Палац княгині фон Шруботяг 9 страница

- Не було чорної фарби, - пояснив господар, - то я на помаранчево й пофарбував. Так навіть веселіше... Ну, можете визутися. Нате вам капці, бо мешти ваші геть заталяпані. Ану, моя кізочко, - звернувся до жінки, -візьми оці шкарбуни та випуцуй...

- Ой, що ви! - знітився Бумблякевич, персь^ваїичись.

- Не мала я роботи, - буркнула господиня.

- Добрий вечір, - сказав Бумблякевич, нагадавши, що забув привітатися.

- Ти мені тут не патякай багато, - підвищив голос Мартин. - Сказав - вичисти, значить - вичисти. Давай їсти.

- Де будеш їв? Місце звільни.

- О, це інша розмова. Ану, е-е... як вас... Що?
Бумблякевич?.. Беріться, пане Бумблякевич, за той край,
а я за цей, та пересунемо оцю домовину набік.

- Ви... тут... збираєтеся вечеряти? - отетеріло показав на стіл з покійницею.

- А що такого? Все одно іншого столу нема. Чого тут комизитись?

Бумблякевич послухався, труну було відсунуто, і таким чином звільнилася половина столу. Жінка застелила пожмаканий обрус, який ще пам'ятав, мабуть, ліпші часи, і поставила макітру з варениками, а поруч дві кварти кислого молока.

Що-що, а вареники Бумблякевич ладен був уплітати й на цвинтарі. Двічі його не довелося просити і, захопившись цим заняттям, не відразу і второпав, яка чудасія починає творитися. Раптом відчув, як котрийсь обурений до глибини начинки вареник стає упоперек

горла, а ті, що їх раніше відправив до шлунка, наче зачали радитися, чи не повернутися їм назад, бо пролунало загрозливе бурчання, і всі вони враз ожили.

Завмер і дивився, як з домовини звісилася кістлява рука і, попоравшись у макітрі, потягла за вуха кілька нещасних вареників.

Бумблякевич спробував щось сказати, натомість видобулося якесь чудне квакання - вареники рішуче вертали назад. Мусив залити їх кисляком, а потім заковтнути повітря.

- Що з вами? - щиро здивувався Мартин. - Тю-у, а ще
до зачарованого замку зібрався!

З домовини знову звісилася рука.

- Дай бабусі виделку! - гукнув господар. - А ви їжте, не бійтеся - це не покійниця. Це наша бабуся. У нас просто ліжок катма, дітлахів наплодилося, як курчат. От вони в домовині й дрімають.

- А... а чого вона на столі?

- Щоб діти не заважали. То ж такі бузувіри! А труну я сам витесав. Років п'ять тому, коли бабуся зібралися вмирати. Та потім вони чогось передумали. Твердий горішок.

Бабусина рука з виделкою снувала туди й сюди, а Бумблякевич мимохідь снував за нею поглядом, доки Мартин не труснув за плече.

- Агов! Кажу ж вам - це найживіша бабуся з усіх
бабусь, яких вам будь-коли доводилось бачити.

По вечері Мартин сказав:

- Ну що, тепер гайда до мого кабінету. - І, помітивши
здивований погляд, продекламував: - Ніколи не буде
поетом!!! той, в кого нема кабінету!!!

Кабінет містився на піддашші. Тут біля невеличкого круглого віконця стояв широкий стіл, геть завалений паперами. Поруч два крісла і шафа з книжками. Під протилежною стіною лежав застелений рядном сінник з подушкою.

- Акиш! - гукнув поет, і з купи паперів, мов ошпа­
рений, чкурнув кіт.

- От сідайте коло столу і спробуйте моєї наливочки.
Бумблякевич відсьорбнув вишнівки і тільки тепер

усвідомив, що в хаті нема електрики. І внизу, і тут, нагорі, блимали гасові лямпи. Незвичайна вірність старо­світським звичаям в одежі і побуті викликали подив.

- Чому ви сказали, що ніхто не важиться відвідати замок?

