Соціометрія і референтометрія

Соціометрія –це розроблена Дж. Морено психологічна теорія суспільства й одночасно соціально-психологічний метод, який використовується для оцінки міжособистісних емоційних зв’язків у групі. Метод відтворює методологію соціометричних досліджень і включає цикл вимірювальних процедур та математичних методів обробки первинної інформації, отриманої в результаті здійсненої процедури. В технічному, власне процедурному плані соціометрія – це співвідношення опитувальної методики й алгоритмів для спеціальної математичної обробки первинних вимірів. Сутність її полягає у визначенні різноманітних персональних та групових індексів. У цілому соціометрія спрямована на вивчення соціальних ролей у малих групах та на вимірювання структури взаємовідносин у групі в цілому.

Запитання соціометричної анкети або інтерв’ю містять так званий соціометричний критерій, який відповідає за формою та змістом вимогам соціометричних анкет та предмету дослідження. Вербальне він формулюється так: “Кого б Ви обрали...?”, “Чиїй думці Ви віддасте перевагу в ситуації...?”, або “Хто зумів би Вас переконати...?” та ін. Запитання відтворює не тільки уявлення дослідника про явище, що пізнається, а й завдання конкретного етапу дослідження тощо. Соціометричний критерій повинен: а) націлювати учасника дослідження на вибір або відведення іншого члена групи під час розв’язання завдання сумісної діяльності; б) бути зрозумілим та цікавим для учасників дослідження; в) включати в себе пропозиції щодо вибору або відведення, сформульовані так, щоб це викликало в членів групи емоційно-психологічний ефект; г) не допускати обмежень індивідуального та змістового характеру щодо вибору одних та відхилення інших членів у межах однієї групи.

Соціометричні критерії поділяються на два основні класи: комунікативні (“соціометричні тести”) та гностичні (“тести соціальної перцепції”). Комунікативні критерії використовуються для того, щоб описати, виміряти реальні або уявлювані відношення в групі, виявити, яким кожен член групи бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії спрямовані на відображення уявлень людини про те, якою вона бачить свою роль, свою позицію в групі, хто, на думку самого суб’єкта, може обрати його для розв’язання конкретної задачі, а хто – відвести. За гностичними критеріями можна визначати як закономірності розуміння людиною взаємин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між людьми, які входять у дану групу.

Соціометричні критерії поділяють також на офіційні та неофіційні. Офіційні дають змогу вимірювати міжособистісні відносини на рівні формальної структури групи, виробничих та службових обов’язків, неофіційні – відкривають перед дослідником “вхід” у сферу неформальних відносин, емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей

У ході соціометричного дослідження будується соціограма –графічне вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою соціометричного тесту. Соціограма наочно показує складне сплетіння взаємних симпатій та антипатій, присутність соціометричних “зірок” (яких обирає більшість опитуваних), “паріїв” (від яких усі відмовляються) та ієрархію проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма також дає змогу представити структуру відносин у групі, зробити припущення про стилі лідерства, міру організованості групи в цілому. У ході побудови соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення. Розрізняють колективні та індивідуальні соціограми, які відрізняються за структурною організацією та змістом простору, що моделюється в них [11, с. 74–75].

Референтометрія –один із соціометричних методів, спрямований на виявлення референтності членів групи для кожного індивіда, який входить у цю групу. Референтометрія включає дві процедури: попередня (допоміжна) являє собою з’ясування за допомогою опитувального листка позицій (оцінок, відносин, думок) кожного члена групи з приводу значущого об’єкту, події або людини. Друга процедура виявляє особистостей, позиція яких відображена в опитувальному листку, є найпривабливішою та найцікавішою для інших піддослідних. Даний метод дає змогу виявити мотиви міжособистісних відносин та вибору, переваг у групі. Дані, отримані за допомогою референтометрії, опрацьовуються математично і можуть бути виражені графічно [11, с. 75].

