Історичний аспект розвитку диференціальної психології

 

Експериментальне дослідження психічних явищ орієнтувалося спочатку на поняття і методи наук про фізичний світ. Тому головним вектором експериментального пошуку були загальні закономірності психічних процесів. Тим часом з якнайдавніших часів соціальна практика примушувала людський розум виділяти в психологічній зовнішності навколишніх людей перш за все ті ознаки, які відрізняють одного індивіда від іншого. Перехід від емпіричного вирішення цього життєво важливого питання до його розробки за допомогою експериментальних і математичних методів призвів до утворення спеціальної галузі знання – диференціальної психології. Її предмет – індивідуальні відмінності між людьми або групами людей, об’єднаних за якою-небудь ознакою (або сукупністю ознак).

Проблема, про яку йдеться, відвіку привертала увагу філософів, моралістів, художників, лікарів, педагогів. У Стародавній Греції улюблений учень Арістотеля, “батько ботаніки” Теофраст, описав живі і влучні портрети різних типів людей у трактаті “Етичні характери”, що користувався великим успіхом протягом багатьох століть. Тонкі спостереження містилися у висловах мислителів XVI–XVIII ст., особливо Монтеня (“Досліди”, 1580), Лабрюйєра (“Характери Теофраста”, 1688), Ларошфуко (“Сентенції і максими про мораль”, 1665) та ін. Віднести їх твори до історії наукової психології можна лише з великою часткою умовності.

Спроби перейти від життєвої мудрості до наукового знання, що містилися у вченнях про темпераменти і здібності, відіграли свою прогресивну роль. Але тільки з впровадженням у психологію експерименту й появою нових критеріїв науковості її уявлень створюються передумови для зародження відповідних цим критеріям знань про індивідуальні відмінності між людьми. Підкреслимо, що диференціально-психологічне вивчення людини зовсім не було простим логічним розвитком експериментально-психологічного. Воно складалося, як ми вказували вище, під впливом запитів практики, спочатку медичної та педагогічної, а потім й індустріальної.
У системі самого Вундта вчення про індивідуальну психологію було відсутнє, оскільки передбачалося, що всяка експериментальна психологія і є індивідуальна (на відміну від “психології народів”, у якій експериментальний метод нібито непридатний). Але вже в перших учнів Вундта – Крепеліна, Кеттелла та інших – зароджується установка на переорієнтацію експерименту, на його застосування до вивчення індивідуальних особливостей людей.

Е. Крепелін (1856–1926) переніс експериментально-психологічні методи в психіатричну клініку. Якийсь час він працював у Росії, де створив у Дерптському університеті при психіатричній клініці лабораторію на зразок вундтівської. Надалі нею керував російський психіатр і психолог В.Ф. Чиж (1855–1936). Клініка спонукала Крепеліна змінити спрямованість експерименту, підпорядкувати його завданню з’ясування індивідуальних ознак і способів їх поєднання в цілісні картини душевного життя, що відрізняють одну людину від іншої. Це завдання він висунув в статті “Психологічний досвід у психіатрії”.

А. Біне(1857–1911)

У ті ж роки з’являється інша стаття про індивідуальну психологію, авторами якої були французькі вчені Біне й Анрі. Альфред Біне (1857–1912), за освітою лікар, у співпраці з неврологом Шарко провів експериментальне дослідження осіб, які володіють здатністю запам’ятовувати великі числа. Відмінності між ними тлумачили як підтвердження запропонованого Шарко розділення типів пам’яті на зоровий, слуховий і руховий. До такого розділення він прийшов, спираючись на клінічний матеріал, а також на вчення про локалізацію сенсорних функцій у різних ділянках мозку.

У 1897 році в журналі “Огляд психіатрії”, що виходив під редакцією Бехтерева, була опублікована стаття молодого лікаря Олександра Федоровича Лазурського “Сучасний стан індивідуальної психології”. У ній розглядалися перші досягнення цієї науки, метою якої вважалося дослідження того, “як видозмінюються душевні властивості в різних людей і які типи створюють вони у своїх поєднаннях”. У 1900 р. вийшла праця В. Штерна “Про психологію індивідуальних відмінностей (ідеї про диференціальну психологію)”. Термін “диференціальна психологія” набув відтоді права громадянства. Штерн, проте, строго обмежував предмет цієї галузі психології аналізом окремих сторін особистості, відхиляючи як типологічний підхід, так і вивчення особистості в цілому [13].

