Моделювання та реконструювання у диференціальній психології

Моделювання у психології – це метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їхніх реальних, фізичних або ідеальних, абстрагованих аналогів, моделей (часто – математичних). Під “моделлю” розуміють систему об’єктів або знаків, що відтворюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Присутність відношення часткової подібності (“гомоморфізм”) дає змогу використовувати модель як замінника або представника досліджуваної системи. Відносна простота моделі робить таку заміну досить наочною. Створені спрощені моделі системи – дієвий засіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях наукового знання і, зокрема, у диференціальній психології [11, с. 61].

Перші спроби використання методу моделювання в психології пов’язані з вивченням психофізичних залежностей та процесів пам’яті. Систематичне застосування моделювання було характерним для гештальтпсихології, яка намагалася знайти фізичні аналоги формування цілісних структур (гештальтів) у природних процесах утворення кристалів, в утворенні негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в диференціальній психології і психофізіології почалося в 50-ті роки XX ст., коли виникнення кібернетики зробило можливим моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот. Цей розвиток був деякою мірою попереджений у працях П.К. Анохіна та М.О. Бернштейна, які створили моделі складних фізіологічних функціональних систем людини, що містили всі основні компоненти подальших кібернетичних моделей її поведінки [11, с. 61].

Надалі за короткий строк з’явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам’яті, сприймання та уваги. Моделювання було поширене також на найскладніші види інтелектуальної діяльності, такі як гра та розв’язування різноманітних задач (А. Ньюелл, Г. Саймон). Досить перспективним у сучасній когнітивній психології вважається розуміння психічних процесів за аналогією з процесами обчислювання, ряд учених вважають подібність між організацією пізнавальної сфери людини й структурою блоків обчислювального пристрою своєрідною “комп’ютерною метафорою”, яка може плідно використовуватися у психологічних дослідженнях вищих пізнавальних функцій людини – інтелекту, систем прийняття рішень тощо.

Представлені способи застосування методу моделювання реалізують лише одну з його технік – моделювання за аналогією. Саме ця техніка є найбільш спорідненою з кібернетичним та комп’ютерним баченням логіки взаємопереходів та взаємозв’язків явищ. У психологічному дослідженні моделювання використовується також у техніках “відтворення змісту” та “відтворення логіки пізнання”, які застосовуються в теоретизації змістових характеристик сутності досліджуваних явищ [11, с. 62].

Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дослідження спрямоване до побудови “образа-моделі” психологічного явища, яке розглядається як багатомірне та багатозмістовне, а отже, як таке, що реалізує систему природних, соціальних та духовних відносин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як правило, постають багатозмістовними, “міжрівневими”, що робить інформативний образ досліджуваного явища ціліснішим та повнішим. Указана техніка моделювання використовується стосовно складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, життєвого шляху тощо.

Моделювання як відтворення логіки пізнання використовується для теоретизації як сутності досліджуваного предмета, так і способів та засобів його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямована на поступове відновлення динамічних характеристик існування предмета у їхньому розвитку, а також – на побудову адекватного засобу пізнання відтвореної логіки розгортання сутності явища. “Подвійна рефлексія” – основний механізм цієї техніки моделювання – потребує особливої підготовленості дослідника до роботи з методом. Проте дослідницький ефект застосування техніки має подвійний ступінь – теорія предмета й теорія способу пізнання даного предмета [11, с. 62].

Реконструювання в психології застосовується як метод теоретичного дослідження психологічних явищ та полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке спрямована дослідницька дія психолога. Відповідно виділяють змістову реконструкцію, яка оперує змістовими ознаками явищ, та структурну, спрямовану до формально-логічних ознак даних явищ. Предметом реконструювання можуть обиратися як психологічні явища, так і засоби їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи та прийоми пізнання тощо.

Поліфункціональність даного методу визначається не тільки різноманіттям його предметних адресатів, а й багатством технік, які можуть застосовуватися в межах методу. Вихідним моментом реконструювання є якісна диференціація “когнітивних просторів”, яким належать досліджувані явища і стосовно яких дослідник має запровадити даний метод. Якщо обрані явища належать до одного або споріднених “когнітивних просторів”, то можливе використання техніки “пряма реконструкція”; за умови різнорідних просторів дослідник застосовує опосередковану реконструкцію, але тут обов’язково обирається третє (узагальнене за змістом щодо перших двох) явище як опосередкована ланка.

