Внутрішня і зовнішня політика Турецького уряду у 30 – ті рр. ХХ ст.

У 1929 р. закінчився термін податкових і митних пільг, встановлених Лозаннським мирним договором для західних підприємців за скасування капітуляцій. Турецький уряд зміг різко підняти мито на привізні товари, водночас надавши національним виробникам низку пільг. Світова економічна криза, що розпочалася крахом на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р., ще більше зміцнила переконання турецького керівництва у необхідності встановлення державного контролю над розвитком економіки. Зважаючи на значний ступінь участі держави у керівництві економікою та не надто значну інтегрованість у західноєвропейські ринки, наслідки світової економічної кризи відчувалися у країні порівняно слабо. У 1923—1929 рр. приріст турецького ВНП склав 9%. Туреччина вибрала класичний для країн Азії та Африки шлях будівництва державного капіталізму. З метою фінансування стратегічних галузей промисловості, у 1931 р. створено Центральний банк, 1933 р. — Шумерський банк, а 1935 р. — Хеттський банк. На кінець 30-х рр. Шумерський банк зосередив у своїх руках контрольні пакети 60% цементних, цукрових, взуттєвих та текстильних підприємств, а Хеттський широко інвестував розробку корисних копалин, насамперед вугілля, хромітів, мідної та залізної руди. У 1934—1938 рр. Туреччина реалізувала п'ятирічний план розвитку економіки. Для його втілення у життя в СРСР було позичено 8 млн. доларів золотом. Щоправда, наступну позику взяли вже у Великобританії, не бажаючи зв'язувати себе надто міцно з якимось одним кредитором. Поважну проблему для економічного розвитку країни становив низький освітній рівень населення. У 1927 р. неписьменні становили аж 89,4% мешканців країни, й тільки 23% дітей віком від 7 до 12 років ходили до школи. З кінця 20-х рр. уряд вдався до енергійного реформування системи освіти, яке відбувалося із кампанією за емансипацію жінок. У 1930 р. жінки отримали виборчі права у місцевих виборах, а з 1934 р. — повне виборче право. М. Кемаль пропагував відмову від чадри та традиційних ісламських хусток (хіджабів), однак видати закон, який би остаточно заборонив ці деталі одягу, він не наважився. У 1928 р. з конституції Туреччини було усунуто пункт про іслам як державну релігію, у 1930 р. закрито школи для нижчого мусульманського духовенства, а двома роками пізніше — теологічний факультет Стамбульського університету. У 1928 р. турецьку мову переведено із арабської абетки на латинську. Ідея здійснити таку реформу з'явилася ще на початку XX ст., але її реалізації завадила світова війна. М. Кемаль особисто виступав на багатолюдних мітингах, з крейдою в руках пояснюючи біля великої шкільної дошки правила нового написання турецьких слів. Розвиваючи мовну реформу, у 1932 р. створено Товариство вивчення турецької мови, що ставило собі за мету очистити мову від арабських та перських запозичень та замінити їх національними відповідниками. Згодом з'явилася навіть теорія "сонячної мови", згідно з якою першою мовою людства була саме прототу-рецька. Загалом 30-ті рр. позначилися зростанням пантурецьких настроїв. Мусульманські заклики до молитви стали виголошуватися турецькою мовою, з'явилися "наукові" трактати, які доводили, що перша людина Адам був турком. Офіційним гаслом країни став заклик "Туреччина для турків і турки для Туреччини". Незважаючи на урядові репресії, соціальні перетворення продовжували викликати незадоволення значної частини населення країни. У грудні 1930 р., підбурювані мандрівними дервішами, повстали жителі містечка Менемене в Західній Анатолії. Повсталі вбили місцевого вчителя та розгромили урядові установи. Уряд вислав у місто війська, які придушили виступ. Загострене виступами курдів і релігійних фанатиків, а також економічною кризою суспільне напруження на початку 30-х рр. зросло настільки, що уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційної партії. Організована в липні 1930 р. Вільна республіканська партія, попри задекларовану опозиційність, мала напівофіційний характер. її лідером, за погодженням з М. Кемалем, став Фетхі-бей. Головними пунктами запропонованої "вільними республіканцями" програми стали лібералізація політичного режиму й більша відкритість для зовнішньоекономічних впливів. Навколо партії почали гуртуватися інші опозиційні сили. Восени 1930 р., коли діяльність партії почала виходити з-під урядового контролю, Фетхі-бей розпустив Вільну республіканську партію. Ще дві спроби створити у вересні 1930 р. опозиційні партії завершилися урядовими заборонами. Народно-республіканська партія, зберігши монополію на владу, залишилася єдиною правлячою партією. У 1931 р. ДХФ перемогла на виборах до парламенту, а М. Кемаля втретє обрано президентом країни. Невдовзі після закриття сесії парламенту 10 травня 1931 р. розпочав роботу Третій з'їзд