Туреччина у повоєнні роки. Внутрішня і зовнішня політика уряду у 50 – х рр.. Політична криза 1960 р. і військовий переворот.

Незважаючи на те, що Туреччина не брала участі у бойових діях Другої світової війни і не зазнала руйнувань, становище країни в 1945 р. було дуже важким. На межі краху перебувала перенапружена під час війни економіка, прийняті під приводом військової загрози надзвичайні закони викликали масове незадоволення. Перемога Радянського Союзу в Другій світовій війні реанімувала стару російську ідею про встановлення контролю над Чорноморськими протоками. 7 червня 1945 р. Москва попередила Анкару про те, що продовжить дію радянсько-турецької угоди про співпрацю, термін якої закінчувався в жовтні 1945 р., лише на певних умовах. Висловлені Москвою умови нагадували вимоги, котрі диктують переможці у випадку безумовної капітуляції противника. Звинувачуючи Анкару в співпраці із гітлерівським режимом, СРСР вимагав від турків передачі під радянський контроль турецької території в районах Карсу, Ардагану та Артвілу, зміни режиму проток та надання Червоній армії військових баз в районі Боспору та Дарданелл. Водночас в Болгарії на кордоні із Туреччиною до осені 1945 р. було зосереджено 200-тисячне військове угруповання з великою кількістю танків. Зважаючи на те, що ще дві радянські армії розташовано на турецьких кордонах із республіками Закавказзя та Іраном, Туреччина опинилася в напівоточенні. У випадку збройного конфлікту СРСР мав змогу здійснити удари по турецькій території одразу із трьох напрямків. Скрутне зовнішньополітичне становище змусило турків шукати союзників серед противників Москви. Західні уряди, які погодилися підтримати Анкару в протистоянні із СРСР, висловили побажання лібералізації внутрішньої політики турецького режиму та запровадження багатопартійності, справедливо вбачаючи в соціальній напруженості джерело потенційного посилення комуністичних впливів. У спеціальному зверненні до народу 1 листопада 1945 р. президент І. Іненю оголосив про зміни в політичній системі країни: полегшення умов реєстрації нових партій, а також заміну двоступеневих виборів прямими. Першою опозиційною партією повоєнної Туреччини стала створена 18 липня 1945 р. Партія національного піднесення, яку очолив підприємець Нурі Деміраг. Метою своєї діяльності керівники партії декларували ліквідацію недоліків системи державного регулювання, а також етатизму, що набрав гіпертрофованих розмірів. 7 січня 1946 р. зареєстровану Демократичну партію ("Демократ Партісі" — ДП), яку очолили колишній прем'єр Дж. Баяр (1883—1986) та великий землевласник і депутат парламенту Аднан Мендерес (1889—1961). На проведених через півроку виборах ця партія досягнула першого успіху, здобувши 62 із 465 депутатських мандатів. Демократів підтримали насамперед селяни, які вважали себе скривдженими диспропорціями в фінансуванні промисловості та сільського господарства. Задоволені ходом політичних реформ у Туреччині, США продемонстрували свою підтримку Анкарі, виславши до берегів Туреччини, в жовтні 1946 р. Середземноморський флот. 12 березня 1947 р. президент Гаррі Трумен оголосив про намір передати Туреччині та Греції, яким загрожувала радянська агресія, 400 млн. доларів. У країні з'явились американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. У серпні 1949 р. Туреччину прийняли до Ради Європи. Лібералізація економічного життя викликала зростання цін, безробіття та інші економічні наслідки перехідного періоду. На початку 1949 р. у низці міст країни відбулися антиурядові демонстрації. Населення виступало проти зубожіння, викликаного спробами ліквідації одержавленої економічної системи. У сільській місцевості виступи селянства доводилося навіть придушувати силами поліції та жандармерії, причому в кількох повітах були людські жертви. Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах влади. Упродовж 1949-1950 рр. при владі в Туреччині змінилося три урядові кабінети, але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи. На проведених 14 травня 1950 р. виборах перемогла Демократична партія, яка здобула 408 місць у парламенті. Народно-республіканська партія (ДХФ) отримала лише 69 мандатів. Вибори підвели підсумок 27-літнього правління ДХФ. 22 травня 1950 р. президентом країни став Дж. Баяр, а прем'єром — А. Мендерес. Нове турецьке керівництво одразу ж оголосило про намір провести послідовну та широку лібералізацію всіх сторін суспільного життя. Уряд лібералізував тютюнову та чайну монополії, змінено закупівельні ціни на низку продуктів харчування. До 1953 р. площа засіяних зерновими культурами полів збільшилася з 7 до 11 млн. га, унаслідок чого Туреччина на короткий час вийшла на четверте в світі місце за обсягами зернового експорту. За десять років правління Демократичної партії протяжність доріг із твердим покриттям збільшилася з 1,6 до 7 тис. км. На початку 50-х рр. щорічний приріст ВНП складав 13% на рік. Створивши сприятливий інвестиційний клімат, Туреччина зуміла залучити закордонні капіталовкладення. У країні з'явилися нові підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Для іноземного капіталу створено пільговий режим, особливо в нафтовидобувній галузі. Щорічні інвестиції в турецьку економіку складали 200—300 млн. доларів. У 1948—1959 рр. лише від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів. У суспільній сфері лібералізація торкнулася насамперед релігійного життя. Після тривалої перерви відкрилися навчальні заклади для служителів культу, спрощено умови, виконання яких було необхідним для запровадження викладання релігії В школі, почалося будівництво нових мечетей. Уряд ДП продовжив практику державного протегування націоналістичним організаціям. У 1951 р. створено Спілку націоналістів (з 1953 р. — Фронт національної солідарності). У вересні 1955 р. у Стамбулі та Ізмірі відбулися погроми магазинів, шкіл та інших культурних закладів греків та вірмен. Активну боротьбу уряд вів з комуністичним рухом. У листопаді 1951 р. проведено арешти лідерів турецьких комуністів. Двома роками пізніше, на "процесі 167-ми", більшість із них засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Прийняті контрольованим демократами парламентом закони про пресу та проведення демонстрацій і зібрань обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини. ьВлітку 1950 р. Туреччина оголосила про свій намір вступити в НАТО. Демонструючи солідарність зі своїми новими союзниками, в жовтні 1950 р. Анкара вислала до Кореї п'ятитисячну бригаду. Туреччина стала єдиною країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на корейському півострові. Загалом у корейській війні 1950—1953 рр. взяло участь 25 тис. турецьких військовослужбовців, людські втрати серед яких склали 10%. Участь в корейській війні зняла з Туреччини негативне тавро країни, яка співпрацювала з гітлерівською Німеччиною. 18 лютого 1952 р. Туреччина вступила до НАТО. У 1955 р. Анкара вступила до ще однієї військової організації — Багдадського пакту. Після того як у 1958 р. Ірак вийшов із пакту, штаб-квартиру блоку перенесено до Анкари. На території країни створено інтегровану в загальну інфраструктуру НАТО систему військових баз, радіолокаційних станцій, майданчиків для запуску ракет тощо. Власна армія Туреччини на 1960 р. досягнула чисельності понад півмільйона солдатів і офіцерів. На виборах 1954 р. ДП ще більше зміцнила свої позиції у парламенті, виборовши 503 мандати проти 31 місць конкурентів. Але вже на виборах 1957 р. почався спад популярності демократів. У другій половині 50-х рр. темпи економічного зростання сповільнилися: приріс ВНП впав до 4%, а бюджетний дефіцит почав зростати. Уряд запровадив контроль цін і твердий курс світових валют, що призвело до появи "чорного ринку". При офіційному курсі 2,80 лір за долар спекулянти платили за долар по 12 лір. Зворотним боком економічного розвитку стало безробіття, зростання цін і податків, великий бюджетний дефіцит, що сягнув у 1960 р. 19 млрд. лір. У 1958 р. МВФ пообіцяв Туреччині надати кредити за умови повного звільнення цін, девальвації ліри та обмеження видатків бюджету, зокрема, замо-роження платні бюджетникам. Уряду довелося піти на ці кабальні умови. Отримані від Заходу фінансові вливання не покращили ситуації, а коли в 1959 р. А. Мендерес знову попросив в Дуайта Ейзенхауера грошей, той відмовив. Зазнаючи критики з боку інтелігенції, ДП вдалася до антиінтелектуальної риторики, відновивши авторитарні методи правління ЗО—40-х рр. Опозиційно налаштованих до влади службовців та викладачів почали звільняти з роботи. Все це супроводжувалося шаленою урядовою пропагандою, якій у кінці 50-х рр. вже майже ніхто не вірив. Засобом боротьби із фальшивою пропагандою стало створене в кінці 50-х рр. "Товариство тих, хто не слухає радіо".