Політика «самопосилення» правлячих кіл Китаю (1860-1895) та її наслідки для країни.

Пройшовши через горнило цілої низки воєн і повстань середини XIX ст., Цинська імперія перебувала у найглибшій кризі за всю свою попередню історію. Міжнародний авторитет імперії було розтоптано внаслідок поразок в «опіумних» війнах і серії принизливих нерівно-правних договорів з Англією, Францією, Росією та США. Розвалювались цілі галузі господарства, відбувались посухи 1876—1879 рр., несправні були іригаційні системи, голод і війни з повстаннями спричинили величезну кризу в Китаї.). Цінська держава переживала гостру соціальну кризу, вихід з якої влада спробувала знайти в «політиці самопосилення». Ініціатором нового курсу Лі Хунчжан назвав її політикою «наслідування Заходу». Сутність її полягала:

• у спробі здійснити воєнно-технологічну й техніко-економічну модернізацію Цінської імперії без «потрясіння основ» традиційної східнодеспотичної цивілізаційної структури китайсько-конфуціанського типу.

• метою політики «самопосилення» проголошувалося «досягнення багатства» за допомогою «засвоєння варварських справ» та «заморських здобутків».

У руслі «політики самопосилення» Ціни погодилися на часткову відмову від традиційної ізоляції від зовнішнього світу, встановили постійні дипломатичні відносини з іноземними країнами, пішли на суттєве зростання зовнішньої торгівлі за рахунок її певної лібералізації, почали запрошувати іноземних спеціалістів для роботи в Китаї та відправляти китайців навчатися за кордон.

У 1861 р. в Шанхаї вийшла друком перша в Китаї сучасного типу газета «Шанхай сіньбао» («Нова шанхайська газета»), а в Пекіні навіть відкрили школу іноземних мов (1862), де готували перекладачів і дипломатів.

Новинками стало відкриття сучасних заводів військового виробництва, судноверфі у Шанхаї. За участі іноземних інженерів налагоджувався випуск сучасних торговельних і військових кораблів для цінського флоту. В 1881 р. у Китаї збудували першу залізницю, а наступного року в Шанхаї почалося спорудження першої текстильної фабрики сучасного типу. Побудовою нових підприємств «європейського типу» зацікавилася й центральна влада: казенні заводи військового призначення з’явилися в Тяньцзіні, Гуанчжоу, Гіріні, Ланьчжоу, Ченду.

Модернізація потребувала коштів, яких у знесиленій війнами і контрибуціями країні, зазвичай, хронічно не вистачало — і Ціни доз-волили відкривати в Китаї філіали іноземних банків (ініціативу в цій сфері відразу ж перехопили англійці). У 1865 р. англійськими інвесторами був відкритий перший у країні місцевий британський колоніальний Гонконг-Шанхайський банк.

Саме половинчатість реформ стала візитною карткою цінської «політики самопосилення». Це стало особливо помітним, коли лідер «мо-дернізаторів» Лі Хунчжан сам став столичним намісником і верховним канцлером імперії (1870). Його називали китайським Бісмарком. Населення підлягало жорсткому військово-політичному та ідеологічному контролю, категорично заборонялася будь-яка опозиційна політична чи профспілкова діяльність. У принципі не існувало трудового законодавства, а на виробництві панувала казармена палична дисципліна. Лібералізація, шо торкнулася іноземних інвестицій, зовсім не зачепила вітчизняний бізнес: із китайських торговців продовжували брати мито на внутрішніх митницях, новостворена бюрократична служба «чиновницького нагляду й купецького управління» чинила регулярний «державний рекет» шодо підприємців. Останні ж, шоб захиститися від сваволі й здирництва властей, змушені були купувати чиновницькі посади або шукати заступництва регіональних владних угруповань чи іноземних фірм.

Не дали реформи країні й потужну армію нового типу: «знаменні» війська остаточно розвалилися після фактичної ліквідації привілеїв стану цижень, а їм на зміну почали приходити регіональні військові формування, створення яких розпочалося у процесі придушення тайпінського повстання. Ці військові формування створювались за зем-ляцьким принципом, утримувалися коштом регіональних лідерів (особливо виділялася у цьому відношенні 40-тисячна Хуайська армія Лі Хунчжана та його ж Бейянська («північна») військово-морська ескадра), а тому лише їм і служили, виводячи своїх «благодійників» на Аршини політичної влади та захищаючи їхні групові інтереси.

