігії значно вплинув розвиток культу фараона. Як і в інших деспотичних державах, релігія використовувалась для зміцнення влади царя та авторитету державної влади. Постійно проповідувалось вчення, що цар – це божество, що він наділений владою безпосередньо богами. Тому давні боги природи поступово перетворювались у державних богів – покровителів держави.

Отже, релігія відігравала значну роль у житті народу Єгипту. Однак вона не змогла повністю придушити вільну думку людини. Натяки в скептицизм щодо того, що проповідували жерці, можемо побачити деяких літературних творах. Розчарування у релігії особливо посилювалось під час соціальних потрясінь.

Релігійна ідеологія не мала змоги придушити потягу до об’єктивного пізнання навколишньої природи.

Особливого розвитку набула математика, яка була тісно пов’язана з практичним життям. Великим досягненням було застосування десяткової системи обчислення. Щоправда, числова система була дуже громіздкою. Позиційного значення цифрам не надавалося. Деякі найпростіші знання мали єгиптяни і в галузі алгебри – вміли, зокрема, розв’язувати рівняння з одним невідомим. Великого практичного значення набула геометрія. Єгипетські математики вміли обчислювати площу прямокутника, трикутника, трапеції і навіть кола.

Значних успіхів досягла астрономія. Було створено своєрідні карти зоряного неба, якими користувалися і у греко-римську добу. Календарний рік поділявся на 12 місяців по З0 діб кожний. До кожного року додавалось 5 святкових днів. Таким чином, єгипетський календар відставав від тропічного на чверть доби. Ця помилка протягом 1460 років дорівнювала 365 дням, тобто одному року.

Розвивалися медицина та ветеринарія. До нас дійшли рецепти ліків того періоду, лікування за допомогою яких часто поєднувалося з магічними заклинаннями та обрядами. З’явилися перші знання з анатомії, в галузі діагностики. Було зроблено деякі теоретичні узагальнення, зокрема про закон кровообігу. У хірургії особливих успіхів досягли окулісти, яких у VI ст. до н. е. навіть запрошували до двору перських царів. Взагалі досягнення єгипетської медицини широко використовувались авторами медичних трактатів античного світу.

Культура Стародавного Єгипту і досі лишається одним з найяскравіших явищ у культурному надбанні людства. Вона мала величезний вплив не тільки на культурний розвій давніх народів, зокрема греків, але й вплинула на творчість багатьох митців значно пізніших часів, до XIX ст. включно.