IV. Проективні та клінічні методи тестування.

Тестування – коротке стандартизоване випробування, призначене для встановлення міжіндивідуальних, внутрішньоіндивідуальних або міжгрупових відмінностей. Використання тестів повинно відповідати вимогам Декларації про права людини і Конвенції про права дитини.

Тести дуже економічні, проте мають малу надійність і легко піддаються фальсифікації (особливо в комп’ютеризованій формі, де кількість випадкових відповідей іноді досягає 30%).

Тестування –метод психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну шкалу значень. Метод використовується для стандартизованого вимірювання індивідуальних відмінностей особистості. Виділяють три основні сфери застосування тестового методу: а) освіта, б) професійна підготовка та відбір, в) психологічне консультування та психотерапія. Тестовий метод дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень розвитку в індивіда необхідних навичок, знань, особистісних характеристик тощо.

Методика тестування може бути поділена на три етапи:

1) вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й надійності тесту);

2) його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);

3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних припущень відносно предмета тестування). За функціональною ознакою призначення тестів щодо предмета дослідження розрізняють: тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень, критеріально орієнтовані та особистісні тести тощо [11, с. 77].

Тести інтелекту – методики психологічної діагностики, призначені для виявлення розумового потенціалу індивіда. В більшості з них піддослідному на спеціальному бланку пропонують установити вказані інструкцією логічні відношення класифікації, аналогії, узагальнення тощо між термінами, поняттями, явищами, які подаються в задачах тесту. Свої рішення піддослідний подає або в письмовому вигляді, або роблячи відповідну помітку на запропонованому бланку відповідей. Іноді задачі складаються з малюнків, геометричних фігур тощо. В задачах тестів на “дію” для рішення необхідно скласти з представлених деталей зображення предмета, геометричну фігуру, зібрати з кубиків, що мають різнооформлені сторони, заданий малюнок і т.п. Успішність дій піддослідного визначається кількістю правильно виконаних завдань, за нею виводиться коефіцієнт інтелектуальності (інтелекту).

В історії тестового методу виділяють декілька етапів щодо визначення дослідницького ефекту процедур та розуміння універсальності його результатів: від повної абсолютизації – до критичної оцінки ефективності методу як засобу дослідження та прогнозу потенціалу індивідуального розвитку особистості. Сьогодні вважають, що результати тестування інтелекту виявляють не розумовий потенціал піддослідного, а ті особливості його минулого досвіду, навченості, які відображаються на результатах його роботи з тестом. Тому результати, отримані при застосуванні тестів інтелекту, стали називати “тестовим” або “психометричним” інтелектом. Проте в психологічній практиці тести інтелекту мають широке застосування і як дослідницькі процедури, і як психодіагностичні – в психотерапії та психологічному консультуванні. Найбільш поширені та відомі: тест структури інтелекту Амтхауера;шкали вимірювання інтелекту Векслера;Шкільний тест розумового розвитку; Аналітичний тест інтелекту Мейлі; Культурно-вільний тест інтелекту (опублікований Р. Кеттеллом); Прогресивні матриці Равена [11, с. 77–78].

Тести креативності – сукупність методик для вивчення та оцінки творчих здібностей особистості. Здібність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні ситуації була виділена серед інтелектуальних здібностей в окремий тип і дістала назву – креативність. Вивчення факторів творчих досягнень особистості ведеться в двох напрямах: 1) аналіз життєвого досвіду та індивідуальних особливостей творчої особистості (особистісні фактори);
2) аналіз творчого мислення та його продуктів (фактори креативності: чіткість, гнучкість мислення, чуттєвість до проблем, оригінальність, винахідливість, конструктивність під час вирішення проблем та ін.).

Найбільш відомі тести для вимірювання пізнавального аспекту креативності – тести, створені Дж. Гілфордом разом зі співробітниками (1959) та Е. Торрансом (1962). Проте результати використання цих тестів (як і інших тестів креативності) досить суперечливі, валідність їх не доведена.
У вітчизняній психології досить відомою є методика дослідження “інтелектуальної активності” особистості – “Креативне поле”, створена
Д.Б. Богоявленської [11, с. 78].