Реформи «самопосилення» так і не вивели Китай із канонів східно- деспотичного суспільства: бізнес цілковито залежав від влади, процес формування буржуазії відбувався з великими труднощами, вона так і не здобула політичних прав, простолюдинів залишили підданими, а не громадянами. В імперії майже не додалося політичних, ідеологічних чи економічних свобод, не виникли виборні органи влади, не з’явилася правова захищеність особи перед сваволею всесильних чиновників, зате відбувався процес руйнівної децентралізації війська та управлінських інститутів. «Самопосилення» виявилося ілюзією, шо Цинська імперія відчула досить швидко.

Внаслідок японо-китайської війни 1894-1895 рр. політика «самопосилення» остаточно зазнала краху. Мирна угода, підписана 17 квітня 1895р. в японському м. Шімоносекі передбачала:

• відмову Цінів від претензій на свій сюзеренітет над Кореєю, котру тим самим фактично віддавали на поталу Японії;

• Китай зобов’язався сплатити контрибуцію у 200 млн лянів (річний дохід цинського бюджету становив 75 млн лянів),

• передавав Японії острови Тайвань, Пенху та Ляодунський півострів, а також погодився відкрити для іноземної торгівлі ше сім своїх портів, у яких японським промисловцям дозволялося будувати свої заводи й торгувати, сплачуючи тільки ввізне мито.

І тільки втручання Росії, Німеччини та Франції, яких турбувало регіональне посилення Японії, змусило останню дещо пом’якшити умови Шімоносецького договору. Під тиском західних держав Японія відмовилася від анексії Ляодуну (отримавши за це ще 30 млн лянів контрибуції) — у такому вигляді Шімоносецький договір і залишився.

Воєнна поразка зламала й фінансовий суверенітет Цінської імперії. Задля сплати фантастичної контрибуції Пекін пішов на активні зовнішні запозичення, набравши за п’ять років (1895—1899) 370 млн лянів боргів. Зовнішній борг імперії Цін учетверо перевищував її річний бюджет, зробивши Маньчжуро-Китайську імперію абсолютно залежною від зовнішніх кредиторів. Це свідчило про фактичну втрату Цінською імперією свого політичного суверенітету і стало ознакою цілковитого напівколоніального закабалення Китаю.

21. Османське суспільство мало свої особливості:

– абсолютна перевага держави над суспільством. Держава розглядалася як така, яка створена навічно, як втілення на землі вищих моральних ідеалів ісламу;

– Економічною підвалиною функціонування держави була держави власність на землю і головні засоби виробництва;

– Всі земні надра та ін. джерела багатств, які мали стати джерелом пригноблення людини ставали власністю общини (1:1);

– В приватній власності мало знаходитися майно, створене зусиллями особистої праці і майно по спадковості, тому до 1826р. єдиним спадкоємцем усіх сановників, посадових осіб (за винятком духовенства) була держава;

– В імперії не існувало дворянства як спадкової аристократії крові (особливо зв’язаної із землеволодінням);

– Не існувала благородного стану, який би мав призначення управляти державою;

– Панівний стан становив собою військово-служилу еліту. Військові займали важливі посади, визначали внутрішню і зовнішню політику.

Військово-служилий стан походив із селянства. У функціонуванні яничарського корпусу відігравав велику роль полкові роди. У підрозділах культивувався дух військового товариства, дух братерства, дух взаємовиручки.

Правляча верхівка не передавала по спадковості своїх титулів, майна. Їхні діти могли починати з служби рядовим спахом.

Шлях на верх був відкритий для всіх не залежно від їхнього соціального становища. Для зайняття високих посад жодних попередніх умов: освіченості, приналежності до окремих груп, навіть при можливості раб міг стати пашою і великим візиром, але треба бути мусульманином. Османські сановники ніколи не мали власних поглядів: існувала теократія.

22. Приводом до повстаня в сипайській армії стало переозброєння нарізними рушницями. При цьому нові патрони були обгорнуті папером, просоченим свинячим або яловичим жиром. Індуси за регіональними традиціями не вживали яловичини, мусульмани – свинячого сала. Сипаї відмовилися прийняти патрони, адже це ображало їхні релігійні почуття.

Спроба повстання виникла 29 березня 1857р. недалеко від Калькутти у гарнізоні невеликого містечка Баракпура. Молодий сипай Мангол Панді закликав до повстання на захист релігії. Згодом до повстання приєдналися городяни м. Мірута(поблизу Делі). Основною рушійною силою повстання були селяни, насамперед рад жупи, серед яких ще зберігалися родоплемінні відносини.

