Переходячи до розгляду другого питання, слід відзначити, що двньоіндійська культура була створена багатьма народами, що заселяли Індію у III–І тис. до н. е. У свою чергу, індійська культура впливала на культурний розвиток сусідніх народів. Найдавніша релігія Індії полягала у тотемізмі, обожненні природи і культу предків. У зв’язку з розвитком землеробства тут сформували вчення про богиню продуктивних сил природи – Адіті, яку вважали матір’ю світлих богів. Був значно поширений культ вогню, пов’язаний з побутом патріархальної сім’ї. При родовому ладі виник культ предків, якиймав зміцнювати засади рабовласницького ладу аристократів. В епоху утворення рабовласницького суспільства та держави ці давніформи релігії змінилися новими релігійними віруваннями. Поступово давні боги природи перетворювались у богів-покровителів держави, царя та царської влади. З утворенням великих централізованих держав виникають елементи єдинобожжя. Остаточно формується брахманізм. В епоху посилення брахманської касти з’являється особлива жрецька та богословська література – брахманські книжки, в яких розглядалось своєрідне вчення про той релігійний ритуал, який повинні знати жреці-брахмани.
Проти брахманської релігії та кастової системи виступив буддизм, який виник десь у VI ст. до н. е. і значно поширився вже у III ст. до н. е. У вченні Будди відбився протест визнання кожної людини, що народилася у касті брахманів жерцем.
Писемність існувала в Індії вже у ІІІ тис. до н. е. Найдавніші ієрогліфічні написи і досі не прочитані. Поширення алфавітно-складової писемності припадає на IV–III ст. до н. е. (виникла на основі персидсько-арамейського письма).
Потреби повсякденного життя примушували індійців накопичувати спостереження над явищами природи. Так з’явилися перші знання в царині медицини, астрономи, математики. Початкові форми наукових знань тісно переплітались з релігійними віруваннями та магічними уявленнями. Вказівки на лікарські знання збереглися в Рігведі – збірнику найдавніших індійських гімнів. Лікарі вже мали деякі анатомічні знання. Для виготовлення ліків використовували різні трави. З’являються окремі лікарські спеціальності – лікування внутрішніх хвороб, хвороб очей, хірургія. Індійці вміли не тільки робити операції, а й виготовляти протези. Поява перших медичних трактатів припадає на початок нашої ери.
Індійці володіли знаннями з астрономії. Вони встановили місячний зодіак, розробили своєрідну форму календаря. Спочатку Рік налічував 360 днів, потім 366, а в VI ст. н. е. було більш точно встановлено тривалість року.
Значного розвитку в Індії досягла математика. Вже у III ст. до н. е. тут склалася десяткова система обчислення. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які ми називаємо арабськими, насправді були винайдені індійцями, а потім перейшли до арабів. Найдавнішими пам’ятками давньоіндійської літератури є Веди. °Ведична література дуже широка за своїм змістом, і до неї входять тексти різних історичних періодів. Насамперед це збірники-самхіти: «Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань,та формул), Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт), Аран’яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати).
Найдавнішим твором є Рігведа (кінець II – початок І тис. до н. е.). Вже у Рігведі можна знайти початки драматургії.
Найвизначнішими епічними поемами Стародавньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н. е. Ці твори – справжня енциклопедія Стародавньої Індії. В них міститься цікавий матеріал з різних аспектів соціального та культурного життя, політичного устрою, повсякденного життя стародавніх індійців. Уже у давнину та середньовіччя вони були відомі далеко за межами Індії. Згідно з індійською традицією заключним розділом ведичної літератури є Упанішади. Це група текстів, яка поєднує філософські тлумачення ведичної міфології та ритуалу.
Упанішади – це по суті перша спроба осмислити світ у рамках єдиного, послідовного вчення. Саме в Упанішадах була сформульована доктрина карми, яка потім пронизувала не тільки ортодоксальні вчення, а й такі релігійно-філософські системи, як джайнізм та буддизм. Усе в світі визначається моральним законом. Душа народжується чи вмирає, потім виникає знову у тій чи іншій формі відповідно до етичного балансу прижиттєвих звершень. Людина, яка поводила себе аморально, народжується потім у вигляді тварин, рослин, каменю. Тільки праведною поведінкою можна повернутися до людського образу.
Упанішади значною мірою вплинули на весь подальший культурний розвиток Індії. Близько 317 р. до н. е. була заснована могутня держава Маур’я. Брахманізм не міг задовольнити правлячу династію, адже догми цієї релігійної системи не відповідали обстановці централізованої держави. З’являються нові релігійні вчення, які відповідали духу часу, – джайнізм та буддизм (хоча, можливо, вони існували ще в VI ст. до н. е.). Джайнізм відкидав авторитет Вед, відкрив доступ до своєї общини чоловікам та жінкам усіх каст. Прихильники джайнізму проповідували аскетизм, відмову від вбивств. Метою джайнів було звільнення від перероджень.
Створення буддійської релігійно-філософської системи традиція приписує Сіддхартху Гаутаму, який жив у VI–V ст. до н. е. Звали його Будда («просвітлений»). Основою вчення було визнання, що життя є зло. Будь-яке бажання людини призводить до страждань. Єдиний вихід – відмова від всяких устремлінь. Якщо це вдасться, то людина після смерті вже не відродиться в іншому вигляді для нових страждань. Припинення процесу нескінченного переродження є нірваною – найвищим благом.
Практичні висновки з цього своєрідного вчення були значними. Релігійний культ і жрецтво стали зайвими, оскільки шлях до порятунку досягався самою людиною. Буддизм вважав несуттєвими станові та майнові відмінності, хоча порятунок визнавався можливим тільки для вільних людей. Рабів не приймали до общин буддистів.
Хоча буддизм не став загальноприйнятим у Індії, вже у III ст. до н. е. він почав поширюватися за межами Індії, особливо серед народів Центральної, Східної та Південно-Східної Азії.
Китайська культура бере свій початок у глибокій давнині. Зародження китайської цивілізації належить до часів царств Шан (середина II тис. до н. е. – XII ст. до н. е.) та Чжоу (XII–III ст. до н. е.). Тоді були накопичені первинні наукові знання. Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір’я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. У IV ст. до н. е. вчений Ши Шень упорядкував перший в світі зоряний каталог. Починаючи з 240 р. до н. е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. Чжан Хен (139-78 рр. до н. е.) створив небесний глобус, який відтворював рух світил. Він також винайшов перший сейсмограф.
Найдавніші китайські написи дають можливість простежити етапи розвитку ієрогліфічної писемності, яка була вже досить розвинена у XV ст. до н. е. Давні перекази, що збереглися в літературних джерелах, свідчать про існування в більш ранній період первісного способу фіксації думок за допомогою вузликів на мотузці. До цього часу відносять також появу малюнкового письма – піктографії. Спочатку предмети малювали в цілому. Подальшим етапом був перехід до символічного малюнка або неповного зображення предмета, коли частина малюнка – піктограма символізувала ціле. Впродовж століть ця система вдосконалювалась. Збільшувалась кількість ієрогліфів. У часи династії Хань (220–206 рр. до н. е.) їх налічувалось 18 тис. Було створено спеціальні довідники, де містились вказівки щодо пошуків необхідних знаків.
У III ст. до н. е. матеріалом для письма став шовк. На рубежі нашої ери було винайдено туш. Нарешті, у І ст. китайці винайшли папір.
У тісному зв’язку з розвитком писемності розвивалась література. Однією з найдавніших літературних пам’яток є «Книга пісень», в якій міститься понад 300 пісень та віршів. Найвидатнішим представником історичної та художньої прози, класиком китайської літератури вважається Сима Цянь (бл. 145–86 рр. до н. е.). Він став фундатором китайської історіографії.