Тести досягнень – одна з методик психологічної діагностики, яка виявляє ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями. Тести досягнень близькі за змістом тестам спеціальних здібностей, однак, на відміну від них, виявляють те, що було засвоєно піддослідними в ході виконання конкретної діяльності з конкретними завданнями та вимогами, а не узагальнені вміння, які формуються в процесі накопичування життєвого досвіду.

Розрізняють три види тестів досягнень: 1) тести дії (призначені для виявлення вміння виконувати дії з використанням механізмів, матеріалів, інструментарію); 2) тести письмові (завдання подаються на спеціальних бланках і полягають у виборі правильної відповіді на запитання – вербальне або графічне); 3) усні тести (на заздалегідь підготовлену систему запитань даються усні відповіді, під час їх оцінки враховується правильність формулювання відповідей).

Тести досягнень широко використовуються в шкільній психодіагностиці та системі професійної підготовки й відбору. Проте це більш характерно для зарубіжної психологічної служби; у вітчизняній психологічній практиці тести досягнень поки що не мають широкого використання [11, с. 78–79].

Тести особистісні – методики психодіагностики, за допомогою яких вимірюються різні сторони особистості та її характеристики: установки, цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та міжособистісні властивості, типові форми поведінки. Відомо декілька сот різновидів особистісних тестів, у зв’язку з цим особливо важливим є правильне тлумачення та відповідальне використання результатів цих тестів. Тести, як правило, будуються в одній з трьох форм їх можливої організації:

1) шкали та опитувальні листи;

2) ситуативні тести або тести діяння, в яких подаються перцептивні, когнітивні або оціночні задачі, оцінку себе, своїх особистісних.конструктів, тощо;

3) проективні методи. Існують також тести змішаних форм.

Поряд зі змістовими класифікаціями методів тестування існують також інші. За особливостями задач, які використовуються в процедурах, тести можуть розділятися – на вербальні та практичні; за формою процедур дослідження – групові та індивідуальні; а залежно від наявності або відсутності обмежень у часі на проведення вимірювальних процедур – на тести швидкості та результативності [11, с. 79].

Проективні методи в психології – група методів дослідження особистості, в основі яких лежить механізм виявлення проекцій в отриманих даних експерименту з наступною їх інтерпретацією. Поняття проекції для позначення методу дослідження було введене в дослідницьку практику
Л. Френком. Проективні методи характеризуються створенням експериментальної ситуації, яка допускає множину можливих інтерпретацій під час сприйняття її піддослідним. За кожною такою інтерпретацією вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей когнітивного стилю суб’єкта.

Метод забезпечується сукупністю проективних методик (їх називають також проективними тестами), серед котрих розрізняють:

1) асоціативні – наприклад, тест Хольцмана, тест Роршаха, в яких піддослідні створюють образи за стимулами-плямами; тест завершення незакінчених речень;

2) інтерпретаційні – наприклад, тематичний аперцепційний тест (ТАТ), в якому завдання полягають в необхідності тлумачити соціальну ситуацію, зображену на картинці;

3) експресивні – психодрама, тест малюнка людини, тест малюнка неіснуючої тварини та ін.

Проективні методики мають значні можливості в дослідженні індивідуальних проявів особистості. Проте вони не відповідають вимогам психометричних інструментів, оскільки не виключають впливів на відповіді людини в проективному тесті багатьох ситуаційних факторів: інструкцій, особистості експериментатора, стимулів, тимчасових станів суб’єкта тощо. Крім цього, існує проблема надійності та валідності проективних тестів, оскільки у процесі їх використання спостерігається нестабільність результатів та суперечливість інтерпретацій даних. Однак безумовно позитивним моментом проективних методів є те, що вони полегшують демонстрацію таких змістовних моментів внутрішнього світу суб'єкта, які він часто не в змозі висловити прямо, і допомагають зорієнтуватися у складних властивостях особистості, які часто не підлягають точному виміру або оцінці. Використання проективних методів потребує широкої теоретичної підготовки психолога та наявності практичного досвіду з реалізації методик конкретного типу [11, с. 79–80].