Повстання в синайських полках Бенгальської армії стало поштовхом до повсюдних заворушень селян пн-зх провінцій.

Делі – 11 травня 1857р.

Після вигнання англ.. в Делі повстання відновили на престолі Бахадур-шаха. Спочатку синаї не мали єдиного керівництва. На початку 15 травня намічено повстання в синайських полках Пенджабу. Англ. розброїли полки, на які впали підозри і піддали синаїв масовим стратам.

На початку липня становище в Делі зміцніло завдяки прибуттю рохілххандійських військових частин і ваххабітських загонів. Командувачем було призначено Батхмана. У місті почалися створюватися органи народної влади. найвищим органом стала рада повстанців, які складалися з представниками синайських полків. Керівником ради був Батх-хан. Рада дістала підтримку городян м.Делі. у липні і на поч.. серпня співвідношення сил повстанців і англ.. військ було на користь повсталих. До англ.. поч.. прибувати підкріплення з Пенджабу ін.. районів Індії та за кордону. 23 серпня Бахт-хан на чолі повсталих військ зробив спробу розгромити англ. війська, проте повстанці зазнали поразки і змушені були повернутися в місто.

14 вересня синайські війська залишили місто після артилерійської підготовки. Боротьба тривала цілий тиждень. Синаї та жителі міста чинили ворогові героїчний опір. 20 вересня місто було захоплено англійцями.

Канпур – 4 червня 1857 р.

Повстання очолив у Канпурі Нана Сахіб. Активну участь у підготовці і розвитку повстання взяли Тантіа Топі і популярний мусульманський противник Мулаві Ахмад- шах.

Учасниками повстання стали жителі навколишніх сіл. Сипаї фактично були незалежні від Нана Сахіба. Вони вели боротьбу проти збагачення своїх командирів. Через відсутність дійових заходів з боку чиновників Нана Сахіба в межах міста довгий час перебував англ. гарнізон. Лише 26 червня він був оточений загонами повсталих і капітулював. Становище в Канпурі погіршувалося. Головною причиною було те, що не було єдності в середині табору. Колонізатори діяли рішуче, наступально та жорстоко. Англ.. війська очолювані генералом, Хавлюком, одержували нові підкріплення. Повстанці продовжували тактику пасивної оборони. Тому вони зазнали поразки. Окремі підрозділи сипаїв і загони городян відступили з міста, щоб продовжували боротьбу в ін.. районах. Тих, хто залишилися, за найменшої підозри у належності до повстання загарбники знищували.

Ауд

Після падіння Делі і Канпура центр визвольної боротьби перемістився в Ауд. Сюди прибула частина партизанських загонів з околиць Канпура, деякі синайські частини та ваххабітьсякі загони.

Повстання в Ауді вибухнуло в кінці 1857р. Основну частину учасників повстання складали жителі навколишніх сіл столиці Ауді. Послані англ.. для придушення повстання синаїперейшли на бік повстанців. Найб. Авторитетом серед повсталих коритувався мусульманський проповідний Маул Ахмед-шах. Повсталі захопили місто. Через три місяці звільнили Ауд від англ.

2 березня 1858р. розпочалася друга битва за Ауд. Повстанці чинили впертий опір англ. загарбникам. Особливо відзначився загін очолюваних Ахмед-шахом. 21 березня англ.. захопиди Лакхнау. Їх звірства над переможеними не знали меж. Вони розкрадали цінності, пограбували палац Навабаса. Однак повстання не було остаточно придушено у битві за Ауд. Багато учасників повстання відступило з міста і продовжувало боротьбу в ін.. районах країни.

23. З початку 1906 рух свадеші продовжувало охоплювати усі нові міста та сільські місцевості Бегнгаліі та інших районів країни, скрізь приймаючи форму масових антиімперіалістичних виступів.