Якісна диференціація досліджуваних явищ здійснюється також за ознакою “змістової завершеності” або “когнітивної цілісності”. Залежно від цілей та завдань дослідження застосовується креативна, або відтворююча, реконструкція, таким чином “новий зміст” постає більш диференційованим, структурованим та завершеним, або відповідним “вихідному змісту” за рівнем завершеності та наповненості. Загалом метод реконструювання може застосовуватися не тільки як засіб теоретизації, а й як засіб аналізу, інтерпретації та тлумачення даних психологічного дослідження [11, с. 62–63].

Типологічний метод

 

Оскільки предметом диференціальної психології є індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, то типологічний метод потребує більш детального нашого розгляду. У психології типологізація являє собою метод наукового дослідження, в основі якого лежить виявлення подібності та відмінності серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей явищ у системі змінних, їх групування за допомогою ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ та процесів. Загальні методологічні основи для побудови типологій і класифікацій для будь-якої галузі наукових знань розроблені С.В. Мейєном та Ю.А. Шредером, проте вони не містять обґрунтування принципових, специфічних відмінностей прийомів типізації в кожній окремій науковій галузі, яка має свій предмет та специфічні прийоми його пізнання.

У психології можлива побудова різних видів типологій
(К.О. Абульханова-Славська). Один з них – закрита типологія. Ця типологія, як правило, сама виступає метою дослідження і демонструє загальну закономірність у вичерпному переліку її проявів. Іноді даний вид типології застосовується для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких представлене різне співвідношення теоретично виділених ознак. Саме для такої типології важливими є питання про кількість ознак та типів, про характер розподілу середніх та крайніх типів, про їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність в цілому. Прикладом даної типології може бути типологія індивідуальних відмінностей, створена школою Б.М. Теплова. Проте стосовно найвищих особистісних утворень – активність, відношення, спосіб життя – ця типологія не може бути адекватною, оскільки спрямована на організацію фіксованого змісту та кількості типізованих ознак [11, с. 63–64].

У дослідженні вищих психічних функцій використовується відкрита типологія, яка також називається прогресивною, або конструктивною. Це – типологія, в якій відсутній повний набір наперед установлених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо виходити з того, що різним рівням організації психічного мають відповідати різні типології, то вищому, особистісному рівню може бути адекватною саме “відкрита” типологія. Від нижчого, темпераментального рівня, де число типів обмежене, спостерігається тенденція до дедалі більшої індивідуалізації особистісних структур, що виявляється вже на рівні характеру й виражається у збільшенні числа типів.

Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій психічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного. У зв’язку з цим основними характеристиками відкритої типології можуть бути такі: перша характеристика пов’язана з її прогресивним, процесуальним способом побудови, коли кожний наступний етап ставить ряд операціональних і теоретичних питань, які потребують узагальнення і визначення в типології, що будується; друга її характеристика полягає в тому, що особливості кожного типу можуть бути розкриті в системі всіх інших, не збігаючись при цьому з ними. Така типологія відображає стратегію дослідження, адекватного системного підходу до психічних явищ як до багатомірних і багаторівневих феноменів [11, с. 64].

Сутність типологізації як методу теоретичного дослідження полягає в змістовому узагальненні “конкретних знань”, отриманих дослідником під час вивчення того чи іншого явища (предмета пізнання). Саме тому в основі типологізації лежить виявлення схожості, відмінностей та спільності (тобто – узагальнення) сукупності явищ, виділених у ході дослідження, а потім – ідентифікація (тобто – узагальнення нового рівня) з ідеалізованою моделлю досліджуваного явища. Ідеалізована модель являє собою попереднє теоретичне з'ясування сутності предмета дослідження, яке має прогностичний характер. Це означає, що саме ідеалізована модель стає засобом конкретизації та доповнення первинного визначення предмета.

Методика реалізації типологічного методу у диференціальній психології виглядає так:

1) перший момент типізації – вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних ознак явища, прояви якого типізуються. Так, у типології темпераментів І.П. Павлова основами типізації є властивості нервової системи людини: сила нервових процесів та їх урівноваженість, рухливість процесів збудження та гальмування. В.Д. Небиліцин увів четверту типологічну ознаку – динамічність нервових процесів – у визначенні типів темпераментів людини.

 

Мал. 2.1. Модель типізації ”прогресивна дихотомія“ (за [11, с. 65]).

 

– напрямки типізації

– подальші напрямки диференціації змісту предмета типізації

 

У кожному конкретному дослідженні психолог обирає основи типізації досліджуваного явища, керуючись побудованою теоретичною моделлю предмета дослідження.

 

 

Мал. 2.2. ”Динамічна модель“ типізації психологічних явищ (за [11, с. 66]).

