Поняття про науковий метод, методологію та методику дослідження

Науку як своєрідний, цілісний та самостійний спосіб пізнання світу визначають два його компоненти: предмет і метод. Якщо предмет – це чітко визначений зміст, якість та закономірність, в яких реальність (дійсність) постає перед дослідником, то метод – це шлях – спосіб або засіб осягнення сутності предмета пізнання. Виникнення нової галузі наукового знання завжди пов’язане зі змістовою диференціацією наукових уявлень людини про світ (об’єктивним процесом розвитку науки), виділенням сутнісно нового змісту в існуванні досліджуваної реальності (визначенням предмету) та побудовою засобів пізнання цієї реальності (створенням методу). Психологія як самостійна наука виникла, визначивши свій предмет і свій метод [11,
с. 46].

Індивідуальний світ “Я” людини, взятий у психологічних закономірностях його народження, становлення, розвитку, здійснення та згасання, являє собою предмет психології. Система засобів цілісного пізнання даного предмета у єдності його дійсних, реальних та сутнісних, глибинних проявів має постати як науковий метод психології. Науковий метод як такий – це змістовий синтез методології, методики та власне прийомів дослідження, які у своїй єдності зумовлюють побудову об’єктивного, цілісного та завершеного знання про предмет науки [11, 46].

Методологія – це вчення про загальні точки зору, з яких повинен виходити дослідник психічної природи “Я” людини, про правила, яких він повинен дотримуватися в дослідженні, та про засоби, якими він має користуватися. Оскільки ці точки зору, правила та засоби не довільні, а визначені однією кінцевою метою – пізнати предмет науки таким, яким він є в дійсності, остільки будь-яка методологія ґрунтується на своєрідності предмета даної науки та передбачає попереднє пізнання його загальних, формальних властивостей – саме тих властивостей, від яких залежать правила, прийоми та підходи даної науки.

Методологія науки постає у двох своїх якісних формах.

По-перше, вона дає уявлення про прийоми або техніки дослідження. Тобто, вона вивчає зовнішні та спеціальні ознаки групи явищ, які потребують особливих зовнішніх прийомів (засобів) їх пізнання. Так, у суспільних науках “технічна” методологія є вченням про критичне (наукове) спостереження явищ соціального життя людини та взаємодії з цими явищами. До технічної методології може бути віднесене, наприклад, узагальнене уявлення про збір та перевірку історичних джерел (у методології історії) або про вміння тлумачити закони, використовувати їх стосовно окремих випадків, обґрунтовувати правову норму того чи іншого положення у законодавстві (в методології права) чи уявлення про послідовну кваліфікацію психологічного стану людини (в методології психологічної науки).

По-друге, методологія може пізнавати ті широкі загальні властивості та співвідношення явищ, які відрізняють взагалі одну науку чи групу наук від інших, кожна з них має свою характерну точку зору, свої найвищі поняття (категорії), свої завдання. Так, суспільні науки вивчають явища життя людини, зумовлені її волею та свідомістю, прагненням до конкретних цілей та ідеалів. Це ті моменти, які не мають місця серед суто природних явищ, тому й закономірності існування суспільних явищ суттєво відрізняються від закономірностей існування явищ природних. Ця методологія є логічна, або філософська [11, с. 46–47].

Філософська методологія є загальною для широкої сукупності явищ (наприклад явищ суспільного життя людини) і потребує систематичного, послідовного та логічного викладу, оскільки обґрунтовується через логічний аналіз загальних формальних властивостей даної предметної сфери. Ця форма методології розкриває загальну своєрідність цілей конкретної науки чи галузі наукового знання – своєрідність, зумовлену загальними властивостями та змістом предмета науки. Філософською методологією суспільних наук, які вивчають закономірності взаємодії людини та суспільства, є філософія суспільства, або соціальна філософія. Філософською методологією психології – синтезованої за змістом науки про взаємодію людини й світу – є філософія людини.