У роботах Крепеліна, Біне, Анрі, Шарко, Лазурського, Штерна зароджувалася нова дисципліна, відмінна і від експериментальної психології, і від культурно-історичної. У ній експериментальний метод застосовувався до об’єкта, що не цікавив вундтівську школу. Паралельно з новим напрямом в експериментальному вивченні психіки складалися інші (відмінні від фехнерівских) прийоми використання математичних методів до психології індивіда. Заслуга їх розробки належить Френсісу Гальтону.

Ф. Гальтон(1822–1911)

Невичерпно винахідливий розум Гальтона породив безліч новаторських ідей у різних галузях – від метеорології до антропології. У психології його заслуга полягала в створенні техніки вивчення індивідуальних відмінностей, і перш за все впровадженні статистичного методу.

Мислення Гальтона формувалося в загальному руслі існуючих тоді експериментально-психологічних напрямків. Вивчаючи пороги чутливості, час реакції, асоціації та інше, він вніс ряд удосконалень та нових прийомів, серед яких можна відзначити винахід спеціального свистка для визначення верхнього порогу слухових відчуттів (свисток Гальтона), пристрій для оцінки м’язового відчуття та сили кисті руки тощо.

У всіх дослідах Гальтона цікавив абсолютно незвичайний у той час аспект – генетична (спадкова) основа індивідуальних відмінностей між випробуваними. Саме цей інтерес спонукав його винаходити експериментальні моделі і плани. Він запропонував, зокрема, так званий метод близнят з метою з’ясувати співвідношення між спадковістю і зовнішніми впливами. Для вивчення уяви Гальтон придумав спеціальний опитувальник. Випробуваному давалося завдання уявити певний об’єкт, а потім відповісти на питання про особливості уявлень, що виникли у нього, зіставити ці уявлення із сприйняттями відносно їх яскравості, визначеності. І тут Гальтона цікавила перш за все спадкова зумовленість виявлених відмінностей, як, наприклад, схожість образів у братів і сестер.

На індивідуальні відмінності натрапляло і багато експериментаторів (у працях із психофізики, часу реакції тощо). Вони розглядали їх, проте, як варіанти загального закону, які повинні знівелювати, щоб отримати його в “чистому вигляді” (як, наприклад, формула Фехнера). Гальтон же шукав спосіб, що дозволяє математично описати закономірність, якій підпорядковані самі індивідуальні варіації. Як методичне знаряддя він використовував статистику [13].

Ще в молодості Гальтон вивчав роботи одного з творців сучасної статистики – бельгійця Адольфа Кетле (1796–1874). У книзі “Соціальна фізика” (1835), яка справила глибоке враження на сучасників і викликала гострі суперечки, Кетле, спираючись на теорію вірогідності, показав, що її формули дозволяють виявити підпорядкування поведінки людей деяким закономірностям. Аналізуючи статистичний матеріал, він отримав постійні величини, що дають кількісну характеристику таких людських актів, як вступ до шлюбу, самогубства тощо. Ці акти вважалися довільними. Тепер же з’ясовувалася відома регулярність їх здійснення. Супротивники концепції вільної волі сприйняли “соціальну фізику” Кетле як заперечення правоти своїх поглядів. Сам Кетле виходив у інтерпретації отриманих результатів з ідеї “середньої людини”. Він припускав існування одвічної людської природи як свого роду ідеалу, від якого люди відхиляються відповідно до нормальної кривої вірогідності. Саме тому середня величина є такою, що найчастіше зустрічається. За законом Гауса–Лапласа божественна мудрість все врівноважує як у фізичному світі, так і в морально-інтелектуальному.