Філософські погляди китайців зародилися в найдавніші часи. Їхні релігійні уявлення тлумачили життя на землі, природу як творіння божественної сили. Одночасно з’явилися і наївні, стихійні матеріалістичні погляди, в основу яких було покладено уявлення про те, що всесвіт складається з першоелементів – землі, неба, вогню, води, озера, вітру, гори, грому. Усі речі постійно рухаються і змішуються внаслідок взаємодії та взаємозіткнення двох космічних сил – сили Світла та сили Темряви. Ці погляди про всесвіт відображені у «Кинзі перемін» («Іцзинн») та в «Книзі документів» («Шуцзин»).
Найбільшого значення в Китаї набули релігійно-філософські системи, що склалися у VI–V ст. до н. е. Непересічне значення у культурному житті Китаю мала релігійно-філософська система Конфуція. Даних про особистість засновника конфуціанства дуже мало. За традиційною китайською хронологією він жив бл. 551–479 рр. до н. е. Походив з аристократичного роду чиновників. Все його вчення проникнуто глибокою повагою до старовинних китайських звичаїв та обрядів.
Основний принцип конфуціанства – традиція. Конфуцій неодноразово підкреслював, що він противник усяких новацій. Особливого значення надавав вихованню у дусі покори старшим та начальникам. Конфуціанська філософія вважала необхідним та цілком можливим зміну характеру людини. Кожна людина має бути задоволена своїм соціальним становищем і не прагнути кращого.
Взагалі вчення Конфуція відстоювало утвердження патріархальних традицій та непорушність соціальних підвалин.
Конфуціанству суперечив інший філософський напрям – даосизм, найвидатнішим представником якого є Лао-цзи. В цій філософській системі простежуються елементи матеріалізму та діалектики. На думку даосистів, усе, що існує, виникло з матеріальних часток і розвивається згідно з визначеним законом. У даосизмі відбилися думки та інтереси різних верств суспільства. Цим пояснюється його популярність. Пізніше в даосизм проникли містичні мотиви.
Буддизм до Китаю прийшов з Індії у V ст. до н. е. Етика буддизму мала багато спільного з даосизмом.
Найдавніші пам’ятки мистецтва Китаю датуються III тис. до н. е.– часом неоліту. Це різного роду керамічні вироби, зроблені вручну або на гончарному крузі. Посуд часто розписаний, орнаментований візерунками.
У період Шан з’явилися перші укріплені поселення. Міста мали правильне планування по кварталах. Найчисленнішими витворами мистецтва цього періоду є вироби з бронзи, особливо бронзового посуду, побутового та культового призначення, знайдені в похованнях. Була високо розвинена техніка різьблення по каменю та кістці. Особливо полюбляли китайці нефрит.
Культуру Шан сприйняла та розвинула культура Чжоу – писемність, архітектурні прийоми, релігійні уявлення. В мистецтві розширилось коло сюжетів і тем: поряд з абстрактною символікою з’являються зображення людей та реальних тварин. Цей період характеризується появою живопису, про що свідчать знахідки картин, написаних по шовку.
Грандіозною архітектурною спорудою цього часу є «Велика китайська стіна» (IV–III ст. до н. е.). Вона була збудована на північному кордоні Китаю для захисту країни від набігів кочівників. Спершу її довжина становила 750 км, а після численних добудов упродовж століть – більш як 4 тис. км.
Найвищого розвитку архітектура та образотворче мистецтво досягли (ІІІ cm. до н. е. – ІІІ ст. н. е.) в період династій Цинь та Хань.
Від періоду Цинь до нашого часу майже не збереглося пам’яток, а про ханське мистецтво маємо досить цілісне уявлення.
Період Хань – час блискучого розквіту культури Китаю. В цей час особливо розвивається монументальне мистецтво – скульптура та живопис. У центрі міст будували розкішні палаци, багатоповерхові вежі. Житлові споруди були багато декоровані. Ансамблі ханських поховальних споруд досягали значних розмірів і являли собою комплекси підземних печер.
Більшість ханських монументальних скульптур зроблені грубо та примітивно, хоча деякі з них цікаві за сюжетом. В них часто відображались давні китайські легенди, байки, міфи. Значне місце серед зображень на рельєфах займали сюжети релігійного та міфологічного змісту.
Культура Стародавнього Китаю відіграла велику роль у подальшому розвитку китайської культури. Вона мала непересічне значення для країн Сходу – Японії, Кореї, Індокитаю, Монголії, які впродовж багатьох віків використовували культурні досягнення Стародавнього Китаю.
У родючих долинах Нілу, Тигру та Єфрату, на берегах Інду та Хуанхе раніше, ніж в інших місцях земної кулі, утворилися цивілізації.
Культура суспільств Стародавнього Сходу є важливим кроком уперед у розвитку духовного життя людства. Саме тут виникли різні системи писемності – клинопис, ієрогліфи тощо. Було покладено початок науковим знанням у царині астрономії, математики, медицини, філософії, створена художня література; зодчі та художники знайшли рішення цілого ряду принципових питань архітектури, скульптури, живопису, декоративно-ужиткового мистецтва.
Центральною фігурою в мистецтві Стародавнього Сходу став образ людини, хоч і часто пов’язаний з прославленням деспотії або з поклонінням міфічним істотам. Але водночас у творах мистецтва знайшли вираз уяви про велич людини, відбились риси реального життя, народні міфи.
Подальшого розвитку набули живопис і скульптура, ужиткове мистецтво. В синтезі образотворчих мистецтв домінуюче значення мала архітектура. Піраміди Єгипту, зіккурати Дворіччя, храми та палаци не лише возвеличували небожителів і земних владик, а й свідчили пре високу майстерність народів Стародавнього Сходу.
В образотворчому мистецтві були вироблені обов’язкові норми побудови художнього зображення – канони, що пояснювалось як необхідністю закріплювати досягнення в зображенні людського тіла та винайденні композиційних рішень, так і відносною затримкою художнього розвитку На ранніх етапах ці канони сприяли вдосконаленню майстерності митців Стародавнього Сходу, хоча в подальшому гальмували розвиток мистецтва.
Мистецтво численних народів Стародавнього Сходу дуже різне за своїми вихідними формами, художніми досягненнями, шляхами розвитку, однак має багато схожих принципових рис.
Традиції культури Стародавнього Сходу збереглися впродовж віків і справили велике значення на розвиток багатьох народів Азії і Європи в подальші періоди.
3. Давньогрецька культура
Розглядаючи третє питання, варто зупинитись на розкритті поняття «античний». Термін «античний» (від лат. – давній) було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античної культури розглядається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор'я та суміжних країн у період з III тис. до н.е. до середини V ст. н.е., і які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.
Історію культури античного світу традиційно розподіляють на такі дещо умовні періоди:
І. Давньогрецька культура.
1. Найдавніший період: егейська (крито-мікенська) культура: III тис.–ХІ ст. до н.е.
2. Гомерівський чи ранньоархаїчний період: XI–VIII ст. до н.е.
3. Архаїчний період: VIII–VI ст. до н.е.
4. Класичний період: V ст. – остання третина IV ст. до н.е.
5. Елліністичний період: остання третина IV – 1 ст. до н.е.
II.Давньоримська культура.
1. Період розвитку культури етрусків та інших племен Італії
(XI–III ст. до н.е.), включаючи так званий «царський» період історії
Давнього Риму (VIII–IV ст. до н.е.).
2. Республіканський період Давнього Риму: III–І ст. до н.е.
3. Імператорський період Давнього Риму: І ст. до н.е.– V ст. н.е.
Щоб зрозуміти специфіку давньогрецької культури, треба взяти до уваги соціальні зрушення тієї історичної епохи. На відміну від країн Стародавнього Сходу, в Греції на момент її культурно-цивілізаційного розквіту (в класичний період) склався не монархічно-деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави. Містами-державами правили колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, яка виховувала у греків особливий світогляд. Ідеалом суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона була об'єктом і змістом культури. «Людина – мірило усіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують», – казав грецький софіст Протагор (близько 480–410 рр. до н.е.). Герой культури Давньої Греції – реальна людина, хоча й наділена часто надприродними можливостями, наданими богами. Навіть грецькі боги мають цілком людську подобу, чесноти і вади. Однак при цьому тільки філософ Сократ (469–399 рр. до н. е.), як можна судити з праць його учня Платона, вперше переосмислив значення напису над входом до одного з найшанованіших давньогрецьких святилищ (у Дельфах), де було викарбувано: «Пізнай самого себе». Початково сенс фрази зводився до запрошення пізнати правдивість віщувань Дельфійського оракула.
