Самостійна робота №8
До специфічних особливостей розвитку української соціології слід віднести ту обставину, що соціологічні дослідження радянського періоду поступово втрачають наукову значущість і об’єктивність, тоді як можливість достатньо вільного розвитку соціологічної думки в еміграції породжує появу великої кількості серйозних соціологічних праць, які становлять нині класику української соціології. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. багато провідних українських науковців, особливо суспільствознавців, були змушені емігрувати. Вони опинилися за межами батьківщини, передусім у країнах, близьких до кордонів України, де й розгорнули працю зі створення українських навчальних та науково#дослідних закладів. У складних умовах перебування на чужині не припинилися їхні студії у площині соціогуманітарних наук, надто соціології. Можна навіть сказати, що саме на початку 20-х рр. за кордоном починається швидкий розвиток української соціології та виокремлення її деяких дослідницьких напрямів. Не скута жорсткими межами однієї панівної ідеології, соціологічна думка українських учених охоплює різноманітні явища суспільного життя і в Україні, і за її межами.
Незважаючи на відносну відірваність від досліджень на батьківщині, українські соціологи дістали можливість ширшого ознайомлення з надбаннями західної класичної соціологічної спадщини й модерними науковими розвідками у площині соціології, що стає вагомою підставою входження української соціології у світовий науковий процес як його органічної частки. Тому навіть на чужині українські соціологи не почувалися провінційними, гідно репрезентуючи свої надбання поряд із зарубіжними вченими.
На початку 20-х рр. серед української політичної та наукової еміграції
виникає природне бажання і конкретний план організації соціологічних студій і дослідів, включно із заснуванням спеціальної української інституції за кордоном, у якій би знайшов вияв широко розвинений тоді світовий рух соціологічної думки. Відбувається це передусім за ініціативи великого історика України та громадсько-політичного діяча М.Грушевського, який добре розумів вагу наукового синтезу суспільних наук загалом і соціології зокрема, будучи переконаним у необхідності наукового вивчення суспільства, його аналізу для закладання наукових підвалин української визвольної та державотворчої політики.
М.Грушевський ставить собі за мету організувати Український соціологічний інститут (УСІ) у Женеві, щоб у такий спосіб відзначити
спадковість праці М.Драгоманова та його колег у 70—80#х рр. XIX ст.
Однак цього досягнути не вдалося, і осередком УСІ з 1919 р. стає Відень.
Початковий період його діяльності обмежується трьома напрямами: влаштуванням публічних лекцій, організацією бібліотеки і, що найважливіше, видавничою справою. Серед найпомітніших публікацій УСІ у Відні назвемо такі: М.Грушевський, «Початки громадянства.
Генетична соціологія» (1921), В.Старосольський, «Теорія нації» (1919),
М.Шраґ, «Держава і соціалістичне суспільство» (1923), М.Лозинський, «Галичина в 1918—1920 рр.» (1922) та ін.
УСІ у Відні існує і діє до повернення М.Грушевського та його найближчих співробітників до України в березні 1924 р. Далі українські соціологічні студії в еміграції жваво розвиваються у Чехословаччині, в Празі.
Саме «празький період» української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Він розпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідою Соціологічного товариства, заснованого у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативи голови Українського громадського комітету, колишнього міністра земельних справ в уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада 1924 р. у Празі було засновано очолюваний М.Шаповалом Український інститут громадознавства (УІГ), який упродовж восьми років свого існування розгортає активну наукову діяльність у галузі соціології.
І хоча після смерті керівника 1932 року його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти в Празі аж до 1945 р.
Основними напрямами його діяльності були:
• видання шести чисел першого і єдиного тоді українського соціологічного часопису «Суспільство» (1925—1927);
• публікації книг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити такі: М.Шаповал, «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927), «Загальна соціологія» (1929), «Соціологія України» (1933), «Соціологія і політика: Підручник соціотехніки» (без року видання) та ін., М.Мандрика, «Соціологія і проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки» (1925), В.Петрів, «Суспільство і армія», «Нова Україна» (1924) та ін.;
• читання лекцій і підготовка рефератів з найактуальніших проблем української та зарубіжної соціології;
• залучення до співпраці з УІГ відомих представників західної соціологічної думки та видання їхніх найцікавіших доробків: І.Блага, «Сучасна чеська соціологія», Р.Міхельс, «Соціологія в Італії», Л. фон Візе, «Начерк вибудування науки про суспільні відносини», Е.Росс, «Індустріальний дуалізм», А.Еллвуд, «Група і суспільство», Е.Богардус, «Зміни соціальної дистанції», П.Сорокін, «Російська соціологія у XX ст.» та ін.
