Лекции.Орг


Поиск:




Шлюбна ніч пана Ціммермана




Опинившись у покої, відведеному для молодят, пан Ціммерман відразу ж почув у всьому тілі божевільну втому. На щастя, Олюня кудись випурхнула, зоставивши його на самоті, і то був найбільший дарунок, який лише могла зробити. Але розумів, що блаженство самоти не триватиме довго і Олюня вибігла, мабуть, лише для того, щоб зодягти щось спеціяльно наготовлене для такої урочистої події, як шлюбна ніч. А матуся, либонь, ще й лекцію прочитає, як слід віддаватися мужчині...

А так по правді, то йому зовсім не хотілося ніякого віддавання, радше б виспався добре. За короткий час така навала найрізноманітніших жінок! За все своє життя має тепер надолужити чи як?

І в оцю мить відчув пекельну ностальгію за домом. Там би він ліг тепер до ліжка, почитав щось на сон, а потім, згасивши світло, викликав би в уяві ту маленьку дівчинку


в біленьких мереживних майточках, пропахлу ро­дзинками, імбиром і кардамоном, пухкеньку, наче пампушка з рожею, притрушена цукровою пудрою. Легенько, наче серветку, скидаєш ці майточки, здмухуєш пудру цукрову й цинамон і відкушуєш пінявий зефір, що відразу ж тане у роті, лишаючи по собі на піднебінні і язику щемливий спомин. Язиком добираєшся до самого центру пампушки, до червоної і невимовно пахучої рожі, котра назустріч тобі уже їжить пелюстки, соки свої нуртує і полум'ям зблискує. Що ти зі мною робиш, запитує маленька дівчинка голосочком розімлілим і таким тонесеньким, як дзюркіт роси. Я куштую тебе, я смакую тебе, я висмоктую тебе геть усю по цитринах і пелюстках, по кожній крапелинці, я п'ю тебе тут, і тут, і тут - а тут найдужче, бо тут є сутність світу, кінець його і початок, падіння і вознесіння, голод і ситість, жах і втіха, небо і пекло. І жадібно, шматочок за шматочком з'їдає її усю, до останнього схлипу, до останнього позирку, до останнього подиху...

За вікном пролунало обережне шелестіння, за­ворушилася штора й на підвіконні об'явилася карлиця.

- Еміліє! - скрикнув пан Ціммерман і підскочив до вікна, чи то щоб затулити її собою, чи то щоб зіпхнути у сутінь саду. - Як ти сюди дісталася?

- По дереві вибралася. Я як мавпа. Ти чого тут застряг? Ми ж мали сьогодні вирушати.

- Я потрапив у пастку. Сьогодні мене взагалі мало не стратили за шпигунство, але, на щастя, тесть пана Ліндера вигадав спосіб, як урятувати.

- І тим порятунком є женячка? - спитала осудливо карлиця.

- Ліпше вженитися, як бовтатися на сливі.

- Хе-хе, це ще не знати. Ти собі думаєш, як ви хитро обдурили пана Ліндера, а я собі думаю, як же хитро вони всі позбиткувалися над тобою.

- Наді мною? Що ти маєш на увазі?


- Те й маю, що з тебе зробили йолопа, та ще й за твій кошт. Ну, та менше з цим. Коли думаєш скінчити цей цирк?

- Не знаю. На це може піти кілька днів. Мушу спочатку приспати їхню пильність і вдати, ніби я в захопленні від усього цього. Завтра стану директором в'язниці. Це вже ліпше, аніж в'язнем.

- Ніяких кілька днів. Завтра ввечері вирушаємо. Ми прийдемо за тобою.

Вона ледве встигла зіскочити з вікна на дерево, як до покою зайшла Олюня в білій сорочці до самої підлоги і з розпущеним довгим волоссям.

Пан Ціммерман закляк на місці, не відаючи, з чого почати і що має казати. Олюня теж стояла в якомусь соромливому заціпенінні і то піднімала, то опускала густі повіки.

- Кохана! - нарешті видушив пан Ціммерман те
заповітне слово, яке видалося йому найбільш доречним у
цій чарівній ситуації.

