Лекции.Орг


Поиск:




Палац княгині фон Шруботяг 13 страница




- Все! Прощай я пішла!

Гримнули двері і бухгалтер Цибулька зостався сам. Чим же тепер зайнятися?

Знову став голий проти дзеркала і задумався. Найважливіше зараз визначитися - жінка він, чи мужчина. Від цього залежатиме усе наступне його існування.

Уважно вдивився в своє обличчя. Так мало чоловічих ознак побачив у ньому, що навіть здивувався, чому раніше ніколи цього не помчав. Якщо старанно поголитися та намалюватися, то цілком можливо перетворитися на жінку. Ось лише як перебудувати свою свідомість на жіночу? Треба не тільки голос змінити, і руки, і поведінку, але й всю свою психіку. Невже це можливо? Крім того, мусить навчитися прагнути мужчину, а не жінку. Поки що споглядання власного жіночого тіла його збуджує так, що хочеться самому себе зґвалтувати. Тіло хоче віддатися, а голова прагне оволодіти ним. Але ж так і збожеволіти можна!

Що з його руками? Чому не слухаються його, а пестять це тіло, пестять груди й живіт, пірнають між стегна і - о, як йому хочеться спізнати цю жінку, це


фантастичне тіло, завдати йому солодкого болю і розкоші...

А що тут дивуватися? Стільки літ прожити з товстою істеричною бабою, увесь час заполонюючи уяву красунями з журналів, неприступними кралями з Академічної, молодими, юними, повними жаги і нектару

- пий, залийся... і він - о, Боже! - і він, один з них, ні, одна
з них... Він теж - неприступна розкішна панна, центрова
лілея... Тепер він може й сам скуштувати найсоковитіших
родзинок життя. Навіщо йому Манюся, банк, ця хата -
нехай усе летить в прірву, усе западеться... Він починає
все від початку.

Цибулька пірнув у шафу з жінчиним шматтям. На щастя, Манюся належала до тих жінок, які нічого не викидають і люблять зберігати безліч різних лахів, у які вже ніколи не влізуть. Цибульці вдалося відшукати усі необхідні частини гардеробу. Знайшов і сукенку, в якій дружина ходила ще молодою. Потім зайнявся головою. Виголивши обличчя, заходився намащувати його кремами, пудрами і помадами, а коли намалював очі та насадив на лисину перуку, то аж підскочив від радощів -з дзеркала дивилась на нього цілком пристойна кобітка.

- Гурра! - вигукнув Цибулька. -Та я ж супер-краля! Я
ще можу цілком вдало вийти заміж!

Вийти заміж? Йому уявилося, як він спатиме зі своїм чоловіком, як буде пиляти його за будь-які дурниці. А ще ж і родити доведеться! Ну, це вже й зовсім чудеса. :

В цю мить пролунав дзвінок у двері. Цибулька завагався, чи варто йому відчиняти, адже дзвінок не може стосуватися його теперішнього. Проте настирливе дзижчання не переривалося. І тут Цибулька збагнув чому

- всюди у квартирі горіло світло.

- Хто там? - спитав тихим жіночим голосом.

- Міліція!

Цибулька отерп і сполохано заметався, але було вже пізно, мусив одчиняти. На порозі стояв міліціонер у формі.


- Ви гражданка Цибулька М. О.?

- Я-а-а... - обережно відказав Цибулька

- А ваш чоловік - гражданин Цибулька В. В.?

- Та-а-ак...

- Случилось нещастя. Ваш муж попав у дорожньо-транспортний нещасний случай, в результаті которого був проізведьон наїзд трамвая на вашого мужа, в результаті чого вашого мужа було травмовано, в результаті чого він позбувся нижніх конечностів і цього... коротше голови... Так шо він щас у морзі. Но це ше не кінець, а зовсім наоборіт, потому що у вашого мужа, то-їсть у тіла вашого мужа пропала голова. Хтось украв, неясно з якою ціллю. Може, для колекції, може, на пам'ять про наше історичне місто. Но в то же врем'я пропало і тіло. Тільки вже не вашого мужа, а зовсім якоїсь непонятно гражданки молодого возрасту, котору знайдено було уже без голови. І в такому безголовому состоянії доставлено в морг. Може, це зробили її родичі, нелегально і вночі, і по ошибці прихватили голову вашого мужа, за шо ми также скорбим і приносим разом з трамвайно-автобусним управлінням свої соболізнування, за шо й пробачте, но мені пора. А до вечора довжні ви трупа забрати. Так шо досвіданя.