Екстремісти в Бенгалії, Махараштра, Пенджабі, а також в інших провінціях посилили свою діяльність. У Бенгалії було створено (з центром у Дакці) нелегальна революційна організація «Анушілон шоміті» («Товариство прогресу"), що об'єднувала зусилля підпільників-революціонерів. Подібні ж організації було створено в Бомбейської провінції і Пенджабі. Таємні суспільства активізували агітацію серед дрібнобуржуазних прошарків міста, особливо учнівської молоді і студентства. Масові мітинги і демонстрації, в яких переважно брали участь дрібнобуржуазні шари міського населення, були підтримані робочим класом. Ще восени 1905 р. кілька потужних страйків відбулося на бавовняних фабриках Бомбея, в результаті яких робітники добилися певного обмеження робочого дня. У 1906 р. центр страйкової боротьби перемістився в Бенгалію. Влітку спалахнули два великі страйки залізничників Східно-Індійської залізної дороги. Страйкували робітники і службовці державної друкарні, муніципальні робочі Калькутти; в середині і кінці 1906 р. тут же спалахнуло кілька великих страйків на належали англійцям текстильних фабриках.

В Бенгалії та Пенджабі, стали проводити агітацію серед селян. У селах почастішали мітинги і виступи на підтримку бойкоту англійських товарів. Агітатори-крайні поширювали серед селян листівки революційного змісту.

З 1907 р. рух свадеші стало переростати в рух за здійснення сварадж.

Найбільшої розмаху масові виступи досягли у Пенджабі навесні 1907. У антианглійських масових мітингах, демонстраціях і страйках протесту взяли участь найширші верстви населення міської, включаючи робітників. Дрібнобуржуазні демократи під керівництвом Лала Ладжпат Раю та Аджіт Сінгха встановили зв'язку з солдатами синайських частин, які стали брати участь у масових мітингах. Арешт і висилка Л. Л. Раю та А. Сінгха послужили сигналом для початку повстання в місті Равалпінді, пригніченого силами англійських чистий. У Пенджабі виступу в містах були підтримані навколишніх селянством. Тут рух став приймати справді загальнонаціональний характер.

Посилилася боротьба і в Бенгалії, де виникло нове таємне товариство "Банді Матарам шомпродай» («Об'єднання Банді Матарам»). Воно стало готуватися до збройних виступів. Почастішали випадки, коли національні волонтери оточують базари і знищували продається англійського походження. Часто демонстрації та мітинги кінчалися справжніми битвами з поліцією. Під час однієї такої сутички команда поліцейських в Калькутта перейшла на сторону демонстрантів.

У різних центрах країни знову почалися страйки. Як і в попередньому 1906 р., в авангарді йшли залізничники. Навесні страйкували залізничники Бомбея, а в жовтні сталася 10-денна загальний страйк робітників і службовців Східно-Індійської залізниці. Економічне життя Бенгалії виявилася паралізованою: з-за нестачі вугілля фабрики зупинялися в Калькутті та інших містах, на станціях зібралося безліч товарних не розвантажений складів. Але головне - віце-король виявився відрізаним від усієї країни. Це завдало серйозного удару по престижу колоніальної влади в охопленій революційним хвилюванням країні. Страйки продовжувалися в різних містах до кінця року. В їх організації, як і раніше, активна участь брали представники крайніх.

24. Англійці розумілі, що їх суперництво з Тіпу султаном призведе до нової війни, тому і готувалися до неї. Тим часом Тіпу знову звернувся за допомогою до Франції, але та не була в змозі цього здійснити. Звертався Тіпу і до Туреччини, але та була зайнята війною з Росією.

Тіпу Султан був не тільки відважним полководцем і далекоглядним політиком. У своїй державі він здійснив цілий ряд реформ. Продовжуючи розпочату ще його батьком політику, він реорганізував військо, перетворивши його з феодального ополчення в регулярну, навчену на європейський лад французькими інструкторами армію. Ця армія мала чітку структуру (від бригади до взводу) і бойової статут, в преамбулі якого прямо говорилося про необхідність переймати європейський досвід для боротьби з колонізаторами. Багата майсурська казна платила добру платню офіцерам і солдатам, пенсії пораненим і сім'ям загиблих, містила медичну службу і школи для солдатів. Для офіцерів були введені чіткі критерії просування по службі і суди честі.

Реформи в Майсурі не обмежилися реорганізацією армії. Тіпу Султан ліквідував власницькі права місцевих феодалів, припинив роздачу службових земельних пожалувань. Тепер за службу платню платили тільки грошима, а податки з усіх земель Майсура надходили виключно в казну. Вперше в історії Індії в Майсурі відбувся поділ військової, цивільної та судової влади. Кожне міністерство в центральному уряді являло собою колегію, де питання розв'язувалися більшістю голосів. Тіпу Султан активно протегував розвитку промисловості і торгівлі, встановлював пільгові ставки податків для ремісників, які розширяли свою справу. Майсурська скарбниця мала власні торгові факторії в різних районах Індії, а також в Пегу (Бірма), Маскаті і Джед-де. Розуміючи, на відміну від багатьох індійських правителів, значення флоту, Тіпу Султан заснував казенні верфі, де будувалися бойові фрегати і яхти.

