Модернізація як прояв між цивілізаційної взаємодії Заходу й Сходу

Немає 76, 92

1 На відміну від Заходу Схід не можна вважати цілісним утворенням. Його частини різнилися між собою майже так само, як кожна з них із Заходом. Включно до епохи Великих географічних відкриттів частини східного світу розвивалися майже ізольовано, не пов’язувалися постійними і взаємозумовленими процесами.

На зламі Нового часу всі передові цивілізації Старого світу (китайсько-конфуціанська, індуська, мусульманська і західно-християнська) і ті, які межували з ними (російсько-православна, японська і ламаїстська), перебували на майже однакових стадіях розвитку. Деякі відмінності в техніко-економічних показниках не мали принципового значення і компенсувалися в інших сферах матеріального життя.

Кожна цивілізація спирається на власну міфологію і культурно-історичну традицію, має особливий тип культури з власними концепцією життя і людини, етикою і мораллю

Особливості конфуціанського Китаю. На початку XVI ст. найбільш населеними і багатими були Китай та інші країни китайсько-конфуціанської цивілізації (Корея, В’єтнам). У 1500 р. в її ареалі проживало приблизно 106 млн осіб, тобто 22,3% усього населення Землі. Ця нова далекосхідна цивілізація утворилася на середину І тис. до н. е. на соціокультурній спадщині Давнього Китаю і вченні Конфуція. Холодний матеріалізм і низька духовність цієї далекосхідної цивілізації сформували особливий тип особистості. Непорушний вічний порядок був основою конфуціанського способу життя. Конфуцій учив, що у світі існують об’єктивні закономірності, що не залежать від волі окремих людей. У житті не може бути і немає нічого нового, немає бога — творця, відсутня ідея боголюдяності.

Найвищою соціальною цінністю конфуціанства була держава, що, спираючись на єдине правильне вчення, керувала життям суспільства та особистості. Вона проникала у всі сфери людської діяльності, виконувала функції правителя, судді, духовного наставника народу. У служінні державі, яку ототожнювали із загальним благом, чиновники вбачали найвищий сенс свого життя. У жодній країні не існувало такого культу влади; китайські чиновники навіть погоджувалися на кастрацію заради служіння державі, без якої не уявляли справедливості і порядку.

У конфуціанському суспільстві не було свободи індивіда, навіть самого поняття «свобода» як права особистості самостійно розпоряджатися собою. Кожен ставав частиною і слугою величезного суспільного механізму. Почуття обов’язку на конфуціанській шкалі цінностей переважало над усіма іншими. Людина мала слухатися родичів і начальників. Протягом віків конфуціанство виховувало акуратність, сумлінність, високу культуру праці, що викликало захоплення в іноземців. Усе до дрібниць було регламентовано. Протягом життя китаєць дотримувався непорушних правил поведінки, жорсткого повсякденного етикету.

Конфуціанське суспільство було формально демократичним. Кожен міг стати Яо (легендарний герой та правитель Давнього Китаю), виявивши працьовитість і старанність, насамперед у набутті знань. Конфуцій закликав усе життя вчитися, осягати істину. Однак на практиці це означало заучування величезного догматичного зведення інформації, що давало ясні і чіткі відповіді на всі випадки життя. У 1403—1407 pp. ці знання було зібрано в 22 877 книгах (11 095 томів конфуціанської енциклопедії). Крайній догматизм, що ґрунтувався на ідеалізованих цінностях минулого, зумовив інтелектуальний застій.

Китайсько-конфуціанська цивілізація мала чітко визначений ізоляціоністський характер. Вона у прямому розумінні відгородилася від світу Великою китайською стіною, навіть воєнна доктрина була основана на оборонних засадах. Конфуціанство відмовилося від зовнішньої агресивності, експансії, поширення і утвердження своїх цінностей. Військову справу вважали непрестижною для освічених людей, а війну, як і торгівлю, — лихом, необхідністю, зумовленою турботою про благо держави.

Отже, китайсько-конфуціанська цивілізація ґрунтувалася на ідеї самодостатності, переконанні в непотрібності і навіть шкідливості зовнішніх контактів. Прагнення до ізоляції поєднувалося з упевненістю у вищості своїх цінностей. Китайці вважали себе центром всесвіту, Серединним царством, вершиною світової цивілізації. Вони поблажливо погоджувалися, щоб іноземні варвари вчилися в них, але самі не мали потреби в чужому досвіді або знаннях. Роль країн китайсько-конфуціанської цивілізації у світовій історії було зведено до мінімуму, незважаючи на величезний людський і матеріальний потенціали.