Хоча концепція Кетле була нерозривно пов’язана з метафізичним підходом до суспільних явищ, вона вносила ряд нових моментів. Якщо середнє число є постійним, то за ним повинна стояти реальність фізична, завдяки чому стає можливим передбачати явища на основі статистичних законів. Для пізнання ж цих законів безнадійно вивчати кожного індивіда окремо. Об’єктом вивчення поведінки повинні бути великі маси людей, а методом – варіаційна статистика. Кетле встановив, як розподіляються різні відхилення від середньої величини, показавши, що чим таке відхилення більше, тим воно зустрічається рідше, причому цьому можна дати точний математичний вираз. Ці ідеї Кетле увійшли в історію науки (і не тільки психології) як “магічний закон нормального розподілу”, що став свого роду міфом.

У 1869 р. вийшла книга Гальтона “Спадковий геній”. У ній давався статистичний аналіз біографічних фактів і висловлювався ряд дотепних міркувань на користь придатності закону Кетле до розподілу здібностей. Подібно до того, як люди середнього зросту становлять найпоширенішу групу, а високого зросту зустрічаються тим рідше, чим частіше вони відхиляються від норми, так само, вважав Гальтон, люди відхиляються від середньої величини і відносно розумових здібностей. Але чим детерміновані ці відхилення? Кетле пояснював їх “грою випадку”. Гальтон же під впливом дарвінізму стверджував, що вони строго визначаються чинником спадковості [13].

Ми зустрічаємося тут з ще одним напрямком, який виник у психології під впливом еволюційної теорії. Принцип пристосування до середовища був одним з аспектів цієї теорії, але в ній був й інший аспект – принцип природного відбору, що у свою чергу припускає дію механізму спадковості. Пристосування виду досягається за рахунок генетично детермінованих варіацій індивідуальних форм, які утворюють цей вид.

Під впливом цього загальнобіологічного підходу Гальтон висуває положення про те, що індивідуальні відмінності психологічного порядку, подібно до відмінностей тілесних, можуть бути пояснені тільки в категоріях учення про спадковість. Позитивне значення цього висновку полягало в тому, що висувалася нова важлива проблема – проблема генетичних передумов розвитку психічних здібностей. Завдавався ще один удар по концепціях, що протиставляли тілесні якості людини душевним.

Але біологічна детермінація не є для людей ні єдиною, ні тим більше визначальною. Гальтон же відкидав які б то не було інші істотні причини. Вивчивши і статистично обробивши величезний біографічний матеріал, що стосується родинних зв’язків видатних особистостей Англії, Гальтон стверджував, що висока обдарованість визначається ступенем і характером спорідненості. З чотирьох дітей, наприклад, шанс стати талановитим, за підрахунками Гальтона, є тільки у однієї.

Для вивчення питання про походження розумових якостей Гальтон використовував разом з біографічним методом анкетний. Він розіслав найвідомішим англійським ученим ґрунтовну анкету, за матеріалами якої була написана монографія “Англійські люди науки: їх природа і виховання” (1874). І знову вирішальна роль приписувалася спадковості, вплив же зовнішніх умов, виховання вважався незначним, а іноді і негативним.

До анкетного вивчення індивідуальних відмінностей було приєднане експериментальне. На Міжнародній виставці в Лондоні в 1884 р. Гальтон організував антропометричну лабораторію (надалі перевезену в Піденно-Кенсінгтонський музей у Лондоні). Через неї пройшло понад 9 тисяч випробуваних, у яких вимірювалися разом із зростом, вагою і т. п. різні види чутливості, ЧР (час реакції) та інші сенсомоторні якості. Пояснення результатів залишалося незмінним: спадковість зумовлює ці якості з такою ж невідворотністю, з якою вона зумовлює зріст і вагу тіла чи колір очей. Ця ж ідея лейтмотивом проходить через інші роботи Гальтона, опубліковані під загальним заголовком “Дослідження про людські здібності та їх розвиток” (1883).

Проте аналіз індивідуальних відмінностей не був для Гальтона самоціллю. Діагностика варіацій у психологічних якостях людей розглядалося як засіб і передумова відбору найбільш пристосованих, здібних і талановитих. Проголошувалося, що людський рід може бути покращений тим же шляхом, яким виводиться нова порода собак і коней, тобто за допомогою відповідних шлюбів протягом ряду поколінь.