 

Важливим є питання про те, явища якого змістового рівня можуть виступати предметами типізації: властивості, характеристики конкретних явищ чи явища якісного змісту – закономірності, умови, динамічні характеристики процесів тощо? Кожна із указаних ознак може підлягати типізації, проте кожному класу типізованих явищ має відповідати конкретна типологія, конкретний її вид.

2) другий момент типізації – вибір її моделі, яка, з одного боку, відтворює сутнісні та динамічні особливості явища, що типізується, а з іншого боку – визначає “логіку узагальнення” сутнісних ознак предмета в тип. Відомі й можуть застосовуватися в психологічному дослідженні цілий ряд моделей типізації, проте під час їх застосування необхідно пам’ятати про умову спорідненості сутності типізованого явища і логіки типізації, яку відтворює кожна з існуючих моделей. Так, якщо основи типізації перебувають у діалектичній залежності одна від одної, застосовуються моделі типізації “прогресивна дихотомія” та “динамічна модель типізації” (див. мал. 2.1, 2.2).

 

 

Мал. 2.3. “Онтологічне коло” типізації психологічних явищ (за [11, с. 65]).

Якщо ж основи типізації постають у їхньому онтологічному співвідношенні, то адекватним є застосування онтологічно орієнтованих моделей типізації (див. мал. 2.3).

3) третій момент типізації – виділення типів та побудова типології досліджуваного явища. Це – момент теоретичного прогнозу існування типів у реальності дійсних проявів сутності предмета дослідження. Типи подаються у їхній структурній та змістовій залежності, яка теж має бути підтвердженою в процесі емпіричного дослідження.

4) четвертий момент типізації – підтвердження істинності побудованої типології в результаті аналізу та змістового узагальнення даних емпіричного дослідження. На цьому етапі здійснюється необхідна корекція елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюються емпіричними характеристиками їхніх проявів.

5) п’ятий момент типізації – завершальна стадія реалізації типологічного методу. На даному етапі побудована типологія, а також закладена в ній модель типізації використовуються як засоби аналізу і тлумачення результатів проведеного дослідження, оскільки вони відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психолога в цілісному пізнавальному акті дослідження, а й сутнісний устрій предмета дослідження як багатомірного та багаторівневого явища.

Взагалі, типологія виявляє завершальний етап пізнання того чи іншого предмета і подає його змістовний та структурно-організований результат [11, с. 64–67]

Психогенетичні методи

 

Ця група методів спрямована на виділення чинників середовища і спадковості в індивідуальних варіаціях психологічних якостей [1; 11; 13; 15].

Генеалогічний метод – метод дослідження сімей, родоводів, який використовувався Ф. Гальтоном при написанні книги “Спадковий геній”. Підставою для використання методу служить наступне положення: якщо деяка ознака є спадковою і кодується в генах, то чим ближча спорідненість, тим вища схожість між людьми за цією ознакою. Тому в генеалогічному методі обов’язково використовується інформація про родичів першого ступеня спорідненості, які утворюють нуклеарну сім’ю (це пари батько – нащадок і сиблінг – сиблінг). Тільки вони мають у середньому 50% спільних генів. У міру зменшення ступеня спорідненості в успадкованих якостях повинно виявлятися (імовірно) менше схожості.

Існують певні правила складання генеалогічних дерев, символи і позначення. Людина, заради якої складається дерево, називається пробандом (нім. der Proband – випробуваний). Члени родоводу розташовуються по рядках, які відповідають поколінням, від ранніх до більш пізніх; діти також розташовуються усередині одного рядка за порядком народження.

Для задач психодіагностичних і психотерапевтичних іноді використовують варіант генеалогічного методу, званий генограмою, в якому, разом з відносинами спорідненості, фіксують відносини психологічної близькості (тісні – віддалені), конфліктності, а також сімейні сценарні установки. Генограма складається принаймні для сім’ї в межах трьох поколінь і дозволяє уточнити психологічний контекст життя людини (в цьому випадку можна говорити вже і про соціальну спадкоємність).

Метод прийомних дітей полягає в тому, щоб у дослідження включити дітей, максимально рано відданих на виховання біологічно чужим батькам-вихователям, прийомним і біологічним батькам. Оскільки з біологічними батьками діти мають 50% спільних генів, але не мають загальних умов життя, а з прийомними, навпаки, не мають спільних генів, але розділяють середовищні характеристики життя, то можливе розведення якостей, зумовлених спадковістю і середовищем. Ознака, що цікавить, вивчається попарно (дитина – біологічний батько, дитина – прийомний батько). Міра схожості вказує на природу якості.

Незважаючи на численні критичні зауваження з приводу операціональної валідності методу, нині він визнаний найчистішим у психогенетиці.

Близнюковий метод