Японська цивілізація. Вона виникла в IX—XI ст. Населення в 1500 р. становило 17 млн осіб (4% жителів Землі). Ця невелика, але дуже динамічна цивілізація сформувалася на основі синтоїзму (культу давніх японських богів і духів), а також буддизму махаяни (напряму, послідовники якого вважали, що кожен здатен досягти стану Будди, доклавши зусиль). Буддизм проник у Японію в середині VI ст., а у IX ст. став державною релігією. На відміну від китайсько-конфуціанського суспільства, японське було готове до наслідування, сприйняття чужого досвіду і знань. Японія інтегрувала запозичення, органічно включаючи їх у систему власних цінностей та ідеалів. У цьому вона нагадувала Західну Європу. Навіть давні синтоїстські божества і духи із часом стали аватарами (іпостасями) різних будд і бодхісатв.

У японському суспільстві індивід мав право на власний вибір. Ще до поширення християнства в релігійній свідомості японців не було різкого протиставлення людського і божественного (детермінуючого) начал, як це відбувалося в інших суспільствах Сходу. Конфуціанська культура праці поєднувалася з почуттям глибокої особистої відповідальності і престижем військової справи. Японія — єдина країна Давнього Сходу, де існував благородний стан рицарів (самураїв) і князів (даймьо) як найближчий аналог європейського дворянства. Даймьо і самураї як аристократи мали особливі права та привілеї. Основи станової честі втілилися в моральному кодексі самураїв — бусідо (шлях воїна). Наявність дворянства, станових прав, вільних міст, торгово-ремісничих цехів і господарсько самостійних селян свідчила про близькість соціальних структур Японії і Західної Європи.

Індуська цивілізація. Вона була повною протилежністю далекосхідним цивілізаціям, особливо китайсько-конфуціанській, і поширилася у величезному регіоні, який охоплював увесь Індійський субконтинент і країни Південно-Східної Азії. У 1500 р. тут проживало приблизно 116 млн осіб (24,1% усього населення Землі). Індуська цивілізація сформувалася в середині І тис. на основі давньої індо-арійської, яка увібрала різні культурно-історичні традиції Південної Азії. Вирішальну роль у її становленні відіграло вчення мислителя Шанкари (788—820). Він переосмислив релігійно-філософську систему веданти, висхідну до давніх арійських вед, надавши їй універсального характеру. На її основі відбувся синтез вірувань і традицій народів Індії, кожний із яких знайшов свою нішу в індуському релігійно-культурному соціумі, сформувався великий пантеон антропоморфних індуських богів (Шива, Вішну, його аватари Рама і Крішна, а також Дурга, Калі та ін.), постали в єдності релігійне життя і міфологічна традиція, що зумовили соціальні і морально-етичні цінності індуської цивілізації.

На відміну від прагматичного матеріалізму китайського конфуціанства індуїзм мав глибокоемоційний ідеалістичний характер. Із давньоіндійської спадщини він зберіг уявлення про духовну суверенність людини та її індивідуальне ставлення до бога. Проте кардинальне розмежування матеріальних і духовних засад особистості, віра у самостійне існування душі, яка доходила до ідеї метампсихозу (вчення про переселення душ), визначили відмінність індуського типу особистості від західноєвропейського. Для індуса була абсолютно чужорідною ідея про єдність і неповторність земного життя, а тим паче про боголюдяність. У веданті світ матеріальних речей, навіть земна сутність людини, її тіло і думка ілюзорні. Життя людини позбавлене конкретного історичного змісту. Індуїстська свідомість позаісторична: все повторюється і зникає безслідно, а отже, всі матеріальні, земні інтереси людини є другорядними. Духовний світ індуса, за всього його багатства, звернений усередину і не поєднується з активним творчим вторгненням у все існуюче на Землі.

Принципове заперечення рівності між людьми втілилося в системі каст — замкнутих ендогамних колективів, пов’язаних спільністю крові і можливих занять. Володіючи широкою автономією, навіть правом захищати своїх членів зі зброєю в руках, каста спрямовувала і контролювала всю їхню діяльність. Фактично вона визначала місце особистості в суспільстві, забезпечувала їй соціальний захист, за потреби підтримувала морально і матеріально. Однак каста позбавляла людину індивідуальної свободи, сковувала її ініціативу і відповідальність, блокувала можливості самореалізації, перешкоджала самостійному розкриттю творчого потенціалу і, зрештою, перетворювала на раба, підпорядкованого закону сурової необхідності.

