Зовнішня політика Китаю в другій пол. XVІІ-XVІІІ ст.

Зовнішньополітична діяльність Цінського двору відрізнялася двома суперечливими тенденціями. З одного боку, яскраво вираженим було бажання «самоізолюватись», за прикладом Японії, від решти світу, а з іншого, - позначилося прагнення до захоплення територій сусідніх держав. Спочатку у васальну залежність від цінського Китаю потрапляє Корея, потім Західна і Північна Монголія і В'єтнам. Що стосується зв'язків з європейськими державами, то спочатку Ціни до них ставилися досить позитивно, вбачаючи в іноземцях союзників у боротьбі за встановлення свого повного контролю над Китаєм. Це виразилося насамперед у наданні католицьким місіонерам права проводити свою пропаганду серед китайського населення, а європейським торговельним суднам заходити в порти для продажу там своїх товарів і купівлі продукції китайських виробників. У 70-ті рр. XVIII ст. робилися спроби встановити взаємовигідні відносини з Китаєм і з боку Росії. Однак суперечності через вплив на Далекому Сході і в Центральній Азії в той період не дозволили це зробити. Потім між двома країнами почалися військові зіткнення, в результаті яких цінські війська обложили р. Алба-зін на р. Амур і в 1689 р. був підписаний російсько-китайський Нерчинський договір. За ним між Росією і Китаєм встановлювалися торговельні зв'язки, але Росія змушена була поступитися Китаю лівобережну частину на р. Амур.

У 1727-1728 рр. було підписано ще дві угоди - Буринський трактат і Кяхтінський договір, знову призвели до територіальних поступок з боку Росії, подальшому розширенню російсько-китайських торгових зв'язків і вирішенню російської духовної місії постійно перебувати в Пекіні. Її члени вивчали там китайську мову, культурні традиції, одночасно виконуючи і деякі дипломатичні функції. Спроби західноєвропейських держав відкрити свої місії в Китаї в той період не увінчалися успіхом. Більше того, в середині XVIII ст. китайська влада заборонила іноземцям торгівлю на своїй території, за винятком порту Кантон (Гуанчжоу). Великим зовнішньополітичним успіхом цінського Китаю стала військова перемога над джунгарами і Кашгар, а також включення до складу Китаю Тибету. В кінці 60-х рр. XVIII ст. свою васальну залежність від Китаю визнала і Бірма.

Напр. XVIII ст. найбільшу активність у Китаї виявляла Великобританія, насамперед, в особі своєї Ост-Індської компанії. У 1793 р. Китай відвідало посольство, очолюване лордом Макартнеєм. Його цілями було встановлення між двома країнами дипломатичних зв'язків, прагнення розширити англійську торгівлю, ліквідація монополії на зовнішньоекономічні зв'язки компанії «гунхан», а також дозвіл свободи дій англійських підданих на території Китаю. Однак імператор Цзянлун, що знаходився в той період на китайському престолі, відкинув ці домагання.

Крім англійців, спроби проникнути на територію Китаю робили й американці, кораблі яких, починаючи з 1784 р., неодноразово підпливали до його берегів. Іноземці тоді ще не цілком усвідомлювали той факт, що будь-які їхні спроби встановити з Китаєм відносини розглядалися його правителями як бажання «варварів» бути «перетвореними» китайської цивілізацією, а також визнання ними себе «фань» (васалом) Серединної імперії. Це вже, в принципі, виключало можливість встановлення рівноправних відносин Китаю з іншими державами. Теж саме стосувалося і підношення подарунків. Звичайні в дипломатичному церемоніалі інших країн подарунки в тому випадку, якщо вони підносились кит. імператору, розглядалися їм не стільки як знак ввічливості, а як підношення данини васалами. У свою чергу, імператор, як крок у відповідь, також щедро обдаровував своїх справжніх чи уявних васалів.