Технічна методологія узагальнює та подає найдоцільніші та найефективніші способи й засоби наукового пізнання предмета науки. Оскільки психологія поєднує в собі ознаки і теоретичної, і прикладної дисципліни, її методологія розгортає поряд із засобами наукового пізнання також засоби практичного перетворення дійсного стану предмета – індивідуального світу “Я” людини. В уніфікованому вигляді технічна методологія являє собою синтез методики психологічного дослідження та методики перетворюючого психологічного впливу [11, с. 47].

Методикою в науковому дослідженні прийнято називати процедуру або послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів у цілому, які реалізуються в ході дослідження стосовно його предмета й спрямовані на розв’язання завдань дослідження. Як складова наукового методу психології методика може розглядатися на декількох рівнях: перший рівень – загальна методика психологічного дослідження; другий – методика здійснення конкретного типу наукового дослідження (теоретичного, емпіричного, прикладного та ін.); третій – детально описана послідовність реалізації того чи іншого прийому, засобу, способу психологічного дослідження [11, с. 47–48].

2. Загальнопсихологічні методи (спостереження й експеримент)

Для того, щоб отримати уявлення про індивідуальні відмінності психіки, використовують різні способи отримання даних. У світі тварин це зробити простіше – там як основний застосовується метод штучної селекції. У людини ж, на щастя, це поки не практикується, зате можна використовувати статистичне дослідження подібності і відмінностей, особливо при варіюванні умов виховання. Для різних рівнів індивідуальності (про що йтиметься в наступних розділах) можуть бути використані різні методи, які можна класифікувати за різними дихотоміями [1; 2; 7; 14].

За видом дослідження, що використовується, виділяють методи інтроспективні (засновані на даних суб’єктивного досвіду) і екстраспективні (що спираються на об’єктивний результат, доступний вимірюванню).

За активністю впливу виділяють спостереження й експеримент.

За рівнем узагальненості отриманих закономірностей виділяють номотетичні (орієнтовані на загальне, психологію пояснення) та ідіографічні (орієнтовані на одиничне, психографію, психологію розуміння).

За стабільністю – змінністю психічного явища розрізняють констатувальні та формувальніі методи (в яких кінцевий стан якості, що вивчається, відрізняється від початкового).

Методи диференціальної психології розвивалися під впливом опозиції розуміння і пояснення. Розуміння привело до появи ідеографічного підходу, пояснення – до експериментальних методів. Зіставлення гуманітарної і природничо-наукової парадигм відобразилося і в перевагах методичного апарату, яким користується дослідник. Нині це протистояння послаблюється.

Проте залишаються відкритими два найсерйозніших методологічних питання диференціальної психології, які зачіпають усі екстраспективні методи. Перший звучить так: оскільки психічні ознаки дані безпосередньо тільки самому суб’єкту, як дослідник, виходячи з самого себе, може проникнути в психічний світ іншої людини? Питання це піднімає проблему аналогії, або інтерпретації, в психологічному дослідженні. Друге ж питання стосується відповідності між фізичними ознаками, які тільки і дані досліднику безпосередньо, і їх внутрішнім психічним змістом. Ця проблема стосується симптоматології (за симптомом судять про психічну причину). Отже, пошук максимально валідних методів психологічного дослідження – це постійно вирішуване і, як і раніше, насущне завдання.

Методи, що використовуються диференціальною психологією, можна умовно розділити на декілька груп: загальнонаукові, психогенетичні, історичні і власне психологічні.

Загальнопсихологічні методи є модифікацією стосовно психологічної реальності тих методів, які використовуються і в багатьох інших науках.

Спостереження

Одним із основних емпіричних методів психологічного дослідження є спостереження, яке полягає в умисному, систематичному та цілеспрямованому сприйнятті психічних явищ з метою вивчення їхніх специфічних проявів у конкретних умовах та з’ясуванні смислу цих явищ, який не може бути даний безпосередньо. Спостереження використовується у процесі дослідження явищ, що підлягають безпосередньому сприйманню, і як метод наукового пізнання змістовно відрізняється від спостереження як засобу пізнання в буденному житті. Психологічне спостереження – це метод наукового пізнання, спрямований на аналіз зовнішніх проявів індивідуального світу “Я” людини (предмета психології) у безпосередній сенсорно-перцептивній взаємодії з ним [11, с. 67].

