Стиль спілкування в структурі індивідуальності

У вітчизняній психології, разом з орієнтаціями і стратегіями, багато дослідників говорять також і про ті способи, які допомагають людині їх реалізувати, інакше кажучи, про стилі спілкування [9; 12]. Ініціатором вивчення індивідуального стилю спілкування (якийтакож називають “стилем міжособистісної взаємодії” з партнером, “стилем міжособистісних стосунків”) у радянській науці був B.C. Мерлін, який розглядав його як окремий випадок стилю діяльності. Спочатку автор теорії інтегральної індивідуальності визначив це поняття як цілісну систему операцій, прийомів і способів (висловів або відповідних їх значенню дій), що створюють міжособистісні стосунки [12]. При цьому він виділяв серед операцій не тільки способи і засоби спілкування, але і мету встановлення виду міжособистісних стосунків. У сучасних дослідженнях, що схиляються до розуміння стильових проявів не тільки як процесуальних, але і як змістовних, у структуру стилю теж включають смислові складові і акцентують увагу на мотиваційній стороні спілкування – не тільки “як?”, але і “навіщо?”. Стиль спілкування визначається як результат утворення стійких звичних зв’язків між домінуючими потребами, цілями, цінностями і способами спілкування, як психологічна якість, що формується у результаті взаємодії з іншими людьми і є стійким способом реалізації мотивів.

Подібно до структури індивідуальності в цілому, стиль спілкування включає змістовну і формальну складові. Перша складається з мотивів, цінностей, потреб і цілей спілкування. Друга описується поведінковими, інструментальними особливостями спілкування, такими, як засоби, способи, прийоми. До цього часу, проте, структуру стилю спілкування не можна вважати достатньо вивченою (тобто такою, що дає систему різних поєднань мотивів і засобів спілкування). У спробах систематизувати дані про індивідуальні стилі спілкування деякі автори вважають за доцільне, по-перше, розмежувати стилі ділового, рольового (професійного) і міжособистісного спілкування, у зв’язку з відмінністю їх цілей, форми і змісту, а, по-друге, в рамках кожного з них виділити комунікативний, інтерактивний і соціально-перцептивний стилі спілкування [9; 11; 12].

Повсякденне спілкування завжди конкретне, тому не випадково у психології більше відомо про ті способи спілкування, які виникають між людьми, що займають різні ступені соціальної ієрархії, усередині сім’ї, а також у рамках професійної діяльності. Зупинимося стисло на стилях керівництва (лідерства), педагогічного спілкування і батьківського виховання.

Стилі лідерства

Поняття стиль лідерства (керівництва) було введене Куртом Левіним і його співробітниками Р. Ліппіттом і Р. Уайтом, які запропонували як головну ознаку стилю розглядати спосіб прийняття рішення, на підставі чого ними були виділені автократичний, демократичний і вільний стилі [4; 9; 11; 12]. Лідерство–підпорядкування (підкорення) пронизує всі сфери формального і неформального спілкування, набуваючи, як і все спілкування, індивідуально-варіативних форм, тому необхідно стисло на цьому явищі зупинитися.

Автократичний (авторитарний, директивний) стиль примітний тим, що керівник збирає інформацію і приймає рішення самостійно, сам оцінює стан справ у групі або організації і взаємодіє з підлеглими в основному за допомогою ясних, чітких і конкретних наказів-вказівок, не має потреби у зворотному зв’язку і не допускає його. Засобами дії є санкції з боку лідера, які визначені ним самостійно.

Тільки керівник у подібній ситуації володіє повною інформацією, має загальний план дій, може постійно контролювати своїх підлеглих. Проте сильною стороною подібної системи керівництва є чітке обмеження відповідальності кожного члена групи (організації), який може сховатися за своєю посадою і не зобов’язаний проявляти особисту ініціативу, висока оперативність, можливість збереження секретності.

Демократичний (кооперативний, недирективний) стиль керівництва має інші особливості. В цьому випадку рішення ухвалюється спільно, в результаті групової дискусії, лідер дізнається думку підлеглих і бере її до уваги, постійно підтримуючи зворотний зв’язок у групі, він дозволяє вносити корективи і зауваження до своєї роботи. Взаємодія забезпечується не чітким розподілом праці, як це відбувається у разі авторитарного управління, а за допомогою існування загальної для всіх членів групи мети, причому кожен обізнаний не тільки про свою, але і про сусідні ділянки діяльності. Демократичний лідер контролює результат, а не процес, і заохочує всі способи самоконтролю групи, причому, як правило, він володіє високою соціальною компетентністю.

Проте не слід вважати, що кооперативна модель керівництва, заснована на демократичних цінностях, позбавлена недоліків. Налагодження подібного управління вимагає значного часу, і воно непридатне, якщо рішення потрібно приймати швидко. Крім того, в умовах постійного обговорення неможливе збереження секретної інформації. Цей стиль також не є прийнятним у певних воєнізованих підрозділах – армії, міліції, пожежній охороні тощо.

І, нарешті, третій стиль лідерства, вільний (потурання, ліберальний, laissez-faire), полягає, по суті, у відсутності керівництва з боку лідера, основні життєві інтереси якого лежать поза сферою групової взаємодії.
У цьому випадку рішення ухвалюється формально демократично, але відповідальність у разі невдачі покладається на “цапа-відбувайла”, слідуючи цілком авторитарним принципам в їх гіршому втіленні. Вільне управління – нестійкий стан групи, який зазвичай закінчується приходом автократичного лідера або розпадом групи.

Очевидно, що кожен стиль лідерства має свої сильні і слабкі сторони, включаючи вільний, при якому створюються умови для природної групової динаміки і приходу справжнього неформального лідера.

Проведене під керівництвом Курта Левіна дослідження показало, що демократичний стиль має найбільші суб’єктивні переваги, що виражаються у прагненні до творчості, високої задоволеності, сприятливому психологічному кліматі у групі. Проте показники продуктивності праці (робота проводилася у виробничих колективах) були найвищими в умовах автократичного лідерства, дещо нижчі при демократичному керівництві і найнижчими при вільному стилі.

Таким чином, стиль лідерства в основному відображає цілі існування групи, яким підпорядковані використовувані засоби, і пред’являє відповідні вимоги до індивідуальності керівника. Останнім часом, разом з виділеними К. Левіним стилями, говорять і про два інших: зосередженому на поставленому завданні (“функціональному” стилі) і зосередженому на взаєминах у групі (“афективному” стилі).

Дослідження показують, що “функціональний” стиль ефективніший у крайніх, сприятливих або несприятливих для групи умовах життя, тоді як “афективний” стиль придатніший в проміжних ситуаціях.