Інтерпретативні парадигми сучасної соціології

Дж.Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною,постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодіяіндивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальномупросторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ,тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і саміндивід.

Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Тому прагнення Дж.Міда подолати протиставлення людини й суспільства призводить у кінцевому підсумку до абсолютизації останнього і перетворення конкретної людини на вторинну, похідну від соціальної дії істоту. Свободу Дж.Мід розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує.

Продовження ідей Дж.Міда, і водночас їхнє переосмислення зустрічаємо в концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900—1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності та обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на статичності соціальної структури й конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Дж.Мід, Г.Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести й мову) та несимволічну (притаманну всьому живому, окрім людини).

Людина-діяч для Г.Блумера стає основною соціологічною категорією.

Суспільство визначається Г.Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов’язаноїповедінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставленнялюдей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людськихвзаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральноюпостаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Г.Блумер звертаєосновну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійнізміни, які в ньому відбуваються. Він формулює основні положення символічного інтеракціонізму в такому вигляді:

— Люди діють щодо речей на підставі смислів (meanings), якими вони наділені. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко — тим, що людина може з’їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.

— Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не є здатністю судження якого-небудь суб’єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.

Звідси Г.Блумер виводить завдання соціології. Вони полягають у:

• дослідженні способів інтерпретації людьми (тобто тлумачення, пояснення) сенсу речей;

• інтерпретації ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії;

• дослідженні колективної дії.

Ще одним напрямом інтерпретативних парадигм, досить близьким

до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована передусім проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи.

Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції — це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей.

Найвагомішу роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє

австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899—1959), який, своєю чергою, опирався на ідеї М.Вебера і Дж.Міда. Соціальний світ, згідно з думками А.Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої суспільствознавчої науки розчленували й осмислили цей світ із наміром визначитися у ньому і діяти згідно з ним.

Соціальний світ — це повсякденний світ, який переживається й тлумачиться діючими в ньому людьми як світ сенсів. Смисли, або сенси, за А.Шюцем, — це типові уявлення людей про об’єкти цього світу. Тому, починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт» досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину й очікуючи від неї типової реакції відповідно до загальноприйнятої логіки «здорового глузду».

Отже, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності є такі положення:

• соціальна реальність — це існуючий до нас інтерсуб’єктивний світ;

• люди можуть долучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточенням. Головну роль у цьому відіграє виховання у сім’ї та навчання у школі;

• таке долучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;

• тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини в її духовній взаємодії з іншими людьми.

Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки є інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога ПитиримаСорокіна (1889—1968). Дослідники вважають, що творчість П.Сорокіна —якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівнятиз революцією Коперника у галузі природознавства. Його інтегральна (відлат. integer — цілий) об’єднуюча соціологія охоплює всі соціологічніаспекти культури в її найширшому вияві.

Окремими проблемами для соціології, у розроблення яких П.Сорокін вносить свою вагому частку, є:

• проблема реформ і революцій, у розв’язанні якої П.Сорокін обстоює позицію поступового реформування суспільства;

• проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;

• проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок); згідно з П.Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а на страти, групи, що складають різноманітну соціальну структуру суспільства;

• проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis — рухомий), яку П.Сорокін вирішує через визнання рухомості меж страт і можливості людей вільно пересуватися з однієї страти до іншої, вертикально (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та горизонтально (з однієї страти до іншої, розміщеної поряд); відкрите демократичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян — це суспільство інтенсивної соціальної мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати президентом».

Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокіна є, безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна реальність, як нескінченна різноманітність, охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності людини і складається із соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них — соціокультурна суперсистема; системи нижчого рівня — мова, етика, релігія, мистецтво, наука.

Історія для П.Сорокіна — процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою.

Такий перехід супроводжується радикальною трансформацією соціальних інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і

культурних кризах, революціях та війнах. Із цього погляду Перша світова війна — це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства.

Сучасний йому стан західної культури П.Сорокін діагностує як кризовий.

Але це, зрештою, нормально, адже будь#яка цивілізація переживає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй приходить інша. У майбутньому з’явиться нова цивілізація, яка виникне внаслідок конвергенції (від лат. convergere — наближатися, сходитися), тобто станеться набуття різними системами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак із дальшим злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збережені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може перерости у «сяючий інтегральний порядок» в цілому світі.

Таким чином, творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки надзвичайно вагомий. Йому належать:

• створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії із залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;

• розробка структури інтегральної соціології, до якої входять соціальна аналітика (вчення про будову суспільства), соціальна механіка (вчення про соціальні процеси) і соціальна генетика (теорія еволюції

суспільного життя);

• вироблення та обґрунтування теорії соціальної дії;

• розв’язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;

• дослідження соціальної структури суспільства і розробка поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства;

• створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої є цінність.