Існує декілька видів спостереження і його класифікацій. Наведемо одну з них (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Види спостереження (за [10, с. 23])

1.	Опосередковане – Безпосереднє (Непряме – Контактне)	За формою контакту
2.	Польове – Лабораторне (Природне – Експериментальне)	За умовами діяльності
3.	Відкрите – Приховане (Інкогніто)	За характером взаємодії з об’єктом
4.	Включене – Не включене
5.	Випадкове – Цілеспрямоване	За метою
6.	Суцільне – Вибіркове	За впорядкованістю
7.	Довільне – Структуроване
8.	Констатуюче – Оцінююче	За фіксацією результатів

Переваги методу полягають у тому, що:

1) збираються факти природної поведінки людини;

2) людина сприймається як цілісна особистість;

3) відображається контекст життя суб’єкта.

Недоліками є:

1) злитість спостережуваного факту з супутніми явищами;

2) пасивність: невтручання дослідника прирікає його на вичікувальну позицію;

3) відсутність можливості повторного спостереження;

4) фіксація результатів в описовій формі.

Спостереження можна зробити більш науковим, якщо сформулювати конкретну мету (визначити, які аспекти психічної діяльності спостерігаються); забезпечити: об’єктивність за допомогою декількох одночасних фіксацій, систематичність, прагнути уникати великих перерв, маскування, організовувати спостереження так, щоб людина про нього не знала, і використовувати техніку фіксації спостережуваних явищ.

У психології варіантом спостереження є самоспостереження (див. нижче інтроспекція, інтроспективні методи).

Спостереження включає елементи теоретичного мислення (задум, система методичних прийомів, осмислення та контроль результатів) та набір кількісних і якісних методів аналізу (узагальнення, факторизація даних та ін.). Методика спостереження як детально описана послідовність реалізації методу включає: вибір ситуації та об’єкту спостереження, узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність та виділення цілей дослідження; побудову програми (схеми) спостереження у вигляді змінного переліку ознак (аспектів) явища, що сприймається, одиниць спостереження з детальною їх презентацією, а також спосіб і форму фіксації результатів спостереження (запис, кіно-, фото-, аудіо-, відеореєстрація у суцільній, щоденниковій та категоризованій формах); опис вимог до організації роботи спостерігача; опис способу обробки та представлення отриманих даних [11,
c. 67–68].

Розрізняють неструктуроване спостереження, що виявляє недостатньо формалізований процес реалізації методу, і структуроване спостереження. Цьому типу відповідає високий ступінь стандартизації, для фіксації результатів використовуються спеціальні документи, бланки, досягається достатня близькість даних, отриманих різними спостерігачами.

Включеним спостереженням називається такий його вид, при якому психолог-дослідник, безпосередньо включений, залучений у досліджуваний процес, контактує, діє разом з учасниками дослідження. Характер залученості може бути різним: в одних випадках дослідник повністю зберігає інкогніто, й інші учасники ніяк його не виділяють серед інших членів групи, колективу; в інших ситуаціях – спостерігач бере участь у досліджуваній діяльності, але при цьому не приховує своїх дослідницьких цілей. Залежно від специфіки ситуації, яка спостерігається, а також дослідницьких завдань будується конкретна система відносин і взаємодій спостерігача та інших учасників дослідження. Вказаний тип спостереження часто використовується у процесі дослідження соціально-психологічних явищ та професійної діяльності людини.

Спостереження називається польовим, якщо воно відбувається в природних для досліджуваного явища умовах. Іноді необхідною є лабораторна форма спостереження, яка створює можливість направленої організації умов, характеру та специфічних особливостей розгортання досліджуваного явища. Систематичні спостереження проводять регулярно та протягом визначеного проміжку часу. Це може бути подовжене спостереження, яке триває безперервно, або спостереження, що проводиться в циклічному режимі (один раз на тиждень, фіксований термін року та ін). Як правило, систематичне спостереження здійснюється за достатньо структурованою методикою, з високим ступенем конкретизації всієї діяльності спостерігача. Несистематичне спостереження використовується часто в незапланованих ситуаціях, у випадку взаємодії з явищами, що попередньо не очікувалися і не включалися в програму спостереження [11,
c. 68].

