Закони соціального менеджменту

1. Потреба в різноманітних засобах управління

2. Спеціалізація управління

3. Інтеграція управління

4. Еконо-мія часу

5. Пріоритетність соціальних цілей

6. Зростаюча суб’єктивність і інтелектуаль-ність в управлінні

7.Самоуправління

8. Передача функцій управління народним органам самоуправління

9. Обов’язковість розробки соціальної доктрини

10. Обов'язковість домінування глобальної соціальної мети в управлінні

В сучасних умовах управління не можливе без спеціалізації, розподілу функцій, що веде до специфічного їх прояву в конкретних умовах, на різних рівнях і напрямах управління. Це становить сутність закону спеціалізації управління. Остання, з одного боку, сприяє, а з другого - вимагає наявності високого професіоналізму в різних сферах економічної, соціальної, політичної, психологічної, організаційно-технічної, правової, економічної, демографічної тощо діяльності.

Суб'єкту управління при цьому потрібні не тільки професійні знання з різних сфер діяльності для прийняття управлінських рішень, розробки проектів, програм і концепцій, а й наявності уміння інтегрувати всю отриману різноманітну інформацію, об’єднавши все зібране "управлінське багатознання".

Дія закону інтеграції управління свідчить про те, що об'єднання в управлінні різних управлінських дій на різних рівнях і напрямах являє собою єдиний управлінський процес в межах єдиного соціального організму – системи. Інтегруючими факторами є цілі, завдання організації, інтереси суспільства, котрі вимагають підтримки нормальної життєдіяльності і розвитку складної соціальної системи відповідно до постійних змін внутрішнього і зовнішнього середовища.

Закон економії часу належить до основоположних законів менеджменту. Його дія спрямована на досягнення поставленої мети з найменшими витратами матеріальних, людських і фінансових ресурсів, тобто на економне використання робочого часу, затраченого безпосередньо працівниками та втіленого в матеріальних і фінансових ресурсах. Йдеться про ефективність управління, яка багато в чому залежить від швидкості та адекватності впливу суб’єкта управління на об’єкт управління. Менеджерам-практикам добре відомо, що вирішення будь-якого питання в управлінні в якомога коротший час має позитивний вплив на кінцевий результат.

Сутність закону пріоритетності соціальних цілей полягає в тому, що соціальному цілепокладанню необхідно надавати пріоритетного значення. Не виробництво, не економіка є межею розвитку суспільства і умовою підтримки його рівноваги та розвитку, а постійне підвищення якості життя його членів, їх добробуту, соціального самопочуття, безперервного вдосконалення способу життя.

Усвідомлення суспільством необхідності дотримуватись вимог цього закону привело до формування в ряді розвинених країн світу соціально орієнтованої економіки, побудови соціальної держави, соціального партнерства. Виявлення цього закономірного зв’язку зумовило встановлення не тільки якісних, але й кількісних характеристик у досягненні соціальної справедливості.

На жаль, об’єктивний характер дії цього закону ігнорується в Україні. Свідченням цього є збільшення частки населення, яке живе за межею бідності, перевищення смертності над народжуваністю, поширення масштабів соціального сирітства, дитячої безпритульності тощо. До цього слід додати критичний стан охорони здоров’я, руйнування соціальної інфраструктури в сільській місцевості та інше.

Зростаюча суб’єктивність та інтелектуальність в управлінні значною мірою є свідченням суб’єктивного характеру управлінського впливу. Це породжене тим, що управлінські відносини як такі, що виникають між людьми в процесі управління, у тій або іншій формі проходять через свідомість людей, створюються і вдосконалюються ними в залежно від об’єктивних змін у виробництві, соціальних відносинах тощо. Можна констатувати, що природа управлінських відносин є двоїстою – об’єктивно-суб’єктивною. Одну з сторін цих відносин і відображає цей закон.