Міліціонер увесь цей час намагався надати своїй фізії якомога скорботнішого вигляду, але запах пива і вінегрету, який він видихав на Цибульку, свідчив, що це для нього надто важке завдання. Зрештою, так само як і для Цибульки - мусив аж закусити нижню губу, щоб не пирхнути сміхом. На прощання міліціонер сказав:

- Міжду прочим, я значала подумав, шо ви його доч,
тоїсть трупа, а ви оказуїться жена, в чому і поздоровляю,
тоїсть імєя ввіду, вашу внєшность юних лєт.

Цибулька зачинив двері і станцював танок живота:

- Ля-ля! Я трупа доч! Ля-ля! Я доч! Я женщина! Тепер я
баба, не козак!


Новий дзвінок у двері подіяв на нього, мов крижана вода. Що таке? Хто це може бути? Не дай Боже Манюся. Вона, побачивши- незнайому -даму,--ще чого доброго кинеться видряпувати очі. Але ні, Манюся дзвонить не так.

Відчинив двері й побачив незнайомця у сірому плащі й сірому широкому капелюсі. Незнайомець мовчки вийняв з кишені червону книжечку і розгорнув її перед очима остовпілого Цибульки: «Капітан Тягньї-Рядно». Саме через «ьі».

- Дозволите зайти? - спитав капітан і, не чекаючи
згоди, зайшов усередину.

Цибулька відчув, що у нього трусяться руки. Капітан зміряв його насмішкуватим поглядом, поцмокав, покивав головою і сказав:

- Кого ж це ви, громадянин Цибулька, вирішили
довкола пальця обвести, га?

Серце Цибульки провалилося в нетрі глибокі, долоні спітніли, а в роті пересохло. Капітан увійшов до покою, відчинив бар і видобув пляшечку коньяку

- По сто грам? - спитав, мабуть, із ввічливості й, наповнивши два келишки, випив з обидвох. - Думаєте органи надути? Не вийде. Ми завше на сторожі. І нікому не віддамо наших завоювань. Ваш маскарад тільки усугубить справу. Попереджую: добровільне зізнання пом'якшить провину.

- Але... але в чому я маю зізнаватися?

- В тому, що викрали труп невідомої жінки.

- Я! - пополотнів Цибулька.

- Ви! З моргу. А тепер вирішили вдавати із себе даму. По-моєму, це просто збочення

- Але ж я загинув! Мене нема! Щойно тут був
міліціонер і вручив ось довідку, що громадянина
Цибульку збив трамвай. «Видача трупа з 10 до 18. Обід з
13 до_15&._____..... - — -

- Можете цею довідкою підтертися. Я хочу, щоб ви
мені відповіли одне: труп вищезгаданої жінки при вас?


- При... при... але це не він при мені, а я при ньому, бо саме він, тобто труп, насадив мою голову на себе. Так що я тут взагалі ні при чім _. _____ _____

- Ага! Тепер ви все валите на трупа? Нічого у вас не вийде. Викрадення трупа та використання його у власних цілях карається п'ятьма роками суворого режиму з конфіскацією майна. Ясно?

- Я-ясно...

- Але я великодушний. Я згоден пробачити ваш злочин, якщо ви в свою чергу допоможете нам. Адже від того, що ви змінили свою стать і тіло, ваша праця таємного агента СБУ не повинна постраждати. З тією різницею, що тепер ви працюватимете для неньки України.

- Що від мене вимагається?

- Виконаєте одне завдання - і ви вільні. Ми вас
закинемо в одне середовище... Поживете там з місяць і
повернетесь назад.

- А це далеко?

- Ні. Я вас особисто завезу. Збирайтеся. Беріть лише найнеобхідніше.

- Я поставлю лише одну умову, - видушив із себе Цибулька. - Я повинен дістати нові документи... що я жінка.

