Міфи, теоретичні установки й методологічні суперечності диференціальної психології

 

Завершити всі попередні класифікації хотілося б згадкою про основні міфи диференціальної психології, які або утрудняють поступальний розвиток знання, або спрямовують його помилковим шляхом [5].

Міф перший, сформульований в рамках позитивізму, свідчить: самоціллю аналізу індивідуальних відмінностей є підтвердження за допомогою статистики магічного закону нормального розподілу.

Міф другий, висунутий крайніми представниками біхевіоризму, стверджує, що індивідуальні відмінності пов’язані тільки з активністю (діяльністю), а не із свідомістю.

Міф третій, підтримуваний еволюціоністами, – варіативність міжіндивідуальних відмінностей, пов’язана виключно з дією закону природного відбору.

Міф четвертий є продуктом роздумів біологічно-орієнтованих диференціальних психологів: стабільними (кросситуативними і стійкими в часі) є тільки ті людські відмінності, природа яких зумовлена виключно спадковими чинниками [5].

На жаль, ідея В. Штерна про створення інтегральної науки про людську індивідуальність виявилася реалізованою лише наполовину. Недолік теоретичних узагальнень і концептуальних інтеграцій призвів до появи величезної кількості неврегульованих емпіричних даних в експериментальній галузі і до формування хоч і вельми цінних, але практично не зв’язаних між собою теоретично напрямів в сфері методологічного аналізу. Для цілей нашої книги буде, безумовно, корисно відзначити найбільш поширені тенденції в сучасній науці про людські відмінності. За кожною з них ховаються як певні парадигмальні установки, так і неминучі на шляху пізнання епістемологічні і методологічні пастки.

Соціобіологічний аналіз. Еволюційна теорія особистості Девіда Басса ставить своєю метою аналіз соціобіологічних стратегій поведінки людини, серед яких, зокрема, виділяються надання переваги статусу. Судячи з усього, послідовникам цієї концепції вдається уникнути соціобіологічного редукціонізму, що пояснює прояв основних тенденцій людської поведінки через поняття еволюційно-видової переваги і генетичної детермінації [5].

Психолінгвістичне моделювання. Психолексичні або психолінгвістичні моделі симптомокомплексів індивідуальних рис, що розробляються, зокрема, американськими психологами П. Коста і
Д. Маккреєм, будуються із застосуванням новітніх методів математичного аналізу, якому піддаються оцінювані за градуальними шкалами списки людських якостей. За наслідками статистичної обробки виділяються п’ять головних вимірювань індивідуальності. Складність – або пастка – цього підходу полягає в тому, що як підстава для виділення рис беруться ті, що містяться у буденній свідомості конструкти, які репрезентуються у повсякденній мові. Таким чином, сплутаність і суперечливість логіки здорового глузду переноситься, незважаючи на всі статистичні фільтри, і на ґрунт теоретичних концепцій [5].

Психофізіологічний підхід. Теорії природних основ людських відмінностей (як правило, йдеться про індивідуальні і типологічні особливості) набули, мабуть, найбільшого поширення. Лінію досліджень
І.П. Павлова в галузі типологічних властивостей нервової системи продовжили Б.М. Теплов і В.Д. Небилицин зі своїми послідовниками у Радянському Союзі, Дж. Грей, Г. Айзенк, Я. Стреляу та інші за кордоном [5]. Сформувавшись на ниві вітчизняної психології, новий напрям – диференціальна психофізіологія (на жаль, практично не відображена в працях західних дослідників) – виразно показав продуктивність уявлень про властивості нервової системи як біологічну основу індивідуально-психоло­гічних відмінностей, зокрема темпераменту, стилю, здібностей та інтелекту. В той же час, серед робіт цього напряму досить часто можна зустріти типову помилку нерозведення (ототожнення) рівнів у ієрархічній системі ознак феномену, що вивчається, результатом чого є малоуспішні в теоретичному і методологічному плані однозначні інтерпретації прямого зіставлення нейрофізіологічних (наприклад, дані ЕЕГ, ШГР) і психологічних, особливо особистісних (риси характеру та ін.), показників.