Отже, кастове суспільство існувало як саморегулювальна система, що не залежала від держави і певною мірою навіть протистояла їй. Індуська держава завжди була «надбудовою», ефемерною структурою, що мінімально впливала на життя людини і суспільства загалом. Індуська правосвідомість державу, політичну владу (радж) сприймала як захисника і покровителя своїх підданих, третейського суддю, що робило її подібною до західноєвропейської концепції держави. Однак на відміну від людей Заходу, зацікавлених в існуванні своїх державних структур, індуси були до них байдужі. Лояльність до касти та общини переважала над лояльністю до держави. Життя проходило в межах общинно-кастових інститутів, його регулювали норми кастового права, а не закони держави, які мали обмежене значення.

Якщо індуїзм був самодостатньою системою, яка не звертала уваги на зовнішній світ, то індуська цивілізація несла великий культурно-цивілізаційний потенціал і потужно вплинула на духовний розвиток людства. Ідеться не про середньовічний індуїзм, а про давнішу культуру Індії. Частково це було пов’язано з поширенням буддизму, який постав на індійському ґрунті та увібрав духовний спадок індо-арійського світу. Ця спільність історичного спадку визначила подібність між буддизмом та індуїзмом. Однак буддійські ідеї про рівність людей чітко їх розмежували і посприяли поширенню буддизму через неарійські народи Індії та Південно-Східної Азії. Буддизм заперечував кастовий лад і зумовлені ним соціальні та морально-етичні цінності. Отже, буддійські країни можна вважати особливим субрегіоном індуської цивілізації або навіть окремою цивілізаційною спільнотою, тільки генетично пов’язаною з індуським культурно-історичним типом.

Проте Індія і країни Південно-Східної Азії цивілізаційно близькі. На початку І тис. усі країни цього регіону, крім регіональних культів, прийняли багато індійських звичаїв та елементів матеріальної культури, а основне — письмо, концепцію світобудови і державності. Навіть буддизм, що утвердився тут як провідна релігійна система, був сприйнятий у формі хінаяни (тхеравади) — вчення старійшин, за яким просвітлення досягають лише одиниці, що ведуть особливо праведне життя. Махаяна поширилася переважно на півночі Індії.

 

Ісламський світ. З початку виникнення іслам володів потужним потенціалом і протиставляв себе всім іншим релігійно-філософським системам, вбачаючи історичну місію в утвердженні на Землі мусульманського нового порядку.

Іслам консервативний належить до монотеїстичних (грец. monos — один і theos — бог) релігій (як і християнство та іудаїзм). Єдинобожжя набуло в ньому найповнішого послідовного втілення. Догмати та обряди ісламу прості і доступні, тому швидко завоювали популярність широких мас. Мухаммад — головний пророк ісламу — вважав своє вчення відновленням давньої істини, спотвореної єврейськими і християнськими пророками. В ісламі немає ідеї прогресу, уявлень про боголюдяність та співпрацю і, як наслідок, немає вимоги продовжувати справу творця. Навпаки, сама думка про утворення спілки з богом — страшна єресь. Мусульманин мусив коритися богу (слово «іслам» означає «покірність») і жити відповідно до законів, установлених згори.

Як спосіб життя, особливий культурно-історичний тип ісламська цивілізація сформувалася в XI—XIII ст. Вона постала на основі синтезу ранніх тюркських традицій і арабсько-сирійської цивілізації, яка в епоху халіфату остаточно подолала духовний спадок еллінізму. Релігійним центром ісламу завжди була Мекка, культурно-політичним на зламі Нового часу — Каїр, після падіння мамлюкського султанату в 1517 р. — Стамбул, столиця Османської імперії. На початку XVI ст. утворилися ще дві великі мусульманські імперії: держава Сефевідів і держава Великого Могола. До трьох великих країн ісламу приєднувалося чимало дрібніших мусульманських держав, розташованих в Азії, Африці, на сході Європи. Усього в ареалі ісламської цивілізації в 1500 р. проживало 47,5 млн осіб (11,2% населення Землі), а з мусульманами Поволжя, Індії і Південно-Східної Азії ще більше.

