Розкол християнства, його соціально-історичні та теоретичні причини

Остаточний розкол християнства відбувся у 1054 році, коли папа римський та патріарх константинопольський проголосили один одному анафему. Але причини розколу сформувалися значно раніше, ще у IV-V ст.

Соціально-історичні причини розколу. У IV ст. Римська імперія розпалась на дві частини – Західну і Східну. На території західної Римської імперії лишився лише один церковний центр – Римська християнська церква. В умовах бурхливого формування феодалізму, міжусобних воєн, роздрібленості християнство в особі Римської церкви було єдиним, що об’єднувало Західну Європу. Тому в західній частині Римської імперії папи (перший папа з’явився у Уст.) диктували свою волю правителям і церква, намагаючись пристосуватись до швидких змін у суспільстві, вносила певні зміни у догматику і культ.

У східній частині Римської імперії формування феодалізму відбувалось повільно, без потрясінь, воєн. Це була єдина сильна держава на чолі з імператором. На території східної частини Римської імперії християнство було представлене декількома автокефальними церквами, серед патріархів не було єдності. В цих умовах християнська церква не претендувала на зверхність над державою, а лише підтримувала владу, виступала її союзником і намагалась зберегти незмінними догматику і культ.

Теоретичною причиною розколу християнства стала розбіжність представників церков у трактуванні восьмого пункту Символу віри. Представники одних церков вважали за необхідне змінити цей пункт (“Дух Святий походить від Бога-Отця”), додавши до нього слова “і від Бога-Сина”, оскільки, Бог-Син єдиносущій Богу-Отцю (так зване filiogve – «і від Сина»). Інші вважали, що нічого змінювати не можна.

Існували і інші причини, але ці виявилися головними. Розбіжності між церквами поглиблювались на протязі століть, що і призвело до остаточного розколу на Західну (католицьку) церкву і на Східну (православну).

Священна (канонічна) література християнства.

Священною літературою християнства є Святе Письмо і Святий Переказ. Святе Письмо – це Біблія, яка складається з двох частин: Старого Заповіту (має три частини – П’ятикнижжя Мойсеєве, Пророки, Писання) і Нового Заповіту, головною частиною якого є чотири Євангелія. Святий Переказ включає в себе постанови перших семи вселенських соборів (православ’я), або постанови 21 вселенського собору і вказівки пап (католицизм).

Культ християнства. У християнстві досить складний і поширений культ, в основі якого – сім таїнств: Хрещення, миропомазання, сповідь (каяття), причастя (євхаристія), шлюб (вінчання), священство (посвята у сан), маслосвяття (соборування).

Православ’я

Після розколу християнства у 1054 р. у Східній частині Римської імперії утворилась православна гілка християнства.

Догмати православ’я викладено у Символі віри (12 положень), де восьмий пункт зберігає формулювання, прийняте у IV ст. на перших двох вселенських соборах – Нікейському (325 р.) і Константинопольському (381 р.) (“Дух Святий походить від Бога-Отця”)

Священна література православ’я - Святе Письмо і Святий Переказ Святе Письмо – це Біблія, яка складається з двох частин: Старого Заповіту (має три частини – П’ятикнижжя Моїсеєве, Пророки, Писання) і Нового Заповіту, головною частиною якого є чотири Євангелія. Святий Переказ включає в себе постанови перших семи вселенських соборів.

В основі культу православ’я – в своїй основі має сім таїнств: хрещення, миропомазання, сповідь (покаяння), причастя (євхаристія), шлюб (вінчання), священство (посвята у сан), маслосвяття (соборування), здійснення яких відрізняється від католицизму.

У православ’ї немає єдиного організаційного центру. В світі існує декілька (до розпаду СРСР – їх було 15) автокефальних (самостійних) церков.

Католицизм

На території Західної частини Римської імперії сформувалась католицька церква, яка на відміну від православ’я досить швидко реагувала на зміни в суспільстві і вносила відповідні зміни у власну догматику і культ.

В основі католицької догматики також лежать 12 положень Символу віри, але католики 1) змінили формулювання восьмого пункту (“Дух Святий походить і від Бога-Отця і від Бога-Сина”); 2) додали до них ще декілька догматів, прийнятих на протязі наступних століть. Наприклад, догмат про непогрішимість пап. Або догмат про тілесне піднесення Діви Марії тощо.

Священна література католицизму - Святе Письмо і Святий Переказ. Святе Письмо – це Біблія, яка складається з двох частин: Старого Заповіту (має три частини – П’ятикнижжя Моїсеєве, Пророки, Писання) і Нового Заповіту, головною частиною якого є чотири Євангелія. Святий Переказ включає в себе постанови 21 вселенського собору і вказівки пап.

Культ католицизму: в його основі лежать сім головних обрядів, сім таїнств (хрещення, миропомазання, сповідь або покаяння, причастя або євхаристія, шлюб або вінчання, священство або посвята у сан, маслосвяття або соборування), які дещо відрізняються від православних, наприклад:

Хрещення відбувається не шляхом занурення немовляти (православ’я), а обливання.