Вільгельм Вундт (1832–1920)

Цей напрям отримав назву “євгеніка”. Її завдання Гальтон бачив у тому, щоб “сприяти розмноженню рас найбільш здатних мислити і підніматися ступенями високої благотворної цивілізації, замість того, щоб за помилковим інстинктом надавати допомогу слабким і затримувати розмноження сильних та енергійних осіб”. Так помилковий погляд на детермінацію психічних здібностей ставав знаряддям расистської ідеології – соціал-дарвінізму.

Проте не слід ототожнювати конкретно-наукові досягнення цього дослідження з політичною концепцією, для якої їх намагалися пристосувати. Прийоми варіаційної статистики, розроблені Гальтоном, озброювали психологію важливим методичним засобом. Серед цих прийомів найперспективнішим виявився метод розрахунку коефіцієнта кореляції між змінними.

Цей метод, вдосконалений англійським математиком Карлом Пірсоном (1857–1936) та іншими послідовниками Гальтона, вніс до психологічної науки цінні математичні методики, в результаті використання яких виник факторний аналіз.

Джеймс МакКін Кеттелл (1860–1944) – перший професор психології

Зростання промисловості, залучення до виробничого процесу великих мас людей, необхідність їх навчання, створення кваліфікованих кадрів і найбільш раціонального використання техніки, що швидко розвивалася, – все це спонукало звернутися до проблеми здібностей з іншої сторони. Завдання відбору людей не в цілях створення породистого потомства, а в цілях досягнення максимального економічного ефекту дало могутній поштовх диференціальній психології. Ідея тестів і статистичні прийоми, запропоновані Гальтоном, починають застосовуватися для вирішення нових питань. Особливо активний інтерес до вивчення індивідуальних відмінностей проявляли психологи у Сполучених Штатах: тут промисловий прогрес ішов прискореним темпом і американська буржуазія не шкодувала коштів на підтримку досліджень, які обіцяли безпосередню практичну вигоду.

Істотна кількісна перевага американських психологічних лабораторій над лабораторіями в інших країнах була зумовлена широко розповсюдженою вірою в можливість використання досягнення психології для вирішення практичних проблем. У Західній Європі об’єктом практичного застосування психологічних тестів стала переважно галузь освіти, де також відбувалися зміни, викликані економічним розвитком капіталістичних країн. Незадоволений тим, що Вундт ігнорував проблему індивідуальних відмінностей, молодий американський психолог Джеймс МакКін Кеттелл (1860–1944) покинув лейпцизьку лабораторію і переїхав до Гальтона.

З особливим ентузіазмом він сприйняв його прийоми визначення індивідуально-психологічних якостей і статистичної обробки результатів.

Гальтон називав випробування, що проводилися в його антропометричній лабораторії, розумовими тестами. Цей термін набув незабаром на Заході популярності, як ніяке інше психологічне поняття. Він увійшов до широкого вжитку після статті Кеттелла “Розумові тести і вимірювання”, опублікованої в 1890 р. в журналі “Мind” з післямовою Гальтона. “Психологія, – писав Кеттелл, – не зможе стати міцною і точною, як фізичні науки, якщо не базуватиметься на експерименті та вимірюванні. Крок у цьому напрямку може бути зроблений шляхом застосування серії розумових тестів до великої кількості індивідів. Результати можуть мати значну наукову цінність у відкритті постійності психічних процесів, їх взаємозалежності та зміні в різних обставинах”. Таким чином, статистичний підхід – застосування серії тестів до великої кількості індивідів – висувався як засіб перетворення психології в точну науку. Разом із суто науковою цінністю такого підходу Кеттелл підкреслював і його можливе практичне значення відносно вправ­лянь, способу життя і вказівок на хворобу [13].

Ніяких згадок про генетичну програму відбору найбільш обдарованих, заради якої Гальтон придумував розумові тести, в статті Кеттелла не містилося. Разом із тим у ній висловлювалося припущення про те, що “наукова і практична цінність таких тестів могла б значно зрости, якби була прийнята одноманітна система вимірювання, з тим щоб визначення, отримані в різний час і в різних місцях, можна було б порівняти і об’єднати” [13]. Практика тестологічної роботи змусила незабаром реалізувати цю думку.