Притягальним в ісламі було проповідування колективізму і рівності людей. Іслам ігнорував права та інтереси особистості, принцип приватної власності і визнавав тільки зроблене або зароблене самою людиною. Усі однакові від народження і не повинні мати жодних переваг, пов’язаних із походженням, навіть прізвищ. В ідеалі всі мусульмани — раби Аллаха, однакові, «як зубці гребінця».

Ісламське суспільство за характером теократичне і авторитарне. Теоретично мусульмани утворювали одну братську общину — умму, у якій усе підкорено принципам соборності (шура) і товариства. За такого колективістського ідеалу соціальну рівновагу забезпечувала повна відмова від свободи особистості, її підкорення теократичній ідеї загального щастя. Іслам турбується про людей загалом, а не про інтереси особистості.

Соціальні цінності ісламу приваблювали широкі маси, особливо обездолені, які належали до індуської, західноєвропейської та інших плюралістичних цивілізацій. Усі вони були антиподами ісламу. На зламі Нового часу мусульманська думка наголошувала на перевазі ісламу як релігійно-філософської системи. Їй були притаманні крайні форми соціально-політичної діяльності, яку можна порівняти з егоцентризмом китайсько-конфуціанської цивілізації. Це зумовлювалося закритістю мусульманського суспільства, догматизмом і замкнутістю мусульманської думки, а також ворожістю до навколишнього світу, тобто до всього, що не випливало із сутності ісламу.

Мусульманській свідомості властиве біполярне бачення світу: всі країни і народи поділено на дар аль-іслам («землі ісламу»), тобто землі, які перебували під владою мусульман, і дар аль-харб («землі війни»), тобто ворожі території. Відповідно світ — це арена постійної боротьби між силами добра і правди, уособленими ісламом, і сатанинськими силами, які прагнули знищити іслам та не допустити створення Царства Божого на Землі. На відміну від політичної індиферентності (байдужості) індусів і пасивної зарозумілості конфуціанців прихильники ісламу прагнули активних дій. Релігійний обов’язок велів їм вести джихад — докладати максимум зусиль для торжества справедливості, тобто побудови мусульманського світу.

На початку Нового часу іслам зміцнив свої позиції і поширив вплив шляхом місіонерської діяльності, яка відбувалася зазвичай паралельно з торгівлею через «священну війну за віру» (газават, джихад меча). Метою воєн була перемога і встановлення влади ісламу, нового порядку, основаного на шаріаті (дослівно: прямий, правильний шлях) — сукупності приписів, принципів і норм, які формують релігійну і соціальну поведінку мусульманина. Він допускав поблажливість до невірних, якщо вони склали зброю, і, як наслідок, віротерпимість, поширену майже у всіх мусульманських державах. Процес ісламізації проходив поступово, шляхом індивідуальних звернень і розтягувався на тривалий період. Це дало змогу ісламу стати претендентом на світове панування. Військово-технічне оснащення ісламської армії не поступалося озброєнню європейських військ. У турків була найкраща у світі артилерія, добре навчена професійна армія і маневрений флот, який до 1571 р. панував на Середземному морі і у водах східної Атлантики. Однак країни Заходу з ініціативи Святого Престолу об’єднали зусилля перед спільною загрозою. Було створено широку коаліцію католицьких країн. Як на Заході, так і на Сході цей глобальний конфлікт цивілізацій сприймали насамперед як «боротьбу хреста і півмісяця».

 

2 Період колоніалізму охоплює час з початку XVI ст. і до середини ХХ ст. в цей період Захід отримує перевагу над Сходом і в тій чи іншій формі підкоряє собі країни Азії і Африки. Найбільшого розширення колоніальна система досягає в перші два десятиліття ХХ ст. тоді виникло переконання, що весь світ буде поділений між великими державами, а потім відбуватимуться тільки його переділи. Але цього не відбулося. Колоніальна система скоро почала розпадатися. Серйозний удар по ній був зроблений ще у другій половині ХІХ ст. революцією Мейдзи в Японії. Після Першої світової війни стали реально незалежні Туреччина (Кемалістська революція), Іран (прихід Реза-шаха до влади), Китай (встановлення влади Гоміньдану). Отримали самоуправління Сирія, Ліван, Ірак. Остаточно розпалася колоніальна система після Другої світової війни. Умовною датою розпаду системи можна вважати 1960 рік – “Рік Африки”, після чого залишилися тільки анклави колоніалізму. ХІХ – початок ХХ ст. можна назвати періодом найвищого розвитку колоніалізму.

