Найважливішою подією тут виявилося відкриття В. Вундтом у 1879 році першої експериментально-психологічної лабораторії, де він почав у експериментальних умовах (хоча і за допомогою методу інтроспекції) вивчення психічних процесів, зокрема апперцепції. Дуже швидко вслід за тим подібні лабораторії стали відкриватися і в інших країнах Європи та Америки. Не менш важливим для розвитку позитивістської психології стало виведення основного психофізичного закону Фехнера – Вебера (Е = const ln R, де Empfindung – величина відчуття, а Reiz – величина подразника), завдяки чому “світла” і “тіньова” сторони життя виявилися пов’язаними між собою достатньо простою алгебраїчною залежністю. Цей науковий факт – виразна ілюстрація парадоксальності наукових шляхів, тому що Фехнер за своїми переконаннями був “махровим ідеалістом”, як писали про нього у радянські часи, найменше прагнув зміцнити своїми пошуками позиції матеріалізму [7].
Ще в 1796 році завдяки помилці асистента Гринвіцької обсерваторії Кіннібрука був відкритий час реакції як психологічне явище (спостереження спиралися на метод “око і вухо”, що вимагає координації зорової і слухової інформації). Через двадцять років про цей випадок прочитав у наукових звітах кенігсберзький астроном Фредерік Бессель (1784–1846) і зацікавився питанням про індивідуальні варіації свідчень різних спостерігачів. Це було основним аргументом на користь того, щоб почати розглядати психічне як процес, що володіє часовою протяжністю, має початок, середину і кінець, а не як симультанний (одномоментний) феномен. Пізніше голландський дослідник Ф. Дондерс розробив спеціальну схему підрахунку часу реакції, і збільшення часу реакції стало сприйматися як показник ускладнення психічних процесів. Сьогодні важко по-справжньому оцінити ці відкриття, але на фоні повної відсутності шляхів об’єктивного спостереження психічного вони мали справді революційне звучання – психіку стало можливо змінювати, вимірювати і оцінювати.
Було б принагідно припустити, що на дослідження Бесселя могло вплинути його можливе знайомство з недавно опублікованою німецьким філософом Кантом (1724–1804), такожуродженцем Кенігсберга, книгою “Антропологія з прагматичного погляду” (1897). Нова дисципліна, яку Кант назвав антропологією, або наукою про людину, була впритул пов’язана з аналізом людської природи і, зокрема, диференціально-психологічним аспектом її вивчення. Особливо виділявся зроблений автором опис статевих відмінностей, інтелектуальних здібностей і уяви [5].
Майже через півстоліття від описаних подій в Англії виходить у світ праця Френсіса Гальтона (1869) “Спадковий геній”, у якій автор інтерпретував результати проведеного ним статистичного аналізу біографічних фактів видатних людей, перебуваючи під безперечним впливом розробленої його кузеном Дарвіном (1859) еволюційної теорії, а також спадкову детермінацію людських здібностей. Ф. Гальтон організовує в 1884 році першу антропометричну лабораторію в рамках Міжнародної Виставки у Лондоні і проводить перше масове обстеження (протягом року 9337 випробовуваних!) людей, вивчаючи відмінності в конституційних (зріст, вага, пропорції тіла), сенсомоторних (час реакції на візуальні і слухові стимули, сила стиснення), сенсорних (гострота зору і слуху) параметрах. Результатом стали нові роботи, обґрунтування нових методів статистичного аналізу і, звичайно ж, нові ідеї в галузі науки, яка тільки зароджувалася, про людські відмінності.
Утім, звільнивши психологію від комплексу неповноцінності у зв’язку з визнанням себе наукою, експериментальний метод, на думку відомого дослідника А. Анастазі, дещо загальмував розвиток інтересу до одиничних явищ психіки, які активно вивчалися на донауковому етапі [7].