- Ах! - скрикнула Олюня і кинулася на шию.
Прийнявши її на свої широкі груди, пан Ціммерман

відчув, як жага клекоче в цьому витонченому тілі і як кожна клітинка прагне, ні - вимагає, пестощів, а під сорочкою ж бо нічого-нічого, тільки вечірнє тепле повітря, запах жасмину, сюркіт стрикоників, шелест трави, сяйво місяця... І ось він піднімає сяйний серпанок сорочки, піднімає його усе вище і вище, і в притьмареному покої засвічується пломінь жіночого тіла. Тіло бере його за руку й провадить до широкого ліжка, а він по дорозі розщіпає ґудзики і позбувається шкарлущі.

- Який ти кругленький! - стогне тіло і випростується
на перинах, і руки свої здіймає йому назустріч. - Ляж на
мене, придуши мене, щоб я задихнулася в твоїх обіймах!

Але він боїться її увередити і, вклякнувши поруч, обціловує перса й живіт, ковзаючи долонями по всіх закамарках.


Ні, вона так не хоче, вона хоче, щоб він пригнітив її усією своєю вагою, це нічого, що в нього такий великий живіт, він розплюснеться, вона хоче опинитися під цією горою. І він лягає і чує, як миттю ноги її попід ним розходяться і він западає у стиглу й гарячу мармуляду. Ще тільки короткий стогін розкоші, й тіло її завмирає. Олюня знепритомніла від надміру почуттів. Порати панну, котра лежить, мов мертва, це все одно, що кохатися з подушкою.

За вікном знову почувся шелест, хихотіння, а потім безцінна порада:

- Грай, поки тепла! Хі-хі-хі-хі!

Пан Ціммерман схопив з вази яблуко й люто пожбурив у вікно. В темряві пролунав удар, скрик «Ой! Убили!» і глухе падіння маленького тіла.

Підбігши до вікна, почув, як тріщать гладіолуси і лілеї.

- Забив, скурчеляга! Ой, забив, кунда кундувата! А щоб тобі андрути скисли! Щоб тобі прутень закрутило, як свинячий хвостик!

- Цить, вар'ятко! - зашипів на неї. - Пробач, я не знав, що це ти.

- Ага, не знав! - не повірила карлиця. - Хто ще, крім мене, міг видряпатися на вікно? Тепер я весь пулярес поколола до тих чортових квітів! Ну, що - як любов? Дається, як звір, нє? Хі-хі-хі-хі! Давай, вріж їй, щоб аж завила, щоб аж дибки стала! Чого ти? А я помилуюся. Знаєш, як цікаво?

І вона знову почала дертися на дерево.

- Здуріла? А ну киш звідси!

- Давай, файдоль її, засандаль, щоб аж баньки вилізли, відмолоти як належиться! - і спиналася далі.

- Слухай, якщо ти не заспокоїшся, то я знову чимось пожбурю! Що за дідько! Кохання - справа глибоко інтимна, і я не бажаю, щоб за мною підглядали!

- Чого ти пінишся? Спокійно. Я ту справу знаю. Давай - уперед! Вали її, телицю! Грай і слухай, чи дихає!


- Я не можу це робити, коли за мною хтось підглядає. Я можу дістати скрут кишок.

- Я тобі допоможу. Я скочу до вас у ліжко і почну виробляти такі штукенції, що у вас це діло піде, як по мармуляді. Давай, пробий її, проштрикни, як галушку! Вперед! На барикаду!

- Замовкни! Ти розбудиш цілий будинок!

- Не бійся. Пан комісар захмелів і спить без задніх ніг, пані Ліндерова купається в лазничці, а старі Фляки хроплять, аж заходяться.

- Звідки ти знаєш?

- Я вже всюди позазирала у вікна. Ну, що ти ґави ловиш? Берімося до роботи!

- Зупинись!

Пан Ціммерман перелякався такого завзяття і, переконавшись, що жодні вмовляння не допомагають, вхопив тичку, якою розсовують штори, й загрозливо виставив її у вікно. Тим часом карлиця уже була зовсім поруч на гілці, зайнявши бойову позицію:

- Ти на кого тичку підняв? На жінку? Ще вчора ти піднімав на мене щось зовсім інше!

- Замовчи, бо скину тебе з дерева!