У літературі прийнято виділяти три періоди колоніальної експансії:

1. “торговий колоніалізм” - з початку XVI – до середини XVIІІ ст., який характеризується гонитвою за “колоніальними” товарами для вивозу в Європу;

2. “колоніалізм епохи промислового капіталу”, або “колоніалізм періоду першого етапу промислового перевороту”, або “період експлуатації методами промислового капіталу”, - друга половина XVIІІ – кінець ХІХ ст., коли основним методом експлуатації колоній і всього неєвропейського світу став вивіз європейських товарів у ці країни;

3. “колоніалізм епохи імперіалізму”, або “колоніалізм періоду монополістичного капіталу”, або “колоніалізм періоду другого етапу промислового перевороту” – коли до колишніх методів використання ресурсів залежних країн додався ще один – вивіз туди європейського капіталу, ріст інвестицій, які привели до промислового розвитку неєвропейських країн.

 

Колоніальна політика — це політика поневолення і експлуатації за допомогою військового політичного і економічного примусу народів, країн і територій переважно з інонациональним населенням, як правило, економічно менш розвинених. Вона проводиться експлуататорськими класами метрополій.

Колонії економічно тісніше пов'язуються з метрополіями, перетворюються в їх аграрно-сировинні придатки з монокультурним напрямком розвитку сільського господарства, ринки збуту промислової продукції і джерела сировини для зростаючої капіталістичної промисловості метрополій. Так, наприклад, експорт англійських бавовняних тканин в Індію з 1814 по 1835 зріс у 65 разів.

Поширення нових методів експлуатації, необхідність створення спеціальних органів колоніального управління, які могли б закріпити панування над місцевими народами, а також суперництво різних верств буржуазії в метрополіях призвели до ліквідації монопольних колоніальних торгових компаній і переходу захоплених країн і територій під державне управління метрополій.

Зміна форм і методів експлуатації колоній не супроводжувалося зменшенням її інтенсивності. З колоній вивозилися величезні багатства. Використання їх привело до прискорення соціально-економічного розвитку в Європі та Північній Америці. Хоча колонізатори були зацікавлені в зростанні товарності селянського господарства в колоніях, вони нерідко підтримували і закріплювали феодальні і дофеодальні відносини, розглядаючи феодальну і родоплеменную знати у колонізованих країнах в якості своєї соціальної опори.

З початком промислової епохи найбільшою колоніальною державою стає Великобританія. Завдавши поразки Франції в ході тривалої боротьби в 18-19 ст., вона збільшила свої володіння за її рахунок, а також за рахунок Нідерландів, Іспанії та Португалії. Великобританія підпорядкувала собі Індію. В 1840-42 і спільно з Францією в 1856-60 вела так звані Опіумні війни проти Китаю, в результаті яких нав'язала Китаю вигідні собі договори. Вона заволоділа Сянганем (Гонконг), намагалася підкорити Афганістан, захопила опорні пункти в Перській затоці, Аден. Колоніальна монополія, разом з промислової монополією, забезпечувала Великобританії положення самої потужної держави майже протягом усього 19 ст. Колоніальна експансія здійснювалася і ін. державами. Франція підкорила Алжир (1830-48), В'єтнам (50-80-х роках 19 ст.), встановила свій протекторат над Камбоджею (1863), Лаосом (1893). У 1885 Конго стає володінням бельгійського короля Леопольда II, в країні встановлюється система примусової праці. На початку ХХ століття імперія Цин оголосила про «нової політики» колонізації Тибету і Монголії.

Колоніальне панування адміністративно виражалося у формі «домініону» (прямого управління колонією допомогою віце-короля, генерал-капітана або генерал-губернатора), або в формі «протекторату». Ідеологічне обґрунтування колоніалізму йшло через необхідність поширення культури (культуртреггерство, модернізація, вестернізація) - «тягаря білої людини». Іспанський варіант колонізації мав на увазі експансію католицизму, іспанської мови через систему энкомьенда. Голландський варіант колонізації Південної Африки мав на увазі апартеїд, вигнання місцевого населення і ув'язнення його в резервації або бантустани. Колоністи утворювали повністю незалежні від місцевого населення громади, які комплектувалися з людей різних станів, включаючи злочинців та авантюристів. Також широко були поширені релігійні громади (пуритани Нової Англії і мормони Дикого Заходу). Владу колоніальної адміністрації здійснювалася за принципом «розділяй і володарюй» у зв'язку з чим вона підтримувала місцевих володарів, які охоче приймали зовнішні ознаки влади та методи керівництва.

