Палац княгині фон Шруботяг 11 страница

- Так вами карти покерували, що не могли ви нашої вулички обминути. А тепер сідайте коло моїх донечок, а я обід піду пильнувати.

По тих словах стара щезла, лишивши гостя сам на сам

з карлицями, що жадібно пожирали його очима, хтиво облизували губи і постогнували, вовтузячись на лаві. Скидалися на чорних розімлілих кішок.

- Сідайте, сідайте, дорогий пане! - озвалась Емілія, і
він сів за стіл.

- Випийте нашого вина з дикого винограду, -
припросила Лідія, - і він випив келих густого червоного
вина, від якого звело щелепи, але в грудях стало відразу
тепло, а в голові вільно.

- Ми знаємо, що ви хочете потрапити в монастир, -сказала Соломія. - Але не знаєте дороги.

- Не знаю. Надіюся на бургомістра.

- Даремні надії, - похитала головою Емілія. - Ніколи бургомістр не дозволить вам вирватися звідси. Хто потрапив сюди, то вже навіки.

- Але в монастир можна дістатися і без бургомістра, -мовила Лідія.

- Справді? Як?

- Дуже просто - з нами, - відказала Соломія. - Ми знаємо туди дорогу, бо не раз бували у дитинстві. Княгиня мала до нас спеціальний інтерес, ха-ха-ха-ха...

Сестри підхопили той сміх, що скоро перейшов у якесь спазматичне квоктання, котре здавалося, вже ніщо не спинить. Але врешті, помітивши замішання гостя, що сидів ні в сих ні в тих, змилосердилися і вмовкли.

- А знаєте чому? - спитала Емілія.

- Що - чому? - не второпав.

- Чому княгиня мала до нас спеціяльний інтерес?
-Ні.

- Бо її чоловік, князь фон Шруботяг, вграв колись
нашу матінку - а-ха-ха-ха-ха!

І знову карлиці зайшлися від сміху.

- То ви, е-е, княжі доньки? - з решпектом в голосі спитав Бумблякевич.

- Атож! - втішилася його здогадливості Лідія. - Ми є вроджені княжанки! Голуба кров! Хіба не видно?

Тепер вони вже так реготали, що аж сльози їм виступили на очах, і мусили їх висушувати батистовими хустинками, на кожній з яких виднілися монограми: «ЕШ», «ЛШ», «СШ».

- Це цікаво, - погодився Бумблякевич. - Тоді ви теж можете претендувати на корону України.

- Що? На яку корону? - здивувалася Емілія.

- Ми нічого не чули! - сполошилася Лідія.

- Ми нічого не знаємо! - забідкалася Соломія.

- Шруботяги рід свій ведуть від короля Данила. Отже, ви є прямі спадкоємниці його корони. Адже ви останні з цього роду, чи не так?

Сестри перезирнулися заклопотано.

- Гадаєте, що ми останні? - спитала Емілія.

- По смерті княгині і її сина - так.

- Але в тім-то й клопіт, що невідомо, чи справді вони загинули, чи ні, - відказала Лідія. - Це нас дуже цікавить. Мусимо за будь-яку ціну там дістатися і звідати.

- А що будете робити, коли виявиться, що й справді вони загинули?

- Тоді ми поселимося у замку. Або якщо це монастир, то пострижемось у черниці. Адже ми такі цнотливі! Такі цнотливі! - закривлялася Соломія.

- Чому ж ви досі туди не подалися?

- А ми не можемо.

- Ми маленькі.

- У нас ніжки худенькі.

- А там брили кам'яні, потічки льодяні, нетрі непро­хідні.

- Ми б там загубилися, в травах заплуталися, в
струмках потопилися.

- Нас вовки б роздерли, сови розірвали б, комарики б випили.

- Ось помацайте тільки, які в нас тонюсінькі ніжки, -стала коло Бумблякевича Соломія і, взявши його за обидві руки, притулила долонями до своїх стегенець.

Соломія змусила його провести долонями по ногах зверху вниз, виразно при цім розкошуючи і переступаючи з ноги на ногу. Стоячи, була нарівні з Бумблякевичем навсидячки. Якби не завелика голова та ще й з копицею такою, як подушка, то скидалася б хутше на дівчисько-школярку, аніж на дівицю в повні літ і розвою, чи то пак, недорозвою.