Грецька культура базується на міфологічній основі, яка має кілька культурно-історичних шарів. Більшість дослідників вважають, що формування загальновідомого грецького пантеону відбулося лише в архаїчний період. Космогонічні уявлення давніх греків мають багато спільних рис з уявленнями багатьох інших народів. Вважалося, що споконвіку існували Хаос, Земля (Гея) та Ерос – життєва основа. Гея народила зоряне небо – Уран, який став першим володарем світу та чоловіком Геї. Від Урана і Геї народилося друге покоління богів – титани. Титан Кронос скинув владу Урана. У свою чергу діти Кроноса – Аїд, Посейдон, Зевс, Гестія, Гера, Деметра – під проводом Зевса скинули Кроноса і захопили владу над Всесвітом. Верховним богом став Зевс – володар грому, неба та блискавки. Посейдон вважався богом вологи, Аїд – повелителем підземного світу. Дружина Зевса Гера була покровителькою шлюбу, Гестія – богинею домашнього вогнища. Як богиню землеробства шанували Деметру, дочка якої Персефона, викрадена Аїдом, стала дружиною цього бога. Від шлюбу Зевса і Гери народились: Геба – богиня юності, Арес – бог війни, Гефест – бог вулканічного вогню та ковальства. Серед нащадків Зевса особливо виділявся Аполлон – бог світлого начала в природі. Він вважався покровителем мистецтв, богом-цілителем і одночасно смертоносним богом, який розносить епідемії. Сестра Аполлона Артеміда – богиня полювання і покровителька молоді. Багатосторонніми були функції Гермеса, спочатку бога достатку, потім торгівлі, покровителя шахраїв та злодіїв, патрона ораторів та спортсменів. Діоніса шанували як бога виноробства. Великою повагою користувалася Афіна – богиня мудрості та війни. Постійна супутниця Афіни – богиня перемоги Ніка, символ мудрості Афіни – сова. Афродіті, народженій з морської піни, поклонялися як богині кохання та краси.
У XX ст. науковці з'ясували, що давня еллінська цивілізація мала своїх ще більш давніх, але від того не менш великих попередників, а саме критомінойську і мікенську цивілізації. На межі III–II тис. до н.е. на о. Крит виникають перші осередки розвиненої культури. Ця культура мала переважно світський, палацовий характер. Найбільшим був палац, споруджений у м. Кнос. Рештки його знайшов видатний англійський археолог А.Еванс. Це була дво- або навіть триповерхова споруда. Палац мав прекрасну систему водопостачання та каналізації, теракотові ванни у спеціальних приміщеннях, добре продуману вентиляцію та освітлення. У ньому було дуже багато кімнат, коридорів, заплутаних переходів. Тому й не дивно, що пізніше людська уява створила легенду про Лабіринт, жахливе чудовисько Мінотавра та дівчину Аріадну, яка за допомогою клубка ниток вивела царевича Тезея з підземелля палацу. На стінах приміщень збереглися фрески, які відтворювали повсякденне життя критян. Одним з таких зображень є сцена «тавромахії» - кривавої обрядової гри з биками. Це був релігійний ритуал, пов'язаний з одним із головних на Криті культів – культом бога-бика. Критські митці були й майстрами карбування, про що свідчать знахідки дорогоцінних сосудів, келихів. Наприкінці XV ст. до н.е. острів зазнав катастрофи, внаслідок якої крито-мінойська цивілізація перестала існувати. Вчені припускають, шо це було надзвичайно потужне виверження вулкану на о.Тіра (о.Санторин), можливо, підсилене агресією проти країни з боку таємничих «народів моря».
Значного впливу критської культури зазнала більш сувора мікенська цивілізація, розквіт якої припав на ХV–ХІІІ ст. до н.е. Жителі цих місць – греки-ахейці – будували свої міста-фортеці на високих пагорбах, звідки пішла назва «акрополь» – верхнє місто, де й зводились царські палаци. Стіни в Мікенах, Тіринфі збудовані з кам'яних брил вагою 5–6 т. кожна. Таке мурування недарма називають «циклопічним», бо спорудити його було під силу хіба що велетням-циклопам, а не простим смертним. Ахейці були більш войовничими, аніж критяни. Це знайшло відображення у сюжетах мікенських фресок, на яких переважно показано сцени полювань та битв. Сам малюнок чіткіший і сухіший. Його композиція статичніша, аніж в аналогічних витворах критських митців. У руїнах Мікен археологи знайшли чимало виробів із золота: масок; пластинок, які прикрашали одяг, зброю, речі; діадем, браслетів, обручок. Ця культура була знищена в XII ст. до н.е. під час навали північних племен – дорійців. Та крито-мікенська спадщина відіграла велику роль у розвитку грецького мистецтва.
Наступний період еллінської культури прийнято називати гомерівським, тому що основні дані про нього вчені отримали з двох епічних поем, автором яких був видатний поет вже наступного, архаїчного, періоду Гомер. Від цього періоду майже не лишилося пам'яток архітектури чи монументальної скульптури.
Однак сьогодні маємо уяву про гончарне ремесло, близьке до мікенської кераміки. Найраніші глиняні сосуди були прикрашені геометричним візерунком з горизонтальних смуг коричневого лаку. Пізніше у розписах кераміки з'явились фігури тварин, птахів та людей. Про монументальну скульптуру є свідоцтва тільки в описах стародавніх авторів. Це так звані ксоани – статуї з дерева та каменю.
Протягом наступного, архаїчного, періоду Греція поступово випередила у своєму розвитку сусідні культури. Саме тоді було закладено підвалини всіх тих процесів, які отримали певний розвиток вже у класичний період. На руїнах мікенських міст, знищених дорійцями, виникала нова культура. На зміну палацам та фортецям прийшли численні культові споруди, храми. Світське будівництво відійшло на другий план. З VIII ст. до н.е. в архітектурі складаються два ордери (стилістичні канони стояково-балкової конструкції будівлі): дорійський та іонійський. Більш давній дорійський ордер характеризується тяжінням до монументальності, лаконічної досконалості пропорцій. В іонійському ордері цінувалася легкість, вишуканість, примхливість ліній. Серед споруд того часу відомі храм Аполлона у Сіракузах; храм Гери на о.Самос і одне з сімох чудес світу – храм Артеміди в Ефесі. Фундамент цього храму мав розміри 51x105 м2, а дах підтримувало 127 колон заввишки 18 м. У 356 р. до н.е. цей храм було спалено ефесцем Геростратом, який в такий спосіб прагнув уславитися у віках і досяг своєї мети.
З кінця VII ст. до н.е. виникає монументальна грецька скульптура. Найрозповсюдженішими у цей період стають два типи скульптури: оголеного юнака (курос) та одягненої дівчини (кора).
Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то скульптура з перших своїх кроків почала вирішувати проблеми пластики оголеного чоловічого тіла. Фігури куросів (їх ще називають «архаїчними аполлонами») відтворювалися монументально, узагальнено модельовано. Підкреслено атлетичну статуру: широкі плечі, вузькі стегна. Куточки вуст ледь піднято, що дозволило вченим ввести термін «архаїчна посмішка», очі широко відкриті. Куроси присвячувались богам та атлетам. Матеріалом для них слугували камінь, дерево, мармур, бронза. Статуї кор зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими в хітони та пеплоси. Очі кор видовжені, широко розкриті, «архаїчна посмішка» ледь намічена. Зазвичай кор розфарбовували. У чоловічих фігурах підкреслено статичною позою стриманість, мужність, силу. Стриманість, благородство при підкресленій жіночості, ніжності можна бачити в образі кор. Все це відбивало моральні ідеали греків періоду архаїки.