- Не посмієш. Я - ніжне сотворіння, тендітне й
безборонне. І привело мене сюди чисте й непідробне
кохання. Бо тільки той, хто щиро кохає, може вибачити
зраду. Ти одружився з особою, якої не любиш. Але я
прийшла тобі на допомогу. Я не хочу стояти між вами,
перешкоджати вашому щастю, але я хочу зовсім мало -
бути поруч і ділити з вами усі радощі і смутки. Бо таке
моє призначення. Я буду прати вашу білизну, твої сорочки
і шкарпетки, буду мити підлогу і вікна. Зрештою, на мені
лежатиме кухня. Ти знаєш, як я варю, ні? О-о, це
мистецтво! Я вроджена кухарка. Все-все-все я робитиму
за твою дружину. А навзамін я потребую на макове зерня
- притулитися деколи непомітно до тебе, і щоб ти мене
легенько-легенько, цяпілюнечку, трісюнічку вграв. Ні-ні,


це не буде часто, боронь Боже, лише раз на день, що це для тебе? А якщо ти поговориш зі своєю дружиною і зумієш її переконати, то я би пропонувала ще до­сконаліший варіант. А саме: коли вона відкидає копита в екстазі, щоб ти у цей час продовжував файдолити мене, їй все одно, вона й так нічого не буде тямити. Згоджуйся! Таке щастя рідко трапляється! Я ніколи не млію, коли мене тарабанять, я навпаки можу кого хоч заїздити. Це на мені мліють! Мруть, як мухи! Гори трупів на моїй совісті! Я -пострах Галіції! Крім того, у мене є ще дві сестрички -умм! - лялюсі! Ти їх бачив! Хіба це не персики? Плоди Едему! Майже незаймані. Та ми тут такі гастролі влаштуємо, що в пана Ліндера баняк відкрутиться. Подивися, він вже в тебе повис і виглядає жалюгідно. Негайно приведи себе в стан бойової готовності, можеш це зробити й рукою, я не заперечую. Ми йдемо в атаку! Відступись! Я стрибаю!

Але пан Ціммерман вирішив інакше і лупонув карлицю тичкою по голові.

- Ай-яй! - нявкнула та і важко хляпнула в квіти.
Запанувала тиша.

Він став проти ліжка і сумно подивився на голю-сіньку Олюню, що так і лежала з розведеними ногами, як він її зоставив. Мала тіло досконалої форми, і саме зараз він запрагнув її. Вклякнув понад нею так, що живіт Олюні опинився у нього між колінами, узяв її обидві долоні, приклав до прутня і почав ними рухати, але було сухо, і тоді, плюнувши у кожну з долоней, продовжив цю шляхетну справу з куди удатнішим результатом.

...Раптом стрепенувся від шемрання, щось зашкреблось за дверима, забурмотіло і застогнало. Миттю зірвався з ліжка і навшпиньки підкрався до дверей. Хтось там був, хтось жіночим сп'янілим голосом бубонів:

- Візьми мене, візьми, всю візьми, так, отак, роби, що
хочеш зі мною, куди хочеш, ще, ще, ще...


Вся та небагата рослинність, якою пишалася голова пана Ціммермана, миттю стала шторца і захвилювалася, наче ковила під вітром. Рвучко штовхнув двері і відчув, як вони лупнули до чогось. На підлогу повалилося тіло. Прочинивши двері навстіж, побачив пані Ліндерову, в чому її породила пані Флякова. Зіжмакана рожева сорочина висіла на китайській вазі. А її власниця, вибалушивши баньки, важко хапала роззявленим ротом повітря.

М'яса тут було багацько, воно все подригувало драглями, і було на чому очам зупинитися і чим подивуватися. Особливу повагу викликали два фан­тастичні цеберка, кожне літрів на десять, які, наче верблюжі горби, вигойдувалися то вліво, то вправо. Повні круглі стегна, гладенькі і сливе дівочі, терлися одне об одного, мов небесні жорна, що мелють борошно жаги. Це безмежне тіло вимагало важкої праці, а пан Ціммерман хотів лише одного - відпочинку. Але ось пані Ліндерова ожила і підвела голову. Уздрівши зовсім голого зятя, мало знову не луснулась на землю. Аж тепер він помітив у неї на чолі ґулю.

- Пане Ціммерман... - Заквоктала вона. - Мені так
соромно, я така збентежена, зовсім не хотіла вас
відволікати, але не втрималася...