- Нема нічого легшого. Після виконання завдання, я вручу вам ці документи. :

Цибулька швидко спакував невеличку торбину, прощальний поглядом окинув рідне помешкання і рушив за капітаном. Дорогою спробував вияснити, кому належить жіноче тіло, яке тепер стало його власністю, але капітан відмовчувався.

їхали вони автом вгору по Личаківській. Цибулька сидів збоку від капітана, притримуючи руками сукню, щоб не надто високо оголювала ноги, але сукня не слухалася і круті стегна хоч-не-хоч, а кидалися в очі чекістові. Що ж, подумав Цибулька, до цього слід звикати. І раптом спало йому на гадку: а що як спокусити


капітана і такою ціною позбутися його? Невже таке пишне тіло цього не вартує?

Цибулька розслабився і відпустив сукню. Стегна заголилися так, що капітан уже не міг не реагувати на них. Раз по раз кидав оком, а коли Цибулька закинув ліву ногу на праву, чекіст ледве зумів вирівняти кермо.

- Ви ці штучки киньте, ми виконуємо державної ваги
завдання. А ви своїми ляжками відволікаєте мене.

Дорога вела попри ліс.

А чому б нам не спинитися? - кокетливо запро­понував Цибулька. - Так приємно погуляти в лісі...

Гальма завищали, авто спинилось, а на Цибульку глянули грізні очі капітана Тягньї-Рядно.

- В чому справа? Ви хочете мені віддатись?

- Хо... хо... хочу... - проплямкав Цибулька і відчув, як у нього починають самі собою труситися і розхилятися ноги.

- Отже, так, - металевий голосом проказав капітан. -Затямте собі раз і назавше. Чекісти трупів не взувають. Це принципово.

Цибулька похолов, а на очах виступили сльози, його жіноче самолюбство зазнало нищівного удару. Знову смикнув сукню на коліна. Що не кажи, а він був кращої думки про чекістів.

Перед самими Винниками авто різко повернуло в ліс і загецкало по лісовій доріжці. Теж мені - трупом назвав! Та ти такого трупа в житті не бачив! Якби не було в цьому потреби, то Цибулька б ніколи не опустився до якогось Тягньї-Рядна.

Авто виїхало на простору галявину, частина якої оточена була високим цегляним муром. Зверху по стінах вилися колючі дроти. Авто спинилося проти залізної брами з написом: «Секретний обьект. Вход воспрещен». Поруч красувався тризуб. Капітан бібікнув, і брама роз'їхалася, пропускаючи машину на подвір'я.


- Що це таке? - сполохався Цибулька. - Куди ви мене завезли?

- Спокійно, - відрізав капітан. - Прошу виходити. Приїхали.

Посеред подвір'я стояв гвинтокрил захисного кольору.

- Отак ми й прибули в С, - закінчила розповідь Лютеція.

- На гвинтокрилі? - спитав Бумблякевич.

- Так. Тут капітан завіз мене в шинок і влаштував на роботу, дав ключі від цього будинку і звелів чекати. От я й чекаю вже два тижні.

- І він жодного разу не заявився?

- Ні.

Після цієї оповіді, впродовж якої вони сиділи голими на ліжку, Бумблякевичу якось відразу стало чи то соромно, чи незручно, але він заходився вбиратися. Лютеція, теє побачивши, і собі натягла на себе весь свій старосвітський гардероб.

- Цікаво, де ви роздобули ці музейні експонати?

- Тут, у цьому будинку.

- Добре, тепер поясніть мені навіщо вам здався той замок?

- Хочу звідси втекти. А що це мені самій не під силу, то я прошу вас взяти й мене із собою. Адже ви, певно, знаєте туди дорогу. З замку вже, кажуть, відкрита місцина - можна вибратися.

- Сам я дороги не знаю, але знайшлися в мене
проводирі. Три сестри - карлиці. Знаєте їх?

- Ні. Я тут взагалі ще мало кого знаю.

- Ми домовились нині вранці вирушити в дорогу.

- Вже світає.

- Тоді нам пора.

Пролунав скрадливий стукіт у двері.

- Хто б це міг бути? - здивувалась Лютеція. - Скільки
тут живу, ще ніхто до мене не приходив.


