Самостійна робота №7
Після 1917 року розвиток української соціології не припинявся, хоча й не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х рр. наукова і науково#видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолював Б.Кістяківський (1918—1920).
На жаль, його праць із доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолив марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923—1930 рр. видрукувано
«Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган, Барановський, С.Дністрянський, О.Гіляров та ін.).
Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, яким вона керувала, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає щорічник «Первісне громадянство». К. Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому самому напрямі видає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії» Ф.Савченко.
Однією з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення перемістити Український соціологічний інститут (УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.)
М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. У ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п’яти кафедр та постійно діючого семінару.
Однак Інститут марксизму не підтримав цього проекту, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв’язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові й суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».
Тоді ж, 1924 р., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду, яка упродовж 1926—1927 рр. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.
Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним
питанням приділяє низка інститутів у межах ВУАН. Так, Український демографічний інститут поряд з іншими досліджує біосоціальні процеси. Із праць інституту слід назвати розвідки М.Птухи про чисельний склад населення України у 1897-1920 рр. і про смертність у Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення України у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка — про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає «Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології», в якому з’являється низка праць із соціотехніки.
Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.
Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму і марксознавства, відкритої 1921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію до 1930 р. видавав у часописі «Прапор марксизму» деякі об’єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про соціальні процеси в тогочасній Україні. Цей інститут поділявся на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На початку 30-х рр. ці та інші марксистські інституції об’єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал «Прапор марксизму#ленінізму» (з 1934 р. — журнал «Під марксистсько-ленінським прапором» як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.
Всі ці реорганізації наукового життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір цитат з праць К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, Й.Сталіна, позбавляли їх власних методологічних основ, зводили до становища прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український соціолог в еміграції М.Шаповал, розвиток науки в радянській Україні пішов дивним шляхом: разом зі збільшенням досліджень та експериментальності в методах аналізу пануюча влада провадить утиски свободи наукової критики, свободи досліду й висновку, соціологія поступово втрачає самостійне значення, виконує функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто об’єктивною соціологічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній
партії. Терміни «соціологія» та «історичний матеріалізм» (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.
Після 1930 р., за умов утиску української науки, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовують, дослідників старшої ґенерації фізично винищують; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз.
З 1936 р., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ.
Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937—1946 рр.) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному 1947 р.
Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х рр., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічних досліджень на західноукраїнських землях, однак вони так і не були опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру, надрукували у збірнику «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Сохань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щорічником, наступні числа так і не з’явилися. 1969 року Інститут філософії АН УРСР видає інший збірник, в якому соціології присвячено невеличкий розділ.
Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук і в Україні, і загалом у СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А.Симиренко наголошує, що нерозвиненість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний дослідник історії української соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР у цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди
завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувалися поза межами України.
Основними чинниками, які вплинули на кризовий стан соціології в радянській Україні, були:
• брак самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом щодо вихідних методологічних засад;
• майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
• постійний політичний ризик інноваційної соціології, коли приреченими на загибель були будь-які спроби розвитку соціологічної думки поза межами марксизму або в річищі інших парадигм; як наслідок — застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей;
• протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному
ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відходили бодай на крок від партійної лінії, проголошувалися «націоналістичними»;
• збідненість самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
• обмеженість державної соціальної статистики та її недостовірність;
• нерозвиненість матеріально2технічної бази соціології, нестача найновішого обладнання, електронно#обчислювальної техніки, комп’ютерів тощо;
• брак належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі за кордоном;
• нерозвиненість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами.
До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень переважно замовчувались або ховалися «під сукно», а рекомендації соціологів здебільшого не бралися до уваги. У застійні часи виразно означилася непідготовленість працівників органів управління не лише до самостійного висунення замовлень для науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш неординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали у своїх дослідженнях.
Тому соціологія в УРСР протягом довгих років перебувала у стані навіть не кризи, а деградації.
Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х рр., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості й користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо й програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в межах СРСР так і не було створено.
Розпад СРСР і створення на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу в поступі соціології як науки. Вона усамостійнюється, здобуває статус окремої соціальної науки, в університетах відкриваються факультети і відділення підготовки професійних соціологів, починає функціонувати аспірантура для фаху «соціологія», утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, а також Українська соціологічна асоціація.
Зростає кількість праць і наукових публікацій з соціології, виходить часопис «Філософська і соціологічна думка» (нині — «Соціологія: Теорія, методи, маркетинг»). Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України і, навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу.
Яскравим виявом цих тенденцій стає створення 1990 року Інституту соціології в системі Національної академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію (пізніше — Соціологічна асоціація України), яка забезпечує методичне консультування науково-дослідних робіт вітчизняних учених-соціологів. Із 1993 р. вона стає колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.
Протягом років незалежності в Україні утворилися висококваліфіковані центри соціологічних досліджень, найвідомішими серед них — соціологічна служба Інституту соціології НАН України, яка плідно співпрацює з соціологічною службою Центру «Демократичні ініціативи» та службою СОЦИС-Геллап (Ukraine International); Український інститут соціальних досліджень (раніше — Інститут проблем молоді);
Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті «Києво-Могилянська Академія» тощо. Матеріали конкретно-соціологічних досліджень, здійснених фахівцями цих соціологічних інституцій країни, широко використовувалися при написанні цього посібника.
Нині українська соціологія перебуває в нелегкому пошуку власної автентичності, розробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний понятійно-категоріальний апарат; переосмислюється предмет її досліджень. Як центральне поняття, ключова соціологічна категорія виокремлюється галузь суб’єкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соціальні спільноти-суб’єкти, механізми їхнього становлення, функціонування і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини.
Створюються умови для методологічного плюралізму соціології, рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається усталена ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень. Фобія теоретизування та упередження до теорії, зрозумілі в часи існування СРСР із його єдиною теоретичною основою-основ — марксизмом-ленінізмом, якщо її не подолати в сучасних умовах, може стати ахіллесовою п’ятою молодої української соціології. Водночас навіть тепер основні теоретичні праці провідних соціологів світу малодоступні широкому соціологічному загалові.
Тому має рацію відомий київський соціолог В.Танчер, коли зауважує, що
перед українськими соціологами постає завдання щонайменше прилучитися до процесу розбудови соціологічної теорії, бути причетними до дискусій «теоретичного будівництва», бо безпритульна нетеоретизована одноденна соціологія може легко й непомітно стати слухняним знаряддям побудови нового тотального світогляду або комерціалізації суспільства.
Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не так у проблематиці досліджень, як в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури
загалом. Уже згадуваний В.Степаненко вбачає принаймні три головні напрями її розвитку на сучасній стадії:
• копітка реконструкція власної перерваної протосоціологічної традиції; повернення до нового життя праць українських соціологів, невідомих, призабутих чи заборонених;
• вивчення й пересаджування на рідний ґрунт багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і напрямів, здатність включатися у світовий полілог (тобто вже навіть
не у діалог, а в багатоголосу дискусію довкола проблем, що цікавлять
соціологів світу);
• максимальне використання унікальних обставин перебування у «живій лабораторії», утвердження у розробці теорій та концепцій соціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках колишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасна Україна.