Важливим для визначення сутності спостереження як методу психологічного дослідження є поділ його за ознакою “об’єктивність–суб’єктивність”. Об’єктивне (або зовнішнє) спостереження спрямоване до зовнішньої сторони протікання психічних процесів та розгортання психологічних явищ. Проте дотримання принципу єдності об’єктивних характеристик психологічних явищ і суб’єктивного змісту їх сутності вимагає чіткої диференціації та спеціалізації аналітичних моделей і засобів тлумачення даних спостереження, коли стає можливим наукове обґрунтування та презентація процесу “перекладу” змісту “зовнішніх” даних як осягнення змісту протікання “внутрішніх” процесів предмета дослідження. Таким чином, дві форми спостереження – зовнішнього та внутрішнього – слід розуміти як дві різні стратегії аналізу, тлумачення та виявлення сутності психічного [11, c. 68–69].

Суб’єктивне (внутрішнє) спостереження, або самоспостереження (інтроспекція), являє собою процес споглядальної взаємодії з власними внутрішніми психічними процесами невідривне від спостереження за їхніми зовнішніми проявами. Однією з форм зовнішніх виявів результатів самоспостереження (інтроспекції) є метод словесного звіту, чітка організація та структурування якого дає змогу узагальнити та “об’єктивувати” зміст даних, отриманих у результаті дослідження.

Самоспостереження в психології – унікальний метод “проникнення” у внутрішнє психічних процесів та явищ, проте для дослідника використання цього методу пов’язане з цілим комплексом труднощів, подолання яких постає як чітка та методична організація пізнавальної роботи спостерігача (самого піддослідного): дані самоспостереження повинні даватися не в інтерпретованому, а в сутнісному вигляді; у тій послідовності, в якій вони виникають, а словесний вираз почуттів та переживань у цей момент має бути чітким та максимально спонтанним (умовно вільним від осмислених дій учасника дослідження). Хід і дослідницький ефект застосування методу самоспостереження багато в чому залежить від умілих та вправних дій дослідника, який організовує та забезпечує процес дослідження від початку до його логічного кінця.

Позитивна якість методу спостереження полягає в тому, що він дає можливість вивчати психічні процеси та явища в природних для них умовах. За необхідної забезпеченості дослідницьких дій засобами аналізу й тлумачення, а також за необхідної доповненості процедури дослідження іншими методами та прийомами метод спостереження є цінним засобом емпіричного пізнання психологічних явищ світу [11, с. 69].

Експеримент

У психології експеримент –один із основних, разом із спостереженням, методів наукового пізнання загалом, психологічного дослідження – зокрема. Експеримент відрізняється від спостереження можливістю активного втручання в ситуацію дослідника, який здійснює планомірні маніпуляції однією або декількома змінними (факторами) та реєструє зміни, що відбуваються з досліджуваним явищем [11, с. 69].

Основні особливості експерименту, які зумовлюють його дослідницьку цінність, такі: 1) в експерименті дослідник сам викликає досліджуване ним явище замість того, щоб чекати (як при об'єктивному спостереженні), поки випадковий потік явищ надасть йому можливість це явище спостерігати;
2) експериментатор може змінювати умови, за яких явище виявляє свої характеристики, замість того, щоб сприймати їх у випадково даному контексті ситуації; 3) варіативні маніпуляції експериментатора умовами дослідження дають можливість виявляти закономірності протікання тих чи інших процесів, явищ за конкретних умов і ситуацій; 4) у ході експерименту можливе встановлення кількісних закономірностей між різнорівневими явищами, взаємодія яких моделюється в конкретній процедурі дослідження [11, с. 69–70].