Тут вона підвелася на ноги і підступила ближче, випромінюючи довкола себе жар африканської пус­телі.

- Зрозумійте мене - я жінка, я мати... Я переживаю за
свою доньку, як у вас там усе складеться... У неї це
вперше, вона така тендітна, а ще ж така вразлива...
Розкажіть мені як матері, чи все гаразд, чи не увередили
ви мою голубоньку? Я хочу знати всі деталі. Я мушу це
знати.

Пані Ліндерова притислася до зятя, і він відчув, що тіла їхні пасують одне одному, як два черевики. То була рідкісна гармонія, коли кожна випуклість знаходить


відповідну западину, а кожна складка прилягає до своєї улоговини, мов улита.

- Не соромтесь мене, пане Ціммерман, я мати, я мушу
знати все-все-все. Зі свого боку обіцяю товариську
пораду.

Животом своїм попихала його перед себе, а він задкував і задкував, доки не повалився на ліжко поруч Олюні.

- Я вас навчу, я вас всього навчу, пане Ціммерман, -
муркотіла матуся і спритно перевернула улюбленого зятя
на себе.

А він був настільки ошелешений цим бурхливим натиском, що навіть не опирався, хоча мав би це чинити задля порядку. Адже поруч, як не трагічно, лежала Олюня, і, коли вона ненароком очуняє, то що можна буде пояснити в цій ситуації? Що матуся вирішила надати консультацію?

Пані Ліндерова так спритно упоралася зі своїм материнським обов'язком, що зятеві залишилося тільки спокійно собі лежати на пухких тілесах, дозволивши хвилям гойдливо нести його тіло кудись у тропічний обрій, на коралові острови з височенними пальмами, котрі родять кокосові перса.

Хвилі жбурляли його високо-високо а, коли він уже падав сторч головою і, здавалося, ось-ось розіб'ється на друзки, вони підхоплювали його на пінисті гребені і м'яко опускали додолу, а в цей час із глибин синіх, з безодні таємної спиналися стебла в'юнкі і обплітали ноги та руки, теплі риби припадали до стіп і обціловували жадібно, а меви співали осанну...

В очах засвічувалися барвисті архіпелаги і гасли, але натомість спалахували нові і вражали своєю красою...

- Камо ся пливе, чужинцю? - питали солодкі містралі
і хихотіли в кошлату піну хвиль.

А сонно-плинне танго моря непомітно перейшло в гопак, і морець нещасний з вибалушеними очима


розпачливо намагався пійматися руками за стебло, за пальми, за берег кораловий, за риб'ячі хвости і крила чаїні, аби лише втриматися на поверхні і не шубовснути у невидь незгасну. Його кидало й підкидало, під ним ревло і стогнало, висотувало до краплі, і, коли руки його урешті вхопилися за щось міцне і надійне, то відчув, що тіло його пронизав струм, і він, мов уражений правцем, задубів, усе в ньому замкнулося і скрутилося - спалах в очах, шум води, що стікає з бачка, крик підбитої чайки, виверження вулкану...

Пан Ціммерман, усе ще трусячись від екстазів, звівся на рівні й окинув оком широке поле бою - обидві повержені Юнони лежали перед ним без тями в од­наковісінькій позі, розкинувши ноги. Видовище було зворушливе й величне. Та довго ним милуватися не довелося. Кожної хвилини могла очуняти Олюня і, уздрівши побіч себе оголену натуру коханої матусі, зомліти знову, а то, чого доброго, й збожеволіти.

Попробував смикнути пані Ліндерову за ногу, нога була важка і монументальна, та це мало що дало, пані дому ані не здригнулася і продовжувала перебувати в солодкій знемозі з опалою щелепою. Тонкі ніздрі засьорбували повітря, котре потім вихрюкувалося назовні, виповнюючи покій таким знайомим для Бум-блякевича і незнайомим для Ціммермана рохканням радіоприймача.

Двома пальцями затис ніздрі господині, а рота прикрив долонею. Цей спосіб дав свій результат - тіло здриг­нулося, засмикалося, в роті зачавкало, і крізь пальці пана Ціммермана видобувся розпачливий стогін. Розплющені очі зблиснули жахом, і пані Ліндерова повернулась до тями.