- І мені, і мені помацайте! - защебетали воднораз Емілія
з Лідією та, відштовхнувши Соломію, зайняли її місце.

Бумблякевич і їхні ноги обмацав, упевнившись, що таки важко було б їм через гори мандрувати. А під долонями відчув клекотіння гарячої крови, знервоване биття живчиків і вже знав, що досить йому зблудити рукою убік і торкнутися малесенького напнутого вітрильця жи­вотика, як ураз спалахне той вогонь, що зараз тіль-тіль вглибині десь жевріє, і займеться полум'ям вся альтанка разом з виноградом і садом, і всеньке місто спалає, згорить, мов пуделко сірників...

Та всьому надходить кінець, скінчилося обмацування, і дівчатка мусили сісти на свої місця, все ще глибоко дихаючи, наче щойно спустилися з гір.

- А бачите, - першою озвалася Соломія. - Ніяк нам туди не дібратися. Але якби ви узяли нас із собою, то ми б вам охоче дорогу вказали.

- Тільки треба нас переносити через брили, та через струмки, та через ями, - сказала Емілія.

- Не бійтеся, це не важко, - втішила Лідія. - Ми малесенькі, як пташечки. Нас можна і на одній руці втримати. Ми зовсім легенькі. Боїмося у вітер на вулицю вийти, щоб не здмухнуло нас і не знесло в нетрі глибокі.

- Гм-м... - мрукнув Бумблякевич. - Якщо ви й справді знаєте дорогу, то я охоче вас візьму з собою.

- Чудово! - заплескала в долоні Емілія, - Завтра можемо й вирушати. Нам треба підготуватися до подорожі, прихопити харчі. А вам у жодному випадку не варто висовувати носа в місто. Перебудете в нас.

Інакше є великий ризик, що пан Ліндер вистежить вас і арештує.

- Чому він має мене арештувати? - не зрозумів. - Хіба я щось чиню недозволене?

- Звичайно. Ви хочете покинути містечко, а це вже злочин.

-- Але ж мене ніщо не в'яже з вашим містечком,.то.чому 6 не мав права піти звідси, куди мені заманеться?

- Кожен прибулець - наче муха, що потрапила в павутину. Не може вона вирватися і край, - сказала Емілія.

- Або муха, що потрапила в варення, - сказала Лідія.

- Або муха, що потрапила в борщ, - сказала Соломія.

- Чи чули ви щось про Море Борщів? - запитав Бумблякевич.

Карлиці враз зробили здивовані міни і тільки мовчки перезиралися.

- Звідки вам відомо про Море Борщів? - спитала Емілія.

- Та так... хтось розповідав... - ухилився від відповіді Бумблякевич. - А чого це вас так схвилювало?

- Хіба нас схвилювало? - спитала в сестер Емілія.

- Ніколи в житті нас подібні речі не хвилювали, -відказала Лідія.

- Хіба можемо ми при наших тендітних організмах ще й хвилюватися? - здвигнула плечима Соломія.

- Море Борщів знаходиться за смітником, - повідомила Емілія зовсім спокійно, але ці слова подіяли на Бум-блякевича, мов нашатирний спирт.

- Можемо вам показати, - запропонувала Лідія.

- Це зовсім близько. В глибині саду, - додала Соломія.

- З превеликим задоволенням, - втішився Бумблякевич.
Хто б подумав! Море Борщів зовсім поруч! А що це

означає? А це означає, що коли піти в протилежному напрямку, аніж ішов учора, то можна потрапити у замок і куди легшим шляхом, аніж через гори й нетрі. На біса йому тоді оці карлиці - ой!-ой!-ой! Заткайся, дурню, вони

думки читають, знають, шляк би впік мене, все чудово, прекрасно, і сестрички прекрасні - які граційні, які солоденькі, як мармулядки готові на бля... блям-блям, а сад, а сад - просто справжній ліс, головне побільше думок, затуманити все, закутати, заплутати, щоб зблукали і нічого не зловили, - сад! яка розкіш! і три кароокі кралі! Ось вони вишивають переді мною, ведуть мене до Моря Борщів, три грації, три парки, три шпарки, ніжки, як в горобчиків, дрібу-дрібу-дрібушечки, дупці гуц-гуц-гуц, то в них і дупці є? - о йолоп! - аякже, певно, що є, і які - кругленькі, маленькі, мов два яблучка, ні - два персики, ні - дві абрикоски, ні - дві вишеньки... тільки хвостика не вистачає...