Звичайним явищем була організація і підтримка конфліктів у середовищі ворожих племен (у колоніальній Африці) або місцевих релігійних громад (індусів і мусульман в Британській Індії), а також з допомогою апартеїду. Часто колоніальна адміністрація підтримувала пригноблені групи для боротьби зі своїми ворогами (пригноблених хуту в Руанді) і створювала збройні загони з тубільців (сипаї в Індії, гуркхи в Непалі, зуави в Алжирі). Усе це викликало відповідну реакцію у вигляді повстань, причому роки, в які на Африканському континенті було спокійно, були великою рідкістю. Так в 1902/03 проти португальців повстало плем'я Овимбунду в Анголі,В 1905 році почалося збройне протидію проти німецької адміністрації в Танганьїці, протягом шести років тривало повстання проти французів на Мадагаскарі, яке закончилсь в 1904 р. В Тунісі бунтували ісламісти.

НАСЛІДКИ --Колоніалізм як політика держав, що на певному історичному етапі випередили в своєму економічному й військогому розвитку інші держави, несприятливо вплинув на процес становлення державності в колоніях. Економіка підневільних держав розвивалася однобоко, орієнтуючись у першу чергу на потреби ринків держав-метрополій. Навіть після отримання колишніми колоніями незалежності, вони ще надовго залишаються економічно залежними від ринків й капіталупоневолювачів. Звертаючись за позиками з метою прискорити економічний розвиток, нові незалежні держави часто накопичують борги, порівнянні з валовим національним продуктом, і не можуть не тільки розплатися з кредиторами, а й обслуговувати борги виплатою відсотків.

Спроби таких країн, як, наприклад, Камбоджа, В'єтнам, Лаос, звільнитися цієї залежності, приймаючи курс на соціалізм й шукаючи підтримки в комуністичних режимів, завершувалися невдало, оскільки приводили до економічної ізоляції.

В багатьох країнах масова колонізація європейцями призвела до утворення расово розділеного суспільства, яскравим прикладом чого є встановлення політики апартеїду в Південній Африці. Часто межі нових незалежних держав встановлюються не відповідно до регіонів проживання певних народів, а відповідно до кордонів імперіалістичних колоній, що є джерелом напруженості, воєн і випадків геноциду.

Колоніалізм руйнує культуру поневолених народів, призводить до встановлення мов колонізаторів (англійської, французької, португальської, іспанської, російської) у якості мов міжнаціонального спілкування серед різних етносів нових незалежних колоній, які через колоніальне минуле не змогли ще сформувати власну державність.

Колоніалізм часто супроводжується культурним, мовним і релігійним гнітом метропольної нації. Відповіддю на руйнування культури поноволених народів є, зокрема, тенденція поширення як складової частини національно-визвольних рухів релігійного фундаменталізму, який став однією із нагальних світових проблем, починаючи з кінця XX-го століття.

Модернізація як прояв між цивілізаційної взаємодії Заходу й Сходу

Модернізація – це проіес структурування суспільного життя. Він передбачає багатопланове переплетення самобутніх і західних цінностей. Це взаємодія зовнішніх і внутрішніх джерел і передумов розвитку. Ми повині пам’ятати, що процес модернізації є структурованим. Він реалізовується в життя того чи іншого суспільства.

Історики зясували, що початкова стадія модернізації припадає на І пол. ХІХ ст. Вчені вияснили, що цей процес в різних цивілізаціях проходив не однаково. Тому визначено три регіони, які різнилися складністю в модернізації

1. ісламський

2. індобудиський

3. конфуціанство

Визначено, що найбільш великий процес модернізації, що відбувався в ісламському. Найбільш сприятливий конфуціанський.

1. В межах держави створюється єдиний політичний економічний простір

2. Оновлюється сфера управління

3. Починає формуватись сучасна судово-слідча система, а також розробляється правове законодавство.

4. Реформується освіта

5. Починає змінюватися політична еліта

6. Спостерігається розпад існуючої общиної структури

7. Міняються засади традиційного світогляду домінуючих постулатів

8. Робляться спроби модернізувати релігію

9. Шок традиційної культури

Вчені виділяють 2 типи модернізації:

- «охорона модернізація» - (танзимат у Туреччині, реформаторський рух у Китаї)

- модернізація, розвиток (перетворення в Японії, перетворення Мейдзі)