Комерційна таємниця у правовій системі України

Крім комерційної таємниці, українське законодавство виділяє ще кілька видів відомостей, що повинні зберігатися у таємниці, наприклад, банківська,.адвокатська, лікарська тощо. Крім того, у законодавстві застосовуються такі поняття як службова таємниця, професійна таємниця. Відносини, у які вступають суб’єкти щодо кожної з таких таємниць, регулюються, як правило, спеціальним законодавством, яке встановлює як право на збереження визначених відомостей у таємниці, так і відповідальність осіб, що розголосили їх без санкції правовласника. При цьому у фаховій літературі наголошують на необхідності розвитку і вдосконалення відповідного галузевого законодавства стосовного кожного виду таємниць із визначенням ознак таємниці, кола суб’єктів прав на таємницю, прав та обов’язків осіб, які мають відношення до певних видів таємниць, порядку захисту прав. Іншим підходом є визначання загальних принципі виникнення довірчих (фідуціарних) відносин між особами, відповідальності за розголошення інформації, що повідомляється під час вказаних відносин, та особливостей захисту для кожного виду таємниць.[37]

Комерційна таємниця відрізняється від усіх цих видів таємниць тим, що відомості, які її складають, відносяться до комерційної діяльності підприємця і мають комерційну цінність.[38]

У чинному законодавстві визначення комерційної таємниці закріплено у ЦК України, де зазначено, що комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію (ч. 1 ст. 505 ЦК України).

Відповідно до ст. 36 ГК України відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею.

Оскільки комерційна таємниця становить певну сукупність відомостей, знань, тобто вид інформаційного ресурсу, важливого значення для її регулювання має на сьогодні і Закон України «Про інформацію».

Відповідно до ст. 30 Закону, за режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом, яка, у свою чергу, за правовим режимом поділяється на конфіденційну (до неї віднесено відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов) та таємну (до неї віднесено інформацію, яка містить відомості, що становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству та державі). Водночас ст. 30 Закону України «Про інформацію» не дає можливості чітко визначити, до якої категорії інформації з обмеженим доступом належить комерційна таємниця.

Виходячи зі змісту ст. 30 Закону України «Про інформацію», конфіденційну інформацію характеризують наступні риси:

- це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні особи;

- особа самостійно відносить інформацію до категорії конфіденційної та встановлює для такої інформації систему (способи) захисту;

- ця інформація не порушує передбаченої законом таємниці.

Закон України «Про інформацію» також встановлює, що належність певної інформації до категорії конфіденційної може бути самостійно визначена особою, яка володіє цією інформацією. Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 30 Закону особи, які володіють інформацією, зокрема банківського, комерційного характеру або такою, яка є предметом банківського, комерційного інтересу, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. У свою чергу, ч. 6 ст. 30 цього Закону містить перелік винятків із цього правила: зокрема, виняток становить інформація комерційного та банківського характеру.

Відповідно до ч. 2 ст. 506 ЦК України суб'єктами прав на комерційну таємницю можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які пра­вомірно визначили інформацію як комерційну таємницю. Слід звернути увагу на те, що чинне законодавство не встановлює будь-яких спеціальних обмежень володіння правами на комерційну таємницю для іно­земних громадян або іноземних юридичних осіб. Вони можуть во­лодіти цими правами на тих самих підставах, що й українські юри­дичні та фізичні особи.

Розкриваючи загальні засади правової охорони комерційної таємниці в Україні, потрібно підкреслити її особливості.

По-перше, це стосується строку охорони комерційної таємниці, а конкретно – його необмеженості. Відповідно до положень Угоди ТРІПС, при дотриманні інших умов, термін дії права на комерційну таємницю не обмежений. Цей термін триває стільки, скільки дана інформація відповідає умовам надання їй правової охорони.[39] Такий підхід є більш вдалим для захисту комерційної таємниці порівняно з патентною охороною, термін якої обмежується 20-ма роками у більшості країн, у тому числі і в Україні. Право на комерційну таємницю діє до того часу, до якого зберігається фактична монополія особи на інформацію, що її складає, а також наявні передбачені законом умови її охорони. Ця обставина робить обрання даної форми охорони привабливою для підприємців у тих випадках, якщо їх не задовольняє принцип строковості патентної охорони.

