Обмеження близнюкого методу

Природно, метод близнюків, як і будь-який інший, має свої обмеження. Вони стосуються головним чином деяких особливостей пре- і постнатального середовища близнят, що можуть стати джерелами відомої некоректності при використанні цього методу.

Чинники пренатального середовища близнят і їх вплив на подальший соматичний і психічний розвиток піддавалися аналізу в дуже багатьох дослідженнях. Основний сенс їх зводиться до наступного. Одночасний внутрішньоутробний розвиток на перший погляд приводить до більшої фізіологічної схожості, оскільки на обох плодах повинні однаково позначитися всі стани материнського організму. Проте насправді у випадку МЗ пренатальні впливи можуть продукувати й істотні відмінності між ними, що надалі може привести до невиправданого заниження оцінки спадковості. Наявність або відсутність таких впливів залежить, зокрема, від часу розділення заплідненої яйцеклітини на дві ембріональні структури і відповідно від наявності загальних або різних для кожного плоду оболонок: амніона, хоріона і плаценти. Більшість ДЗ розвиваються, маючи всі три оболонки роздільними. МЗ можуть мати “комплект” усіх трьох оболонок. Все це позначається на особливостях кровопостачання кожного з організмів, що розвиваються, створюючи відому конкуренцію між ними, і, отже, може призвести до пренатально обумовлених, але не генетичних відмінностей між близнятами-монозиготами. Експериментальні перевірки цього положення, що спираються на вагу при народженні як показник фізіологічного комфорту в ембріональному періоді, дали суперечливі результати. Згідно одним дослідженням, важчий у парі близнюк потім дійсно краще розвивався і соматично, і психологічно; згідно іншим, ця закономірність виявляється тільки при більшій різниці у вазі – близько 2–3 кг, в деяких дослідженнях ніякої залежності між вагою і подальшим розвитком не виявлено. Тому була зроблена спроба іншим способом оцінити час розділення зиготи – за дзеркальністю близнят (Breland, 1974). При цьому передбачалося, що якщо ділення відбулося пізно, після встановлення латеральної домінантності, то близнята будуть дзеркальними за низкою маркерів: завитки волосся, домінуюча рука і т. д. Згадане дослідження, проведене на 482 парах близнят шкільного віку, показало, що істотних відмінностей за внутрішньопарною подібністю між дзеркальними і недзеркальними близнятами немає.

Мабуть, можливість пренатальних впливів, що зменшують схожість МЗ, треба мати на увазі, але наявний експериментальний матеріал свідчить скоріше про те, що в нормі на оцінку успадкованості за низкою психологічних вимірювань пренатальне середовище помітного спотворюючого впливу не надає [12, с. 240].

Для досліджень в галузі диференціальної психології значно серйозніше, на наш погляд, друге джерело можливих помилок при використанні близнюкового методу – недостатня коректність допущення про рівність впливів середовища (постнатальних) для членів МЗ і ДЗ пар. Тепер уже існує чимала кількість праць, в яких обговорюється ця сторона справи, а також робляться спроби експериментально проаналізувати відповідні середовищні змінні (Anastasy, 1958; Штерн, 1965; Scarr, 1969; Plomin e. а., 1976; Семёнов, 1980; й ін.).

Справа у тому, що вже з факту вищої соматичної схожості МЗ у порівнянні з ДЗ випливає можливість виникнення в МЗ у ранньому онтогенезі більш подібного типу рухової активності, а згодом і віддавання переваги однотипним іграм, тобто одного кола спілкування і т.д. Оскільки ж гра є провідною діяльністю дошкільного віку, в якій формується психіка дитини, це може призвести до формування подібних психічних особливостей близнят такої пари. І навпаки, в середньому менш схожі соматично ДЗ близнята будуть частіше, ніж МЗ, вибирати різні ігри, а тим самим створюватиметься основа для відмінного розвитку.

Психологічні дослідження близнят більш старшого віку також показали більшу подібність середовища у членів МЗ пар у порівнянні з ДЗ; МЗ в середньому рідше розлучаються, більше часу проводять разом, частіше мають загальних друзів, схожі захоплення і т.д. (Anastasy, 1958; von Bracken, 1969; та ін.).

Таким чином, для твердження про те, що впливи середовища для МЗ і ДЗ не рівні, є достатньо серйозні підстави.