- Ну, по-перше, такої потреби - відвідувати його -взагалі не виникає. Кому хочеться пертися на таку високу гору бозна-якими нетрями, дертися кущами терену, ризикуючи зламати собі карк? І головне - задля чого? Щоб нічого не побачити? Адже духи невидимі. Старий запущений замок, пліснява, мох, павутина, кажани, миші, ящірки, гадюки... Бр-р-р! як на мене, ваш намір просто безглуздий... А так між нами, то хто вас вирядив на цю, скажемо так, експедицію.

- Княгиня фон Шруботяг.

- Що? Ви жартуєте? Адже я вам казав, що вона з сином загинула ще двадцять літ тому.

- Можливо. Одначе я її бачив не далі як позавчора. І її сина теж. Може, ми розмовляємо просто про різних людей?

- Але це виключено. На них обірвався рід Шруботягів. То мусили бути хіба якісь пройдисвіти.

- Дивно.

- Та, зрештою, ось, погляньте. В мене є календар з їхнім некрологом. Тут є їхні світлини.

Бумблякевич побачив книжку з написом «Календар галицький на рік 1893» - і відчув, як усе у нього всередині обвалюється, кришиться, осипається, і ось він уже сидів порожній, мов діжка. «Гу-у-у-у!», - загуло в діжці й потахло...

Коли ж глянув на портрети матері й сина, ледве стримався, щоб не скрикнути - пізнав їх. То були княгиня і син. Вчора з ними розмовляв. А 1893-го вони вже були

мертві. Може, він розмовляв з їхніми духами? З духами, що мешкають на сміттярці... Цілком можливо. Але... Загинули вони, як казав Мартин, двадцять років тому... Як же це?

- Мартине, ви пробачте моє дурне запитання... Який
нині рік?

Мартин подивився на Бумблякевича, як дивляться на дідуся, який позбувся розуму, але було в цьому погляді і співчуття.

- В порядку... можете зі мною не кремпуватися. Видно,
пережили-сьте якийсь струс. Щодо року, то нині маємо
1913.

Якби небо розкололося і явилися херувими, щоб звістувати Суд Божий, то й тоді Бумблякевич не відчув би того страху і розпачу, що зараз. Не було чого сіпатися, кричати «ні, це неможливо», бігати по хаті, вишукуючи нових доказів. Тепер просто усе стало на свої місця. Ось чому не бачив жодних ознак ХХ-го століття у цьому містечкові, відразу сприйняв його як законсервований музей просто неба.

Почав гарячково пригадувати, що чинили герої книг, котрі потрапляли в подібну ситуацію. Отже, бачив декілька пояснень.

Перше. Внаслідок катастрофи якимось чином опинився в минулому.

Друге. Опинився не в минулому, а в зовсім іншому вимірі, час якого відстає на сімдесят з гаком літ.

Третє. З часом і паралельними світами поки що все в порядку. Але це містечко живе іншим часом. Чи таке можливе? Чому ні? Адже воно ізольоване... Отже, нині, як і всюди, 1993-й рік, а тут - 1913-й. Зрештою, в мусульман так само далеко не 1993-й.

Згадай, що казала Мотря? Так і казала, що містечко це населяють вар'яти. Що б там не було, а розгадка буде критися в замку. Там же знайде і Мальву. Мальва вчинила розумніше - перелетіла на повітряній кулі. Тепер

сидить собі і спокійно вивчає манускрипти. А йому доведеться плуганитися пішки через хтозна-які хащі.

- То ви кажете, в замку зараз самі привиди?

- Так говорять.

- Тобто ви нікого не бачили?

- Ні.

- А чи знайоме вам таке ім'я: Мальва Ланда? Побачив, як той здригнувся, як спробував гарячково

підшукати відповідь. А, може, це тільки здалося? «Я став таким підозріливим», - подумав Бумблякевич.

- Мальва Ланда?.. Щось подібне... здається, якийсь острів...

- Ні, це ім'я.

- Ім'я... Не чув. А хто вона?

- Одна знайома. Повинна бути в тім замку.

- З привидами?

- Чому б нам разом не податися туди? Напишете репортаж для своєї газети.

- Я маю зовсім інші проблеми. Не люблю пхати свого носа в...

- Але ж пхаєте!