Живопис архаїчного періоду не зберігся. Значно більше матеріалу дійшло до наших часів щодо розпису кераміки. Спочатку він покривав усю поверхню виробу, ніби килим. Це були квіти, лінії, спіралі. Такий різновид розпису називався килимним. Наприкінці VII ст. до н.е. він поступається місцем чорнофігурному. Чорним лаком почали наносити візерунок на ледь підфарбовану червоною охрою глину. В VI ст. до н.е. чорнофігурний стиль змінюється червонофігурним. Фігури природного, червонуватого після обпалення, кольору глини виступали на фоні, вкритому чорним лаком. Ця техніка надавала художнику більше можливостей для розробки анатомічної будови тіла, мускулатури, одягу.
З епохою архаїки пов'язане явище виключної ваги для європейської культури – виникнення давньогрецької філософії. З'являються перші філософські вчення Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Анаксімандра, Піфагора. Ці мудреці намагалися визначити первооснову всього сущого, осягнути устрій світу. Традиційно філософів архаїчного періоду називають досократиками. Творчість досократиків сприяла виникненню перших філософських школ, а також поклала початок розвитку в Європі низки наук, таких, як природознавство, математика, медицина тощо.
У літературі того часу головує поезія (епічна та лірична). Антична поезія не знала звичного для нас римування, вірші поєднувалися у строфи завдяки ритмічності довгих і коротких складів. Найвідомішими епічними поетами архаїки були Гомер та Гесіод. Гомер створив дві величні поеми – «Іліаду» та «Одіссею». У першій розповідається про облогу грецькими військами Трої (Іліону), а у другій – про мандри одного з героїв Троянської війни, Одіссея. Герої Гомера – мужні, горді і розумні люди. Кожен персонаж, кожна деталь у поемах є яскравими, зримими. «Іліаду» та «Одіссею» написано особливим віршованим розміром – гекзаметром (шестистопним дактилем).
Епіком був і Гесіод, який створив поеми «Теогонія» про походження богів і «Труди та дні», присвячену сільськогосподарській праці. Поеми Гесіода, який сам не цурався селянської праці, а деякими дослідниками вважається простим беотійським селянином, відзначаються дидактичністю (повчальністю) змісту. У «Теогонії» вперше в художній формі передано властиві багатьом народам первісного світу уявлення про циклічність часу й відповідної зміни культур. У Гесіода, як і в культурі народів Стародавнього Сходу (індусів, месопотамців, фінікійців), яскраво відбився регресивний спосіб світосприйняття, за яким золотий вік змінюється срібним, срібний – мідним, мідний – епохою героїв, а ця – залізним віком. Таке членування часу під назвою «гесіодових поколінь», з пізнішим вилученням «епохи героїв», стало класичним для античної культури, носії якої вважали себе жителями далекого від первісної досконалості залізного віку. За цією моделлю покращення рівня матеріальної культури негативно відбивається на стані духовної. При цьому поняття про історичний розвиток чи занепад всередині залізної епохи не існувало. Коли якийсь античний автор, включаючи істориків, писав про віддалені часи, він сприймав давніх людей залізного віку так, як сьогодні ми сприймаємо своїх сучасників.
Назва лірична поезія походить від струнного музичного інструмента – ліри, під акомпонемент якої виконувалися поетичні твори.
Поети одночасно були музикантами. Пізніше найпростіші ліричні вірші (елегія та ямб) виконувалися без музичного супроводу, але твори зі складною ритмікою (мелика) обов'язково співалися під аккомпанемент ліри або кіфари.
Серед ліриків, у творчості яких помітний інтерес до внутрішнього, емоційно-духовного світу людини, слід відзначити Тіртея, Архілоха, Алкея, Сапфо та Анакреонта. Поезія Тіртея надихала спартанців на боротьбу за оволодіння Месенією. У своїх елегіях Тіртей вихваляв військову звитягу, викладав норми поведінки воїнів. Архілох був визнаним винахідником ямбічного вірша. Хоча від його творів збереглися лише невеликі уривки, відомо, що цей поет був автором гімнів, елегій, байок, сатир. Вірші Архілоха сповнені гіркої іронії, нарікань на невблаганну долю, яка кидала поета в різні куточки землі. Алкей писав і політичну, і громадянську, і інтимну лірику. В його віршах бринять радощі життя та сум кохання, роздуми про неминущість смерті і заклик до друзів радіти життю. У центрі творчості поетеси Сапфо стояла жінка, яка страждає від кохання та ревнощів, або ніжно любляча своїх дітей мати. Поезією краси, кохання та веселощів називав свою творчість Анакреонт.
Архаїчний період став часом, коли прокинулись духовні сили грецького народу. Слідом за ним прийшов класичний період, що характеризується розквітом демократії, мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. Це був насправді зоряний час Еллади, найвищий зліт її культуротворчого генія.
Цьому підйому багато в чому сприяла блискуча перемога греків у війні з Персією. Вона продемонструвала життєздатність грецької демократії, її перевагу порівняно зі східною перською деспотією. Греко-перські війни суттєво вплинули на соціально-економічний розвиток Греції, сприяли поширенню рабства. Особливо відбилися наслідки воєн на становищі Афін. Це місто стає центром політичного та культурного життя Еллади. Розквіт Афін пов'язаний з ім'ям визначного політичного та громадського діяча – Перікла. Талановита, освічена людина, блискучий оратор, він міг силою красномовства переконати слухачів у своїй правоті. Перікл намагався не лише зміцнити демократію і посилити воєнно-політичну міць Афін, але й перетворити своє місто на центр просвіти Греції. У його домі збиралися відомі діячі культури того часу, Перікл приятелював з істориком Геродотом, драматургом Софоклом, скульптором Фідієм.
V ст. до н.е. позначилося будівництвом чудових архітектурних споруд у різних містах Греції. Було споруджено багато храмів з багатим скульптурним оздобленням. Храми були не лише культовими спорудами, присвяченими божеству. Вони відбивали в собі ідеї патріотизму, втілювали силу та міць грецького поліса. Такими були храми на о. Егіна, в Олімпії, Дельфах, Афінах. Найграндіознішим архітектурним ансамблем стала забудова Афінського акрополя, розпочата за наказом Перікла. Роботи проводилися під загальним наглядом Фідія. На Афінському акрополі були збудовані Пропілеї (вхідні ворота), Парфенон (храм на честь Афіни-діви), Ерехтейон (храм, присвячений Афіні, Посейдону та цареві Ерехтею). Ці споруди, за словами давньоримського мислителя, історика і біографа Плутарха, «пронизані подихом вічної юності, мають душу, що не старіє».
Скульптура та живопис Давньої Греції V ст. до н.е. активно розвивали традиції попереднього часу. Провідними тут залишались зображення богів,але з'явилися зображення героїв-покровителів полісу та «ідеальних» громадян. Найвідомішими скульпторами цього століття були Мірон, Поліклет та Фідій. Мірону належать такі твори, як «Дискобол» (атлет у момент кидання диску), «Афіна та Марсій». У творчості Поліклета провідною темою став показ атлетів, які сприймалися як уособлення найкращих рис громадянина. Всесвітньо відомі його «Дорифор» – могутній воїн зі списом, втілення спокійної гідності, та «Діадумен» – стрункий юнак, який вінчає себе пов'язкою переможця у змаганнях. Велич, відчуженість, неземна краса – показові риси творів Фідія. Він створив велетенські статуї Афіни Парфенос (Діви) висотою 12 м та Афіни Промахос (Войовниці) – 8 м для Афінського акрополя, а також одне з сімох чудес світу – 14-метрову статую Зевса Олімпійського. У IV ст. до н.е. уславилися Скопас, який прикрашав ще одне чудо світу – Мавзолей у Галікарнасі, Пракситель («Афродіта Кнідська», «Гермес та Діоніс», Лісіпп («Геракл з левом», «Апоксіомен»), Леохар («Аполлон Бельведерський»). На жаль, більшість цих шедеврів дійшла до нас у римських копіях.
Видатними художниками Давньої Греції були Полігнот і Аполлодор Афінський (V ст. до н.е.), а також Апеллес (IV ст. до н.е.).
