Соціально – економічний і політичний розвиток М’янми у 50 – х рр. ХХ ст.. поч. – ХХІ ст.

Після звільнення країни від японців, британці розпочали переговори із представниками національно-визвольного руху, очолюваного Аун Саном (1917— 1947), про надання Бірмі незалежності. Тривалі дискусії викликало питання кордонів майбутньої країни, оскільки в територіальних межах британської колонії Бірма мешкало понад 100 різних народів. Очолювана Аун Саном Антифашистська ліга народної свободи (АЛНС) скликала конгрес народів Бірми, який в лютому 1947 р. висловився за створення єдиної федеративної держави. Під час переговорів із британцями група незадоволених позицією Аун Сана бірманських політиків, яких очолив останній із прем'єрів колоніального передвоєнного уряду країни У Со, вчинила 19 липня 1947 р. спробу державного перевороту. До будинку уряду ввірвалася група змовників й розстріляла керівництво Бірми просто в залі засідань, де відбувалася нарада лідерів АЛНС. Під час цього заколоту Аун Сан разом із кількома чільними сподвижниками був вбитий. 24 вересня 1947 р. Установчі збори країни прийняли конституцію, яка декларувала створення нової незалежної країни — Бірманського Союзу. Прем'єром країни став У Ну (нар. 1907 р.), єдиний із лідерів Антифашистської ліги народної свободи, що залишився живим після спроби перевороту 19 липня 1947 р. Відповідно до підписаного в жовтні 1947 р. договору з британцями, з 4 січня 1948 р. Бірманський Союз став цілковито незалежною державою. У Ну був незмінним прем'єр-міністром бірманського уряду упродовж 1947—1962 рр. (з невеликими перервами у 1956—1957 і 1958—1960 рр.). Він належав до активних учасників незалежницького руху 30-х рр., під час Другої світової війни співпрацював з японцями, виконуючи в 1942—1945 рр. обов'язки міністра іноземних справ, а згодом міністра інформації в уряді Ба Мо. З перших років незалежності Бірма змушена була боротися із сильними антиурядовими комуністичним та національними сепаратистськими рухами. Комуністичний рух, який отримував таємну допомогу із КНР, пішов на спад тільки в 50-х рр. Намагаючись ліквідувати соціальну базу противників режиму, бірманський уряд розпочав широку кампанію націоналізації землі та промисловості. У Бірмі встановлено низку державних монополій. Це дещо послабило суспільне напруження, але радикально не покращило економічної ситуації. Серед сепаратистських рухів найпотужніші відцентрові тенденції спостерігалися у районах компактного розселення каренів. Упродовж 1949—1950 рр. у руках каренських партизанів перебував великий район Нижньої Бірми. Навесні 1949 р. карени навіть спробували штурмувати столицю, але були відкинуті урядовими військами. Зі значними труднощами урядовим силам вдалося відтіснити каренські підрозділи в південні райони Бірми. Власні партизанські сили створили й інші національні групи країни: качини, шани, ва та ін. Перші загальні вибори, що відбулися в Бірмі 1952 р., принесли перемогу АЛНС, яка отримала дві третини парламентських мандатів. У Ну знову очолив кабінет міністрів, а президентом став головний суддя країни У Ба (1887—1963), що змінив на цьому посту шанського князя Со Шве Тхака (1896—1962). Намагання покращити складну економічну ситуацію не мали успіху, що призвело до нового посилення позицій комуністів. На виборах 1956 р. комуністи, які взяли легальну участь у виборах, здобули значне представництво в парламенті, й навіть на якийсь час змогли усунути від влади У Ну. Після того, як АЛНС пішла на розрив стосунків із комуністами й виключила зі своїх рядів членів з лівими поглядами, прокомуністично налаштований колишній міністр оборони У Ба Шве пішов з прем'єрського поста, який займав у 1956—1957 рр. Незадоволені поверненням У Ну, військові вчинили в жовтні 1958 р. державний переворот. Керівником самопризначеного тимчасового уряду став міністр оборони Не Він (1911—2002). Не Він упродовж 1942—1945 рр. партизанив проти японців, а в 1949—1961 рр. виконував обов'язки головнокомандувача збройних сил країни. Військові залишалися при владі півтора року. їх правління позначилося спробами урегулювати малоефективний державний