Застосування клінічних методів у психології пов’язане з ситуаціями конкретної психологічної відповіді професіонала на запит про психологічну допомогу з боку клієнта. Це так звані клінічні ситуації, які виникають не лише в психіатричній практиці і пов'язані не тільки з вирішенням психологічних проблем хворих з соматичним діагнозом. Будь-яка ситуація, зміст якої полягає в реально-перетворюючому впливі психолога на індивідуальний світ “Я” людини, може називатися клінічною. Ці ситуації є основою взаємодії психолога з особистістю і в практиці індивідуального консультування, психотерапії, і в соціально-психологічному тренуванні. Клінічні ситуації можуть бути планомірними та спонтанними. Ініціатива у виникненні цих ситуацій може належати як самому клієнту, так і психологу або третій особі. Специфіка ситуацій клінічного типу полягає в тому, що вони не є суто дослідницькими, або прикладними. Цим зумовлена і синтетичність змісту методів, які застосовуються в них.

Клінічний метод являє собою синтез: 1) дослідницьких, 2) аналітичних та 3) перетворюючих технік взаємодії з клієнтом, які поєднані один з одним у часі застосування та у просторі проблеми клієнта, яка і викликала взаємодію його з психологом. Наприклад, психоаналітичний метод моделює цикл ситуаційних взаємодій психолога з особистістю і зумовлює як клінічний метод цілісне проходження пацієнта з допомогою психолога через “змістовий простір” своєї проблеми; зіставлення її змісту з власним відчуттям своєї життєвої ситуації та життя в цілому; виявлення причин та смислу проблеми; оволодіння способами “зняття” емоційних переживань змісту проблеми в інших життєвих ситуаціях та ін. Кожний з цих етапів психотерапевтичної (або психолого-консультаційної тощо) роботи забезпечується комплексом методик, прийомів і технік, які у своєму поєднанні і становлять застосований клінічний метод, ефект дії якого визначається вирішенням проблеми, що спонукала клінічну ситуацію. Вирішення проблеми може здійснюватися на різних рівнях і зумовлюється індивідуально-психологічними особливостями клієнта, змістовими компонентами його психологічного стану на момент взаємодії, очікуваннями клієнта та об’єктивними даними психолога про “некритичність” ситуації для клієнта, яка склалася після взаємодії з психологом: а) актуалізація та осмислення клієнтом своєї проблеми; б) формування здібності клієнта самостійно “опрацьовувати” свої проблеми; в) психотерапія (короткочасна чи пролонгована); г) зняття проблемної ситуації тощо.

Загалом клінічний метод постає як цілісна, процедурне обумовлена техніка подолання критичності ситуацій психологічного життя людини (незалежно від їхньої змістової наповненості та потенційних характеристик). Застосування того чи іншого типу клінічних методів (психоаналітичних, психосинтетичних та ін.) потребує спеціальної підготовки психолога, а в окремих випадках – засвідченого права на практику в тій чи іншій психотерапевтичній традиції тощо [11, с. 80–81].