- Може, це сестри-карлиці за нами прийшли. Щоб ми не проспали, хе-хе...

Настрій у Бумблякевича був бойовий і, поки Лютеція пішла відчиняти, перехилив собі просто з карафки порядний ковток вина. Потім підійшов до дзеркала, поплював на пальці і пригладив ріденькі кучері над вухами.

Лютеція не з'являлася. Певно шепочеться з гостем у сінях. А раптом це той капітан? Бумблякевич підкрався до дверей. У сінях панували темрява і тиша. Двері з сіней на двір були прохилені й Бумблякевич обережно висунув голову.

Тієї ж миті світ у його очах погас: важкий удар по голові звалив його на підлогу.

ПАН ЛІНДЕР ВІТАЄ ГОСТЯ

В очах кумкали зелені пухирчаті жаби, голомозий півень ґвалтував червоного м'ячика, а в старезних дошках підлоги спало розбите військо і важко по­стогнувало...

Тьма була нудотно солодка на смак і відлипала від уст. У черепі щось опускалося й піднімалося, пере­ставлялися з гуркотом меблі, енергійно тріпалися килими й подушки, хряскали двері й вікна, впускаючи і ви­пускаючи прудкі потоки повітря разом із гамором вулиці й запахами кухонь. Потім завив порохотяг, засмоктуючи в себе важке каміння, піски і води, захрумтіли і розсипалися стіни, а з-за поточеного шашелем дзиґаря зійшло помаранчеве сонце і вибило десяту ранку...

Одне око Бумблякевича розплющилося й побачило, що він знаходиться у сінях, а двері надвір зачинені. Тихо


довкола і нетутешньо. Перевернувся на спину, діткнувся пальцями чола - намацав гульку. Покрутив головою і з утіхою пересвідчився, що вона не тільки зосталася на в'язах, але й не болить. А це дуже важливо для само­почуття. До того ж його чекає далека дорога.

Бумблякевич обнишпорив усі закамарки, але не знайшов жодного сліду Лютеції. Щезла, мов і не було її тут ніколи. Хто ж це йому дав у чоло? Годинник показував десяту ранку. Пора бігти до карлиць. Напився ще вина, винипав на кухні кусень пирога з маком і вискочив на вулицю.

Вулиця, на якій мешкали карлиці, пролягала десь неподалік, і Бумблякевич навіть не сумнівався, що знайде її. А проте заплутавшись у зелених одна­ковісіньких вуличках, побачив, що, либонь, не дасть ради сам і таки мусить когось запитати, де тут мешкають сестри. Наступна вулиця була тиха, без життя, легенький гомін, що долинав з міста, раптом наче хто обрубав. Тривожна тиша й безлюддя викликали у ньому незрозумілий страх, і він розвернувся та побрів назад, нашорошивши вуха і ловлячи далеке відлуння міста, що поволі наростало і газуючим напоєм вли­валося в нього, як у бутель. І коли понад дахами і садами виросла вежа ратуші, то перетяла йому шлях дивна процесія - усі в чорному, вочевидь поверталися з похорону, але ні на кому з них не видно було виразу смутку. Навпаки - весело галайкали, передаючи із рук в руки плетену сулію вина. Вдова, грайливо кидаючи бісики на всі сторони, так високо підняла свою сукню, що стало видно її голі округлі коліна. Була молода і п'яна. Помітивши чужинця, підморгнула, потім при­хилилась до молодички, котра її вела попід руку, і щось шепнула, прядучи очима. А та й собі зміряла поглядом Бумблякевича і загукала:

- Прошу пана, ходіть із нами. Ми йдемо до корчми на гостину. - І, помітивши вагання Бумблякевича, вихопи-


лась із гурту, зловила його попід руку й потягла за собою. - Певно-сьте здалека приїхали?

- Зі Львова.

- О-о, неблизький світ! А з дороги мусите бути голодні, як старий вовк. Прошу познайомитися, то є Міля, вдова. А я Дана. Ми трошки вже собі дзьобнули на цвинтарі.

- Та ви так виглядаєте, ніби вертаєтеся з весілля.