- Що зі мною? Де я? Чому я гола?! Ах, ви мене зґвалтували! Негідник!

То лівою, то правою рукою намагалася приховати свої сороміцтва, але вони були такого обширу, що


домогтися цього зуміла б хіба тоді, коли б мала долоні, як лопати.

- Цс-с-с! - приклав пальця до вуст. - Розбудете Олюню! Негайно тікайте, щоб не було шкандалю. Невже ви хочете розбити моє перше кохання?

- Ах, який ви жорстокий! - закректала матрона і почала важко зводитися на ноги. - Заманив мене, спокусив, обманув, наобіцяв, використав як міг, а тепер мене...

Пан Ціммерман мовчки виштовхнув тестьову з покою і зачинив двері.

Олюня розплющила одне око. Воно ковзнуло по стінах, вибігло на голу статуру законного мужа і почало повільно скочуватися додолу, доки не завмерло на його широкому животі, з-під якого ледве-ледве було помітно якусь зморщену й здохлу штукенцію, котра нагадувала кошеня, розчавлене автом. Око заплю­щилося. Пан Ціммерман переступив з ноги на ногу, почіхав живіт і влігся коло Олюні. Ніжки її повільно зійшлися докупи. Потім розплющилися обидва ока, і пролунало зітхання.

- Я довго була без тями?

- М-м... Не дуже.

- Я страшенно збудлива. Мені здалося, я вмираю. Що ти зі мною зробив?

- Що належалося, те й зробив.

Олюня повернула голову і уважно подивилася на чоловіка, далі звелась на лікті, відсунулася і обстежила постіль. Постіль пишалася незайманістю.

- Чому тут нема крови? - спитала Олюня з дуже
серйозною міною. - Мало бути море крови. Я це твердо
знаю.

Пан Ціммерман позіхнув і сказав:

- Може, будемо спати? Завтра маю купу справ.

- Я що - знову дівчина? І це після шлюбної ночі? Де твоя совість? Де твій гонор?


- Спокійно. Так, ти дівчина, бо я тебе не дограв. Ти
зомліла, а я, яко шляхетна людина, не міг собі дозволити
скористатися твоєю слабістю.

-І що?

- І не докінчив початої справи.

- Справді? Яка в тебе лицарська душа!

Рука Олюньки прокралася до пана Ціммермана і погладила здохляка. На її здивування, він не подав жодних ознак життя.

- Ти мене не кохаєш! - жахнулася Олюня і надула губки.

- Кохаю. Але вже пізно. Я хочу спати.

- Ах так! Не діждешся, щоб я після шлюбної ночі зосталася цілкою!

Олюня жваво роззирнулася по кімнаті й зупинила свій рішучий погляд на мідному канделяброві. За мить він уже уважно обстежувався, пробувався на палець, на язик, на персо, аж поки не здобув задовільної оцінки. Пан Ціммерман, здивовано спостерігаючи за тим, як вона лягла на ліжко і почала запихати собі канделябра, до розкішниці, уже не міг залишатися осторонь цього небуденного факту й примостився навпроти Олюні, щоби усе любенько бачити. Раптом рука її зупинилася.

- Тут, - сказала вона. - Я відчула її. Досить натиснути, один лише рух - і я жінка! Ах, це тебе зовсім не турбує! Ти безсердечний! Прирікаєш мене на такі муки!

- Чому? - не зрозумів пан Ціммерман.

- Та тому, що змушуєш мене саму себе позбавляти цноти!

- Ти хочеш, аби це зробив я?

- Звичайно! Це має бути натурально.

- Тоді забери руку.

- Що! Що ти затіяв! Боже мій, не руш! Та не цею залізякою!

Але було вже пізно. Пан Ціммерман штрикнув канде­лябром, і Олюня знову зомліла. Отямиться вона вже жінкою. На сніжно-крохмальні простирадла витекло


кілька червоних сліз невинності. Пан Ціммерман з почуттям виконаного подружнього обов'язку скрутився бубликом і солодко заснув. Снилися йому пальми, сонячні пляжі і кораблі.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-18; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 258 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Лучшая месть – огромный успех. © Фрэнк Синатра
==> читать все изречения...

602 - | 562 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.012 с.