апарат, а також запровадженням жорсткого режиму економії, що полягав, зокрема, в згортанні деяких амбітних економічних програм попередніх урядів. В лютому 1960 р., з дозволу армії, відбулися парламентські вибори, на яких АЛНС та її лідер У Ну тріумфально повернулися до влади. Гаслом виборчої кампанії, що принесла перемогу Лізі, стала обіцянка оголосити буддизм державною релігією Бірми. Військові не змирилися з політичною поразкою. У березні 1962 р. відбувся черговий військовий переворот, знову очолений Не Віном. Владу в країні захопила створена генералами та старшими офіцерами Військова рада. Цього разу встановлений військовими режим був значно жорсткішим та авторитарнішим, аніж під час першого правління армії в кінці 50-х рр. Створивши Партію бірманської соціалістичної програми, Військова рада заборонила діяльність всіх решти політичних організацій. Оприлюдена військовими економічна програма під назвою "Бірманський шлях до соціалізму" передбачала націоналізацію основних галузей економіки та надання переваг на селі кооперативним формам власності. Незважаючи на обіцянки не порушувати права людини та дотримуватися демократичних свобод, під владою армії Бірма швидко перетворилася на ультрацентралізовану бюрократичну державу з однопартійною системою та обмеженим колом осіб, допущених до прийняття політичних рішень. У 1974 р. країна прийняла нову конституцію, після чого Військову раду формально розпущено, однак при владі залишилися ті самі особи, що керували країною й раніше. Не Він став президентом, а 1978 р. був переобраний на черговий президентський термін. Загальні парламентські вибори на однопартійній основі, які були швидше карикатурою на демократію, аніж реальним механізмом народного волевиявлення, відбулися в країні в 1974, 1978, 1981 та 1985 рр. Під сильним впливом буддизму в країні почалося запровадження особливого ґатунку економічного та соціального устрою — "бірманського соціалізму", що ґрунтувався на посиленому контролі держави за економікою. Наслідки одержавлення економіки не забарилися. Через збільшення податків на приватні підприємства та зарегульованність державного сектора, в першій половині 70-х рр. у країні виникли господарські проблеми й почалася "тінізація" економіки. У 1975 р. некомуністична опозиція об'єдналася в Національний* демократичний фронт, що поставив собі за мету парламентськими методами усунути військових від влади. Через незадоволення низьким рівнем життя та перманентною господарською кризою, протягом 1974—1976 рр. постійно відбувалися заворушення та антиурядові мітинги й демонстрації. Під тиском незадоволеного населення в 1981 р. Не Він пішов у відставку, передавши владу У Сан Ю (1918—1996). Новий кабінет не зумів виправити економічної ситуації, тому демонстрації, страйки та мітинги тривали. Додатковим фактором нестабільності стало посилення сепаратистського руху. У вересні 1987 р. масовими студентськими демонстраціями започатковано майже річний безупинний марафон щоденних антиурядових виступів. Армія та поліція застосували репресії проти незадоволених, у результаті чого майже 9000 студентів втекли в прикордонні провінції, де приєдналися до місцевих партизанських формувань національних меншин. 12 національних партизанських формувань зуміли домовитися між собою й створити Національно-демократичний фронт, який висунув вимогу перетворення Бірми на федеративну державу з широкою автономією регіонів. 18 вересня 1988 р., після чергового державного перевороту владу в Бірмі захопив генерал Ман Ман (1925—1994). Уведено воєнний стан, розпущено всі партії. Влада була зосереджена в руках створеної з 19 найвищих військових командирів Ради державного права і відновлення порядку (СЛОРК), яку невдовзі очолив Сув Ман (1928—1997). Колишній військовий диктатор та президент країни Не Він, що на той час не займав жодних офіційних посад, зберіг визначальний вплив на внутрішню та зовнішню політику держави. 