- Аякже! Так воно і є. Тішимося, жи Міля нарешті буде мати чистий спокій. Зрештою, як і той бузувір, що над нею знущався! Спасу від нього не було.

Компанія ввалилася до корчми «Під золотим гусаком» і заходилася зсовувати столи. Бумблякевич роззирнувся за Лютецією і, не побачивши її, підійшов до шинквасу й запитав про неї у панни, яка наливала в гальби пиво. Виявилося, що Лютеції нині ніхто ще не бачив і нема від неї жодної вістки, аж пан Маєр зафатиґувався.

- Та ну ж бо, сідайте до нас хутчій, - гукнула
нетерпляча Дана, і ось він опинився поміж обох мо­
лодичок, які відразу ж почали його вгощати печенею з
дика та заливати пивом.

Веселощі й сміх панували за столами, гості радісно гомоніли, співали й обнімалися. Міля підливала гостеві вино, а Дана пальчиками вкладала йому до писка м'ясо.

- Нє-е, - хитав головою Бумблякевич, - ще на таких поминках я не був, аби так весело гуляли.

- А чого ж не гуляти? Чого ж не гуляти? - сміялася Дана. - Ви тільки гляньте на нашу Мілю! Це ж сік із медом, вино з молоком, пиво з горілкою! І таке щастя мало би пропадати? За таким-во одороблом? - і показала пальцем на якогось п'яничку, що сидів у кутку і посоловілими очима сумно дивися на забаву.

- То він був такий самий п'яниця? - спитав Бум­блякевич.

- Та це ж бо він і є.

- Ви хочете сказати, що то її чоловік?

- Авжеж, мій горобчику, - притулилася до нього Міля.


- Це мій покійний чоловік. Пішла-м до магістрату, розказала про свою біду, і виписали мені документ, що я вже вдова, а він небіжчик. Лишилося тільки поховати. Що ми й зробили. Могилка чекає на нього. А сам він уже поза законом. Будь-хто може йому дати гальбою по голові, і нічого йому за теє не буде. Бо його нема в паперах, а отже нема і при житті.

- А що буде, коли він припреться до хати?

- Хай тільки спробує. Між іншим, коли маєте охоту, то прошу дуже - визволіть свої інстинкти!

- А то які саме?

- Інстинкт убивці! - сказала Міля. - Він дрімає в кожній людині. Але страх заважає йому вигулькнути і виявити себе. Ви ж бо можете нічого не боятися. Ну признайтеся, невже ви у думках нікого не вбивали?

- Гм... та було...

- А видите? Маєте чудову можливість утілити в життя свою найпотаємнішу мрію і когось нарешті закатрупити. Маю на думці мого колишнього мужа-пияка.

Бумблякевич був здивований цією пропозицією і навіть на хвильку замислився, чи справді вбивство належить до його найпотаємніших мрій, та врешті струснув з голови підступні думки.

- Та облишмо це чуперадло, - засміялася вдовичка. -Ось ліпше розкажіть нам, що там у Львові чувати. Кажуть, наш татусько цісар до вас приїжджав і навіть по-нашому кілька слів виголосив, а його жінка іно по-німецькому. Така вперта. Чи ви бачили найяснішого нашого цісаря?

- Бачив, як ото вас бачу. Бо знаєте, я при магістраті працюю, то ми його всюди супроводжували. Від ранку до вечора. Зокрема на мені лежав обов'язок організувати для цісаря і його почту харчування.

- Справді? І що ж бо їдять найясніший цісар?

- Уранці він звик пити білу каву з віденською
булочкою. В полуднє їсть легеньку зупку. То може бути


курячий росолик або яринова зупка з дрібненькою локшиною. На обід йому подавали переважно мелене м'яско у вигляді паштету або шницелька з бульбочкою. До цього завше салатка з різної мізерії, скроплена олійкою. Потім - черга на вишневий пиріг або запіканку з рижу і яблук. А ввечері він п'є зелену гарбату з цинамоновим рогаликом.

- І ніяких фазанів, запечених дроздів, вуджених
жайворонків? - здивувалася Дана.