Полігнот створив багатофігурні композиції, намагався передати глибину простору, об'ємність фігур. Аполлодор відкрив ефект світлотіні, започаткував живопис у сучасному розумінні цього слова.
У класичний період розквітає наука, яка розвивається в межах філософії. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, та особливо уславилися Платон та Арістотель, суперництво і взаємодія між вченнями яких на тисячоліття визначили основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в ареалі Середземномор'я, а й значно далі.
Виникає історіографія. У V ст. до н.е. створюють свої праці Геродот та Фукідід, в IV ст. до н.е. – Ксенофонт. Геродота називають «батьком історії». Розвиваються також медицина і точні науки. Успіхи в медицині пов'язують з діяльністю «батька медицини» Гіппократа.
Якщо за часів архаїки в літературі передує лірика, то у VІ-V ст. до н.е. виникає й розквітає драматургія. Провідними жанрами стали трагедія (з грецької буквально «пісня цапів»), сюжетами для якої слугували міфи про богів та героїв, і комедія («пісня веселих селян»). Театральні вистави йшли під час великих державних свят протягом трьох днів з ранку до вечора і мали характер змагань. До них допускалися три трагічних поета і три комічних, причому кожен трагік мусив подати три трагедії і так звану сатирову драму. Кожного ранку до театру збиралися глядачі, щоб своєю реакцією надихати виконавців і співчувати їм. Переможців визначали спеціальні судді. Театри будувалися на схилах пагорбів. При цьому враховувалася акустика, щоб і на верхніх лавах глядачі могли добре чути акторів. Жіночі ролі виконувались чоловіками.
Герої вистав грали у пишному одязі, у взутті на високих підборах (котурнах), обличчя було закрите маскою, вираз якої відповідав характеру персонажа.
Розвиток давньогрецької трагедії пов'язаний з творчістю Есхіла, Софокла, Евріпіда. Кожен з цих авторів вносив у трагедію нові формальні та змістовні компоненти. Есхіла називають «батьком трагедії». Він написав близько 80 трагедій (збереглося 7), серед яких «Перси», «Прометей прикутий», трилогія «Орестея». Провідний мотив його творчості – уславлення громадянської мужності, патріотизму. Один з кращих героїв Есхіла – титан Прометей – уособлення творчих сил афінян. Це образ непохитного борця за високі ідеали, за щастя людей. Софокл створив понад 120 трагедій, з яких повністю збереглося лише 7 шедеврів («Едіп-цар», «Антігона» та ін.). Його герої – носії високих душевних якостей, величі та благородства. Перу Евріпіда належать 92 трагедії, з яких збереглося 17 («Медея», «Іпполіт», «Іфігенія в Авліді», «Іфігенія в Тавриді» та ін.). У творах драматурга відбилась криза традиційної полісної ідеології та пошуки нових основ світогляду. Його театр є своєрідною енциклопедією інтелектуального руху Греції другої половини V ст. до н.е. Евріпіда цікавить особистість з її нахилами та прагненнями. Створені ним образи, особливо жіночі, відзначає глибина психологічних характеристик. Евріпід змушував глядачів думати про своє місце в суспільстві, про ставлення до життя.
Яскраву теорію трагедії подав у своїй «Поетиці» Арістотель, ввівши в обіг поняття катарсису – афективного очищення від накопиченого напруження.
«Батьком комедії» вважається Арістофан. Він написав понад 40 комедій (дійшло 11). Відомі його п'єси «Лісістрата», «Вершники», «Мир», «Хмари», «Жаби». Провідна тема творчості Арістофана – мир. У комедії «Мир» селянин Трігей дістає мир для всієї Греції. На його заклик землероби Еллади збираються з мотиками та лопатами на Олімп і звільняють з ув'язнення богиню миру, яку сховав Поленос (Війна). Героїня ж комедії «Лісістрата» очолила змову жінок проти чоловіків. Усі жінки Греції відмовили своїм чоловікам у виконанні подружніх обов'язків, аж доки на території всієї Еллади не припиняться війни.
Варто нагадати студентам про те, що важливим елементом культурного життя давніх греків архаїчного та класичного періодів були Олімпійські ігри, які проводилися раз на чотири роки на півдні Греції, в Олімпії. На період ігор (вони тривали протягом п'яти діб) встановлювалося священне примирення. До участі у змаганнях допускалися лише вільні греки, які не були під судом і не викривалися в безчесних діях. Жінки не повинні були з'являтися в Олімпії під загрозою смерті. Змагання складалися з перегонів колісниць, п'ятиборства (біг, кидання диска, кидання списа, стрибки, боротьба), змагань хлопчиків, бою навкулачки, панкратія (комбінація боксу і боротьби) і бігу в повному військовому обладунку. Найдавніший вид змагання – перегони на колісницях –завжди залишався найбільш популярним у глядачів, оскільки був найнебезпечнішим випробуванням. Переможці ігор (олімпіоніки) нагороджувались вінками з листя оливи. Повернення олімпіоніка додому супроводжувалось тріумфом. На його честь ставилися статуї на міському майдані та в Олімпії. Олімпіонік протягом життя користувався особливою повагою – мав почесне місце в театрі, до нього зверталися за порадами тощо.
У другій половині IV ст. до н.е. на арену історії вийшла нова політична сила – Македонія, якій не могли протистояти грецькі м і с т а – д е р ж а в и. Завоюваннями Філіппа Македонського, а потім його сина Александра закінчилася політична незалежність Еллади. Величезна держава Александра Македонського розкинулася від Північної Італії до Індії, від Нілу до Середньої Азії. Та після смерті володаря вона швидко розпалася. На її руїнах спадкоємці Александра (так звані діадохи) створили нові монархії, які вели між собою нескінченні війни. Греко-македонська держава, держава Селевкідів на чолі з Сирією, Єгипет Птоломеїв були серед них найсильніщими.
В історії культури ця епоха отримала назву періоду еллінізму, для якого характерним було часто досить примхливе поєднання еллінської та низки східних культур, в ареал яких еллінська культура потрапила внаслідок завоювань. Ці культури взаємовпливами одна на одну. Результатом стало створення особливого культурного конгломерату, де провідну роль відігравала грецька культура, яка в кожному окремому регіоні набувала якихось місцевих рис.
Короткочасна, але надзвичайно енергійна діяльність Александра Македонського докорінно змінила колишні культурні пріоритети. Вперше до Європи потрапляє з Азії і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного (богонатхненного) вождя, яка згодом турбуватиме десятки поколінь честолюбних можновладців. При цьому Александр і його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і варварами (негреками). З одного боку, це спонукало до посилення в суспільному житті авторитарно-монархічних засад, з іншого ж боку, в умовах принципової рівності племен і соціальних груп перед вищою владою на зміну полісним груповим ідеалам поступово приходять ідеали індивідуалізму, починають набувати поширення космополітизм і зародки гуманістичного світогляду, раніше властиві лише поодиноким філософам. Так, в період еллінізму вільновідпущені раби стають ледь не окремим суспільним прошарком, що пояснюється зміною уявлень про цінність кожного людського життя. Зіткнення і взаємовплив між авторитарними і гуманістичними тенденціями не менше від племінної строкатості визначали розмаїття форм елліністичної культури.