Значущість цього обмеження близнюкового методу зростає у міру переходу від дослідження, наприклад, антропометричних ознак до фізіологічних і далі до психологічних. Більше всього підстав сумніватися в припущенні про рівність середовища у моно- і дизигот у тих випадках, коли досліджуються особистісні риси, оскільки інтерперсональна взаємодія є одним з чинників формування останніх, а в цьому сенсі “кожен близнюк є частиною середовища іншого” (Zazzo, 1960, с. 187). Очевидно, при вивченні вищих психічних функцій і особистісних рис необхідний спеціальний аналіз “близнюкового середовища” з погляду тих його змінних, які можуть бути актуальними для формування досліджуваної ознаки і внутрішньопарної подібності в ньому [12, с. 240–241].

Проте існують і вагомі аргументи на користь того, що всі вказані вище обставини не можуть стояти на принциповій заваді у близнюкових дослідженнях. На думку К. Штерна (1965) й інших дослідників, той факт, що кожний з близнят МЗ пари через свою генетичну подібність з партнером, але незалежно від нього вибирає схожі з ним зовнішні умови, є якраз вираз ідентичності їх генотипів і слугує лише підтвердженням правильності припущення про рівність середовищ. Дослідження сімей, у яких батьки мали помилкове уявлення про тип своїх дітей-близнят, показало також, що їх поведінка по відношенню до дітей у більшості випадків відповідає дійсній зиготності останніх, а не припущенням батьків, тобто теж виявляється, очевидно, функцією ідентичності генотипів (Scarr, 1969). X. фон Браккен відзначає також феномен “розділення ролей” у парі, що існує і в МЗ, і у ДЗ, але частіше зустрічається у перших і, отже, діє у зворотному напрямі, зазвичай передбачуваному: зрозуміло, що розділення ролей повинне знижувати психологічну подібність МЗ. Виявлена деякими дослідниками більша подібність розлучених МЗ у порівнянні з вихованими разом за деякими особистісними рисами пояснюється, мабуть, саме відсутністю цього розділення ролей (Shields, 1962; von Bracken, 1960). Є повідомлення і про те, що рольові функції можуть з віком мінятися: наприклад, у дитинстві і юності домінує не один і той же член пари [12, с. 241–242].

Таким чином, у пре- і постнатальних середовищних умовах розвитку близнят виділяються такі чинники, які роблять середовище МЗ внутрішньопарно більш схожим, ніж у ДЗ, підвищуючи тим самим подібність перших за рахунок негенетичних впливів і, отже, призводять до помилкового завищення оцінок успадкованості. Проте виділяється й інша група чинників, що діють у протилежному напрямі, що приводить тим самим до такого ж помилкового заниження цих оцінок.

Все сказане вище не робить неможливим використання методу близнят для з’ясування ролі чинників генотипу і середовища у формуванні фенотипічного поліморфізму (міжіндивідуальна варіативність, діапазон індивідуальних відмінностей) нормальних психологічних і психофізіологічних ознак. Воно “лише показує, що – як це часто буває – проблема, яка спочатку здавалася простою, виявляється насправді значно складнішою...” (Штерн, 1965, с. 527). Проте перераховані обмеження близнюкого методу необхідно мати на увазі, коли йдеться про інтерпретацію отриманого з його допомогою фактичного матеріалу.

 

6. Історичні методи (методи аналізу документів)

 

Історичні методи присвячені вивченню, в основному, видатних осіб, особливостей середовища і спадковості, які послужили імпульсами для їх духовного становлення. Як правило, ці методи вибирають своїм об’єктом історичного індивіда – людину, діяльність якої привела до появи результату, який має культурну цінність. Проте історичний метод може бути застосований і для докладного вивчення цілком ординарних людей. До цієї групи відносять біографічні, щоденникові, автобіографічні методи, їх загальною рисою є використання першоджерел або біографій.

Біографічний метод – використання особистої біографії видатної людини протягом тривалого періоду часу для складання її психологічного портрета. У разі використання даних біографа трудність полягає в інтерпретації бачення самого біографа, який нерідко замість фактів надає суб’єктивні висновки. Якщо психолог зацікавився душевним влаштуванням видатної людини, він може скласти її життєпис і раніше за офіційного біографа, зосереджуючись на психологічних характеристиках; в цьому випадку він проводить “психографію”. Варіантом біографічного є також патографічний метод, введений П. Мебіусом (опис хвороб видатних людей). У вітчизняній науці патографічний метод використовувався відомим генетиком В.П. Ефроімсоном для вивчення передумов геніальності.

Метод щоденників – варіант біографічного методу, присвячений вивченню життя звичайної людини і містить опис її розвитку і поведінки, що проводиться протягом довгого часу експертом (батьками, вихователем, колегою).

Автобіографія – цей життєпис, заснований на безпосередніх враженнях і ретроспективному досвіді. Спотворення результатів даного методу можуть бути викликані процесами особистісної динаміки. Новітні методи фіксації пов’язані з можливостями відеозапису.