- Це тільки тоді, коли він вирушає на лови, але його величність зазвичай полює на сарн та оленів. Рогами у нього оздоблені геть усі стіни в усіх його замках, і під кожною парою рогів прибита табличка, на якій зазначено дату і місце ловів. Зате князь фон Шруботяг звик полювати на однорогів.

- Що ви таке говорите? Князь давно на тім світі, -сказала Міля.

- А чи він, часом, не такий самий небіжчик, як і ваш чоловік?

- О, ні. Я пам'ятаю, як ще малою бачила його у труні. Він разом з матір'ю загинув, коли карета зірвалася в урвище. А він лежав, як живий. Я дивилася на нього, і серце моє наливалось коханням. Раніше мені його не доводилося бачити. Я дивилася на нього, і мені хотілося підбігти й цілувати його, гладити його воскові руки, говорити йому, як я його люблю. Говорити, як його люблю і оповідати мої сни, бо в снах він мені з'являвся такий жагучий, такий шалений, він пестив моє тіло, цілував його і покусував, але ніколи не доходило до чогось більшого. Як тільки я починала казитися від жаги, він зникав, розчинявся у сутінках.

- Скільки ж вам тоді було?

- Дванадцять.

- Отже зараз вам тридцять два.

- І мені теж, - підкинула Дана. - Я так само пам'ятаю похорон.


- І де ж їх поховали?

- В замку. Де ж бо ще? - відказала Міля.

- В замку? Ви хочете сказати, що ви проводжали небіжчиків до самого замку?

- Аякже. Ціле наше містечко зійшлося. Процесія
витяглася у таку довжелезну вервечку, що не видно їй
було ні кінця, ні краю. Усі дівчата й жінки плакали. Всі
дуже любили молодого князя.

- І ви пам'ятаєте дорогу, якою йшли до замку?

- Звичайно. Хіба можна таке забути?

- А потім? Потім ви ще коли-небудь туди ходили?

- Ні. Там уже ніхто не жив. Чого було ходити? Та й небезпечно. Піщані пагорби з часом стали осипатися, під їхніми завалами не раз гинули люди.

Якийсь чоловік підвівся з гальбою і промовив:

- Дорога Мілю! Я хочу нинька випити за тебе. За те,
що ти ся звільнила з рабства. Ти стала вільна, як пташка.
І можеш нарешті розправити крила. Сьогодні ти
помолоділа відразу на десять років. Щоб я скис, коли
брешу. Будьмо!

І вгору злетіли гальби, чарки й келихи.

- А. чом би нам не випити на брудершафт? - спитала
Дана в Бумблякевича і, не чекаючи згоди, переплела свою
руку з рукою нового знайомого.

Щойно він слухняно перехилив келих до дна, як жінка припала до нього вологими вустами, втулила йому язика і пригорнулася усім тілом. Еге, чи й вона не вдовичка? Не знати, скільки тривав би їхній цілунок, якби не Міля, котра, силоміць розвернула Бумблякевича до себе, тицьнула йому повний келих, і, так само переплівши руки, засмоктала його вуста, видихаючи випари гарячого вулкана. Здавалося, вона не бачила хлопа років десять. Коли ж їхні вуста роз'єдналися, Бумблякевич побачив як палають її очі і як вона ласо облизується, задоволено усміхаючись. Але побачив іще щось - просто над головою п'яного бевзя, котрий був колись чоловіком Мілі, а тепер,


погойдуючись на ногах, ворушив безгучно губами. В одній руці він стискав ножаку і зі всього видно не мав наміру краяти нею шинку.

- Ага, от бачите, - сказала Міля, - не хтілисьте визволити свої інстинкти, то тепер мусите задовольнити інстинкти пробудженого звіра.

- Прошу його забрати від мене, - попрохав Бум-блякевич. - Він псує мені апетит.

- Плям-плям, - сказав покійник і шморгнув бу­рячковим носом.

- Ото витріщив сліпні, бодай тобі повилазили! -гукнула йому Дана, а тоді до Бумблякевича: - Чому б вам не встромити у нього виделку? Вам і так за те нич не буде, а нам приємність.

 

- Еге ж! Ще й яка приємність! - загомоніли гості і стали наливати. - Встроміть у нього що-небудь, кадук його матері! Пустіть йому бісової юхи, стонадцять чортів йому в пельку! Щоб не діждав ні Петра, ні Павла, ні дрібних святків!