Кеттелл запропонував як зразок 50 тестів, що включали різного роду вимірювання чутливості, ЧР, часу, що витрачається на кольорів, кількості звуків, відтворених після одноразового прослуховування тощо. Повернувшись у США, він негайно розпочав застосовувати тести у влаштованій ним при Колумбійському університеті лабораторії (1891). Майже одночасно інші американські лабораторії також починають застосовувати метод тестів, що незабаром затьмарив усі інші методи. Не пройшло й декількох років, як виникла необхідність організувати спеціальні координаційні центри.

У 1895–1896 рр. у США було створено два національні комітети, покликаних об’єднати зусилля тестологів і дати загальний напрямок тестологічним працям, що з’являлися, за висловом М.Г. Ярошевського, як гриби після дощу [13]. У конструюванні тестів беруть активну участь Біне, Еббінгауз, Штерн, Торндайк, Мюнстерберг, Р. Мюллер, Ієркс і багато інших психологів із різних країн.

Тести використовуються для потреб школи, медицини, виробництва, війська. Удосконалюється техніка обробки даних про індивідуальні відмінності та кореляції між ними.

Як тести спочатку використовувалися звичайні експериментально-психологічні випробування. Формою вони були подібні на прийоми лабораторного дослідження, але їх сутність була принципово іншою. Завданням експерименту було з’ясування залежності психічного акту від зовнішніх і внутрішніх подразників і фізіологічних механізмів. Тривалість ЧР – від внутрішніх операцій (розрізнення, вибору, установки); запам’ятовування – від частоти і розподілу повторень і т. п. Експеримент своєю методологічною передумовою має постулат причинності. Експериментатора цікавить залежність детермінації спостережуваних чинників від причин, що їх породжують. Він випробовує набір умов, щоб встановити, функцією яких змінних є даний феномен.

При тестуванні, на відміну від експериментування, психолог фіксує те, що люди роблять, не варіюючи умов їх діяльності. Він змінює отримані результати за допомогою деякого критерію, реєструючи кількісні варіації. Тут змінними є індивідуальні відмінності. Диференціальна психологія із самого початку складалася як кількісна дисципліна, що вивчає не каузальну (причинну), а стохастичну (імовірнісну) закономірність. Це, проте, ще не дає підстав вважати її менш важливим або менш перспективним напрямком, ніж експериментальна психологія. Статистична закономірність дозволяє передбачати явища внаслідок того, що імовірнісні зв’язки властиві самій природі речей, а не привносяться в неї довільними операціями розуму. Але таблиці, графіки, формули самі по собі німі. Вони набувають конкретного значення, коли математичні величини співвідносяться з реальністю, в психології – з психічною реальністю [13].

Переходячи від стохастичних моделей до каузальних пояснень, диференціальна психологія також вимушена була прийняти деякі припущення про природу, характер і підставу того, що вимірюється. Гальтон вважав, що індивідуальні варіації детерміновані еволюційно-біологічним потенціалом випробуваних. Закони індивідуальної психології тлумачилися тим самим як відтворення загальнобіологічних законів спадковості. Це трактування міцно укорінялося в західноєвропейській і американській психології. Воно домінує в ній і понині. Концепція генетично фіксованого інтелекту лягла в основу тестології. І тоді відразу ж вся техніка застосування тестів і їх статистичного аналізу набула певної методологічної спрямованості, підкоряючись вихідній доктрині про генетичну зумовленість психологічних відмінностей між людьми.

Не поліпшила в принципі положення й інша концепція, з якої виходив Біне, автор найпопулярнішої системи тестів. До Біне, як правило, тестувалися відмінності в сенсомоторних якостях – чутливості, швидкості реакції тощо. Але практика вимагала інформації про “вищі” психічні функції, що позначаються зазвичай термінами “розум”, “інтелект”. Адже саме ці функції перш за все забезпечують засвоєння знань і успішне виконання складної діяльності.

У наведеній вище статті Біне і Анрі про індивідуальну психологію (1896) не тільки висловлювалася незадоволеність методиками, що застосовувалися в німецьких психологічних лабораторіях, але і підкреслювалася необхідність знайти об’єктивну основу для визначення рівня інтелекту. Незабаром педагогічна практика додала актуальності експериментальній розробці цього питання. Біне отримав у 1904 р. завдання зайнятися ним у зв’язку із створенням спеціальних шкіл для розумово неповноцінних дітей. Потрібно було відокремити дітей, здібних до навчання, але ледачих і не охочих вчитися, від страждаючих вродженими дефектами.