Миропомазання, на відміну від православ’я (де воно відбувається одночасно з хрещенням), проводять, коли дитині буде 7-8 років.

Сповідь (покаяння) - у православ’ї священик бачить того, хто сповідується, а у католицизмі сповідь відбувається у спеціальних кабінках, де священик не бачить віруючого.

Священство – на відміну від православних священиків (для них шлюб є обов’язковим), католицькі священики дають обітницю безшлюбності (целібат).

Протестантизм

Католицька церква в Європі була ідеологом феодалізму і сама, прагнучи багатства, була найбільшим феодалом. Куль католицизму ускладнювався і ставав дедалі більш дорогим. В умовах формування раннього капіталізму представники молодої буржуазії були зацікавлені у зменшенні авторитету церкви, послабленні її перш за все як феодала. Все це формувало невдоволеність католицькою церквою майже всіх верств населення, і навіть духовенства. Останньої краплею і приводом для виступу проти церкви стала її практика продажу індульгенцій (прощення гріхів заслугами святих).

Саме тому 31 жовтня 1517 року німецький священик Мартін Лютер проголосив 95 тез проти католицької церкви. Він виступав проти визнання священною влади папи, індульгенцій (прощення гріхів заслугами святих), зловживання духовенства. Так виникло лютеранство, яке швидко стало популярним в Європі, перш за все у Німеччині. Але сейм Німеччини заборонив лютеранство. І тоді у 1529 році представники деяких німецьких земель та молодої буржуазії підписали “Протестацію” – документ, що зафіксував протест проти заборони лютеранства. Саме ця дата стала датою народження протестантизму і від цього слова цей напрямок християнства отримав свою назву.

У підвалини протестантизму закладені два засадничні твердження:

- спасіння людини залежить не від виконання “добрих справ” (таїнств, обрядів, жертв на користь церкви), а тільки від віри в спокутувальну жертву Христа;

- джерелом істини в релігії є не священна усна традиція (Святий Переказ), а тільки Святе Письмо, передусім Євангелії.

Ці ідеї позначилися і на культовій практиці протестантизму: вона не протиставляє духовенство мирянам, кожний віруючий має право по-своєму переказувати і тлумачити “слово Боже” (принцип “священства всіх віруючих”). Релігійний культ спростився і став дешевшим: збереглися лише деякі релігійні свята, не стало шанування ікон і мощів, число таїнств зведено до двох (хрещення і причастя), богослужіння складається з проповідей, спільних молитов і співання псалмів. Протестанти не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, заперечують уявлення про чистилище, яке поширене в католицькій церкві. Протестантське духівництво обирається мирянами, в протестантизмі немає чернецтва й безшлюбності духівництва (целібату).

У своїй реформі католицизму протестантизм посилався на первісне християнство.

Протестантизм – не однорідна течія. Це сумарна назва для позначення різних, досить суперечливих напрямків або сект. Перші з них виникли у ХVI ст.: лютеранство, кальвінізм (від імені Кальвіна), англіканська церква.

Іслам

Іслам - одна зі світових релігій, найбільш розповсюджена в країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південнно-Східної Азії. У наші дні прихильників ісламу майже 1 млрд.

Слово «іслам» - арабського походження. Воно означає покірність, віддання себе Богу, сповідання догматів релігії. А тих, хто сповідує іслам називають арабським словом «муслім» - той, хто віддав себе Божій волі, хто поклався на Бога. Звідси - мусульманство - це синонім ісламу. Іслам потребує не тільки віри в єдиного Бога, а і безмежного визнання всіх релігійних правил і обрядів, догм і ритуалів.

Іслам виник в Західній Аравії в VII ст., у період переходу арабів від патріархально-родового ладу до класового.

Засновником ісламу був Муххамет або Магомет (570-632). Магомет народився 8 серпня в місті Мекка - поселенні навколо святилища Кааби, де знаходився так званий Чорний камінь і священне джерело. Магомет належав до роду Гашимідів. Батько його Абдалла не дожив до народження сина, а мати Алима померла, коли він був ще дитиною. Магомет був вихований своїм дідом, а потім дядьком.

У певний період свого життя Магомет зацікавився релігійним напрямком «ганідів», які проповідували єдинобожжя. Він став часто і на довгий час усамітнюватись, віддаватися молитвам і аскетичним вправам. Так продовжувалося декілька років і розвило в нього вроджену схильність до екстазу і бачень. Свої видіння спочатку він прийняв за безумство і навіть думав про самогубство. Але коли ці бачення стали частими, він побачив у них заклик до відродження справжньої релігії, віри в єдиного істинного Бога і відчув себе пророком.

Якось уночі, у місяці Рамадан, коли він молився на горі Гирі, до нього явився архангел Гавриіл із шовковим сувієм і змусив його, хоча він і не вмів читати, прочитати все написане в ньому. Це легенда про походження священної книги мусульман - Коран. Але і після цього сумніви ще 2-3 року переслідували Магомета і лише після повторного бачення він зробився пророком.