Але Майсур мав і вразливі місця. Це було незадоволення населення приєднаних областей: Малабара, Курга та інших. Англійці неодноразово розпалювали повстання в цих місцевостях, щоб відволікти сили та увагу Майсура.

Нова війна розпочался в 1790 году та протривала до 1792 року. Приводом для третьої англо-майсурських війни послужив конфлікт Тіпу з вірним васалом англійців, раджею Траван-кура, який, відгородившись від Майсура багатокілометровими оборонними лініями, переховував бунтівних феодалів, переслідуваних Тіпу. Попередння війни з Майсуром завдали Компанії великий моральний і матеріальний збитків, тому був прийнятий парламентський акт, що забороняв починати війни з індійськими правителями, крім випадків необхідної оборони. І Корнуолліс, і англійському уряду було ясно, що Типу перетворився на головну перешкоду англійського панування в Індії, тому англійці поспішили втрутитися в конфлікт Майсура і Траванку-ра. Запорукою своєї перемоги Корнуолліс вважав союз з маратхами і нізамом, і 4 липня 1790 уклав з ними Троїстий договір, метою якого було «покарати його (Тіпу), наскільки буде можливо, і позбавити його засобів для порушення миру і спокою в подальшому».

За стратегічним планом Корнуоліса англійські війська вдерлися в Майсур з трьох сторін, в той час як перед маратхами та нізамом стояло завдання розорювати окраїни та забезпечувати англійцям захист від майсурської кінноти. Загальні сили англійців та маратхів складала до 57 тис.

У 1790 році генерал Медоус виступив з п'ятнадцятитисячну армією. Відповідно до плану англійців їх головна армія повинна була оволодіти-округом Коймбатор і рушити до Майсур. Інша англійська армія, якою спочатку командував Келлі, а потім Максвелл, повинна була охороняти шляхи, що ведуть з Майсура в Карнатік. Бомбейська армія повинна була захопити володіння Типу в Малабар.

У великому бою майсурські війська не могли протистояти силам англійців. Саме тому Тіпу застосовував тактику Хайдара Алі. Неочікувані переходи та напади на окремі загони противників принесли англійцям відчутні втрати та затримали завоювання Ксімбатура і Барамахала.

В ході військових дій все-таки армія Тіпу була розгромлена, а сам він опинився обложеним в своїй столиці Шрірангапаттінаме (Серингапатама). За мирним договором він втратив майже половину території князівства, повернувши маратхам і нізаму раніше відторгнуті від них землі, а також віддавши деякі області англійцям, у тому числі Малабар і Курга на заході і обширні області, населені народностями тамілів, телугу і каннара, в центрі і на сході Південної Індії. Тіпу також зобов'язався виплатити 33 млн. рупій контрибуції і відправити в Мадрас в якості заручників, до повної виплати контрибуції, двох своїх малолітніх синів.

Розбитий і принижений, Лев Майсура не був зламаний. Він реорганізував армію, укріпив економіку Майсура і незабаром віднайшов колишні сили. Реорганізація армії здійснювалася за зразком армії Хайдара Алі: було скорочено кількість вершників, збільшено число піхотинців.[27] Для потреб забезпечення війська було піднято земельний податок та здійснювалися конфіскації земель там, де це не викликало великого незадоволення населення.

Тіпу допомогла війна, що спалахнула між нізамом і маратхами, яка завершилася нищівною поразкою нізама при Кхарде в 1795 р. Ця війна заподіяла багато занепокоєння англійцям, які прагнули зберегти антімайсурскую коаліцію за всяку ціну.

У 1797 р. Тіпу Султан прямо звернувся до Наполеона з пропозицією військового союзу і відправив посольство на французький острів Ілль де Франс (Маврикій), в Лондоні забили на сполох: «наш закоренілий ворог Тіпу, сховав у своїй столиці якобінський клуб французьких республіканців, відкрито вступив в змову з Францією з метою нашого знищення!». Як пропонував Тіпу, війська Наполеона, що знаходилися в Єгипті, повинні були висадитися в одному з майсурських портів і разом з армією Типу Султана виступити проти англійців. Однак французький флот був розбитий адміралом Нельсоном при Абукірі, Наполеон зазнав поразки в Єгипті і був змушений відмовитися від планів вторгнення в Індію, а губернатор Маврикія прислав Тіпу лише кілька десятків солдат. Незважаючи на все це, англійці вирішили використовувати контакти Типу з французами як привід для агресії.

