Соціально – економічний та політичний розвиток Туреччини у 90 –х рр. ХХ ст.. – поч. ХХІ ст. Причини зростання ролі ісламського фактору.

У ніч на 12 вересня 1980 р. турецькі військові вчинили ще один державний переворот. Керівник перевороту генерал Кенан Еврен (1918 р.н.) мотивував дії армії необхідністю зупинити терор і запобігти громадянській війні, на порозі якої опинилася країна. Армія енергійно взялася наводити порядок. Протягом 1980—1984 рр. за політичними звинуваченнями арештовано 180 тис. осіб, щоправда, до смертної кари серед них засуджено лише 27 чоловік. Конфісковуючи зброю в незаконних парамілітарних угруповань, військові зібрали понад 500 тис. одиниць вогнепальної зброї, у тому числі понад 7000 кулеметів! Лідери ісламістів та націоналістів Неджметтін Ербакан (1926 р.н.) та Алпарслан Тюркеш (1917—1997) були засуджені відповідно на 2,5 та 11 років тюремного ув'язнення. 16 жовтня 1981 р. військові розпустили всі існуючі в країні партії, а багатьом політикам суд заборонив займатися політичною та громадською діяльністю терміном на 5—10 років. Чергова конституція країни, яка запровадила новий державний устрій, була прийнята на референдумі 7 листопада 1982 р. Першим президентом Третьої республіки в Туреччині на безальтернативній основі обрано К. Еврена. Конституція розширила повноваження президента, ліквідувала сенат і зменшила число парламентарів до 400 осіб. Додаткові обмеження політичного характеру запроваджено прийнятим у квітні 1983 р., "Законом про партії", який сильно зменшив Можливості політичних партій впливати на політику уряду. До парламентських виборів, які відбулися 6 листопада 1983 р., уряд допустив лише три партії: Національно-Демократичну, Народну та партію "Вітчизна", яку навесні того ж 1983 р. створив економіст з великим стажем роботи в західноєвропейських структурах Світового банку та керівник комісії планування в уряді С. Деміреля Тургут Озал (1927— 1993). "Вітчизна" перемогла на виборах, здобувши 45% голосів виборців і отримавши 211 мандатів. Перемога на виборах дозволила Т. Озалу сформувати однопартійний уряд, який створено 24 грудня 1983 р. Роки прем'єрства Т. Озала (1983—1989) позначилися гнучким поєднанням західноєвропейського економічного прагматизму із широким використанням місцевих релігійних традицій. Уряд вклав великі кошти в розвиток соціальної інфраструктури, будівництво доріг та розвиток телекому-нікацій. Це дозволило різко збільшити надходження від туристичного бізнесу. Щоправда, приріст ВНП у другій половині 80-х рр. був незначним — заледве 2% на рік. Поряд із лібералізацією ринку здійснено ряд кроків, що посилили вплив релігії у суспільстві. У школах запроваджено обов'язкове вивчення релігії, відкрито школи імамів та хатібів, збудовано сотні мечетей. Незважаючи на економічні успіхи Туреччини, в середині 80-х рр. в суспільстві почали з'являтися настрої недовіри до уряду. їх причиною стала низка корупційних скандалів, що супроводжували входження функціонерів "Вітчизни" до влади. Численні нарікання викликав непотизм прем'єра, який часто призначав на відповідальні посади своїх родичів. Чималий розголос викликали похорони матері лідера "Вітчизни", яку поховали в султанській гробниці поряд із мечеттю Сулеймана Пишного. Крім цього, соціальне напруження підігрівало зростаюче безробіття, яке стало платою за лібералізацію ринку. Восени 1989 р. Т. Озал виставив свою кандидатуру на президентських виборах і 9 листопада 1989 р. став другим в історії країни після Дж. Баяра цивільним президентом Туреччини. На парламентських виборах 20 жовтня 1991 р. "Вітчизна" поступилася Партії правильного шляху, яку очолював С. Демірель. Оскільки, за підсумками виборів, у "Вітчизни" виявилося 115 мандатів, а в прихильників С. Деміреля — 178 парламентських місць, останній повернувся в прем'єрське крісло. Подібно до його попередника, пост керівника уряду став для С. Деміреля трампліном для президентства. Вже через місяць після несподіваної смерті 66-річного Т. Озала, 16 травня 1993 р. С. Деміреля обрано президентом Туреччини. Керівником уряду стала перша в історії країни жінка-прем'єр-міністр — Тансу Чіллер (1946 р.