Експеримент – метод цілеспрямованого маніпулювання однією змінною і спостереження за результатами її зміни. Особливість експериментального методу в психології полягає в неможливості прямого вивчення явищ і неминучості інтерпретації фактів, в процесі чого можливі спотворення, викликані суб’єктивним характером взаємодіючих реальностей. Тобто що б ми не намагалися виміряти, ми неминуче стикаємося із взаємодією суб’єктивних реальностей принаймні трьох людей: випробуваного, експериментатора-інтерпретатора і творця методики, яка використовується [10, с. 23–24].

Переваги експериментального методу полягають в тому, що:

1) можна створювати умови, які викликають досліджуваний психічний процес;

2) можливе багаторазове повторення досліду;

3) можливе ведення простого протоколу;

4) дані експерименту більш однотипні й однозначні у порівнянні із спостереженням [9].

До недоліків належать:

1) зникнення природності процесу;

2) відсутність цілісної картини особистості людини;

3) необхідність спеціальної техніки;

4) відірваність від природного сприйняття досліджуваної реальності (експериментатор більше орієнтується на свідчення стрілок приладів, тестів і т. п.) [10, с. 24].

Існує декілька видів експерименту. Експеримент у психології може бути лабораторним або природним.

Лабораторний експеримент відбувається в штучних (лабораторних) для досліджуваного явища умовах, коли експериментатор спеціально організовує ситуацію для з’ясування явища або окремих його характеристик, ініціює очікуваний процес і моделює штучно всі необхідні для цього умови. Лабораторний експеримент дає змогу точно враховувати досліджувані зовнішні впливи (силу, тривалість і послідовність подразників або їх комбінації) та реакції-відповіді (дії та висловлювання) людини на ці подразники. Так, наприклад, у процесі вивчення відчуття та сприймання точно враховуються сила й послідовність різноманітних подразників, а також відповідні реакції на них різних органів чуття. Під час дослідження пам’яті точно враховується кількість та якість матеріалу, що запам’ятовується, різні способи запам’ятовування (цілком, частинами, уголос, “про себе”, кількість повторювань та ін.), а потім шляхом зіставлення всіх даних установлюються умови ефективнішого запам’ятовування того чи іншого типу матеріалу й інші закономірності.

Перші експериментальні дослідження психічних процесів (спочатку – відчуттів) були проведені в середині XIX ст. М. Вебером і Г. Фехнером. Перші експериментально-психологічні лабораторії заснували В. Вундт
(у Німеччині), а пізніше – В.М. Бехтерєв і А.А. Токарський (у Росії),
М.М. Ланге (в Україні). Значну роль у розвитку лабораторного експерименту в психології відіграли методи дослідження пам’яті, розроблені наприкінці XIX ст. Г. Еббінгаузом. Великою перевагою лабораторного психологічного експерименту є те, що він дає змогу враховувати не тільки зовнішні дії та висловлювання піддослідних, а й внутрішні (приховані) фізіологічні реакції: зміну електричних потенціалів головного мозку, зміну діяльності серця та кровоносних судин, пропріоцептивні та міокенетичні реакції тощо. Фіксація цих фізіологічних реакцій здійснюється за допомогою спеціальної апаратури. Взагалі, залежно від природи досліджуваного явища та цілей дослідження, в експерименті використовуються ті чи інші технічні засоби або інші моделюючі елементи експериментальної ситуації.

Результати лабораторного експерименту завжди аналізуються з урахуванням таких його особливостей:

1) штучність експериментальної ситуації;

2) аналітичність та абстрактність процедури експерименту;

3) ускладнюючий ефект впливу експериментатора на хід і наслідки експерименту. Крім цього, експеримент завжди доповнюється тими чи іншими методичними засобами, що дає змогу розширити дослідницьку площину експерименту й підняти ефект дослідження в цілому.