Архітектура елліністичних міст розвивала класичні традиції, але поруч із культовим активно розвивалося світське будівництво. Разом з храмами будуються розкішні палаци, театри, гімназії. Внутрішнє і зовнішнє оздоблення споруд стало багатшим і різноманітнішим. Найграндіознішими і найгарнішими вважались Серапеум в Александрії, збудований Парменіском у III ст. до н.е., храми Аполлона у Дідимі (III–II ст. до н.е.), Зевса в Афінах (розпочатий 170 р. до н.е.), Артеміди у Магнесії (закінчений 129 р. до н.е.). Цікавою спорудою був славетний Фароський маяк, збудований біля Александрії (близько 300 р. до н.е.) – одне з семи чудес світу. Стодвадцятиметровий маяк з баштою, оздобленою мармуром, вісім граней якої були розташовані за напрямами головних вітрів, зі статуями-флюгерами, з куполом, який вінчала бронзова статуя володаря морів Посейдона, мав систему дзеркал, що посилювала блиск вогню, розпаленого в куполі, так що його бачили на відстані шістдесяти кілометрів. Величним архітектурним монументом був також Пергамський вівтар, збудований на початку II ст. до н.е. На грандіозному мармуровому фризі завдовжки в 120 м було зображено сцени гігантомахії – боротьби олімпійських богів з гігантами. Згідно з давнім міфом, гіганти – сини Геї (Землі) та Урана (Неба) – повстали проти олімпійців, але були переможені ними після жорстокої битви і поховані під вулканами, в глибинах землі-матері, звідки вони нагадують про себе вулканічними виверженнями та землетрусами. Можна без перебільшень стверджувати, що у всій давньогрецькій скульптурі ще не було такої виразної та експресивної картини бою. У застиглій формі драматично передано відчуття битви не на життя, а на смерть, де беруть участь усі космічні сили, усі демони землі та неба.
Триває розвиток монументальної скульптури, призначеної для громадських будов, храмів, площ. їй притаманні грандіозність, велич. Поряд зі згадуваним фризом Пергамського вівтаря треба згадати й про статую бога Геліоса, створену у III ст. до н.е. Харесом з Лінда, – славнозвісний Колос родоський. Ця статуя мала висоту понад 30 м. Спочатку Харес спорудив залізний каркас і обліпив його глиною. Потім фігуру було вкрито бронзовими листами. Всього на статую пішло 12 т бронзи. Щоб зробити її стійкою, статую наповнили камінням, залишивши вільним лише вузький простір, де була розташована дерев'яна драбина, призначена для ремонтних робіт. Колос родоський простояв лише 66 років. У 224 р. до н.е. він був зруйнований сильним землетрусом.
Елліністичні скульптори продовжують традиції Скопаса, Лісіппа і Праксителя, але їх твори позначені більшим ступенем індивідуалізації образів, більшим емоційним накалом. Шедеврами елліністичної скульптури вважаються Афродіта (Венера) Мілоська, створена Александром (чи Агесандром), Ніка Самофракійська і Афродіта Анадіомена невідомих майстрів. Справжнім драматизмом сповнені скульптурні групи «Фарнезький бик», «Галл, що вбиває Дружину», «Лаокоон» (Агесандра, Полідора та Афінодора). Сюжет «Лаокоона» взятий зі сказань про троянську війну. Троянський жрець Лаокоон був покараний богами за те, що переконував своїх співгромадян не довіряти грекам і не заносити до міста залишеного ними дерев'яного коня. За це боги наслали на нього велетенських змій, які задушили синів Лаокоона і його самого. Скульптура зображує відчайдушні і даремні зусилля героїв вивільнитися з лабетів чудовиськ, які здавили тіла трьох жертв. Марність боротьби, невідворотність загибелі очевидні.
Поруч з патетичною скульптурою, що ніби посіла місце класичної трагедії, в період еллінізму виникає натуралістичний напрям у скульптурі, цілком чужий класичному періоду. Найяскравішими зразками скульптури цього типу є «П'яна стара» Мірона з Фів (зображена старезна п'яничка з висхлою груддю, що тримає в руці келих) і «Рибак» невідомого автора (зображує знедолену, виснажену людину зі сповненим відчаю та безвиході обличчям). Скульптори більше не нехтували такими категоріями, як старість, фізичні каліцтва, бідність, яких уникало класичне мистецтво, орієнтоване на пошуки ідеальних форм.
Високого розвитку набуває гліптика (різьба на камені). Зображення могло бути рельєфним (камея) або врізаним вглиб (інталія). Особливо цікавими є роботи, пов'язані з обробкою сардонікса. Цей напівкоштовний камінь має три шари – темний, блакитно-білий і золотаво-коричневий. Завдяки майстерності різьбарів вдавалося створювати справжні шедеври. Одним з таких є камея Ґонзага (зберігається в Ермітажі), на якій вирізьблені портрети царя Птолемея Філадельфа та його дружини Арсіної.
Живопис цього періоду майже не зберігся. Про рівень майстерності елліністичних художників свідчать високомистецькі портрети на дереві з єгипетського міста Фаюм, а також поодинокі вцілілі фрески (розписи на стінах) з Делосу та Деметріади. Відомо, що мистецька палітра збагатилася в цей час новими кольорами – синім, фіолетовим, пурпурним. Про високий рівень живопису еллінізму, в якому новим є відчутний інтерес художників до внутрішнього світу людини, свідчать переважно пізніші копії римського періоду. Запозичується зі Сходу мистецтво мозаїки. Після перших спроб використовувати для мозаїки необроблене каміння, досить швидко в цьому виді мистецтва встановлюється використання спеціально обточених кольорових камінців, здатних при штучному освітленні вигравати різними відтінками.
У філософії еллінізму обов'язковою стала організаційна дисципліна. Філософи все більше стають професійними вченими, віддаленими від повсякденних життєвих клопотів. Діяли добре організовані школи зі своїми традиціями, приміщеннями, керівниками (схолархами) і, звичайно, відступниками (єретиками). Поряд із створеною Платоном Академією (платоніки) і заснованим Арістотелем Лікеєм (перипатетики) розвиваються класична школа кініків (Кратет), а також нові школи скептиків (Тімон Скептик), стоїків (Зенон, Хрісіпп, Сфер), епікурейців (Епікур). Саме філософські школи разом із заснованими у період еллінізму великими бібліотеками (у Пергамі, Антіохії, Александрії) були першими навчальними закладами, початкову освіту можна було здобути у приватного вчителя-граматика.
Найбільшою бібліотекою була Александрійська. Сюди цілеспрямовано звозили книги з усіх країн античного світу. У І ст. до н.е. її зібрання нараховувало 700 тис. сувоїв. Тут працювали видатні діячі давньогрецької науки і культури – Евклід, Ератосфен, Каллімах, Феокріт та багато ін.
Зіставлення накопичених східними та грецькою цивілізаціями знань створило необхідність їх класифікації і дало поштовх подальшому прогресу науки. Основним науковим центром еллінізму стала Александрія Єгипетська. Александрійська бібліотека була доповненням до Музею (буквально «святилище муз»), організованого на кошти перших правителів династії Птолемеїв. Учені повністю забезпечувалися усім необхідним, включаючи інструменти. У Музеї збиралися різноманітні колекції, при ньому діяли зоологічний і ботанічний сади. Особливого розвитку за доби еллінізму набувають астрономія, ботаніка, географія, математика та медицина. Синтезом математичних знань стародавнього світу (переважно геометричних) стала праця Евкліда «Начала» у 15 книгах. Евклід використовував систематичний підхід, переходячи від простого до складного шляхом довгої черги доказів, що базуються на основоположних принципах. До нашого часу викладання геометрії у середніх школах наслідує Евкліда. Архімед Сіракузький сформулював основний закон гідростатики, обрахував величину числа пі, зробив кілька важливих технічних винаходів (осадні машини, механічні іграшки, гвинт Архімеда, важіль Архімеда). Александрійський бібліотекар, засновник наукової географії Ератосфен з Кірени на підставі астрономічних спостережень припустив, що Земля має форму кулі і досить точно подав розміри її меридіану – 252 000 стадій (39 690 км). Ератосфен першим склав карту земної поверхні з довготами і широтами, прийнявши за центр координат °о. Родос. Цей вчений створив також наукову хронологію, встановивши дати від часу взяття Трої до смерті Александра Македонського. Арістарх із Самосу на початку III ст. до н.е. визначив розміри Сонця і Місяця та відстань до них. Він стверджував, що всі моря утворюють єдиний океан. Найбільше він уславився своєю гіпотезою про обертання Землі та планет навколо Сонця за орбітами. Цю гіпотезу, яка передувала відкриттю М. Коперника, підтримав також Селевк з Вавилону. Теофраст, учень і спадкоємець Арістотеля, створив «Історію рослин», де систематизував накопичені до початку III ст. до н.е. знання у галузі ботаніки. Йому ж належить твір «Характери», який вважається одним з перших психологічних трактатів. У той же період працював Герофіл з Халкедону, який був одним з перших анатомів. Він увів поняття про нервову систему і дав перші пояснення загальних принципів її функціонування, ролі спинного і головного мозку, ока, зорового нерва тощо, розробив систему діагностики хвороб за коливаннями пульсу. Ерасістрат з Кеосу був справжнім засновником фізіології. Він спеціалізувався на вивченні кровообігу, інтуїтивно встановив роль капілярних судин.