Біне в співпраці з Симоном провів серію експериментів із вивчення уваги, пам’яті, мислення у дітей різного віку (починаючи від трьох років). Проведені на багатьох випробуваних (що відповідало статистичним критеріям), ці експерименти перетворилися на тести і стали розглядатися як засіб визначення рівня розумового розвитку. В результаті тестологічний рух отримав новий напрям, що дуже швидко став пануючим. Індивідуальні відмінності досліджувалися вже не самі по собі, а в їх відношенні до вікового ряду. Було встановлено, як корелюють з цим рядом завдання зростаючого ступеня трудності. Для кожної з його градацій підбиралися певні тести. Вони вважалися такими, що відповідають певному віковому періоду, якщо виявлялися дуже легкими для більшості дітей старшого віку і дуже важкими для більшості дітей попереднього віку [13].

Біне і Симон кілька разів переглядали винайдену ними шкалу. Вони прагнули усунути всі завдання, які вимагали спеціального навчання. Інакше кажучи, вони виходили з припущення про те, що розумовий розвиток як такий являє собою процес, що не залежить від навчання. Цей розвиток уявлявся як дозрівання, що відбувається за загальними принципами біологічної зміни організму в різні фази його існування.

Ми вже говорили про те, що чинник спадковості, введений у психологічну теорію Гальтоном, збагатив її новою проблемою, реальне значення якої може заперечувати тільки той, хто вважає психіку незалежною від тіла сутністю. Те ж саме слід сказати про чинник дозрівання. Питання про його співвідношення з розвитком є одним з основних при вивченні психіки в онтогенетичному плані. Але роль обох вказаних чинників не може бути адекватно осмислена в лоні помилкової методології при помилковому розумінні детермінації психічних явищ. Про це свідчить вся історія тестологічного руху. Нагадаємо, що первинне завдання, яке вирішував Біне, полягало в тому, щоб знайти об’єктивний критерій для відділення дітей, що нормально розвиваються, від нездібних до навчання через дефекти розвитку. Ці дефекти через розуміння розвитку як дозрівання відносилися за рахунок органічних причин.

Якщо дитина справлялася із завданнями, що виконуються більшістю її однолітків, вона вважалася нормальною. Але у ряді випадків ці завдання виявлялися для неї або дуже легкими, або непосильними. Це спонукало ввести поняття про розумовий вік – МА (від англ. Mental Age) на відміну від хронологічного віку – СА (від англ. Chronological Age). Їх незбіг вважався показником або розумової відсталості (МА нижчий СА), або обдарованості (МА вищий СА). В. Штерн в 1911 р. назвав їх співвідношення коефіцієнтом інтелекту (Intelligence quotient – IQ). Цей коефіцієнт виходить від ділення розумового віку на фізичний і множення отриманого результату на 100.

Однією з догм тестології стало положення про константну IQ,тобто про те, що впродовж усього онтогенезу істотних змін у рівні інтелекту не відбувається. Дитина відстає від інших дітей або перевершує їх незалежно від зовнішніх дій і виховання. Така догма була прямим виразом віри в біологічну зумовленість розвитку психіки. Її дотримувався, зокрема, Термен, що провів спільно із співробітниками Стенфордського університету ґрунтовну роботу з перевірки і стандартизації тестів. Видозмінивши шкалу Біне–Сімона, він запропонував у 1916 р. новий варіант, що увійшов до історії під назвою Біне-Стенфордської шкали. Вона була популярна в США протягом двох десятиліть.

Спрямованість тестології на оперативне вирішення практичних задач зумовила її швидке і широке розповсюдження. Процедура вимірювання інтелекту сприймалася як засіб, що дозволяє на основі даних психології, а не чисто емпірично підійти до питань навчання, профвідбору, оцінки досягнень тощо. Низький IQ розглядався як показник необхідності навчати дитину в спеціальній школі. У високому IQ бачили підставу, щоб направити дитину в школу для обдарованих.