- Мусите його випередити, - порадила добра душа Дана, - інакше він випередить вас. А йому ж, як покійникові, теж нич не буде. Ну? Що ся дивите? Відваги! Нате вам ножа та вколошкайте того люципера!

- Нуте! - штурхнула під бік Міля. - Дайте йому шкварки! Чи не бачите? Він же такий п'яний, хоч йому зуби вибери.

- А що він хоче від мене?

- Та як що? Побачив, як ми цілуємось! Природна реакція кожного покійника на зальоти своєї ще живої жінки. Переважно вони тільки страшать. Але в цьому трафунку я не певна. Тому не патичкуйтеся, хутчіш озбройтеся і вперед!

- Та чи ви подуріли? - обурився Бумблякевич,
зриваючись з місця, але покійник заступив йому дорогу і
люто захрипів, черкаючи повітря ножем.

Тут уже було не до сміху, бо й на думці не мав слухати


під'юджувань гостей, рвонувся вбік, уникнувши леза, й кинувся до дверей. З усіх сторін потяглися до нього руки, ловлячи та переймаючи, а п'яний з ножем не відставав і хрипів у спину. Зі спритністю, якої від нього ніхто не чекав, Бумблякевич пострибав через лави, по столах, трощачи тарелі й келишки, і вилетів вихором на вулицю. Чув, що за ним женеться той телепень, і не зупинявся, мчав щодуху, пірнаючи з вулички у вуличку, аж поки не втрапив на вулицю дуже схожу до тієї, де мешкали карлиці. Що далі, то упевнювався в цьому все дужче, і, коли скрипнула хвіртка зовсім поруч, не мав уже сумніву, що зараз з неї виступить стара карга і скаже: «Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?», або котрась із сестер кинеться йому на шию і стисне своїми то­нюсінькими батогами-рученьками...

Зупинився, відхекуючись та прислухаючись до далекого тупотіння, й побачив високого худого лакея в білих рукавичках і з надміру кудлатими бурцями на щоках. Убраний був у кармазиновий каптан із по­зументами.

- Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?
Бумблякевич остовпів і не міг так одразу зібратися з

думками.

- Прошу, заходьте...

Його ввічливість і покірність, а, головне, цей голос, що з такою повагою звертався до гостя, зробили свою справу, і він не годен був опертися запросинам, понад те ще й тому, що тупіт усе наближався і наростав, і ось-ось з-за рогу мав би вилетіти бузувір із ножем. Лакей подався вперед, і Бумблякевич посунув за ним слухняно, мов заворожений. Під ногами похрумкував дрібненький гравій, обабіч доріжки буяли квітники, з котрих спур­хував стурбований бзикіт комах.


Сліпучо-біла будівля, до якої вони прямували, виглядала мов невеличкий палацик в італійському стилі. А, може, й англійському. Ґанок з білими ко­лонами був закутаний виноградом, вочевидь здичавілим, а окремі його батоги вигналися аж на дах і творили густу кошлату кучму, в якій з лементом вовтузились горобці. Бумблякевич піднявся сходами слідом за лакеєм і опинився в залі з канарковими шпалерами і квітковим брамбором угорі. Надміру високі вікна, були завішані білими коленкоровими фіранками з червоною облямівкою, а на вузькій поличці коминка, між двома срібними свічниками під роз-цяцьканими абажурами, виблискував помпезний годинник з головою орла.

- Прошу сюди, - сказав лакей і прочинив дубові двері в бічній стіні. - Прошу зачекати, зараз вас приймуть.

І зник.