Сюжетами для історичних творів слугували, як правило, події нещодавнього минулого. Це численні життєписи та історії завоювань Александра Македонського, написані Калісфеном (кінець IV ст. до н.е.), Птоломеєм І (після 301 р. до н.е.), Клітархом Александрійським (середина III ст. до н.е.); історії окремих елліністичних держав, «Історія діадохів» та «Історія епігонів» Ієроніма з Кардії; «Історія Греції» та «Історія Македонії» Дуріса Самоського; «Історія Сицилії» та «Історія Пірра» Тімея Тавроменія; історія Єгипту, створена Манефоном, історія Вавилону Бероса, історія Парфії Аполлодора з Артеміди. Найзначнішим істориком еллінізму був Полібій (близько 210–125 рр. до н.е.), творчість якого відзначається пристрастю до скрупульозної точності, раціоналізмом і потягом до об'єктивності викладу.
Художня література еллінізму була досить багатою і різноманітною. Тривала розробка традиційних жанрів – епосу, лірики, драматургії. Трагедія й ораторське мистецтво свою актуальність за нових умов втратили, тому спроби наслідувати класичним зразкам були переважно невдалими. Натомість на передній план виходять нові жанри – ідилії, біографії, віршовані перекази наукових трактатів, міми (мім – комедійний жанр, що передбачав показ побутових імпровізованих сценок у вигляді монолога чи діалога у супроводі пісень, танців, акробатичних витівок тощо).
При дворах царів розквітала витончена і вишукана поезія, зразки якої дали Каллімах з Кірени, Арат із Сол. Значного поширення набув жанр епіграми, через який давалася характеристика окремих осіб, оцінка творів поетів і митців. Видатним поетом-ліриком був Феокріт із Сіракуз (III ст. до н.е.). Він був автором буколічних (пастуших) ідилій. Поет створив реалістичні описи природи, живі образи пастухів тощо. В елліністичному суспільстві склався цілком новий тип людини, доти у Греції невідомий – літератор, що жив на пожертви володарів. Відтак навіть кращі письменники і поети, такі, як Каллімах і Феокріт, не могли уникнути улесливих реверансів убік своїх сановних благодійників. Однак приклад блискучої поеми Феокріта «Сіракузянки», у якій напрочуд вдало виписано розкішність палацових свят і змальовано апофеоз монархів, доводить, що не завжди придворна поезія робить творчість безплідною. Одним з останніх видатних комедіографів Давньої Греції був Менандр (342–291 рр. до н.е.), який створив комедії «Саміянка», «Третейський суд», «Обстрижена», «Осоружний» та ін. У своїх творах він виводив типові для свого часу персонажі, стверджував ідею поваги до кожної людини незалежно від її становища в суспільстві.
4. Давньоримська культура
Перед розглядом четвертого питання необхідно зауважити, що протягом II–І ст. до н.е. римські легіонери, вожді яких підхопили ідею створення світової імперії, поступово завоювали все Східне Середземномор'я, і з цього часу розпочався новий період в історії культури еллінізму, пов'язаний вже з домінуванням Риму.
Давньоримська культура також не виникла раптово на пустому місці. Серед її найпомітніших попередників необхідно виділити культуру етрусків. Походження та мова етруського народу досі повністю не вивчені. Більшість вчених вважають, що етруски були малоазійського походження, але точний час їх переселення, як і його обставини лишаються невідомими. Міста етрусків були добре укріпленими, сполучалися шляхами та мостами. Це були невеликі військово-жрецькі, рабовласницькі міста-держави з царями-жерцями на чолі. Етруски були розумним, талановитим народом, хоча й суворо відданим давнім релігійним традиціям. Як припускають сучасні фахівці-етрускологи, провідним у них був культ, пов'язаний з потойбічним світом. У цьому вони нагадують давніх єгиптян. Більшість пам'яток, які залишилися після етрусків, становлять гробниці.
Головними богами етрусків були Гінія, Уні та Менрва. У Греції їм відповідали Зевс, Гера, Афіна, у Римі - Юпітер, Юнона, Мінера. Це уявлення про трійцю богів етруски перенесли й на архітектуру. Тому багато їх храмів мають інтер'єр, розділений на три частини. Архітектура етрусків близька до грецької, але етруски використовували дерево й сиру глину. Жоден з етруських храмів (окрім фундаментів) не зберігся до нашого часу.
Волю богів у храмах провіщали численні жерці-ворожбити. Усе життя етрусків проходило у постійних ворожбах за блискавками, за польотом птахів, за нутрощами священних тварин, метою яких було з'ясування волі богів про їх долю на найближчий час і за можливістю, відвернення різноманітних нещасть. Ворожба над печінкою – гаруспіція – вважалась особливо дієвою, тому що на нутрощах жертовних тварин, за переконаннями етрусків, відбивався стан космосу.
Про життя етрусків можна довідатися з розписів гробниць. Їх стіни прикрашають картини зі сценами заупокійного культу, зображеннями полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетами з міфології. З них ми дізнаємося про деталі етруського побуту: одяг, меблі, начиння, музичні інструменти (розписи гробниці «Бенкетуючих»; поч. V ст. до н.е., м.Тарквінія).
В етрусків рано розвинулася скульптура. Найдавнішими її зразками є теракотові похоронні урни – канопи для попелу померлих. Вони мають віка (кришки) із зображеннями фігури або погруддя небіжчика. Такого ж типу напівфігури прикрашають віка саркофагів. Майстри показують померлих, ніби живих. їх очі широко відкриті, на обличчях радісна посмішка. Вони наче забули, що їх ложе - це смертний одр. Такими ж радісними були боги етрусків. До нашого часу дійшло кілька скульптур богів, знайдених у святилищі м.Веї. Схоже, що це етруські «Аполлон» та «Гермес».
Можна здогадуватися, що ці боги є тільки досконалими людьми, які ще не піднялися з землі у надхмарні висоти. Етруски створили й емблему Риму – статую вовчиці, яка, за легендою, вигодувала засновників міста Ромула й Рема. Фігуру вовчиці відлито з бронзи. Лютий хижак з роззявленою пащею і разом з тим милосердна мати. Вовчиця застигла в настороженій позі, ніби прислухаючись до чогось.
З V ст. до н.е. починається занепад етруських міст. У IV ст. до н.е. Етрусія потрапляє під владу Риму, і з тієї пори вже культура Римської республіки відіграє провідну роль. УIV–III ст. до н.е. Рим зумів підкорити собі весь Апеннінський півострів, у III–II ст. до н.е. римляни перемогли Карфаген, пізніше завоювали Грецію і Східне Середземномор'я. Завойовники і солдати, римляни створили міцну військово-адміністративну державу. Але протягом всього першого етапу існування цієї держави в ній постійно відбувалися численні війни, повстання, заколоти, інші соціальні заворушення. Ці обставини не сприяли розквіту мистецтв у Римській республіці.
Достовірні відомості про давньоримську культуру маємо, лише починаючи з III ст. до н.е. Римляни, як і більшість давніх народів, були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер – бог грому та блискавки, Юнона – богиня шлюбу, Мінерва – богиня мудрості, Плутон – бог підземного царства, Нептун – бог морів, Веста – богиня священного вогню, Янус – бог початку та кінця та ін. Але римська релігія, а відтак і художня фантазія були більш прозаїчними і раціональними, ніж у греків. Римляни були тверезими практиками.