Г. Мюнстерберг (1863–1916) запропонував тести для профорієнтації і профвідбору, які створювалися таким чином: спершу вони перевірялися на групі робітників, що досягли кращих результатів, а потім їм піддавалися ті, що знов приймаються на роботу. Очевидно, що передумовою цієї процедури служила ідея кореляції між психічними структурами, необхідними для успішного виконання діяльності, і тими структурами, завдяки яким випробуваний справляється з тестами. Кореляція ж могла бути достовірною тільки статистично. Природа структур залишалася загадковою.

Тести на профпридатність вимагали випробування інших якостей, ніж тести на розумовий розвиток. Разом з чисто вербальними завданнями, заснованими на оперуванні словесними символами, з’являються мануальні (ручні) тести. Масовий характер тестування спонукав перейти від індивідуальних тестів до групових. Крупним заходом американських психологів з’явилося тестування 1750 000 новобранців у першу світову війну (у другу світову війну в США тестам піддалося близько 20 млн. військовослужбовців).

Тестологія була могутнім і пануючим, але не єдиним засобом диференціальної психології. Робилися пошуки інших рішень проблеми індивідуальних відмінностей.

Російський психолог О.Ф. Лазурський (якого можна назвати й українським, оскільки він був родом із Переяслава-Хмельницького) прийшов до висновку про необхідність трактувати цю проблему з позицій наукової характерології. Він вважав аналітичне завдання хоч і важливим, але підготовчим для досягнення основної мети індивідуальної психології – “побудувати людину з її схильностей”, а також скласти якомога повну природну класифікацію характерів”.

Незадоволеність лабораторно-експериментальними методами для реалізації цього задуму спонукала Лазурського шукати інші підходи. Він виступав за природний експеримент, при якому навмисне втручання в життя людини поєднується з природною і порівняно простою обстановкою дослідження. Завдяки цьому вивчаються не окремі психічні процеси, як це зазвичай робилося, а психічні функції й особистість в цілому. В курсі лекцій “Загальна та експериментальна психологія” (1912) Лазурський стверджував, що темперамент і характер складають ендопсихічну, вроджену сторону особистості. Інша сторона – екзопсихічна характеризує ставлення людини до навколишньої дійсності.

Введення категорії ставлення було кроком уперед у порівнянні з механістичним уявленням, згідно з яким вплив середовища на організм відбувається за типом зовнішніх поштовхів. Адже саме таке уявлення домінувало тоді у диференціальній психології, що не знала ніяких інших чинників, окрім спадковості і середовища, яке розумілось механістично.

Іншому російському вченому, Г.І. Россолімо (1860–1928), належить ідея кількісної оцінки інгредієнтів душевного життя з метою відтворення її індивідуально своєрідного профілю у здорової або хворої особистості. Россолімо виділив одинадцять психічних процесів, які, в свою чергу, розбивалися на п’ять груп: увага, воля, сприйнятливість, запам’ятовування, асоціативні процеси (уява й мислення). По кожному з цих процесів давалося десять завдань, залежно від виконання яких “сила” процесу оцінювалася за десятибальною шкалою, тобто випробуваний отримував вищу оцінку, якщо відповідав правильно на всі десять запитань. Сума позитивних відповідей позначалася відповідною крапкою графіка: з’єднання крапок давало “психологічний профіль” індивіда.

Завдання варіювалися за категоріями випробуваних (для дітей, “дорослих інтелігентних” і “дорослих неінтелігентних”). Россолімо запропонував також формулу переведення профілів із графічної мови на арифметичну. Він указував, що запропонований ним метод дозволить розробити питання про типи психічних індивідуальностей, про розумову відсталість, про діагностування хворобливих симптомів у психіці. “Психологічні профілі” Россолімо (1910) були перекладені на німецьку мову і викликали інтерес у Західній Європі та США. За своїми ідейними позиціями Россолімо був близький до тестологів. Проте його концепції було властиве чуже тестуванню прагнення до цілісної оцінки особистості, “до синтетичного способу зображення її сильних і слабких сторін”, як справедливо відзначає французький історик психології М. Релін [13].