- Ах, маєте рацію, дорогий пане, - повернула до нього
голову Емілія. - Не вистачає. А так би хотілося!

У відповідь сестри засміялися, пустотливо зиркаючи на Бумблякевича, а він сам почервонів і постановив собі взагалі ні про що не думати.

- Так не можна, - сказала Лідія. - Щоб зовсім ні про що не думати? Мозок відразу почне трухлявіти, заростати мохом і грибами, братися плісенню і витікати через вуха. Знала я одного пана, що йому мозок геть витік з голови, і коли було вітряно, то в черепку йому гуло, наче в гладущику. Усіх псів, бідачка, лякав. Мусив потім натовкти в голову різної різнятини, щоби не було вже так пусто, і якось живе.

- Ще ніколи не здибав я таких мудрих жінок, - похвалив карлиць Бумблякевич.

Вони пройшли через сад і опинилися перед горами сміття.

- Це і є смітник, - сказала Емілія.

- А це - Море Борщів, - показала Лідія на велику червону калюжу за смітником.

Бумблякевич був убитий.

- Боже! Ви скисли так самісінько, як і цей борщ, -
зауважила Соломія.

- Оце Море Борщів? - спитав з таким розпачем у голосі, що вже сумнівів не було - сподівався побачити щось зовсім інше.

- Розумієте, наша мама варить щодня борщ, а ми його так переїлися, що досить нам і двох ложок, а решту доводиться виливати, - пояснила Емілія. - Проте вона й далі продовжує варити цей борщ. Хоч він нам уже в печінках сидить. От за багато літ, виливаючи борщ у одне й те ж місце, витворили ми оцю вічну калюжу, котру й прозвали Морем. Стільки сюди вже борщу виллято, що земля не приймає, і він залишається на поверхні. І з кожним роком територія Моря все зростає і зростає, а минулого року тут навіть втопилося порося.

- Коли ми його добули, воно було геть червоне, -сказала Лідія.

- І зварене, - сказала Соломія. - Ми його тут на березі й строщили.

- Ми часто тут граємося, - сказала Емілія. -
Наприклад, пускаємо кораблики. Вчора я запустила
корабель, який назвала «Троєю». Це був трищогловий
бриг. Соломія і Лідія наліпили з хліба морців, і ми
відправили їх у подорож.

- То була розкішна мандрівка, - замріяно похитала
голівкою Лідія. - Нам здавалося, наче ми самі пливемо
на тім кораблі і море б'ється хвилями і гойдає нас, а чайки
співають і кличуть усе вперед і вперед до незвіданих
берегів...

Бумблякевич слухав, затамувавши подих.

- Але потім матуся покликала нас обідати, - про­
довжила Соломія. - І знову нас чекав той клятий борщ.
Ми з'їли по дві ложки і вилляли решту; в баняк. Потім,
правда,_ їли ми рідкісний смакОЛи^.-^драГл^з:наЗгщецої
щуки. За тією щукою ми зовсім утратили пильність і не
помітили, як матуся вхопила баняка зі зливками й пішла
на смітник... Коли по обіді прийшли ми сюди - було вже
по всьому...

- Матуся, видно, вилляла борщ просто на наш
корабель, - зітхнула Емілія. - І він, бідолашний; потонув...

- На березі я знайшла тільки одного-єдиного морця, -мало не плакала Лідія.

- Що? - стрепенувся Бумблякевич. - А де він? Що з ним?

Карлиці поглянули на нього з подивом.

- Що з вами? Ви такі перестрашені! - спробувала
зазирнути йому в очі Соломія.