53. Повстання в Східній Африці та визрівання революційної ситуації в Османській імперії (1905-1907)

Кульмінацією боротьби місцевого населення Східної Африки проти німців стало повстання «маджі-маджі» (хома-хома) 1905-1907 рр. Тоді повстав народ суахілі. Причини: зростання податків, та призначення чиновників з інших племен. Особливістю повстання стало те, що воно готувалось заздалегідь. В 1904 р. з'явився пророк Кіндекітія і почав проповідувати про те що пророк Конго відкрив йому чарівне зілля, і хто його вип'є врятується від куль і примусу. Зіллям була вода настояна на зернах маїсу. Якщо її випити, то кулі випущені в тебе перетворюватимуться в воду – звідки назва «вода-вода». Повстання спалахнуло в с. Кібата в кінці липня 1905 р. і охопило територію в 220 тис. км2. Вождями були Чіпочі, Мпуна і Макунга. Повстанці спочатку мали успіх. Але 30 серпня зазнають першої поразки. З цього часу між сторонами встановлюється рівновага. В жовтні ініціатива переходить до німців, які кинули проти суахілі підкорені племена вахехе. До весни 1907 р. повстання було придушене (загинули 20 тис. чол.). Ще однією особливістю повстання стало те, що воно поєднувало відкриті бої і партизанську тактику.

Визрівання революційної ситуації в Османській імперії (1905-1907)

Перетворення Османської імперії в напівколонію західних держав супроводжувалося зростанням капіталістичних відносин. Експлуатація країни стала вирішальним перешкодою для розвитку турецького національного капіталізму. Приблизно 65% площ в країні належало поміщикам, феодальній державі і мусульманському духовенству. Більшість ці земель орендувалося безземельними або малоземельними селянами. Самі турки становили не більше третини населення. Недостатньо інтенсивними були економічні зв'язки між турецьким населенням різних районів країни. На початку ХХ ст. не завершився процес складання єдиного національного турецької мови.

Вся історія Османської імперії в новий час свідчила, що неодмінною умовою прогресивного розвитку повинна було бути рішення національного питання - створення на території імперії самостійних життєздатних національних держав, і в їх числі турецького національної держави. Тому національне питання було одним з корінних питань, назрівала революції. Між тим, слабка, яка ненавиділа своїх інонаціональних конкурентів, турецька національна буржуазія була налаштована шовіністично. Вона виявилася нездатною встановити зв'язки з національно-визвольним рухом вірмен, арабів, македонців і відкрито виступала проти їх національних вимог. Початок організаційного оформлення турецького революційного руху вважають 1889 р., коли в Стамбулі група курсантів військово-медичного училища створила політичний комітет під назвою «ЄДНАННЯ ТА ПРОГРЕС». Перші роки ХХ ст. були відзначені в Туреччині небувалим піднесенням визвольного руху. Так, заснована в 1902 р. «Мусульманська федерація», виступала за проголошення республіки і участь в майбутніх Національних зборах представників всіх народів. Важливу роль у створенні революційної ситуації відігравало посилився визвольний рух пригноблених народів імперії. Активізувалося національний рух арабів. У Ємені почастішали спроби збройного опору владі. Широкого розмаху набуло антитурецьке рух в Албанії і Македонії. На півдні Албанії були створені революційні комітети, які стали очолювати повстанський партизанський рух. У 1906 - 1907 рр. діяльність цих загонів значно посилилася. У Македонії влітку 1903 р. спалахнуло велике народне повстання, яке було жорстоко придушене владою. Младотурки розуміли, що своїх власних сил для повалення султанського режиму у них немає і тому розраховували у майбутній боротьбі спертися на визвольний рух греків, вірмен, албанців. Але при цьому вожді младотурків не відмовлялися від своїх шовіністичних великодержавних позицій в питаннях збереження турецького панування над нетурецьких народами. Найбільш значним виступом цього періоду було повстання в Ерзерум в 1906 р. На півдні Албанії були створені національно-революційні комітети, які очолили партизанський рух. Особливо активізувалася їх діяльність у 1906 1907 рр.

Наприкінці 1907 р. в Парижі відбувся з'їзд младотурків і деяких інших революційних організацій нетурецких народів. Він прийняв рішення про підготовку збройного повстання з метою відновлення конституції 1876 р. Повстання передбачалося почати в серпні 1909 р. Причому, саме майбутнє виступ планувалося спочатку як збройний виступ деяких військових частин на чолі з офіцерами-младотурками. Поступово центр діяльності младотурків перемістився до Македонії, де жандармерія і війська виявилися абсолютно безсилими у боротьбі партизанським рухом македонських патріотів. Комітет «Єднання і прогрес» створив тут в Салоніках свою філію, під керівництво якого перейшли всі організації младотурків на території імперії. До літа 1908 почалася безпосередня підготовка до повстання.