По-друге, комерційна таємниця має таку властивість як універсальність серед інших об'єктів інтелектуальної власності. Якщо під винаходами, промисловими зразками, товарними знаками й іншими об'єктами інтелектуальної власності закон розуміє цілком визначені результати інтелектуальної діяльності, то під поняття комерційної таємниці можуть бути підведені найрізноманітніші відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємця. При цьому комерційною таємницею можуть охоронятися цілком потенційно патентоздатні рішення, які правоволоділець за якимись причинами не бажає обнародувати і патентувати у встановленому порядку.

Водночас можливості підприємців щодо віднесення відомостей, пов'язаних з їхньою діяльністю, до комерційної таємниці не є безмежними. За державою закріплено право здійснювати контроль за здійсненням підприємницької діяльності, стежити за своєчасністю і повнотою сплати податків, оцінювати вплив їхньої діяльності на навколишнє середовище тощо. У зв’язку з цим, залежно від країни, законом, іншими правовими актами або судовою практикою визначаються відомості, що не можуть становити комерційну таємницю.

В Україні коло таких відомостей було визначено Постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційну таємницю».

Відповідно до неї не можуть становити комерційну таємницю:

- установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;

- інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

- дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів;

- відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

- документи про сплату податків і обов'язкових платежів;

- інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

- документи про платоспроможність;

- відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

- відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

По-третє, особливістю комерційної таємниці є те, що вона, виступаючи як об'єкт інтелектуальної власності, не вимагає при цьому офіційного визнання її охороноздатності, державної реєстрації або виконання яких-небудь інших формальностей, пов’язаних з визначенням правового статусу та закріпленням правомоччя суб’єкта, що має права на комерційну таємницю.

Чинне законодавство закріплює три основні вимоги до комерційної таємниці:

1. Інформація повинна мати дійсну або потенційну комерційну цінність в силу її невідомості третім особам. Відповідно до даного критерію, з числа відомостей, що становлять комерційну таємницю, виключаються ті, які не представляють ніякого інтересу для оточуючих, які не можуть бути використані третіми особами для досягнення своїх завдань, які ніхто не придбав би, якби вони були запропоновані до продажу. Крім того, ті відомості, що мають дійсну або потенційну цінність, повинні бути невідомі третім особам.

Під третіми особами в даному випадку розуміються ті особи, для яких ці відомості становлять комерційний інтерес. Ними можуть бути інші підприємці, що конкурують із власником комерційної таємниці, його контрагенти з господарських зобов'язань, споживачі його продукції, робіт і послуг тощо.

2. До інформації, що становить комерційну таємницю, не повинно бути вільного доступу на законній підставі. Якщо відповідна інформація може бути отримана законним шляхом будь-якою зацікавленою особою, наприклад шляхом вивчення відкритих даних, аналізу зразків продукції, що випускається, знайомства з публікаціями і т.п., вона комерційною таємницею не визнається.

3. Щоб інформація вважалася комерційною таємницею, потрібно, щоб власник інформації вживав заходів до охорони її конфіденційності. Спектр цих заходів досить широкий. До них можуть бути віднесені різноманітні заходи технічного, організаційного і юридичного характеру, що спрямовані на те, щоб захистити інформацію від несанкціонованого доступу третіх осіб. При цьому, звичайно, не потрібно, щоб власник інформації приймав усі можливі засоби для її охорони. Важливо, щоб з його конкретних дій явно випливало бажання зберегти визначені відомості в таємниці від третіх осіб.[40]

Поряд з терміном "комерційна таємниця" у законодавстві і на практиці широко використовуються такі терміни, як "секрети виробництва", "ноу-хау", "торговельні секрети", "конфіденційна інформація" тощо. Хоча кожний з названих термінів має властиві лише йому ознаки і застосовується, як правило, у конкретних ситуаціях, усі вони пов’язані з поняттям комерційної таємниці у її розумінні, закріпленому ЦК України.

Водночас слід звернути увагу, що це далеко не перше визначення ноу-хау, що міститься у законодавстві. Наприклад, Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. визначає ноу-хау як сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації певного виду виробництва, але не запатентованих. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначає ноу-хау як інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду. Аналізуючи зазначені визначення, можна зробити висновок про їх недосконалий, спірний характер, який може потягти проблеми при практичній практиці реалізації прав на ноу-хау.