Нічого, нічого, жодних думок, тут просто співпадіння, мусиш зберігати спокій і думати про приємне, а що в нас приємне? Лютеція! Лютеція!

- Я лише хотів спитати про того морця, що ви його знайшли на березі.

- О-о, ми занесли його до хати, - сказала Емілія. -Колись збудуємо нового корабля і відправимо того морця в далеку мандрівку. А поки що він спочиває у новому пуделку.

- Обідати! - пролунав голос старої.

- У вас буде чудова нагода поласувати смачнющим борщем, - сказала Соломія, і сестри, засміявшись та побравшись за руки, побігли впідстриб до хати.

Подався за ними й Бумблякевич, розмірковуючи над оповідкою карлиць. Чи є в ній хоч крихта правди? Можуть його просто стригти під каламар своїми вигадками. Мабуть, відомо їм більше, ніж кажуть.

Він опустив ложку в миску з борщем і побачив, як море збурунилося і вдарило хвилями в береги. Червоні корали ярини заблимали лютими очицями в глибині дна, табуни сріблястих і золотавих рибок заметалися в пошуках сховку і залягли в густому намулі. Малюсінька, мов мачинка, русалка вистрибнула на ложку і, з'їхавши по ній, наче по ковзанці, шубовсьнула в червоне море.

Стара налюбуватися не могла, з яким завзяттям він уплітає борщ. Проте ЇЇ доньки ледве подолали кілька ложок і відсунули миски від себе.

Після борщу зійшло малинове сонце макітри з пирогами, що потопали у смальці серед рятувальних кругів смаженої цибулі. Карлиці скривилися, але Бумблякевич накинувся на макітру так, що стара не втрималася:

- Ой-ой-ой, - похитала вона головою. - Як би я хотіла
мати такого зятя!

Дівчатка пирснули зо сміху і стали шептатися зовсім як підлітки, блискаючи очима і скалячи білі зуби. Вони отримували велике задоволення, стежачи за тим, як Бумблякевич наминає пироги, а стара навіть підперла рукою щоку і завмерла з замріяним виглядом. Либонь її уява вже малювала родинний затишок з коханим зятем, що прибере до рук цих трьох розбриканих кіз. З якою насолодою тоді вона чаклуватиме над таємним варивом борщу, знаючи достеменно, що ніхто вже не понесе цей борщ виливати, а спожиє його з повагою і вдякою.

- Пироги такі схожі на домовини, а борщ на кров... -
промовляла вона. - І се наші національні страви... Які
страви, така й доля народу - всенька залита борщем,
вкрита варениками...

Від цих її слів у гостя виникло відчуття, що пироги мають незвичайну начинку, що там усередині причаїлося щось інше - дивне і несподіване, але водночас тривожне, і ця тривога не дозволяла йому розтинати пиріг видельцем, брав його цілим, і тільки в роті вже роз­кушував. Та чомусь здавалося, що язик кожної миті може поранитися об шаблю чи списа того, хто там похований, того, хто ворушиться і намагається розтулити домовину руками зсередини, розпачливо стогнучи. Уявляв себе велетенською могилою, що ликає труни. Одну за одною, одну за одною... Труни вилискували від тлущу, і вилася над ними пара - а може, то небіжчики видихали останки

своїх душ, і вони підносилися вгору, щоб перед самі­сінькими очима затанцювати ритуальний танок.

Коли наситився і запив кисляком, стара вже не стримувала свого захвату і, підскочивши до нього, обслинила щоку.

- Горобчику ви мій! Дай вам Боже здоров'я! Ох і
втішили ви мене нарешті, стареньку. А то ці бзикавки
тільки глумляться.

Емілія сонливо потяглась і проплямкала:

- Щось мене дрімота розібрала...

- І мене, - й собі потяглась Лідія.

- І мене, - широким ротом позіхнула Соломія.

- Певне, й ви стомилися? - спитала стара в гостя. -Може, підете спічнути?

Бумблякевич стлумив позіх язиком та щелепами і кивнув.

- Але в мене є золота ідея! - раптом сплеснула в долоні Емілія. - Чому б нам усім разом не піти на ставочок? Там повно сіна - можна подрімати, а в ставочку покупатися, що?