Вивчення продуктів діяльності – один з найпоширеніших методів психологічного дослідження. Метод являє собою систему дослідницьких процедур, спрямованих на збір, систематизацію, аналіз та тлумачення продуктів діяльності людини. Центральним моментом структури методу є поняття “продукт діяльності”. Методичне визначення даного поняття дещо відрізняється від суто теоретичного його визначення. Так під продуктом діяльності особистості розуміються реально-практичні та ідеальні за формою вияви активності даної особистості щодо явищ об’єктивного та суб’єктивного світу. Пізнавальні або перетворюючі за змістом, вони виявляють індивідуальність конкретної людини в кожному з її діянь, спрямованих на пізнання або перетворення елементів довколишньої реальності.

Метод вивчення продуктів діяльності людини поєднує в собі кілька дослідницьких та аналітичних процедур, диференціація яких відбувається за ознакою предмета пізнання кожної з них. Так, виділяють:

1) аналіз особистих документів – листів, фотографій, щоденників, автобіографій тощо, якісно-кількісний аналіз яких дає цінний матеріал для психодіагностики, дослідження життєвого шляху особистості, характеристик діяльнісних актів людини в ситуаціях змістовних взаємодій та ін.;

2) аналіз офіційних матеріалів групової, колективної та масової комунікації – записи розмов, дискусій, нарад, різноманітні устави, накази, оголошення, розпорядження, закони, правила, газети, радіо- і телепередачі, реклама, тощо; цей тип дослідницьких та аналітичних процедур застосовується, як правило, для вивчення соціальних процесів, явищ та їх проекцій на індивідуальне буття особистості;

3) аналіз продуктів діяльності (творчості) –опосередковане вивчення психологічної реальності через розпредмечування (відтворення діяльності за її результатом). Варіанти – графологічна експертиза, графічні й інші проективні методи. В психолого-педагогічному дослідженні вони набувають форми різних видів контролю знань (твори, диктанти, контрольні роботи), які дозволяють відтворити динаміку навчальної діяльності людини.

Аналіз продуктів діяльності – система процедур, спрямованих на дослідження та тлумачення змістових результатів діяльності людини – творчих, професійних, поведінкових, суспільних, самоорієнтованих тощо.

Якщо структура та логічна формалізація процедур перших двох типів дослідження є досить простою та універсальною (аналіз і тлумачення офіційних та неофіційних документів; письмових, вербальних або статистичних матеріалів; цифрової, зображувальної та “словесної” інформації; їхніх мовних та смислових компонентів; їхньої структурної та смислової організації; співвідношення в них суб’єктивного та об’єктивного змісту; реальної та індивідуальної їхньої “впливовості” на інші явища чи “відчуженості” від світу тощо), то третій тип дослідження є складнішим не тільки з формальної точки зору, а й з позиції його змістової насиченості.
В психологічному погляді на реальність тих чи інших проявів індивідуального “Я” особистості кожний з цих проявів може вважатися “продуктом багатомірної та багаторівневої діяльності” людини, якщо за своєю структурою та змістом він організується в цілісний акт виявлення особистістю свого пізнавального чи перетворюючого ставлення до явищ світу (зовнішнього, об’єктивного, чи внутрішнього, прихованого, світу свого “Я”). Тому залежно від сутності предмета дослідження та його цілей психолог може кваліфікувати конкретний вияв діяння людини як продукт її діяльності і вже виходячи з цього вибудовувати своє дослідження в межах процедури “аналіз продуктів діяльності”.

Тоді змістовними моментами організації дослідження стануть:

1) на першому етапі – визначення сутності предмета дослідження як продукту специфічної (або універсальної) діяльності особистості та побудова теоретичної моделі цієї діяльності за структурою: зміст та цілеспрямованість діяльності – ситуативна та смислова організація простору діяльності – засобові компоненти діяльності (знаряддя, прийоми, засоби, техніки, технології – реальні та ідеальні) – процесуальне розгортання діяльності – продукт діяльності у його реальному та ідеальному визначенні;

2) на другому етапі – побудова “еталонної моделі” продукту діяльності, що досліджується, та аналітичне зіставлення еталону з реальним, досліджуваним продуктом;

3) на третьому етапі – цикл аналітичних і прогностичних дій щодо предмета свого дослідження та діяльності як цілого; статистичне або проективне тлумачення результатів дослідження; залучення отриманих даних у загальний емпіричний цикл взаємодій дослідника з особистістю – проекція та прогноз формуючих, розвиваючих, стабілізуючих тощо взаємодій.

