Внутрішня і зовнішня політика турецького уряду у 30 – першій половині 40- х рр. ХХ ст.

Туреччина чітко не визначилася в орієнтації між ворогуючими сторонами майбутнього світового конфлікту. Після початку бойових дій у Європі, в кінці вересня — жовтні 1939 р., турецькі представники розпочали паралельні переговори з Радянським Союзом, а також Великобританією та Францією. Намагаючись забезпечити режим проток і свої інтереси на Балканах, Туреччира була схильна балансувати, не приєднуючись відкрито до жодної зі сторін конфлікту. 12 травня 1939 р. Туреччина підписала угоду про взаємодопомогу із Великобританією, а 23 червня того ж року — з Францією. 19 жовтня 1939 р. Великобританія, Франція та Туреччина підписали ще одну угоду, що передбачала надання західними країнами допомоги туркам у випадку нападу на їх територію. Вістря цієї угоди було спрямоване проти Італії. Втім, турки не наважилися виступити проти Італії ні після її вступу у війну проти західних союзників, ні після нападу італійців та німців на Грецію, з якою Анкара все ще була пов'язана союзницькою угодою в рамках Балканської Антанти. Лондон не наполягав на вступі Туреччини у війну, оскільки Форін-офіс вважав нейтральність кращим бар'єром для німецького вторгнення до Сирії, Лівану та району Перської затоки, аніж велика, але позбавлена сучасної військової техніки турецька армія. Після воєнного розгрому Німеччиною Франції та інших європейських країн у Туреччині посилилися пронімецькі настрої. 18 червня 1941 р. Німеччина підписала з Туреччиною 10-річний пакт про ненапад. Угода про ненапад із СРСР була підписана ще раніше, тому після початку німецько-радянської війни Туреччина оголосила 25 червня 1941 р. про свій нейтралітет. Анкара дотримувалася взятих на себе зобов'язань, хоча в.продовж наступних років, особливо після радянських репресій проти мусульманських народів Криму та Кавказу, в Туреччині посилилися антирадянські настрої. У ході війни турецькі письменники та журналісти, не приховуючи своїх пронімецьких симпатій, часто відвідували німецько-радянський фронт. Восени 1941 р. у Німеччині навіть працювала офіційна турецька місія генерала Алі Фуада, яка намагалася полегшити долю військовополонених червоноармійців-мусульман. Під час війни Туреччина поставляла Німеччині руду хрому, необхідну для виготовлення броні. Однак, навіть під час найсильнішого зближення з Берліном на турецькій території знаходили захисток тисячі євреїв та антифашистів, що тікали від гітлерівців. Водночас турки давали захисток й мусульманам, котрі рятувалися від комуністичних переслідувань у Закавказзі. Незважаючи на те, що Туреччина залишилася осторонь подій світової війни, військове напруження сильно зачепило її економіку. Ще напередодні війни туркам довелося в терміновому порядку зайнятися реорганізацією своєї армії, котра мала на озброєнні техніку початку XX ст. й була абсолютно нездатною до ведення сучасної війни. З кожним роком видатки на оборону доводилося збільшувати. У 1938 р. витрати на оборону складали 43,7% бюджету. Програма дій турецького уряду на час війни була прийнята 18 січня 1940 р. у формі "Закону про національний захист", котрим передбачалося введення ненор-мованого робочого дня, трудової повинності, скасування низки законів про охорону праці. Упродовж війни постійно збільшувалася армія країни. У 1939 р. збройні сили налічували 207 тис. чоловік, у 1940 р. — 700 тис. чоловік, а в 1942 р. — 1 млн. солдатів і офіцерів. До 1945 р. воєнні витрати складали половину державного бюджету. Проведення широкомасштабної мобілізації селян на військову службу спричинило зменшення врожаїв і введення в 1941—1942 рр. карток на хліб у Стамбулі й Анкарі. Збільшення податків та введення нових "зборів на оборону" значно погіршили становище населення та вплинули на загальне зростання цін. Для того, аби підлатати бюджет, 11 листопада 1942 р. Туреччина ввела майновий податок, який мав збиратися з власників нерухомого майна та прибутків купців і підприємців. Оскільки закон точно не визначив розміру цього податку ані умов його стягнення, почали поширюватися зловживання. Чиновники накладали податок, керуючись самовільно визначеними нормами та симпатіями. Водночас ті, хто не заплатив майнового податку, часто потрапляли до боргової в'язниці. У політичному житті Туреччини Друга світова війна вплинула на згортання лібералізму і посилення пантюркського націоналізму. З 1940 по 1945 рр. у вілайєтах, населених національними меншинами, діяв воєнний стан. Починаючи з листопада 1942 р. траплялися випадки конфіскації майна в представників національних меншин. У 1942 р., уряд сформований колишнім міністром іноземних справ Шюкрю Сараджоглу (1887—1953), розпочав широку кампанію патріотичної пропаганди в пантюркському стилі. Після чергових виборів, на початку 1943 р., парламент знову обрав президентом І. Іненю, а прем'єр-міністром країни — Ш. Сараджоглу. Під приводом здійснення реформи освіти продовжилася пан-тюркська кампанія, в ході якої траплялися випадки публічного спалення на площах "підривної" літератури. Після перелому в ході бойових дій Другої світової війни Туреччина вирішила укласти союз з країнами антигітлерівської коаліції. У кінці 1943 р. І. Іненю зустрівся з У. Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом у Каїрі, де обговорювалася можливість участі Туреччини в бойових діях проти Німеччини на Балканах. Однак турецьке керівництво ухилилося від безпосередньої участі у війні, обмежившись розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною, який відбувся 2 серпня 1944 р. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії тільки 23 лютого 1945 р. Хоча турецькі солдати й не брали участі у бойових діях Другої світової війни, країна все ж отримала запрошення вступити до ООН.