- На ставок! На ставок! - застрибали сестри.

- Зробіть уже їм приємність, - попросила стара гостя,

- підіть із ними на ставок. Там і справді чудесно... Хоч я
вам і в хаті постелила.

- А де морець? - спитав Бумблякевич.

- Ага, де морець? - спитала Емілія і глянула у вікно. -Я тут його поклала.

- Кого шукаєте? - наставила вухо стара.

- На вікні лежало сірникове пуделко, - сказала Лідія.

- Де воно?

- А-а, пуделко? Та ж я прибрала. Гість прийшов - треба
прибрати. Я й прибрала.

Бумблякевич витер спітніле чоло і подумки сказав собі: спокійно.

- Куди? Куди прибрала?! - заметушилися сестри.

- Та куди ж - на сміттярку. То ж порожнє було пуделко.

- А я хотіла зробити його капітаном, - зітхнула Соломія.

- Горе! Горе! Горе! - заквилила Лідія і налила собі повний келих вина.

- Тепер він пропав у горах сміттярських - на віки вічні...

- Ти завше! Завше робиш усе навпаки! - крикнула Емілія до матері і перекинула їй макітру з пирогами на голову. Пироги розбіглися враз на всі сторони, а макітра налізла на самі очі.

- Такі в мене доньки, бачите? - схлипнула стара. -Пальцем об палець за цілий день не вдарять, пилинки не здують, а тільки й знають, що мене поганяти та збиткуватися... Якесь нещасне пуделко викинула на смітник - і от маєш тобі... Все, вмру я тепер вам на злість. Піду до пана бургомістра, нехай мені дасть такий квит, що я вмерла, і вмру. Буду мертва тут жити. Ніхто вже до мене нічого не матиме. Буду мертва тинятися покоями, скиглити і завивати, яко справжній дух, і хитати фіранками, скрипіти підлогою, траскати дверима, дзеленчати ланцюжками, хлюпати водою...

- Прекрасно! - сказала Емілія. - Може, хоч тоді перестанеш виварювати свої дурнуваті борщі. Ходімо, мої любі!

Бумблякевич подався за карлицями, вирішивши, що подібні сцени, мабуть, частенько тут відбуваються і втручатися не варто.

З

Сад, здавалося, не мав кінця. Деколи доводилося достоту продиратися через виноградне галуззя, нарешті гущавина проріділа і попереду зблиснула смуга води. Небавом опинилися вони на просторій галявині, сонце щедро її заливало і тіні не мали сюди доступу. Посеред галяви яскрів ставок з білим лататтям. Вода була прозора,

але зовсім безживна. Не побачив у ній жодного тремтіння - стояла в якомусь сомнамбулічному безруху, а в її глибинах не виднілось ні риб, ні пуголовків, ані жодного жучка... Не видно було й водоростей.

- Риби скаламучують воду, - промовила Емілія.

- Жаби так гидко квакають і не дають уночі спати, -сказала Лідія.

На березі лежали купи сіна, і запах його відразу полонив Бумблякевича, скинув сорочку, роззувся і впав горілиць.

- Я хочу купатися, - сказала Емілія.

- Ну, то розбирайся і стрибай у воду, - не знати чого засміялася Лідія.

Емілія подивилися на Бумблякевича і відвела очі вбік:

- Я соромлюся.

- Можеш не соромитися. Наш гість уже в такому віці, що мусив бачити всі наші жіночі зваби, - відказала Соломія і рішуче скинула сукенку.

Під сукнею була зовсім гола і нагадувала синюшне курча. Аби не виявитися неґречним, Бумблякевич не відвернувся, а продовжував спокійно розглядати це майже безстатеве сотворіння, бо була вона спереду зовсім пласка, а на місці грудей темніли скромненькі прищики, як дві медальки, а нижче все було настільки гладке, що хоч бери та прасуй на ній. Зате між стегнами чорніла густа копиця, і то була, мабуть, уся її зваба, бо під нею між стегон виднілася широка щілина, крізь яку прозирався протилежний берег ставка. Дві худі павукоподібні кінцівки вигиналися мало не дугою. Бумблякевич подібне чудо бачив лише на фотографіях з Бухенвальду.