- То інша справа - фінансові надуживання, мах­
лювання... А тут... І невідомо, що на прибульця там чекає.
Може, це щось страшне і гидке...

Мартин налив і жадібно випив.

- У мене в глухому селі живе старенька мама. Я не бачив її понад десять літ. Я можу поїхати і провідати її... Але цього не роблю. Чому? Бо ану ж я приїду - а вона вже померла! Я не винесу цього... І не їду. Мені набагато легше думати, що вона жива, тоді спогади про дитячі літа не ятрять душу... Мені так солодко згадувати її...

- Ви хочете сказати, що були в тім замку в дитинстві? Ще коли там була княгиня? Так?

- Нічого я не хочу сказати... - сховав очі Мартин.

- Тепер я знаю - ви були там в дитинстві. У вас приємні спогади. Вас вгощали цукерками, ви гойдалися на

каруселі... Правда? А тепер не хочете цих споминів руйнувати?

Мартин мовчав. Бумблякевичу стало ще сумніше. Був сам один і не знав, з чого почати.

- Знаєте що, - озвався Мартин. - Зараз вам щось
покажу. Тільки не тут. На даху.

Ніч ясна і тепла, і небо засіяне зорями.

- Слухайте, - каже Мартин, і ти слухняно припадаєш
вухом до оксамитового живота ночі.

Дивна Божня музика лине у завмерлому просторі. Довкола ніде ані шелесне. Тільки ти і ця музика.

- Подивіться туди, - торкає тебе рукою Мартин і наче
будить зі сну...

Вікна замку яскраво освітлені, тонкостанні тіні танцюючих пар проносяться під мельодію вальсу, музика обволікує і заворожує. Відчуваєш, як тіло твоє на­ливається цією мельодією, і десь усередині теж починає струміти вальс, і закохані пари танцюють довкола серця...

- Дивіться, дивіться, - шепоче Мартин.

І бачиш, що всі дахи ожили... всюди, де око сягне, сидять люди, сидять цілими родинами... Наче заворожені, ловлять п'янкі звуки, а дехто з молодших беруться за руки і гойдаються в такт і, здається, увесь нічний простір вигойдується в вальсі... Крізь зашторені вікна замку бачиш стрункі тіні кавалерів і тендітні фігури панночок... Може, десь там і Мальва Ланда?.. Вони кружляють, кружляють і заворожують очі своїм кружлянням.

З

- Оце і є вам таємниця замку Медовар, - сказав господар, коли вони знову опинилися в його кабінеті.

- Не розумію...

- Усе містечко тільки й живе оцією музикою. Усе наше існування зводиться до того, що матимемо однієї ночі змогу вилізти на дах і відпружитися. Хто годину послухає, хто дві, а хто і всю ніч не годен відірватися... Який же сенс розкривати, яка ще таємниця криється за цими нічними гуляннями? А раптом, розкривши та­ємницю, ми все це знищимо?

- Але в мене нема шляху назад, - сказав Бумблякевич. - Чи будете ви мене мати за божевільного, чи ні, але якщо я не дістануся до замку, то... не зможу повернутися назад, туди, звідки прийшов... Чи чули-сьте щось про Море Борщів?

- О, так... В дитинстві... якісь легенди... На жаль, не записав їх.

- А щоб десь поблизу було якесь море - не чули?

- У нас нічого подібного нема. Я ж кажу - самі легенди.

- Скажіть мені, чи їздили ви до Львова або до
Станіслава?

- Ні, ніколи. Взагалі з міста не виїжджав. Та, зрештою, ніхто цього теж не чинив.

- Ага, то виходить, що ви живете в повній ізоляції? -втішився Бумблякевич, що знайшов підтвердження своїй третій версії.

- Ну, не зовсім у повній... Якісь відомості дістаємо. Пан бургомістр часто їздить до Львова. Привозить свіжі часописи.

- А опріч пана бургомістра більше нікому не до­зволяється?

- Ну, не так щоб не дозволялося... Знаєте, якось ніколи над цим не задумувався. Живемо в такій безнадійній глушині, що аби вирушити кудись в дорогу, треба тричі подумати, чи варто це робити. Довкола таке страшне бездоріжжя, що інакше як піхотою нічого й надіятися кудись вибратися. Довкола самі ліси, яруги і болота.