Своєрідним варіантом експерименту, що являє собою ніби проміжну форму між спостереженням та експериментом, є метод природного експерименту, запропонований О.Ф. Лазурським. Він проводиться не в лабораторії, а в звичайних життєвих умовах; при цьому експериментальному впливу піддаються умови, в яких протікає діяльність, що вивчається, сама ж діяльність піддослідного спостерігається в її природному виявленні. Проте вибір природної ситуації експерименту не є спонтанним, випадковим. Дослідження відбувається згідно з підібраними умовами, що відповідають цілям дослідження, а процеси, що пізнаються, протікають у природному їх порядку та послідовності без втручань експериментатора. Природний експеримент поєднує в собі позитивні якості спостереження і лабораторного експерименту, однак порівняно з останнім є менш точним і в багатьох випадках має доповнюватися ним [11, 70–71].

Констатувальний та формувальний експеримент.

У практиці вікової та педагогічної психології актуальним є використання так званого психолого-педагогічного (або формувального) експерименту. Цей метод забезпечує простежування змін психологічних характеристик дитини в процесі активного педагогічного впливу дослідника на особистість. Метод дає змогу не обмежуватися реєстрацією фактів, що виявляються, а через створення спеціальних ситуацій розкривати закономірності, механізми, динаміку, тенденції психічного розвитку, становлення особистості, виявляючи можливості оптимізації даного процесу. Саме тому метод широко застосовується при вивченні умов, принципів, шляхів формування особистості дитини, забезпечуючи поєднання психологічних досліджень з педагогічним пошуком та проектуванням найефективніших форм навчально-виховного процесу.

Методика реалізації психолого-педагогічного експерименту складається з трьох етапів. Перший етап – констатувальний експеримент першого порядку, спрямований на встановлення існуючих на момент експерименту характеристик та властивостей досліджуваного явища. В експерименті беруть участь дві групи учасників: а) основна група (або основна вибірка) та
б) контрольна група (або контрольна вибірка). Основна група бере участь у всіх процедурах експерименту та проходить цикл формувальних впливів. Контрольна група виступає як еталон, взірець, за яким у порівнянні буде оцінюватися розвивальний та формувальний ефект експерименту. Таким чином, дослідження буде відбуватися в паралельному режимі, на відміну від лінійного.

Другий етап – власне формувальний експеримент. Він реалізується за допомогою спеціально побудованої дослідником експериментальної моделі розвивальних та формувальних впливів на предмет дослідження. Експеримент може поєднувати в собі процедури різного характеру: навчальні, ігрові, практичні тощо. Особливо важливим моментом проведення формувальних впливів є аналітична модель “розвивального ефекту” експерименту – своєрідний “ідеальний образ” очікувань дослідника щодо результатів експерименту. Дана модель спеціально конструюється та вибудовується психологом на підготовчому етапі дослідження. В дослідженні бере участь основна група учасників [11, с. 83].

Формувальний експеримент має на увазі не тільки констатацію деякого стану справ, але і його зміну (наприклад, упевнившись, що висока тривожність була пов’язана з низькою успішністю школярів, для них проводять тренінг упевненості в собі, який може бути віднесений до формуючих експериментів). Варіантом формувального є психолого-педагогічний експеримент, спрямований найчастіше на апробацію методу навчання (який після цієї апробації починає називатися програмою).

Експеримент може проводитися індивідуально або в групі, короткостроково або тривало.

Експеримент повинен відповідати вимогам валідності (придатності, що розуміється як відповідність цілей, методів і результатів), репрезентативності (показності вибірки і відповідності її структури тій популяції, на яку розповсюджуються висновки експерименту), надійності (стійкості результатів у часі) [10, с 24–25].

Третій етап – констатувальний експеримент другого порядку. На даному етапі організується “контрольне” дослідження, в якому беруть участь обидві групи учасників (основна (експериментальна) та контрольна); метою дослідження є “зняття” емпіричних показників предмета пізнання після проведеної процедури формуючих впливів. Показники контрольної вибірки виступають еталоном порівняння для встановлення формувального ефекту, досягнутого в роботі з основною групою. Надалі результати дослідження піддаються відповідному аналізу та використовуються для встановлення або обґрунтування певних закономірностей розвитку психологічних властивостей особистості [11, с. 83–84].