В Соломії його оглядини викликали сміх, і вона гукнула до сестер:

- Чого ж ви? Чи я сама мушу за всіх відробляти?
Лідія, роблячи бозна-які гримаси на обличчі, скинула

сукенку і явила єдиному мужчині ті ж самі скарби, що і її молодша сестра. Була тільки дещо ширша в клубах, від

чого щілина між ногами утворилася такою, що там завиграшки вмістилася б і третя нога.

Черга дійшла до Емілії. Але й тут жодних несподіванок природа не викохала для Бумблякевича. Хіба що ноги в старшої сестри були геть зарослі темним волоссям і це повинно б свідчити про неабияку жагу.

Три каракатиці простягли руки до нього і про-вуркотіли:

- Ходіть з нами! Ходіть до нас! Не соромтеся! Ха-ха!
Він соромиться!

І з реготом одна по одній стрибнули у воду, підібгавши під себе ноги, як справдешні жабенята. Бумблякевич звівся, нерішуче затупцяв на місці, але таки скинув штани і в довгих квітчастих майтках дав нурця, аж весь ставок сколихнувся і обурено вдарив хвилями у всі свої береги.

У воді карлиці гайсали і плюскотіли, мов навіжені, весь час пориваючись і Бумблякевича залучити до своїх забав, але той щоразу випорскував від них, поки врешті не стомився, і міцні руки і ноги карлиць оплели його всього так, що вже й ворухнутися не міг.

То вже не виглядало на забаву. Чув на тілі своїм поцілунки і покусування зубів, чув, як хтиво його обмацують тонюсінькі пальці, як гладять і пестять всюди, де лише можна, а ніжки труться і притискаються до нього усе тісніше. Ось уже чиясь допитлива рученька пірнула куди слід, і Бумблякевич, котрий ще хвилю тому був твердо певен, що сила його чоловіча ніколи не по-двигнеться на ці скелети, обтягнені шкірою, раптом почув, як збурюється вона і під умілими пальчиками ви­прямляється на втіху і захват карлиць. Уже не одна, а три рученьки гайсували по його добрах та так фахово, наче б усе життя тільки те й чинили, що прутнів укоськували, наче диких мустангів.

- Тру-ру-ру! Пі-пі-піп! Ту-ту-тут! - завищали воднораз
карлиці і, здерши з нього майтки, шпурнули їх на берег.

Спочатку з розгону настромилася на нього Емілія, і

Бумблякевич з подивом відчув, що, незважаючи на свої бухенвальдові форми, виявилася для нього якраз упору. Гецкала просто з невірогідною швидкістю, наїжджаючи так рвучко, що аж вода пінилася і скипала довкола них.

Заплющив очі, щоб не бачити виряченої мармизи і спробував уявити себе турецьким султаном, але малі чортиці так нестримно галасували, що ніяк не можна було зосередитися. Тим двом, молодшим, раптом видалося, що Емілія забагато вже гарцює, і хтозна, чи в кавалера сили вистачить на решту, а всім же хотілося порівну. Отже, почали вони здирати старшу сестру, але це виявилося нелегкою справою. Несподівано так розґзилися, що Бумблякевич не встояв на ногах і пішов під воду.

Пирхаючи та чхаючи, вибрався на берег, підібрав майтки, викрутив і розвісив на кущі шипшини.

Скидався тепер на якогось римського патриція, що влаштовує собі розпусні забави зі жрицями кохання. Шкода лише, що ті жриці кохання більше схожі були на жриць смерти.

Ось вони усі троє вилазять навкарачки з води. Боже, яке жахіття! Карлиці розпустили волосся і зовсім втопилися в ньому. Сунули на Бумблякевича справжні чорні пугала з вищиреними зубами й палаючими очима, три роз'юшені упириці, спраглі крови, ласі м'яса.