Біля 610 р. Магомет починає проповідувати, у нього з’являються учні. Але в Мецці він не мав підтримки і успіху, тому що виступав проти надмірного багатства купців і проти ідолів їхньої релігії.

Не знаходячи підтримки в Мецці, Магомет із своїми послідовниками у 622 р. перейшов у місто Медина, де значний прошарок складали люди середнього достатку. Тут проповідь єдності на основі віри в єдиного бога знайшла визнання. Вперше була створена мусульманська община, що носила не тільки релігійний, але і політичний характер. Саме 622 р. мусульмани вважають роком народження своєї релігії. Під керівництвом Магомета і його сподвижників у 630-631 р. навколо Медини склалося релігійно-політичне об’єднання племен, що носило військовий характер. Це змусило у 630-631 р. мекканску знать здатися і прийняти нове релігійне вчення. Після смерті Магомета утворилася теократична держава - халіфат, що вела завойовницькі війни і протягом сторіччя завоювала величезну територію (майже все узбережжя Середземного моря). У XI-XII вв. іслам був прийнятий також у деяких країнах, не завойованих арабами.

Еволюція ісламу

В історії ісламу виділяють такі періоди:

1) Мекканський етап 610—622 рр., який характеризувався ви­робленням основ ісламського віровчення та початком його публічної проповіді серед населення міста Мекки. Однак у цей час послідовни­ки Мухаммада були порівняно малочисельними і згодом були змушені покинути Батьківщину, оскільки їх діяльність занепокоїла правлячу міську верхівку. Так сталася Хіджра, переселення перших мусульман із Мекки до міста Медіни. Від цієї події прийнято починати літочислення за мусульманським календарем.

2) Медінський період 622—632 рр. був позначений організацією мусульманської громади, унормуванням культових норм і правил повся­кденного життя. Завершується період війною з Меккою і переможним поверненням мусульман до рідного міста.

3) Період «4 праведних халіфів» (до середини VII ст.). Після смерті Пророка Мухаммада за правління його найближчих соратників відбулась остаточна уніфікація віровчення ісламу, був складений і остаточно відредагований Коран як Святе Письмо цієї релігії. Іслам поширив свій вплив на всю територію Аравійського півострова і розпо­чав масштабні завоювання в Африці та Азії. Одночасно стався розкол ісламу на два основні напрями — суннітів і шиїтів.

4) Період ісламського завоювання, розширення ісламу «вшир» (середина VII — початок IX ст.). Мусульмани приєднали до сфери свого впливу Північну Африку, Середню Азію, Закавказзя, південь Європейського континенту. Однак на завойованих територіях вони залишалися у меншості, допускали сповідування інших релігій і від­чували помітний культурний вплив з боку більш розвинених підко­рених народів.

5) Період розширення ісламу «углиб» (IX—XIII ст.). Характе­ризувався тим, що мусульмани склали більшість у основних державних утвореннях, якими управляли мусульманські династії. Ставилися терпимо тільки до християнства та іудаїзму, але за умови визнання вищості ісламу. Арабська культура досягала найвищої міри розквіту, а ісламська цивілізація стала лідером тогочасного світу. Головна причина успішної ісламізації — послідовність і мирність. Іслам приваблював населення підкорених країн можливістю підвищення соціального статусу (раби звільнялися), швидкої кар'єри, зменшенням податків.

6) Період ослаблення ісламу з XIV до середини XX ст. Ісламський світ утратив єдність, почалися громадянські війни, тому його розміри і вплив неухильно скорочувалися підтиском європейського християнства.

7) Період мусульманського відродження — з другої половини XX ст. Він характеризується:

а) економічною модернізацією арабського світу завдяки розробці половини найбільш дешевої і якісної нафти в світі;

б) неформальним політичним об'єднанням більшості арабських країн;

в) питома вага мусульман щодо загального населення планети зросла у XX а. з 12—13 до 17—19%, і прогнозується подальше збільшення — До 20—25% на 2025 р. Тоді як, для порівняння, питома вага християн коливається останні сто років у межах 33—35%. Це зростання обумовлене двома основними факторами. Перший фактор — активне навернення в іслам немусульман (кочові племена Африки, чорношкіре населення США і Канади, до 1 млн європейців); другий, що дає переважну частку такого прирос­ту, — високий рівень народжуваності серед мусульманських народів, що за сучасного рівня розвитку медицини (а отже, різкому зниженні смертності) призвів до демографічного ви­буху в ісламському світі; г) посиленням в арабських країнах фундаменталістських орієн­тацій. Увижається, що соціальною основою ісламського фундаменталізму виступає «нижчий середній клас» — учителі, дрібні торговці і ремісники, чиновники, яким модернізація за західними зразками загрожує пониженням соціального статусу і погіршенням матеріального стану.