Продукти діяльності, що підлягають аналізу в психологічному дослідженні, розрізняють також за ознакою “спонтанності – спрямованої їх організації”. Таким чином, той чи інший за змістом продукт діяльності особистості може бути одержаний для аналізу в умовах “змодельованої діяльності”, яка спеціально організується дослідником. Звичайно, при цьому важливо отримати “чистий” результат, а тому діям дослідника в умовах ситуації моделювання діяльності ставиться ряд загальних (у дослідницькому плані) спеціальних (у плані змісту діяльності, що моделюється) умов.

Вивчення продуктів діяльності як метод психологічного дослідження широко використовується як у дослідницькій, так і в прикладній сфері діянь психолога. В кожному конкретному дослідженні метод забезпечується необхідним набором аналітичних та тлумачних процедур стосовно сутності предмета дослідження та цілей самого дослідження. За певних умов метод може використовуватися як основний у дослідженні, проте найчастіше виступає в психологічному пізнавальному акті як допоміжний.

Вивчення літературно-історичних джерел. У практиці історико-психологічного дослідження, психології творчості, дослідженні життєвого шляху людини широко застосовується метод вивчення літературно-історичних джерел. Як засіб наукового пізнання він поєднує в собі цикл дослідницьких та аналітичних процедур, спрямованих на розпізнавання, формалізацію, тлумачення та прогноз особистісно орієнтованих характеристик або психологічних ознак історичних етапів, періодів, епох в літературно-історичних джерелах: авторських текстах, мемуарній літературі, документальних свідченнях тощо.

Предметом дослідницьких процедур методу є текст, який сприймається психологом-дослідником як самостійне багатомірне та багатозмістовне явище, здатне вміщувати та виявляти:

а) простір індивідуального й професійного буття автора через зміст обраних проблем індивідуального пізнання та перетворення змістових тлумачень цих проблем;

б) рух змістового та функціонального досвіду автора протягом індивідуальної історії його життя через формальну та змістову динаміку пізнавальних дій автора щодо предмета своєї активності, через цілісність і завершеність перетворюючих впливів на реальність та дійсність предмета, що пізнається;

в) час культурно-історичного буття автора, освоєний ним на шляху поєднання свого індивідуального буття з культурно-історичним процесом як таким крізь продукти свого пізнавального та перетворюючого діяння.

Методи тлумачення літературно-історичних джерел завжди синтезовані за змістом, оскільки поєднують в собі елементи культурологічного, психологічного, лінгвістичного, естетичного й іншого трактування та пізнання явищ світу в цілому, текстів (синтезованих за змістом явищ) – зокрема. Виділяють тексти авторські та тексти-свідчення. Відповідно використовуються ті чи інші засоби тлумачення.

Процес тлумачення авторських текстів спрямований на виявлення “прихованого” та ствердження “наявного” змісту авторства –тієї особливої якості, якої набуває особистість, розгортаючи, самостворюючи своє культурно-історичне “Я”. В історико-психологічному дослідженні можна виділити декілька підходів у тлумаченні текстів:

1) порівняльно-описовий;

2) історико-документальний;

3) онтологічне орієнтований та ін. Кожний з них має свій дослідницький потенціал і здатний розкрити предмет дослідження відповідно до цього потенціалу.

Змістовним результатом застосування порівняльно-описового підходу є констатація фактів через “порівняння”, “перенесення” та “пояснення” (використаних засобів тлумачення) конкретних історико-психологічних даних.

Історико-документальний підхід дає можливість диференціювати прямі та додаткові свідчення в тексті; оцінити складові тексту (“ідеальний” та рефлексивний компоненти) за шкалою “сучасне – минуле”; побудувати так звану “модель народження знання”, яка являє собою синтез отриманих даних у процесі дослідження та структурне поєднання формально-логічних і структурних компонентів відносин взаємопроникнення двох учасників творчого процесу – особистості-творця й історичної епохи, її культурно-історичних характеристик.

Онтологічно орієнтований підхід, застосовуючи екзистенціальні, феноменологічні, засоби інтуїтивізму, філософської критики та інші засоби тлумачення текстів, дає можливість: дослідити глибинний процес взаємопроникнення індивідуальної сутності автора, історичного періоду його творчості та твору; визначити й оцінити культурно-історичний потенціал автора як виразника наукових, або культурних, або духовних та інших ідей своєї епохи; виявити складові професійної та духовної обдарованості особистості автора; простежити процес становлення його таланту в часі особистого життя та в часі історії.

Процес вивчення літературно-історичних джерел організовується з привнесенням в його процедуру професійних та пізнавальних орієнтацій дослідника, забезпечується системою прямих (аналізу, тлумачення) та допоміжних засобів і прийомів (моделювання, типологізація, аналіз продуктів діяльності тощо).