В 1798 році генерал-губернатором став Р. Уелслі. Перш за все він вирішив позбутися остаточно свого європейського противника – французів на службі у Хайдарабаду. Нізаму було обіцяно замість французького англійський загін. Англійці оточили французів, без єдиного вистрілу їх обеззброїли та розпустили, заплативши жалування, яке їм заборгував нізам. Саме після цього стало можливим вторгнення англійців на територію Майсура. Компанія вела війну силами бомбейської і Мадрасського армій, а також військ маратхов і нізата. Метою війни він вважав не відторгнення від Майсура частини земель та його ослаблення, а знищення Тіпу. Англійці спиралися на активну допомогу багатьох міністрів і воєначальників Майсура. Коштувало англійському командуванню пообіцяти багатьом майсурських міністрам і воєначальникам повернення колишніх земель і щедру нагороду, як цілком боєздатні фортеці здавалися без пострілу. Полководці зрадили Тіпу. В результаті Серіггапатам знову потрапів в облогу та був взятий штурмом 28 квітня 1799 року. Тіпу був убитий в бою.

З падінням Майсура зник останній центр опору англійської колоніальної експансії в Південній Індії. У 1799 р. під пряме управління Компанії перейшли князівство Танджавур, а в 1801 р. - навабство Карнатік. Використовуючи субсидіарні договори з Хайдарабад (1799 р.) і Аудом (1801 р.), Компанія отримала нові великі території як на півночі, так і на півдні країни.

Була зміцнена васальна залежність від Компанії цих найбільших князівств, а дещо раніше також південноіндійських князівств Траванкур і Кочин. У 1803 р. англійський загін увійшов в Делі, і з суверенітетом останніх представників династії Великих Моголів, що зберегли свій «сюзеренітет» в межах делійського Червоного форту, було покінчено. У 1805 р. колишній правитель Делі став пенсіонером Компанії. Завершився перший етап завоювання Індії, в результаті якого Компанія протягом менш півстоліття захопила великі території на півдні, сході та у дворіччя Джамни-Гангу і перетворилася на найпотужнішу військово-політичну силу в Індії. Однак формально Могольськая імперія проіснувала до 1858 р., а до 1836 р.

Друга та третя англо-маратхські війни розпочалися вже після завоювання Майсура, коли англійці змогли кинути всі свої війська проти маратхів. Та й раніше вони цього не робили, бо були зацікавлені в існуванні маратхської конфедерації для взаємного стримування князівств. Вторая англо-майсурская война началась в июле 1780 года і тривала до 1784 року. Міжусобиці маратхських князів відіграли досить сприятливу роль для англійців.

25. політичні реформи здійснювалися в умовах гострої боротьби всередині правлячої верхівки, більшість виступала проти реформ. Султан Абдул-Меджед розглядав танзимат як вимушену поступку. Решіт-паша кілька раз скидали і знову назначали на пост міністра іноземних справ.

3 листопада 1839р. в парку султанського двору був проголошений наказ. Він містив обіцянку забезпечити усім підданим Осман.імп. безцінність життя і честі і майна, правильні методи розподілу і збирання податків, відміну відкритої системи.

У 1840р. було реформовано збирання податків. Податки мали збиратися самою державою через спеціальних збирачів. Наказом 1843р. була встановлена нова структура армії. Оголошено всезагальну військову повинність. У 1847р. були створені комерійні суди, в яких вперше показання свідків не мусульманина розглядався на різних засадахз показанням мусульман. У 1850р. був прийнятий комерційний кодекс. Було створено державну раду для розгляду державних проектів, законів. У 1857р. створено міністерство освіти.

В раді міст на Балканах – в Болгарії, на Кіпрі відб. повстання. повстанці вимагали здійснення реформ, декларованих султаном в Гюльханейському акті.

Реформи проведені зверху сприяли росту буржуазії включаючи і не турецької за національністю. Однак і ця спроба реформ носила поверхневий характер. Більшість обіцянок рескрипту 1839р. залишилася на папері. Європейські держави вороже відносилися до політичних реформ. Танзімат не призвів до укріплення незалежності Туреччини, не підвищив її протистояння європ. Держав – і агресивна політика, яких по відношенню до Осман.імп.посилилася в середині ХІХ ст..