18 червня 1989 р. Бірма офіційно змінила назву, ставши М'янмою. На початку 90-х рр. у М'янмі остаточно сформувалася військова олігархія. Нове керівництво країни вдалося до значної лібералізації економіки, що дало змогу покращити економічні показники. На проведених у травні 1990 р. виборах до парламенту найбільше місць отримала очолена донькою, "засновника держави" Аун Сана Су Чжі (1945 р.н.) опозиційна до уряду Національна демократична ліга. Су Чжі навчалася в Оксфордському університеті, а одружившись в 1972 р. з британським науковцем, 16 років прожила у Великобританії. Приїхавши у 1988 р. на батьківщину, щоб відвідати свою хвору матір, донька харизматичного лідера національного руху включилася в політичну боротьбу й швидко завоювала надзвичайну прихильність населення. Владі не допомогло навіть те, що Су Чжі упродовж усієї виборчої кампанії тримали під домашнім арештом, а один з її найближчих сподвижників за сфальсифікованими звинуваченнями був засуджений до 10 років примусових робіт. Незважаючи на програні опозиції вибори, армія й надалі залишилася при владі. Військові відмовилися передати владу представникам Національної демократичної ліги, а після сплеску викликаних цим вуличних протестів арештували лідерів опозиції. Рятуючись від урядових переслідувань, частина опозиціонерів змушена була податися в еміграцію. Восени 1991 р. за заслуги в боротьбі за права людини в М'янмі Су Чжі отримала Нобелівську премію миру. У листопаді 1990 р. група обраних від опозиції депутатів парламенту виїхала до контрольованого партизанами району Маннерпло, де під захистом збройних формувань національних меншин оголосила про створення тимчасового коаліційного уряду країни. Прем'єром цього невизнаного кабінету став племінник Аун Сана та кузен Су Чжі Сейн Він. Після відставки в квітні 1992 р. Сув Мана, що покинув свій пост через поганий стан здоров'я, прем'єром став колишній міністр оборони Тан Шве (1933 р.н.). У вересні 1992 р. було скасовано обмеження на політичну діяльність, однак правлячий режим й надалі постійно порушував права людини та демократичні свободи своїх громадян. Поряд з легальною опозицією в країні донині існує підпільний антиурядовий рух, що використовує в своїй діяльності екстремістські заходи. 7 квітня 1997 р. у Янгоні (Рангуні) вчинено замах на одного з чільних керівників військового режиму генерала Тін У, другу особу в ієрархії правлячої хунти. У листопаді 1997 р. військові офіційно оголосили про саморозпуск СЛОРК та формування нового керівного органу — Державної ради миру та розвитку, яку очолили чотири генерали, що й раніше керували М'янмою. Опозиція не визнала правомочності цих органів влади й продовжувала заявляти, що єдиними демократично обраними представниками народу в країні й далі залишаються депутати, обрані 1990 р. Очолений військовими авторитарний режим М'янми у 90-х рр. став одним із найодіозніших порушників прав людини у регіоні. Жорстоких переслідувань у країні зазнають не лише політичні •противники режиму, але й цілі етнічні групи. У середині 90-х рр. активізував свою діяльність Каренський національний союз (КНС), що бореться за створення незалежної держави каренів. Не маючи змоги ліквідувати збройні сили КНС, військова влада М'янми застосовує репресії щодо цивільного каренського населення. Під час проведення урядовими військами в лютому 1997 р. великої воєнної операції проти КНС, до Таїланду втекло майже 15 тис. каренів. У міжнародному житті М'янма, котра після 1962 р. почала проводити політику самоізоляції, не відіграє значної ролі. Зважаючи на постійні порушення прав людини та владні зловживання, країни Заходу запровадили проти М'янми низку економічних санкцій, що насамперед стосуються заборони інвестування в економіку країни. В цих умовах головними економічними партнерами М'янми стали Сінгапур та Таїланд. Як показав досвід повоєнного розвитку М'янми, "буддистський соціалізм" не виправдав покладених на нього надій. Усі спроби здійснити соціально-економічні реформи на основі традицій буддистського економічного укладу виявилися невдалими. Зберігаючи культурну та соціальну самобутність, країна так і не змогла здійснити модернізації своєї економіки. Разом з тим, посилення державного апарату та авторитарні методи правління військових перетворили М'янму на типову східну диктатуру.