Уже в архітектурі Стародавнього Риму відбився утилітаризм мислення його громадян. Римляни будують дороги, міцні стіни, мости, водопроводи-акведуки. Найдавнішою вимощеною каменем дорогою є так званий Аппіїв шлях (будівництво його у 312 р. до н.е. розпочав Аппій Клавдій). Розбудовуються міста. Римляни почали використовувати у будівництві новий матеріал – бетон. Це відкривало нові конструктивні можливості при зведенні велетенських споруд. Ще за часів республіки забудовується римський Форум – центральний міський майдан. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій – державний архів, Курія – місце для засідань сенату та інші громадські будови, тут вста кові трофеї полководців.
Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва – скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет тяжів до підкресленого натуралізму. Серед його витоків давньоримський звичай знімати воскову маску з обличчя небіжчика і зберігати її в домі нащадків. В обличчях римських портретів республіканського періоду можна помітити намагання митців зафіксувати в творі «голу правду» (що наближує давньоримське мистецтво скульптурного портрету до стилістики веризму – напрямку в італійському мистецтві др. пол. XIX ст.). Найчастіше зображувані на цих портретах - люди без мрії, обмежені і суто земні, однак техніку виконання цих творів можна назвати бездоганною, до того ж відчутним є бажання скульпторів виразити в такий спосіб психологію прагматичних завойовників.
У II–І ст. до н.е. виникає римська наукова і художня література. На її розвиток значний вплив мало знайомство римлян з досягненнями еллінської цивілізації, що розпочалося ще до завоювань. Після завоювання Римом Греції почалося тісне знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі (латинська мова довгий час вважалася неспроможною передавати тонкі нюанси почуттів та досконало розвинений грецькою комплекс абстрактних понять і категорій). Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки, заміські вілли. Деякі римляни, такі, як Катон, навіть вбачали в експансії грецької культури небезпеку для розвитку культури власне римської. Але вони вже не могли зупинити всеохопний процес «еллінізації» Риму.
Видатними вченими республіканського Риму І ст. до н.е. були енциклопедист Марк Теренцій Варрон (залишив не менше 500 книг з різних галузей знань, зокрема 9-томну енциклопедію) і Тіт Лукрецій Кар. Останній написав славнозвісну поему «Про природу речей», де з рідкісним поєднанням поетичного хисту і філософського узагальнення виклав атомістичну теорію грецьких філософів Демокріта та Емпедокла на етичних засадах філософії Епікура. Лукрецій намагається утвердити в правах матеріалізм, подаючи нерідко наївні пояснення різних чудесних, з точки зору його сучасників, явищ і процесів. Попри трагічний драматизм світовідчуття і скептицизм, якими сповнена поема, у Лукреція чи не вперше в античній літературі висловлено ідею подальшого поступу, а не занепаду, який пов'язується автором з розвитком раціоналізму і матеріалістичного світогляду.
Вагомий внесок у розвиток римської культури цього періоду зробив оратор, філософ-платонік і талановитий письменник Марк Туллій Цицерон, який був видатним політичним і громадським діячем кінця республіканського й початку імперського відрізків історії Давнього Риму. Він створив чимало трактатів, присвячених різним галузям знань: «Про природу богів», «Про обов'язок», «Про закон», «Парадокси», «Академіки» та ін.
Серед поетів та письменників у II–І ст. до н.е. треба назвати Катулла – співця кохання, комедіографів Плавта і Теренція, трагіків Лівія Андроніка, Еннія, Акція. Особливою популярністю користувалися твори Плавта (254–184 рр. до н.е.). Він брав за основу грецькі комедії і пристосовував їх до римських умов, наповнюючи місцевим колоритом, подробицями побуту, судочинства Риму. Головним героєм комедій Плавта був спритний, дотепний раб, який допомагав синові господаря ошукати його скупого батька.
До середини І ст. до н.е. Рим вже переріс межі старого полісу, який став штучно стримувати його розвиток. Назріла необхідність переходу до централізованої держави. Завдяки реформам Юлія Цезаря та Октавіана Августа Рим перетворюється з республіки на імперію. Величі та блиску імператорського Риму повинна була відповідати така ж велична та блискуча культура. І вона була створена наказами римських імператорів будуються грандіозні архітектурні споруди. За часів Октавіана на Марсовому полі у Римі було поставлено Вівтар миру (19–9 рр. до н.е.), прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру. При імператорах Веспасіані та Тіті у 75–82 рр. н.е. був збудований величезний амфітеатр для гладіаторських боїв – Колізей (від лат. – велетенський, колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Висота триярусної стіни – 50 м. Одночасно на арені Колізею могли змагатися 3000 пар гладіаторів. На честь перемог імператорів споруджувалися особливі тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена у 81 р. на честь перемоги цього імператора над Іудеєю. Цікавою спорудою давньоримської архітектури є «храм усіх богів» – Пантеон, збудований у 118–125 рр. за наказом імператора Адріана. З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд – місцеві колізеї, амфітеатри і театри, здійснюється будівництво кількаповерхових палаців.
Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, що повинні були відволікати громадян від суспільного життя та негараздів. «Хліба та видовищ!» – це гасло стає головним стрижнем римського буття. Так, Цезар у 46 р. до н.е. наказав вирити на Марсовому полі штучне озеро, на якому організував битву сирійського і єгипетського флотів, у якій брали участь 2000 веслярів та 1000 матросів. А імператор Клавдій влаштував на Фуцінському озері битву сицилійського та родоського флотів за участю вже 19 000 чоловік. У цирках влаштовувалися криваві гладіаторські бої, цькування хижаками ворожих полонеників та перших християн.
Підлоги в громадських спорудах та багатих будинках прикрашались мозаїкою, стіни розписувалися фресками. До наших часів збереглися чудові фрески, знайдені археологами у містах Помпеї, Геркуланумі та Стабії, що законсервувалися у 79 р. під час виверження вулкана Везувій. Завдяки тому, що їх було залито лавою та засипано попелом, в цих містах все збереглося таким, яким було до лиха. Археологи на основі розкопок у цих містах можуть реконструювати зовнішній і внутрішній вигляди римської архітектури, відтворити особливості побуту та повсякденного життя римських громадян.
Подальший розвиток отримує скульптура. Створюється багато зображень імператорів та членів їхніх сімей. Римські імператори схожі на олімпійських богів. Відомими є численні статуї Октавіана Августа. Це величні до помпезності й дещо алегоризовані композиції, що зображують імператора то у позі оратора, то у вигляді Юпітера. Імператор Коммод наказав зобразити себе у вигляді Геркулеса (Геракла), у левовій шкірі і з яблуками Гесперід у руці.
Скульптори намагалися відтворити і багатьох сучасників – володарів, особливо – наближених до імператорів осіб. Так, в епоху Адріана (II ст.) створюється багато скульптурних зображень Антіноя – юнака з малоазійської Віфінії, який вразив імператора своєю красою і став його улюбленцем. Разом з тим продовжувався розвиток реалістичного скульптурного портрета.
За часів імперії створюється класична римська література. У період правління Октавіана Августа римський багатій Меценат створює гурток, до якого належали поети Вергілій, Горацій, історик Тіт Лівій. Давньоримські поети «золотого віку Августа» як і їх попередники орієнтувалися на класичні та елліністичні грецькі зразки, але у підсумку їх творчість становить собою глибоко оригінальне явище. Найвизначнішим твором Вергілія є епічна поема «Енеїда», яка мала стати продовженням гомерівських «Іліади» та «Одісеї». У ній розповідається про мандри троянця Енея, який став предком засновників Риму. Еней у Вергілія - благочестивий і мужній герой, справжній римлянин. Своєю поемою автор намагається укріпити підупалий вже на той час, похований у розкошах і чварах «римський дух». Патріотизм і громадянський пафос «Енеїди» звучать щиро і ефектно. Горацій почав свій шлях із «Сатир» та «Еподів», де змалював широку картину суспільних пороків, однак не вдаючись до узагальнень і не торкаючись високопоставлених осіб, а обмежуючись виступами проти окремих неприємних йому людей. Вершина творчості поета – чотири книги «Од». Подібно до того, як «Енеїда» у