- Як же бургомістр добирається до Львова?

- А він має свій одноособовий аероплян.

 

 

- Чи до замку теж нема доріг?

- Тепер нема, позаростали. Там були піщані кар'єри, люди брали пісок доти, доки після кількох обвалів геть усе не засипало. Ви собі навіть не уявляєте, що там твориться. Там нині сарна не пройде, не те що людина.

- Боже мій... У яку халепу я втрапив. Але я купив сьогодні карту вашого містечка. Там і замок намальовано.

Бумблякевич вийняв карту і розстелив на столі. Мартин тільки кинув оком і розсміявся:

- Шкода, але за цією картою ви нікуди не втрафите.

- Але ж карти існують для того, аби, керуючись ними, куди-небудь таки втрафити.

- Це не стосується цієї карти. Вона неправдива.

- Та хтось же її уклав?

- То й що з того? Хтось уклав карту, яку витворила його уява, але ця карта не приведе нікуди. Це не карта, а сувенір. На пам'ять про наше чудове містечко. Куди б ви, покладаючись на неї не рушили, тільки дармо стратите час, а повернетеся на те саме місце. То така забава.

Невже княгиня і Пупс цього всього не знали, ви­ряджаючи його сюди? Та ще й не самого, а з Фрузею. Згадка про Фрузю навіяла солодкі обійми і любощі, але хутко за ними і ті жахи, які пережив на кораблі...

- Чи не знаєте, хто б мені міг допомогти?

- Може, бургомістр. У нього є докладні мапи. Тільки я не чув, аби він комусь їх показував. Можливо, якась гірська стежечка й веде до замку. Це колись було оборонне укріплення і навмисне так побудоване, щоб ніхто не добрався.

- Як же сталося так, що по смерті княгині і її сина замок занепав?

- Там почало страшити. Вся челядь, яка була, покинула замок. А недавно в замку запанували якісь духи. Вони заселили всі покої, мов келії, і стали правити службу. Але кому - Богові чи Дияволові - невідомо... Ніколи на жодній із замкових веж не з'явилося зображення хреста... Ну, а

згодом почалися оці нічні гуляння. Вони відбуваються не кожної ночі. Часом раз на тиждень, часом раз на два тижні. Як коли. Але всі ми їх з нетерпінням чекаємо... Більше ж ніяких розваг у цьому зачуханому містечку не передбачається... Отак і живем.

- Ви ж самі кажете, що не знаєте, кому там служба правиться. А раптом - Дияволові? Тоді й ця музика диявольська?

- Все може бути. Тільки нікого це не цікавить. Аби-но лиш вона була... Оскільки живі покинули замок, то поселилися в ньому мертві. Це музика мерців. Хоча... звучить вона так, як не часто звучить музика живих...

Вона й сюди у розчинену кватирку проникала, ця чарівлива музика. І раптом - о Господи! - Бумблякевич пізнав, пізнав мельодію... ну так, це вона - пісня русалки з Моря Борщів... Як же разюче подібне їхнє звучання! Музика тепер промовляла особисто до самого Бум-блякевича, лізла йому в душу і кликала за собою. Та ні, не кликала, хапала за руку й тягла силоміць, через яруги, через нетрі, через скелі...

- Коли потрапите до бургомістра, - сказав Мартин, -
можете покликатися на львівську газету. Зараз я вам
покажу... Ага, ось «Діло». «В околиці містечка С. є замок,
від давнього часу покинутий його мешканцями, через що
перебуває в занедбанім стані. Мешканці остерігаються
наближатися до заклятого замку, вважаючи його опа­
нованим духами. І справді, вдень деколи чути, як там
правиться служба, а вночі відбуваються гуляння. Все це
можна було б піддати сумніву, якби робітник редакції,
перебуваючи на вакаціях, не зважився насвоюруч про­
никнути до замку. По упливі кількох днів ми дістали від
нього через пана бургомістра реляцію, що він дістався
щасливо до С. Але звідтоді нема жодної звістки. Пан
бургомістр повідомив, що наш сотрудник отримав
детальну мапу і вирушив до замку, але потім, на жаль,
сліди по нім загубилися.