Стіни тої великої світлої кімнати було обтягнено перським полотном: на жовтому тлі красувалися кривулясті скелі й такі ж кривулясті дерева, а межи ними крутили вигинистими задками хитроокі левиці перед тупомордими левами з вогняними гривами, никали гіллясторогі антилопи й граційні газелі. Верхню частину коминка з білого нетесаного каменю при­крашував мідний годинник з черепаховими арабесками. Дві позолочені жирандолі по кутах коминка з'єд­нувалися великою металевою гілкою трояндового куща з кованими квітами й листям, оздобленими старою міддю. На оббитті потемнілих крісел з крученими ногами і поручнями можна було при великому бажанні розібрати сюжети з «Енеїди» чи «Одіссеї», позаяк злинялі барви і постаті ще не були остаточно спотворені церуванням. У чотирьох кутках цього кабінету стояли похмурі шафи з віконцями, крізь які виднілися книжки і папки. У простінках межи двома вікнами притулився старенький, інкрустований під шахівницю, столик з


вазою, в якій завмер букет флердоранжу, перев'язаний білими атласними стьожками. Над цим столиком висів овальний барометр з чорним обідцем, прикрашений стрічками з позолочених стружок, проте він був так засиджений мухами, що позолота ледве проглядала. Ще вище над барометром, весь у тіні і в пилюці, мужньо стояв на чатах великий портрет найяснішого пана цісаря. Самі вікна були задраповані червоними гродетуровими шторами, що їх підтримували шовкові шнури з китицями, за шторами біліли люстратові фіранки з поплінами. Букет флердоранжу виявився єдиною привабливою річчю у загалом малопри-вабливих лаштунках кабінету, і саме він змусив Бумблякевича наблизитись до вікна і розгорнути фіранки.

В саду на гойдалці сиділа тонкостанна панночка з книжкою. її біла сукня чимось приманювала до себе увагу, хотілося загукати, або ні - навшпиньки під­крастися й накрити очі долонями, щоб почути лелійно-ласкаве: «Анрі? Люсьєн? Гюстав?..» Щось фран­цузьке, й неодмінно флоберівське, було у цій дівчині.

Більше він роздивитись не встиг, бо до кабінету увійшов лакей, але тепер він мав на собі форму австрійського офіцера з шаблею при боці. Помітивши подив гостя, криво посміхнувся:

. - Тільки прошу не думати, що ми з лакеєм близнюки. Це було б нерозважливо з вашого боку. Справа значно простіша. Я і лакей - одна особа. У наш час слід бути економним. Крім ролі лакея, я не менш успішно виконую також ролі гувернера, садівника і кухаря. Покоївку грає моя дружина. При чому - бездоганно. А ще ж я заміняю цілий загін жандармерії. Так-так, шановний добродію, я і є комісар неіснуючої поліції пан Ліндер.

Бумблякевича пересмикнуло.

- Що, не сподівалися на таку зустріч? Прошу сідати в крісло та почуватися, ніби вдома. Я, знаєте, людина


гостинна і люблю отак по-дружньому погомоніти. Добре при цьому й чарочку перекинути.

З тими словами пан Ліндер видобув з-під столу срібну тацю з пляшкою рому і двома келишками.

- Прошу, пригощайтеся. Відразу почуєте себе вільніше
й затишніше.

Бумблякевич випив рому, але затишніше себе не почув. Злився, що отак дозволив собі попастися в сильце. А все кляті амурні пригоди. Якби не подався був до тої голомозої, а залишився в карлиць, то зараз хтозна, може, опинився б на півдорозі до монастиря. Тепер мусив відбути візиту в комісара поліції.

В кишені намацав кусник маківника, якого при­хопив зранку в Лютеції, відщипнув крихту й поклав до рота.

Комісар підійшов до шафи, витяг якусь чорну папку і, вмощуючись в кріслі, пацнув нею по столі.

- Хоч я і не маю в своєму розпорядженні жодного шандаря, зате в мене є цілий загін прихильних цісареві громадян, які охоче - наголошую: охоче! - виконують свій патріотичний обов'язок. Так-так... І ця папка - плід їхньої недремної уваги... Чому б вам не розслабитися? Ви якось так сидите, що мені весь час здається, наче ви раптом встанете і підете. Вип'єте ще рому? Це справжній португальський. А взагалі у нас чудовий клімат, гірське повітря. Ще кілька днів тому лило як із відра. Це ви нам погоду принесли?.. Чи привезли?.. Чим це ви займаєтесь? Що ви жуєте?

- Пиріг з маком.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-18; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 316 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Человек, которым вам суждено стать – это только тот человек, которым вы сами решите стать. © Ральф Уолдо Эмерсон
==> читать все изречения...

613 - | 584 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.