Психогенетична теорія. Психогенетичний аналіз джерел відмінностей між людьми (який можна також вважати найважливішим підрозділом попереднього пункту) набув найбільш широкого розповсюдження в останні три десятиліття [9]. Отриманий ряд переконливих свідчень про роль спадковості в детермінації міжіндивідуальної варіативності ознак, розташованих на різних рівнях ментальної ієрархії, – характеристик біоелектричної активності мозку, компонентів сенсомоторних і когнітивних стратегій. Проте також як психометрія (у випадку з факторними моделями особистості) стає метою, а не засобом, так і психогенетичні концепції можуть із способу ефективного аналізу перетворюватися на не дуже ефективні теоретичні конструкції, в яких узагальнення отриманих на початковому, генетичному рівні даних досягає гігантського розмаху, аж до пояснення культурних традицій на основі расових ознак або поділ суспільства на класи унаслідок дії генетично детермінованих програм поведінки [5].

Структурно-функціональний аналіз. Розробка структурно-функціональних моделей у застосуванні до диференціально-психологічної проблематики ставить своєю метою вивчення будови як окремих властивостей, так й індивідуальності в цілому. Найбільш вдалі роботи у цьому напрямі дозволяють зрозуміти змістовну цінність таких найважливіших конструктів, як розум, або інтелект, стиль особистості, індивідуальність в цілому. Прагнення авторів, пов’язати свої концепції з наявними експериментальними даними і життєвими фактами допомагає уникнути пастки надмірної абстрагованості теорії від життя.

 

Питання і завдання для самоперевірки

1. Що є предметом диференціальної психології?

2. Розкрийте зміст поняття “індивідуально-психологічні відмінності”.

3. У чому полягає область перетину диференціальної психології з соціальною, порівняльною, віковою, етнічною психологією?

4. Які передумови виникнення психології індивідуальних відмінностей як наукової дисципліни?

5. У чому полягає стимулююча і гальмуюча роль експерименту стосовно розвитку диференціальної психології?

6. Охарактеризуйте донауковий, природничо-науковий і гуманітарний етапи розвитку загальної психології.

7. Як ставиться сучасна наука до даних графології, фізіогноміки і френології?

8. Які ідеї Ф. Гальтона вплинули на становлення диференціальної психології?

9. В чому полягає внесок В. Штерна, А. Кетле, Р. Кеттелла, А. Біне,
В. Анрі, Г. Мюнстерберга, Е. Крепеліна, О.Ф. Лазурського, Г.І. Россолімо в становлення диференціальної психології?

10. Які концептуальні ідеї лягли в основу вчення про індивідуальні відмінності?

11. Які джерела формування поняття “психологічна норма”?

12. В чому полягає відмінність між “горизонтальними” і “вертикальними” дослідженнями?

13. Назвіть приклади виникнення наукових термінів, які спочатку виникли у психодіагностиці, а потім – у теоретичній психології, і навпаки.

14. Проаналізуйте міфи диференціальної психології і дайте їм тлумачення з позиції сучасної науки.

15. В чому полягають сучасні теоретичні установки диференціальної психології і які методологічні суперечності при цьому слід враховувати.

16. Окресліть галузі практичного використання досліджень диференціальної психології.

Література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. – М.: Апрель-Пресс, 2001. – 752 с.

2. Годфруа Ж. Что такое психология. – М., 1992. – Кн. 1 и 2.

3. Гриншпун И.В. Введение в психологию. – М.: Международная педагогическая академия, 1994. – 146 с.

4. Лейтес Н.С. Теплов и психология индивидуальных различий // Вопросы психологии. – 1982. – Т. 4. – С. 37–50.

5. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – 3-е изд., испр. – М.: Смысл; Издательский центр “Академия”, 2004. – 527 с.

6. Машков В.Н. Основы дифференциальной психологии. – С.-Пб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 1998. – 132 с.

Нартова-Бочавер С.К. Дифференциальная психология: Учебное пособие / С.К. Нартова-Бочавер. – М.: Флинта, Московский психолого-социальный институт, 2003. – 280 с.

7. Словарь практического психолога / Сост. С.Ю. Головин. – Минск: Харвест, 1997. – 800 с.

8. Современная психология: Справочное руководство / Под ред. В.Н. Дружинина. – М.: Инфра, 1999. – 688 с.

9. Флоренская ТА. Диалог в практической психологии. – М.: ИПАН, 1991. – 244 с.

10. Шнейдер Л.Б. Основы психодиагностики. – М., 1995. – Ч. 1.

11. Штерн В. Дифференциальная психология и её методические основы. – М.: Наука, 1998. – 336 с.

12. Ярошевский М.Г. История психологии. – 3 изд., перераб. – М.: Мысль, 1985. – 578 с.

 

Розділ 2