Редакція в узгодженні з географічним виділом Наукового Товариства імени Тараса Шевченка закликає охочих за винагороду відвідати замок і розкрити його тайну. Особі, котра підійметься цього шляхотного чину, належатиме винагорода в обсягу 4000 корон».

- Коли це було надруковане?

- 4 вересня 1912 р. Можете сказати, що вас послала редакція. Розумієте? Не дай Боже, аби ви верзли ті нісенітниці, що мені - про Шруботягів, про якісь генеалогічні папери в замку і таке інше. Вас цікавить одне - таємниця духів. Мусите все в своїй голові так розпарцелювати, аби не викликати жодних підозр у пана бургомістра. Мусите йому сподобатись.

- Я маю рекомендаційного листа до нього.

- Від кого?

- Від княгині фон Шруботяг.

- О, Господи! Забудьте! Забудьте! Бургомістр із дня на день повернеться зі Львова. Завтра рано підіть до Маєра на пиво. І чекайте, коли прийде туди хтось із ратуші. У них і з'ясуєте всю справу. Вас мусять взяти на утримання. Так є погоджено зі Львовом. А як воно насправді, ніхто знати не буде. Бургомістр до Львова раніше, як за пару тижнів, вже не полетить і, заки вияснить, що ви за птиця, то вже будете в замку.

Бумблякевич згадав про свого попередника і спитав:

- А чи ви бачили того працівника редакції?
І вже наперед знав, що Мартин відповість.

- Ні, не бачив. Він, певно, відразу з бургомістром
сконтактувався.

Тепер картина потроху почала йому прояснюватися. Отже, містечко свято вірило, що живе воно в 1913-му році, тоді як світ уже завершував двадцяте сторіччя. Але пан бургомістр, мабуть, у курсі всіх справ. Він собі літає, привозить їм старі газети. Десь із кимось домовився, що йому передруковують, бо ж папір цілком свіжий...

Але, якщо так, то бургомістр ніколи в житті не повірить його байці... Він бо ж знає, який нині час надворі...

Воістину - можна голову зламати, так усе заплутано... Але іншого виходу й справді нема. Бургомістр буде змушений вислухати його історію і або підтримати гру й посприяти в мандрівці до замку, або видати себе і поговорити без викрутасів.

Одне лише якось не лягало в цю вибудувану колію -портрети графині та її сина в календарі 1893 року. Адже це ті самі особи, яких він зустрів на сміттярці... А якщо ні, то як пояснити таку разючу схожість?

ПАН КУЗЕЛЯ І ПАН КУРДЕЛЯ

Бумблякевич замовив собі пиво на позичені в Мартина гроші і пережовував подумки ту хуру інформації, яку вчора роздобув.' У кнайпі не було людно. За сусіднім столом сиділо двоє панів і тихо про щось гомоніли. Крім них, більше ніхто не скидався на радників з ратуші, але Бумблякевич не квапився втрутитися їм у розмову. Вирішив, що озветься, коли вони зберуться виходити.

Але за якийсь час сталося непередбачене. В дверях об'явився той самий дядько, якого Бумблякевич двічі здибав по дорозі до С. Дядько хутенько роззирнувся і рішучим кроком наблизився до тих двох панів та почав їм щось нашіптувати, раз по раз зиркаючи з-під лоба на Бумблякевича. Пани кивали головами і теж зиркали. Прихильними їхні погляди назвати було б-важко. Врешті у Бумблякевича урвався терпець, і він, повернувшись до них на кріслі, сказав:

- Перепрошую, ви хочете мені щось сказати?

- Ми? Вам? Звідки ви взяли? - щиро здивувалися добродії.

- Розмовляючи, ви весь час позирали на мене.

- Ги-и... - вискалив зуби дядько, він очевидячки вже смакував цікаву сцену.

- Справді? Це вам здалося.

- Ні, я бачив цілком виразно, - стояв на своєму Бумблякевич. - Вам не вдасться мене задурити. Тому прошу пояснити причину такого зацікавлення моєю скромною персоною.