8. Лонґітюдний, зрізів, генетико-моделюючий методи (форми організації дослідження)

 

Сутнісна ознака представленої групи методів полягає в процедурній організації психологічного дослідження з метою більш адекватного та змістовного відображення предмета дослідження. Дані методи задають тривалість, послідовність розгортання і тип “керованості” експериментатора процесом психологічного пізнання конкретного явища. Так, лонґітюдна форма організації дослідження – це тривале та систематичне вивчення особливостей розвитку одних і тих же суб’єктів, яке дає змогу визначити діапазон вікової та індивідуальної мінливості фаз життєвого циклу людини. Спочатку лонґітюдне дослідження (як метод “поздовжніх зрізів”) формувався в дитячій та віковій психології як альтернатива пануючим на той час методам визначення станів чи рівнів розвитку (методам “поперечних зрізів”). Самостійна цінність лонгітюдного дослідження пов’язується з можливістю передбачення подальшого розвитку особистості та встановлення генетичних зв’язків між фазами досліджуваного процесу розгортання психологічних властивостей буття людини на основі об’єктивного та послідовного аналізу змістовних моментів цього процесу щодо кожної конкретної особистості.
В процесі дослідження використовуються необхідні системи методів, які забезпечують досягнення цілей дослідження: синтез спостереження, тестування, експериментальних технік, психографії, праксиметрії тощо [11,
с. 81].

Метод зрізів (порівняльно-вікова форма дослідження) передбачає організацію психологічного дослідження як окремої, обмеженої у часі, фіксованої щодо етапу (моменту) існування досліджуваного явища, пізнавальної та перетворюючої взаємодії психолога з суб’єктом. Предметами дослідження в цій процедурній техніці обираються, як правило, ті явища, дослідження яких у “зрізовому аспекті” є інформативним, достатнім, а також відповідає завданням дослідження. Це досить поширена техніка психологічного дослідження. Якщо ж при цьому дослідник володіє методами змістовної реконструкції сутності психологічних явищ у часі їх дійсного існування, то зрізовий аспект дослідження виступає лише відправною точкою у пізнанні дослідником тієї чи іншої характеристики, закономірності вказаного процесу. А методи тлумачення та висвітлення необхідних динамічних та потенційних компонентів розгортання досліджуваної сутності дають змогу відновити реальну послідовність подій, ситуацій і певною мірою виявити рушійну силу процесу, що відбувався (чи відбувається) [11, с. 82].

Генетико-моделюючийметод представляє і структурні особливості організації дослідження, і змістові акценти, які зумовлять той чи інший спосіб взаємодії психолога з сутністю досліджуваного явища. Суть методу полягає не в тому, щоб проводити статистичні зрізи на різних етапах розвитку та фіксувати різні рівні існування предмета, а в тому, щоб організувати та забезпечити в процесі дослідження перехід з одного рівня предмета на інший і встановити таким чином динаміку процесів та їхні рушійні сили. Так, у процесі вивчення психічного розвитку індивіда в онтогенезі завдання полягає не в тому, щоб зафіксувати різноманітні, абстраговані від цілісного процесу, рівні розумового, кінетичного та іншого розвитку дитини, а щоб у ході самого дослідження “перевести” індивіда з одного рівня реалізації досліджуваних функцій на наступний, вищий рівень, а також простежити в реальному процесі розвитку його сутнісні закономірності.

Організація генетико-моделюючого методу в психологічному дослідженні вимагає від психолога повної теоретичної обізнаності щодо сутності, існування та розвитку досліджуваного явища; суттєвих відносин даного явища з іншими явищами світу та структурних виявів взаємодій його в просторі індивідуального світу “Я” людини. Особливі вимоги ставляться і до методів дослідження та забезпечення розвиваючої інтенції в ході дослідження. Коректність змісту, адекватність процедури та індивідуально-орієнтований характер взаємодії з суб’єктом – постійні змістові орієнтири психолога у цьому процесі.

Важливо розрізняти сутність генетико-моделюючого методу в системі психотерапевтичних, формуючих та тренінгових процедур; основою диференціації виступає визначення предмета (конкретного явища), який організує навколо себе простір реалізації методу. Таким предметом завжди має бути суттєве, з погляду формування та розвитку індивідуального світу “Я”, психологічне явище, складова структури онтогенезу психологічних характеристик особистості, тоді як в інших техніках з елементами формування та розвитку предметом можуть виступати окремі властивості, ознаки, дії та елементи взаємовідносин людини зі світом [11, с. 82–83].