Кожна соціальна система складається з ряду підсистем: економічної, політичної, технічної, організаційної, духовно-культурної, котрі формують єдиний організм. Підтримка її цілісності в процесі управління можлива тільки при обов’язковому домінуванні глобальної соціальної мети над цілями кожної підсистеми.

Закон обов’язковості розробки соціальної доктрини, яка є різновидом глобальної технології, котра визначає місце соціальної системи в геополітичному просторі, виокремлює пріоритети нації в реалізації тієї або іншої мети з використанням механізмів економічних, міжнародних, культурно-духовних, екологічних, військових. Така технологія є основоположною для визначення стратегічних цілей соціальної політики, яка відображає інтереси громадян.

Щодо соціальної доктрини, то вона повинна включати в себе визначення меж соціальної сфери, яка є об’єктом управлінських впливів; оцінку проблемних ситуацій в цій сфері; розкриття алгоритму розробки соціальної програми дій – як довгострокових, так і середньотермінових; виявлення принципових механізмів соціального облаштування суспільства, якими керуються при розробці концепції соціальної безпеки.

Вимоги закону обов’язкової розробки соціальної доктрини втілюються в практику соціального менеджменту в процесі напрацювання і реалізації соціальної політики держави. Остання містить основні механізми створення засад та реалізації принципів соціально орієнтованої економіки та соціальної держави. Соціальна політика розробляється і реалізується на основі загальної доктрини розвитку суспільства, його генеральної інтегруючої мети та її частини – соціальної доктрини і водночас є механізмом реалізації останньої.

Сучасна наука трактує передачу (делегування) функцій, прав, повноважень, ресурсів народним органам самоуправління, розвиток їх самодіяльної активності в управлінні суспільними справами, всебічне розгортання методів і засобів саморегулювання і саморозвитку як обов’язкову умову прогресу суспільства.

Дія закону самоуправління зумовлена тим, що, з одного боку, держава не може брати на себе розв’язання всіх питань функціонування і розвитку окремих підприємств, установ, комерційних і некомерційних організацій міст і сіл. З іншого боку, населення міст і районів є співвласниками майна останніх, комерційних і некомерційних організацій і зацікавлене в тому, щоб воно ефективно використовувалось для задоволення його потреб та в його інтересах. Разом з тим і всьому суспільству не байдуже, як використовується майно, творча енергія громадян, персоналу його низових ланок, де, власне, створюються матеріальні і нематеріальні блага, формуються передумови зростання добробуту, поліпшення якості життя населення.

В процесі управління функціонуванням і розвитком соціальних систем виникають управлінські відносини, котрим притаманна певна структура. Їх основні складові включають:

- відносини між керуючою і керованою підсистемами (між суб’єктом і об’єктом безпосередньо соціального менеджменту);

- відносини управління в керуючій підсистемі (між рівнями управління вертикальні зв’язки; між ланками управління кожного рівня - горизонтальні зв’язки; між однойменними функціональними ланками управління на різних рівнях керуючої системи);

- відносини між керівниками і підлеглими, тобто в кожній ланці управління (відносини субординації), в різних ланках управління (відносини координації).

У свою чергу, у складі відносин соціального менеджменту виокремлюються галузеві, регіональні, міжгалузеві, міжрегіональні, територіально-галузеві відносини; зовнішні, тобто відносини з навколишнім середовищем, і внутрішні – відносини взаємодії елементів соціальної системи; міжсистемні, міжособистісні і змішані, а також колективні та індивідуальні; тимчасові і постійні, безпосередні та опосередковані; лінійні, функціональні і змішані.

Закони соціального менеджменту різноманітні за своїм складом і не обмежуються охарактеризованими вище. Відносини управління розвиваються зокрема, за, законом єдності і цілісності системи соціального менеджменту, тобто система управління має відзначатися організаційною і функціональною єдністю, а також містити в собі усі необхідні елементи, які об’єктивно відповідають цілям і завданням управління нею. Функціональна цілісність означає, що система управління повинна реалізувати всі функції, потрібні для ефективного розвитку і функціонування соціально-економічних систем, явищ і процесів у суспільстві. Єдність системи соціального менеджменту, у свою чергу, означає, що вона є єдиною, цілісною системою, а не сумою частин, фрагментів чи блоків. Тому система соціального менеджменту має бути побудована на основі єдиних принципів і підходів, єдності інтересів, що аж ніяк не означає уніфікації та однаковості її структурних ланок, рівнів і підходів до організації управління.