- Ваша персона вочевидь занадто скромна, щоб ми ще й на неї витрачали свій дорогоцінний час.

Вони кидали фрази увесь час таким тоном, наче це мали бути їхні останні слова, але Бумблякевич і не думав так хутко відступати.

- Хочете мене образити?

- Ги-ги... - знову кривлявся дядько. - «Хочете мене образити?»

Йому сподобалося те, як він вдало перекривив цього зайду і тепер по-змовницьки моргав і кивав головою на нього, мовби заохочуючи панів до сміху. Одначе ті вели себе стримано й навіть суворо, не дозволяючи жодної фамільярності з дядьком, а настирливому незнайомцеві завше були готові дати гідну відсіч.

- Добродію, ви у наших краях, видно, вперше, і мусимо
вам спімнути, що тут вам не Львів, ані навіть не Відень,
їхні порядки, якими б вони ідеальними не були, до наших
умовин пристати ніяк не можуть. Тут вам інший світ, інша
мораль, інші звичаї. Тому, прошу вас ласкаво, наша
поведінка не повинна бути для вас предметом об­
говорення. Може, де ві Львові, чи в Станіславі при
конфіденційних розмовах, а саме такою була наша
розмова з шановним паном Балабухою, і не прийнято
зиркати на решту присутніх, але в нас такої заборони в
приписах не існує, хоч кому-кому, нам таки добре відомі
усі приписи цивільного життя.

Може, ця фраза й справді стала б завершальною, але дядько пригадав собі щось дуже важливе і навіть ляснув себе по чолі:

- А він же у мене поцупив батога!

- О, то ви ще й батога поцупили? - похитали осудливо головами добродії.

- Навіщо мені батіг? - стенув плечима Бумблякевич. - Виявляється, ви ще мене й оббрехати хочете? Мало того, що збиткувалися наді мною там, у лісі, то тепер ще й людей проти мене підбурюєте?

Такого нахабства дядько не чекав, і щелепа в нього відвисла. Але добродіїв це аніскілечки не пройняло. Таким тільки на лаві присяглих сидіти.

- Що? - тицьнув один з них пальцем у дядька. - Ви
хочете сказати, що він над вами збиткувався? Та не
повірю ніколи в житті. Бо знаю пана Балабуху яко
найспокійніше сотворіння в наших околицях.

Дядькові це сподобалося, він замотав головою і, розплившись в усмішці, опустив очі.

- Він не відповідав на мої запитання... Тобто відповідав,
але щось зовсім інше. Він просто знущався з мене.

В очах добродіїв відразу спалахнув інтерес до розмови, і вони нарешті дозволили собі розслабитися й сісти якнайвигідніше. Дядько їх уже не цікавив, з ним усе зрозуміло. Але цей ось жевжик - хи-итра собі штучка...

- А хто вам сказав... ні - де так написано, що він
обов'язково повинен був на ваші питання відповідати?
Ну-у... ви нас просто дивуєте! Прийти в чуже місто,
зустріти абсолютно незнайому людину і засипати її
питаннями? І це порядно з вашого боку?.. До того ж
зважте, де це все відбувалося! Місце події - глухий ліс!
Ви розумієте? Ліс! Де можуть бути розбійники і пере­
вдягнені медведі!.. І ось, коли та людина, яко справжній
громадянин нашого міста, понадто - патріот нашої
матінки Австрії, - тут один з добродіїв тицьнув пальцем

у дядькові груди, і пан Балабуха відразу ж випнув їх, мов гренадер, втупившись очима у те місце, щоб не змилити його, адже саме там тепер знаходилося джерело його патріотизму. - Так-так, я не побоюся цього слова -патріот! Коли він не відповідає на ваші запитання, ви крадете у нього батога! Знаряддя праці! А в нього ж восьмеро дітей!

Однак Бумблякевич не давав себе збити з пантелику:

- В чому полягає його патріотизм?