Окремо слід зупинитися на першому українському підручнику із соціології М.Шаповала (1929) «Загальна соціологія». У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства становить його опис у складі чотирьох основних складових елементів:
• прості скупчення,
• складні скупчення,
• агрегати (комбінація простих і складних скупчень),
• громади (спільноти).
Уміти робити соціологічний аналіз, на його думку, означає практично вміти відшукувати, яке сполучення перед нами, за якими лініями індивіди об’єднані, яка перед нами кумуляція (від лат. cumulatio — скупчення) —подвійна, потрійна тощо. Для нього клас, наприклад, є потрійною кумуляцією: професійно-одномаєтково-однакоправною, а нація, також із зв’язками потрійної кумуляції — це мовно-територіально-державна спільнота, або складна верства.
М.Шаповал наголошує, що більше ліній об’єднання, то соціально міцнішим є скупчення, солідарнішими є людські типи, які до нього входять. Він також визначає соціологію як теорію суспільних чинників і критикує марксизм за те, що він визнає вирішальну роль лише одного фактора — економічного, до якого зводяться і від якого залежать всі інші другорядні чинники. На думку М.Шаповала, всі чинники поділяються на 4 великі групи, взаємодія між якими визначає поведінку людини, тому соціологів цікавлять насамперед можливі комбінації чинників та їхня якість. Отже, знайомство із «Загальною соціологією» М.Шаповала дозволяє побачити певну цілісну соціологічну концепцію у стилі структурного функціоналізму, вона може слугувати прикладом синтезу західних соціологічних учень з українським соціологічним матеріалом, особливо коли йдеться про соціологічний аналіз суто українських соціальних феноменів.
Реальною спробою організації і поширення соціологічної освіти й навичок соціологічних досліджень серед української молоді в еміграції було відкриття і діяльність спеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччині. 1922 року засновується Українська господарська академія у Подєбрадах, на економічно-кооперативному відділенні якої створюється кафедра соціології.
Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає О.І.Бочковський. У Вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, відкритому 1923 року у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С.Ріпецький, а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладають О.Ейхельман, Л.Білецький, С.Русова. В Українському вільному університеті у Празі кафедрою соціології керує О.Ейхельман, пізніше В.Доманицький; її співробітником є також відомий український соціолог і правник професор В.Старосольський. Більш детальний аналіз соціологічної спадщини О.І.Бочковського та В.Старосольського буде вміщено у темі «Етносоціологія і соціологія нації».
Серед найважливіших праць, які з’являються у цьому «празькомугурті» між двома світовими війнами, слід назвати: О.І.Бочковський, «Націологія й націографія як спеціальні дисципліни для наукового досліду нації» (1927), «Національне пробудження, відродження, самоозначення» (1931), «Боротьба народів за національне визволення:
Після Другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово й зосереджено; досі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспору майже немає. Зацікавлення українських учених у діаспорі були більше спрямовані на соціальні процеси в радянській Україні, менше — на доступні для їхнього безпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори, переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динаміку соціальних груп, чинників, що впливають на їхню еволюцію й нову класифікацію. Відчувається брак систематичного матеріалу для таких досліджень, складність урахування прикмет різних поколінь української еміграції (так, наприклад, Канада або США нараховують уже чотири хвилі української еміграції), необхідність складання двомовних питальників-анкет (бо молодші генерації канадських та американських українців практично не володіють українською мовою), небажання представників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді тощо.
Разом з тим у середовищі української наукової громади в еміграції зростає розуміння необхідності так званого «соціологічного дзеркала», в якому можна було б чіткіше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан і розвиток, тенденції в українській спільноті та ін. Нині вважається, що об’єктами соціологічних досліджень серед української діаспори могли б бути три основні сфери:
• процеси асиміляції, соціальної мобільності й процеси збереження етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських
емігрантів;
• структура українських інститутцій, груп і громад та їхньої діяльності;
• типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах.