Закон забезпечення необхідних ступенів свободи системи соціального менеджменту. Керовані системи управління чи їх підсистеми (держава, регіони, організації, установи, заклади тощо) мають виняткове різноманіття змісту, напрямів і умов діяльності. Система управління повинна забезпечити всі необхідні ступені свободи керованих систем (підсистем) явищ і процесів.

Для цього вона має бути не тільки досить гнучкою, володіти необхідними внутрішніми ресурсами, але й відзначатися певною стійкістю і цілісністю. Забезпечення необхідних ступенів свободи системи соціального менеджменту досягається за допомогою універсальності законодавчих актів, чіткості підзаконних актів, роз’яснень та коментарів виконавчої влади, що в сукупності й характеризує гнучкість системи управління. Число ступенів свободи керуючих систем (підсистем), або суб’єктів управління обмежується рамками прийнятих законів, нормативних актів виконавчої влади, міжнародними й національними нормами, традиціями й звичаями і завжди має перевищувати число ступенів свободи керованої системи (підсистеми), або об’єкта управління, а якщо ні, то керуюча система (підсистема) так чи інакше може суттєво загальмувати розвиток керованої системи (підсистеми). Тож керуючі системи повинні мати більший ступінь автономності, а також незалежності в питаннях використання наявних ресурсів та більшу самостійність у прийнятті управлінських рішень.

Сутність закону необхідної організаційно-структурної розмаїтості системи соціального менеджменту полягає в тому, що структура будь-якої системи управління відповідати потребам керованої системи (підсистеми), або об’єкта управління. Варто зазначити, що всі системи управління мають певну типологічну спільність. Вони повинні задовольняти низку обов’язкових вимог щодо здійснення управлінської діяльності у сфері соціальних відносин. Однак залежно від конкретних умов діяльності суб’єкта управління, обсягів реалізації соціальних послуг, природно-кліматичних умов, чисельності населення, рівня зв’язку з іншими регіонами тощо, в системах впливу на соціальні процеси і явища можливі або навіть необхідні істотні організаційно-структурні відмінності. Розмаїтість систем менеджменту необхідну розуміти подвійно: з одного боку, як споконвічно необхідна різноманітність можливих форм управління, а з другого – як динамічний процес послідовної зміни станів систем соціального менеджменту, що мають якомога ефективніше забезпечувати потреби функціонування й розвитку керованих систем.

Водночас системи управління повинні відрізнятися ще й певною внутрішньою структурою та пропорційністю. Останнє передбачає раціональне співвідношення всередині системи керуючої і керованої підсистем з метою забезпечення їх найбільш ефективного функціонування.

Закон співвідношення керуючих і керованих підсистем, тобто суб’єкта і об’єкта соціального менеджменту, означає, що вони мають відповідати одне одному за функціональними і структурними можливостями, а також за рівнями, напрямами - цілям та завданням функціонування й подальшого розвитку. При цьому необхідно зважувати на декілька моментів.

По-перше, співвідношення керуючої та керованої підсистем системи управління необхідно розуміти як їхню адекватність в плані інтенсивного чи екстенсивного розвитку організаційного формування.

По-друге, співвідношення керуючої та керованої підсистем означає, що функціональній складності керованих підсистем має відповідати й функціональна складність керуючих підсистем, але більш високого порядку. Разом з тим, керуюча підсистема з обмеженими функціональними можливостями принципово не може забезпечити ефективний розвиток керованої підсистеми з передовим науково-технічним рівнем. Рівень компетентності управлінських працівників керуючої підсистеми відповідного рівня має бути вищим, ніж рівень компетентності працівників керованої підсистеми.