- А в тому, добродію, що він повів себе, як і личить у таких випадках, дуже обережно. Ніколи не слід випускати з уваги, що співрозмовник може виявитися турецьким шпигуном. У такому випадку давати будь-які конкретні відповіді - просто злочин! І він, - пан знову тицьнув дядькові в груди, - цей, підкреслюю, правдивий патріот, щоб не виявитися неґречним все ж таки не відмовчується, не посилає вас в... самі знаєте куди, а сумлінно відповідає на провокаційні запитання. Відповідає із таким роз­рахунком: коли це шпигун, то він не зможе нічого второпати й принести шкоду нашому улюбленому містечкові... А при цьому, зважте, наш патріот ще й ризикував життям! І своїм, і своїх вісьмох дітей!

Пан Балабуха уже не стримував себе і кулаками розмазував сльози по обличчі.

- Адже ви, яко турецький шпигун, могли заколоти його ятаганом чи застрелити з пістоля! А могли облити смолою і підпалити... Або втопити в калабані... Або ще гірше -піддати його тортурам!

- Хто? Я?! - ошелешено вигукнув Бумблякевич. - Та ви лише подивіться на нього й на мене! Він же наскільки вищий і здоровіший!

- Це нічого не міняє. Адже шпигунів навчають таємної боротьби. І особливо в Туреччині.

- Все це було б, може, й справедливо, якби я дійсно виявився турецьким шпигуном. Але ж я аніскілечки не схожий на турка!

Бумблякевич не приховував свого тріюмфу, нарешті йому вдалося вибити з-під них стілець.

- Це нічого не міняє, - холодно відказали добродії. -
На шпигунів саме таких типів і відбирають.

Вони теж тріюмфували, що в такому складному диспуті вдалося взяти гору.

- Але ж я йшов із заходу! - далі боронився герой.

- Звичайно. Інакше б ви допустилися непоправної помилки і втратили б кваліфікату розвідника.

Бумблякевич відчув свою поразку і вирішив, що нема чого далі зволікати. Перед ним, напевно ж, знаходилися ті, заради кого він сюди й завітав.

- Шановні добродії, віддаючи належне вашій залізній
аргументації, я охоче визнаю свою помилку і прошу
вибачення в пана Балабухи. Щодо батога, якого я нібито
взяв, то мушу вас засмутити - я його не брав... А зараз
просив би вас відпустити цього державного патріота і
лицаря, бо маю вам оповісти справжню причину моєї
появи в С.

Добродії перезирнулися.

- Ну, що ж... Пане Балабуха, можете повертатися до
своєї сім'ї і роботи. Адже ми, самі бачите, захистили ваші
інтереси. І обіцяємо, що будемо й надалі це чинити в міру
наших скромних сил. Хай живе пресвітлий цісар!

З тими словами вони потиснули дядькові руку, і він таки змушений був ушитися, хоч і як йому цього не хотілося. Добродії виявилися навіть настільки ґречними, що замовили ще по кухлеві пива і цілу тарілку тоненько нарізаного солотвинського сиру. Після чого Бумблякевич підсів до їхнього столу, і вони познайомилися. Добродіїв звали - пан радця Кузеля і пан радця Курделя. З цього можна було лише втішитися, що вони нарешті розділилися на дві різні особи. Бумблякевич спокійно і якомога дохідливіше виклав версію, вигадану Мартином, ще й показав панам радцям газету.

- Так ось ви хто... - похитав головою пан Кузеля, та

так скрушно, що викликав у душі мандрівця велике зніяковіння.

- Одне лише дивує, - мовив пан Курделя, - яку таку
таємницю маєте ви на увазі, що ЇЇ неодмінно слід
розкрити?

Але за Бумблякевича відповів пан Кузеля:

- А це пани зі Львова вигадали собі якусь таємницю. їм, бачите, нудно, в них, бачите, нема вже про що написати, от і мелють нісенітниці. А на чий млин, га? На чий млин воду ллють?

- В газеті ж ясно пишеться, що в тім замку страшить.

- Може, і страшить, - згодився пан Кузеля. - Але кого? Нас не страшить, пане Курделя?