Народно-республіканської партії. Прийнята на з'їзді партійна програма стала програмою державного розвитку всієї країни. В її основу було покладено шість проголошених М. Кемалем принципів: республіканізм, націоналізм, етатизм, народність, секуляризм і революційність. Згодом принципи М. Кемаля отримали назву "алти окти" ("шести стріл"). "Алти окти" увійшли до нового варіанту конституції Туреччини, прийнятої в 1937 р. Крім цього, партія запровадила принцип, згідно з яким її голова, що призначався на пожиттєвий термін, ставав президентом країни, а його заступник — прем'єр-мійістром. У такий спосіб партійне зібрання формально узаконило об'єднання державного та партійного апаратів. У Туреччині офіційно встановлено однопартійну ситему. Одразу після партійного зібрання в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок". Прийнято "Закон про друк", який обмежував право критики уряду й встановлював жорсткий контроль за засобами масової інформації. З метою поширення урядової пропаганди та виховання населення в патріотичному дусі, починаючи з 1932 р., створювалася мережа "народних домів" та "установчих об'єднань". Через два роки в країні налічувалося 55 "народних домів" і 360 "установчих об'єднань". Наступний етап реформ турецького суспільства розпочався у 1934 р. зі скасування титулів і давніх форм звертання, а також уведення прізвищ. До першого січня 1935 р. всі турки мали обрати собі прізвище. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М. Кемалю надано нове прізвище — Ататюрк (Батько турків). Згодом парламент додатково заборонив будь-кому іншому брати це прізвище. Тоді ж Ісмет-паша став Ісметом Іненю. У грудні 1934 р. турецькі жінки були повністю зрівняні в правах з чоловіками й отримали повні виборчі права. Тоді ж внесено зміни в адміністративне законодавство. Ще одним кроком на шляху секуляризації держави стало в 1934 р. перетворення Святої Софії із діючої мечеті в музей. Успішно розвивалася в 20—30-х рр. зовнішня політика Туреччини. У 1932 р. країну прийняли до Ліги націй. У 1934 р. було нормалізовано стосунки із Грецією. Згодом Туреччина навіть увійшла до воєнного союзу із Грецією, Румунією та Югославією, — так званої "Балканської Антанти". У 1936 р. країни-кредитори дозволили Туреччині покривати половину щорічних платежів старого "оттомансь-кого боргу" товарами. Зміцнення політичного режиму всередині країни дало змогу турецькому керівництву повернутися до перегляду договорів про режим чорноморських проток. Значні побоювання Анкари викликали агресивні кроки Італії, яка розбудовувала свою військову інфраструктуру на Додеканезьких островах. Бажаючи зіштовхнути інтереси європейських держав, Туреччина добилася скликання міжнародної конференції у справі чорноморських проток. Міжнародна конференція, що тривала з 22 червня по 20 липня 1936 р. в маленькому швейцарському містечку Монтре, завершилася успіхом турецьких дипломатів. Туреччина повернула собі право контролювати прохід іноземних військових кораблів через протоки у часи миру й повністю закривати протоки під час війни. У 1937 р. Туреччина увійшла ще до одного регіонального військового блоку, підписавши із Іраном, Іраком та Афганістаном Саадабадський пакт. Дипломатичною перемогою Анкари також стало повернення Туреччині населеного переважно турками округу Хаттай на кордоні із Сирією. У результаті проведеного там під спільним франко-турецьким наглядом плебісциту, 29 червня 1939 р. округ було передано Туреччині. У кінці 30-х рр. відбувалося подальше посилення авторитарних тенденцій турецького політичного режиму. Прийнятий в червні 1938 р. "Закон про спілки" заборонив створення будь-яких організацій на основі "сім'ї, раси, роду чи класу", а також таких, що "виступають від імені народу". За усіма громадськими товариствами встановлювався легальний поліцейський нагляд. У країні вводилася пресова цензура, а до кримінального кодексу включено покарання за такі злочини, як "послаблення національних почуттів" та "пропаганду на користь іноземних державних порядків". На 1939 р. за політичні злочини відбували ув'язнення 94 тис. чоловік. У кінці 30-х рр. загострився особистий конфлікт між Ататюрком та незмінним упродовж 14 років прем'єр-міністром Туреччини І. Іненю. Колишні близькі друзі та бойові побратими посварилися настільки, що в жовтні 1937 р. І. Іненю пішов у відставку, а новим прем'єром став відомий фінансист Джеляль Баяр (1883—1986). З уряду було усунуто низку міністрів, відомих своєю прихильністю до колишнього прем'єра. Однак, після того як у травні 1938 р. важко хворий Ататюрк виїхав зі столиці до Стамбула, де відійшов від державних справ, парламент здійснив низку кроків, що зміцнили антикемалістську опозицію. 10 листопада 1938 р. помер Ататюрк, а вже наступного дня після цього парламент обрав новим президентом І. Іненю. Прем'єр-міністром залишився Дж. Баяр.