По-третє, співвідношення керуючої та керованої систем необхідно розуміти й в тому плані, що удосконалення керуючої підсистеми має здійснюватися більш динамічними темпами, ніж керованої підсистеми. Це означає не тільки випереджальне зростання ресурсних витрат на керуючу підсистему, але й необхідність більш ефективного використання в практиці управління сучасних наукових знань про людину, колектив, організацію і суспільство в цілому.

Закон організації соціального менеджменту виражає об’єктивну необхідність відповідності функцій, повноважень, прав і відповідальності на кожному рівні системи управління і відбиває залежність ефективності її функціонування від чіткості поділу і кооперації праці по горизонталі й вертикалі.

Поділ управлінської праці істотно підвищує результативність та якість управлінської діяльності загалом. Однак реальний ефект від поглиблення спеціалізації окремих ланок системи можна одержати лише за дотримання певних умов, і насамперед за рахунок чіткого розмежування прав, обов’язків та відповідальності. Причому все це має бути системно збалансоване. Крім цього, потрібний об’єктивний взаємозв’язок між мірою відповідності прав і відповідальності кожної ланки системи управління, кожного керівника (менеджера), з одного боку, і якістю, а отже результативністю управлінської праці загалом, – з другого.

Поряд із законами в теорії соціального менеджменту виділяють ще й закономірності - логічні форми відображення реальної управлінської практики, котрі недоступні безпосередньому почуттєвому сприйняттю. В цілому поняття "закономірність" розглядається в теорії менеджменту як попередня стадія формулювання законів управління на початку їх теоретичного дослідження.

Водночас закономірності соціального менеджменту можуть бути сформульовані лише на основі абстрактного мислення, використання операцій аналізу та синтезу щодо проявів певних тенденцій і взаємозалежностей в різноманітних управлінських процесах і явищах, які відбуваються у сфері соціальних відносин. Серед основних закономірностей соціального менеджменту виділяють такі:

● залежність змісту соціального менеджменту від соціальної політики держави;

● залежність рівня розвитку соціального менеджменту від цілей розвитку суспільства і держави;

● залежність ефективності соціального менеджменту від структурної повноти та завершеності системи органів управління соціальною сферою;

● залежність результативності задоволення потреб та інтересів членів суспільства, окремих осіб від соціальної свідомості, орієнтації та компетентної діяльності управлінського персоналу установ соціальної сфери;

● залежність ефективності системи соціального менеджменту від несуперечливості довгострокових та короткострокових цілей соціальної політики держави щодо соціального розвитку суспільства, регіонів, територій, соціальних груп та соціального захисту населення.

Ефективне досягнення цілей соціального менеджменту на безпосередньо-контактному рівні, тобто на рівні управлінської взаємодії між менеджерами та персоналом організації, громадянами, залежить від врахування дії таких закономірностей:

● спільна зацікавленість менеджерів організації та її персоналу в кінцевих позитивних результатах їхньої взаємодії;

● комплексність та цілісність впливу менеджерів соціальних організацій на громадянина, який потребує певної соціальної допомоги або соціального захисту;

● раціональне співвідношення повноважень та відповідальності в діяльності менеджерів соціальних організацій стосовно надання передбачених законодавством соціальних послуг громадянам, які потребують відповідної допомоги.

Таким чином, науковою основою управління соціальними системами дія сукупності законів та закономірностей соціального менеджменту. Ці закони й закономірності, які мають найбільш загальний характер, поширюються на соціальні системи, виробництво й надання послуг незалежно від стадії чи етапу суспільного розвитку. Пізнання їх дії дозволяє забезпечити системність і безперервність процесу управлінських впливів, моделювання поведінки керованих об’єктів і суб’єктів управління, регулювати кількісні і якісні виміри соціальних явищ і процесів, взаємозв’язок і взаємодію державного, господарського і соціального менеджменту.