- Ні, що ви! - замотав головою пан Курделя. - Я взагалі не з боязких. Мене якось моя жінка хотіла, було, настрашити і, розбивши собі голову баняком, лягла посеред кухні, ніби вмерла. Але я не настрашився. Я спокійно зайшов на кухню, нагрів собі вечерю, спокійно з'їв, а тільки після того пішов до пана Балабухи і замовив домовину. Та коли повернувся, було вже по всьому: жінка моя очуняла і лежала на канапі з книжкою.

- Ага! Ось воно! - вистромив пальця пан Кузеля. - Ось воно! З книжкою! А з якою саме, не помітили?

- Та якийсь французький романчик.

- Ото ж бо воно - французький. Жінка, читаючи романи, та ще й французькі, робиться несамовита. Так-так, я вам кажу як фахівець. Просидівши не один рік на лаві присяглих, можу з повною відповідальністю ствердити, що всі жіночі злочини йдуть від читання романів. І то особливо - французьких. Бо що може вийти з такої жінки, котра ще в юні роки читає «Двадцять трупів на одній канапі» пана Дупе, чи «Таємниця пантальонів» пана Дупо, чи «Кров і сльози» пана Дупа? Тільки хвойда, тільки вертихвістка, тільки така особа, яка лупить себе баняком по голові. Але, пане Курделя, то я не вашу жінку маю на думці.

- Ні, я знаю, що не мою. Ви забули згадати ще про жінок, які люблять час від часу труїтися. Але я тут так само, пане Кузеля, не маю на увазі вашої жінки.

- Моя жінка читала лише німецькі романи. Внаслідок такого читання вона й справді кілька разів труїлася.

- А чим, перепрошую, труїлася ваша дружина? -поцікавився Бумблякевич.

- Першого разу вона наковталася голок. Пізніше цілий місяць йшли з неї, вибачайте, самі шпильки. Далі вона випила оцту і довший час ходила така кисла, що не було приступу. Ще пробувала труїтися тарганами. Таргани в ній, одначе, не перетравилися, а зосталися жити в животі, ще й вивели там затишне кубельце і почали роз­множуватися. Частенько вони з неї вилізали і мандрували собі по хаті. Я з цим миритися більше не міг. І дав їй випити миш'яку. Таргани всі до одного виздихали, перетворивши її живіт на суцільний цвинтар. Ви тільки подумайте, як мені було коло неї спати, відчуваючи, як у спину впирається цей цвинтар. Це коли спали. А коли чинили щось інше, то вже цвинтар опинявся під моїм животом, і мені весь час ввижалося, як покійники встають із могил і страшать...

- Чи ця історія має щасливий кінець? - спитав
Бумблякевич.

- Аякже, звичайно, що має. Тепер я вдівець і підшукую собі нову партію, - сказав пан Кузеля. - Через те я й кажу: читання до добра не доведе. Ми давно вже збагнули, чого варті львівські газети, і намагаємось їх не читати. Ліпше вже коломийські або віденські. Там як з цісаря почнуть, то так на цісареві й скінчать. Принаймні знаєш, що десь на світі хтось живе по-людськи.

- Здається, ви зайве пашталакаєте, - процідив крізь зуби пан Курделя. - То скільки там обіцяно винагороди?

- Чотири тисячі.

- І ви поласилися на сесі юдині срібняки?

- Чому юдині? Хіба я комусь бажаю зла?

- А чому ви заколочуєте наш спокій? - напосідав пан Курделя. - Прийшли сюди, нишпорите, різні там питання ставите... Чому?

- Чому ви втручаєтесь у чуже життя? - підтримав його пан Кузеля - У вас же є якесь своє зайняття. Є?

-Є.

- Яке?

- Я історик літератури.

- Що? Ви хочете сказати, що ви вивчаєте історію написання таких романів, як «Таємниця пантальонів»? -витріщив очі пан Кузеля.

- Ні, я вивчаю цілком пристойні твори.

- Гм... - він недовірливо подивися на Бумблякевича і сказав: - Добре. Нехай так. Вивчайте. Робіть кар'єру. Але чому ви зараз ні сіло ні впало обрали ролю нишпорки, га? Хочете проникнути до замку? З якою метою? Духи -це вигадка. Це щоб відволікти увагу. Насправді вас цікавить скарб! Я вгадав? Ви сподівається знайти там скарб.