Так чи так ці питання та їх окремі аспекти у повоєнні роки вивчають двоє фахових соціологів, професорів американських університетів С.Мамчур та І.Задорожний, а також канадці українського походження В.Кисілевський, П.Юзик, О.Войценко, І.Тесля, М.Марунчак. Свою соціологічну працю в давньому публіцистичному стилі продовжують Д.Донцов (проблема традицій та інстинкту боротьби в українців), М.Шлемкевич (роль інтелігенції в українському суспільному житті, спроби соціологічного дослідження психічної структури українського характеру на підставі методів, розроблених західною соціологічною думкою, та власних студій), Р.Рахманний (соціологічний аналіз
основних вартостей українців під час національно-визвольних змагань та їхня боротьба за збереження власної ідентичності і духовних цінностей в еміграції). Соціологічні студії здійснюють також Ю.Бойко, Ю.Дивнич, І.Майстренко.
З молодшої генерації українських дослідників, котрі мають студії з українського матеріалу, слід згадати В.Нагірного (соціологія ідеологічних груп та етнічної ідентифікації емігрантів у США), В.Ісаїва (процеси асиміляції й акультурації українців у США та Канаді), І.Зелика, О.Симиренка, М.Савицьку, А.Винар, Р.Шаран, Олеярчик та ін.
Існує велика група українських дослідників в еміграції, наукові інтереси яких тісно пов’язані з аналітичними розвідками соціологічного характеру тих процесів, що відбувалися й відбуваються в Україні. Серед дослідників соціально-економічних проблем та економічних відносин у сучасній Україні вирізняються Є.Гловінський, Є.Кованько-Кованьківський, А.Поплюйко, Б.Винар, з молодших — В.Голубничий, почасти Б.Кравченко. Для соціології комуністичної партії в Україні важливі також праці Ю.Бориса, Б.Левицького, І.Майстренка, М.Стахова та інших. Матеріали до соціології культурних процесів є у працях Ю.Шевельова (Шереха), П.Коваліва, В.Чапленка; про розвиток літературних процесів і віддзеркалення в них суспільних відносин — у працях Ю.Луцького, Ю.Дивнича<Лавриненка, Г.Костюка, І.Кошелівця, Б.Кравціва. Широка тема національного питання в колишньому СРСР привертає увагу таких дослідників, як В.Маркусь, Я.Пеленський, Б.Кравченко,
П.Потічний, Б.Чайківський. Знані в еміграції праці І.Лисяка-Рудницького, О.Мотиля, Р.Шпорлюка нині знаходять свій шлях до українського читача в Україні. Різнобічні дослідження соціологічного характеру провадять В.Янів («Психологія в’язня», «Психологічні основи окциденталізму»), О.Кульчицький («Світовідчування українця», «Геопсихічний аспект у характерології української людини», «Риси характерології українського народу», «Український персоналізм: філософська і етнографічна синтеза»), Є.Онацький («Українська емоційність», «Імперіалізм духа», «Основи суспільного ладу»), Б.Цимбалістий («Родина і душа народу»), М.Шлемкевич («Загублена українська людина», «Галичанство», «Фронт української правди») та багато інших.
Водночас слід зазначити, що в еміграції дотепер не існує поважної соціологічної інституції, яка об’єднувала б українських дослідників старшого та молодшого покоління та впорядковувала їхні студії. Немає й спеціального видання соціологічного характеру, а видрукувані праці й джерельні матеріали зі сфери соціологічних студій доводиться шукати в багатьох наукових напрямах. Саме тому ми й подаємо численні прізвища українських дослідників, праці яких безпосередньо чи опосередковано заторкують соціологічну проблематику.
Сьогодні, коли відкриваються широкі можливості для навчання та наукового стажування української молоді за кордоном, така інформація може слугувати певним дороговказом у морі західної соціологічної літератури.
Нарешті, вперше за довгі часи відкриваються відділи зарубіжної україністики у наших бібліотеках та фонди «репресованої» літератури, недоступні раніше для дослідників, що дозволить усім зацікавленим зазирнути у світ наукових пошуків наших співвітчизників під час перебування в еміграції.
На закінчення, слід наголосити, що своєрідний шлях розвитку української соціологічної думки, на жаль, не завершився й дотепер ні у краї, ні на чужині виробленням сучасного потужного, категоріально синтезованого компендіуму, з якого починалася б сучасна українська соціологія.
У цьому плані ми набагато відстали від інших народів, і малою втіхою для нас є згадка про штучне гальмування наукових досліджень у галузі соціології протягом останніх десятиліть історії України. Тому процеси національного відродження, які прокладають собі шлях у сучасній Україні, безпосередньо стосуються й соціології. На часі першочергове завдання — створення самобутньої і разом з тим сучасної української соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові у важкий і щасливий час державотворення.
