Герберт Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології

Самостійна робота №2

До засновників соціології як окремої науки зараховують також видатного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820—1903).

Деякі історики соціології розглядають його концепцію як пряме продовження вчення О.Конта, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його

вченням про походження видів у тваринному світі. Однак він сам заперечує такі зіставлення. Г.Спенсер зокрема зазначає, що О.Конт створив опис походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту); йому ж належить опис походження речей, тобто опис зовнішнього світу, який розвивається через еволюцію. З другого боку, Г.Спенсер вважає, що не він у Ч.Дарвіна, а останній у нього запозичив ідею еволюції, яку Г.Спенсер, за його словами, розвинув на 7 років раніше від Ч.Дарвіна (тобто 1852 р.), першим сформулювавши принципи природного відбору та боротьби за існування.

Ідея еволюції — центральний пункт вчення Г.Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином: це інтеграція (тобто об’єднання у ціле) речовини, під час якої ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв’язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з якого починається новий еволюційний процес. Усе існуюче проходить цикл розвитку й розпаду, а потім і цикл творення нового.

Г.Спенсер виокремлює три види еволюційних процесів: неорганічний,

органічний, що стосується живої природи, і надорганічний, який відбувається у суспільстві. Суспільство — частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом. Суспільство для Г.Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем: воно розвивається за загальними системними принципами.

• Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку нарощує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси тощо).

• Зростання маси призводить до ускладнення структури. Щодо суспільства це знаходить свій вияв у зростанні кількості соціальних груп і спільнот, які, своєю чергою, творять соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соціальних інститутів Г.Спенсер налічує п’ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійно-промислові.

• Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом) функцій, які виконуються окремими частинами. Щодо суспільства це означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства з його розгалуженою соціальною структурою.

• Диференціація функцій веде до поступового посилення взаємозалежності й взаємодії частин. Щодо суспільства це означає чіткерозмежування функцій різних соціальних інститутів, розподіл сферїхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується іпевний соціальний інститут підміняє інші, — починається регрес, аборозпад соціального організму. Г.Спенсер особливо застерігає протинепомірного розширення повноважень і функцій держави, що з часомпризводить до порушення стану рівноваги суспільства.

• У біологічному організмі частини підпорядковані цілому. У суспільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г.Спенсер порушує, але не вирішує проблему співвідношення людини і суспільства.

Загальну ходу еволюції у надорганічному світі, тобто світі людей, Г.Спенсер бачить як перехід від «малих простих» до «великих складних» агрегатів. Або, інакше, — зміст історичного процесу полягає в поступовому переході від мілітарного до промислового типу суспільств, від механічного примусу до організованого об’єднання на основі спільності інтересів і співробітництва.

Продовженням соціологічного вчення Г.Спенсера є його погляди на соціальну політику. На відміну від О.Конта, який вважає за доцільне

реформування суспільства за допомогою централізованої держави,

Г.Спенсер наголошує, що суспільство має бути вільним від втручання урядів і реформаторів. Є лише логіка споконвічних законів еволюції, яка заперечує і не допускає вольового втручання будь-яких соціальних інститутів чи окремої людини. Це випливає з його доктрини виживання найпристосованіших до соціального оточення людей, про природний відбір. Ті, які не пристосуються, перебувають на шляху до вимирання; виживуть лише ті, чий інтелект переважає інтелект інших. Тому уряд і держава не повинні потурати непристосованим, розробляючи соціальну політику захисту і допомоги хворим, бідним, безробітним і старим.

Природній відбір для Г.Спенсера є стимулом суспільного прогресу.

Аналогічно Г.Спенсер розглядає і людину; вона для нього є тільки часткою природи, а її природний стан — агресивність. Людина з давніх-давен —дикун і напівтварина, асоціальна істота. Лише в процесі еволюції відбувається її соціалізація (тобто становлення особистості, засвоєння цінностей, норм, установок, взірців поведінки, притаманних певному суспільству) за допомогою соціальних інститутів.

Отже, значення і роль Г.Спенсера в історії становлення соціології як самостійної науки полягають у тому, що він:

• обґрунтував необхідність соціології для дослідження соціальних систем і соціальної структури;

• поклав початок вивченню соціальних інститутів як форм самоорганізації спільнот і знарядь соціального контролю, механізмів їхньої взаємодії;

• здійснив аналіз багатьох понять, які увійшли до соціологічної класики, таких, як система, структура, функція тощо.

Оцінюючи належним чином роль Г.Спенсера у становленні соціології, систематизації напрацьованого попередниками матеріалу, зазначимо, що він так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних

процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономірностей, що, зрештою, принижувало роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від невблаганного розгортання еволюційних процесів.