н.). Жінка-прем'єр не виправдала покладених на неї очікувань. Незважаючи на блискучу економічну освіту та багатолітній досвід викладання в університетах СІЛА, пані Т. Чіллер не змогла подолати інфляції та економічного спаду, не кажучи вже про корупцію. Одним із небагатьох успіхів" Туреччини в середині 90-х рр. стало підписання 6 березня 1995 р. митної угоди із Євросоюзом. Втім, реальне значення цієї угоди для розвитку турецької економіки виявилося меншим від очікуваного, оскільки європейці низкою додатків зробили застереження, що угода не поширюватиметься на експорт турецької сільськогосподарської продукції. Процеси лібералізації суспільних звичаїв та вестернізації культури, які супроводжували поглиблення економічних контактів із Заходом, викликали стійке неприйняття з боку фундаменталістських кіл. На ґрунті незадоволення суспільними процесами відбулося об'єднання консерваторів, що створили Партію добробуту ("Рефах Партісі"), очолену відомим лідером ісламістів Н. Ербаканом. Вельми гострою проблемою в першій половині 90-х рр. залишалося для Туреччини національне питання. Влітку 1993 р. розгорівся турецько-алавітський конфлікт, який почався в Сівасі. 2 липня 1993 р. натовп підбурюваних релігійними екстремістами фанатиків напав на готель, де відбувалася конференція алавітських поетів та письменників. Унаслідок погрому загинуло 37 осіб. Влада оголосила призвідцем конфлікту відомого турецького сатирика Азіза Несіна, який переклав турецькою мовою контроверсійний роман Салмана Рушді "Сатанинські вірші". Будучи учасником конференції, А. Несін спровокував напад своїми гострими антирелігійними висловлюваннями. Алавітам, які складають 20% населення країни, не вдалося добитися покарання винних, однак погром не залишився без наслідків. У березні 1995 р. відбулися зіткнення алавітів із поліцією на передмістях Стамбула. На виборах 24 грудня 1995 р. сенсаційну перемогу здобула Партія добробуту Н. Ербакана. Не бажаючи допустити до влади ісламістів, проти Партії добробуту об'єдналися кілька світських партій, але їх коаліційні кабінети виявилися нездатними керувати країною. Через півроку після виграних виборів, у липні 1996 р., Н. Ербакан став головою уряду. Всупереч очікуванням, прихід до влади прихильників ісламського шляху розвитку не став для Туреччини катастрофою. Деяке занепокоєння США та країн Заходу викликало покращення стосунків Анкари із Іраном та Лівією, але, тим не менше Туреччина не перетворилася на "другий Іран". Побоюючись посилення ісламістських настроїв у країні, турецька армія черговий раз втрутилася в розвиток подій. У ніч на 1 березня 1997 р. військові, очолювані генералом Кенаном Девізом, пред'явили Н. Ербакану ультиматум, який стосувався ряду принципових питань внутрішньої та зовнішньої політики. Армія вимагала від голови уряду взяти на себе зобов'язання не міняти ліберального та прозахідного політичного курсу країни, погрожуючи усунути уряд Партії добробуту від влади. Після кількамісячних переговорів, в червні 1997 р., Н. Ербакану все ж довелося піти у відставку. Аби не допустити повернення ісламістів до влади, військові ініціювали прийняття 16 січня 1998 р. закону про заборону Партії добробуту. Н. Ербакану та ще шести іншим чільним представникам партії заборонено займатися політичною діяльністю терміном на 5 років. Певної стабілізації економіки Туреччині вдалося досягнути після того, як в січні 1999 р. було сформовано уряд, очолений Бюлентом Еджевітом (1928 р.н.), багаторічним лідером ДХФ, тонким знавцем санскриту, поетом і перекладачем. Уряд В. Еджевіта підтримали партії лівого спрямування: Партія демократичної лівиці, Партія національного руху, а також "Вітчизна". Втім, жахливе стихійне лихо не дозволило новому керівництву країни реалізувати запропоновану економічну програму. 17 серпня 1999 р. Туреччина зазнала найсильнішого з 1939 р. землетрусу. Епіцентр коливань містився біля Ізміра, а сила поштовхів досягала 7,4 бала. Зруйновано десятки тисяч житлових будинків, багато промислових об'єктів. 20 тис. осіб загинуло, а ще 200 тис. мешканців країни стали бездомними. Кошти, які за іншого розвитку подій країна могла б спрямувати на інвестування економіки, довелося витратити на відбудову зруйнованого землетрусом. Зовнішній борг країни сягнув астрономічної суми 50 млрд. доларів. Великі надії Туреччина покладає на планований вступ до Європейського союзу, однак переговори, які тривають навколо цього питання з середини 90-х рр., так і не визначили конкретних термінів та умов приєднання Анкари до Євроспільноти. Неврегульованість цілої низки соціальних, економічних та національних проблем турецького суспільства віддаляє у невизначене майбутнє вирішення цього питання.