З переляку запорпався в сіно і насторожено стежив за їхнім повільним наступом. Що вони хочуть вчинити з ним? Розірвати на кусні? Роздерти до нутрощів? Це була плата за те, що виведуть до замку. Але якщо заплющити очі й уявляти собі, скажімо, Лютецію, або Мальву Ланду, то можна зажити цілком небесного задоволення. Мальво, пробач мої постійні падіння на шляху до тебе, я знаю, очистиш мене від гріхів і блуду, визволиш з пекла, і я засіяю лотосом на твоїй бурштиновій долоні. Лютеціє, чекай на мене вірно, я вже лечу до тебе, я вже маю тебе у своїх обіймах уявних, я припадаю до твого лона і слухаю музику чистих джерел...

- А-а-а-а! Гр-р-р-р! Гарррр! Уа-уа-у-у!

То не грім загримів, не блискавка заблискала, не земля розверзлася... То не вітер дерева пригнув, не вулкани вибухнули, не гурагани промчали... То три зацні панни-милоданни, три горлички залюблені, три мавки, знетямлені від кохання, накинулися на свого лицаря, пана свого Бумблякевича, повергли його горілиць і заходилися ласувати, від розкоші чавкаючи, сьорбаючи, слиною сходячи...

І здалося вже бідолашному, що ті фурії, заковтуючи прутня, можуть, не хотячи, і його самого заковтнути -такі уже в них глибоченні ротиська виявилися, так уже вони втягували в себе, що було враження, наче напало на нього три лютих пилосота і висмоктують всю живу силу від чубка до п'ят... Коли ледь-ледь розплющив повіки, то з радістю побачив чисте небо угорі - воно не розсипалося на скалки, не пропало, вистояло всі буревії і грози... Розплющив очі повністю - побачив як високо підстрибує Лідія, а дві сестри пестять його і лизькають, наче цукерку. Лідія злітала вгору, і разом з нею злітало чорне волосся, воно вкривало її так надійно, що всі потворні частини тіла пропали, і піймав себе на тому, що дивиться вже на неї без огиди, ба більше, тепер чомусь забаглося побачите голе тіло карлиці, і він розгорнув руками теє волосся й уздрів Саудівську Аравію - жовті ласкаві піски, мерехтливі і пильні, готові у будь-який мент засмоктати тебе й поглинути, дві молоді оази, зволожені дощем і осяяні сонцем, а внизу чи то оманливий Оман, чи то ебеновий Йемен, весь оточений фініковими пальмами, там добувають нафту, помпують її невпинно й нема їй кінця, о Оман, о Аллах, бісмаллах, Аллагі акбар Магомет расул -

во їм 'я Аллаха милостивого милосердного нехай буде мені опорою! слава Аллахові всемогутньому і великому щедрому і милосердному що сотворив стільки народів

і племен і дарував їм у творінні своєму різні звичаї

і різні обличчя і навчив їх у мудрості своїй звершувати

дивовижні справи!

Оман караван - зупиніться на хвилю!

тут десь стояв намет моєї коханої -

поміж Ад-Дахуль і Гаумаль - кохання заповнило очі мої

сльозами що збігали по обличчю й спадали аж на піхву

меча о! скільки чудових ночей я з нею пробув

особливо та ніч у Царат Джуль-Джуль -

се була ніч коли я забив для неї білу антилопу -

тіло її мов гладенька поверхня яйця струсьового

шия схожа на шию білої антилопи

і тим вродливіша що менш оздоблена -

а на плечі спадало волосся

як вугіль чорне й густе наче сплутані звої пальмового листя -

ноги мов стебло папірусу що виростає з води -

вся вона мов сполохана газель з Аль-Мікрату -

Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс!

Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс!

Зблисло сонце, тисячами стріл вп'ялося в очі, зойкнула і застогнала Лідія, повалилася безсило, звиваючись і розвиваючись, мов ящірка, видобуваючи скавуління з себе і стогін глибокий, мов з дна колодязя...

На місце її інша вершниця вистрибнула - наймолодша Соломія - і помчала диким чвалом через усі пустелі й степи, підганяючи спіненого оґера. Вся в розкошланих нетрях волосся, крізь яке раз по раз прозирали закличні вогні очей і розпашілих вуст.

Руки простяг і розгорнув темне сплетіння орхідей і побачив індійську пагоду, витесану зі слонової кости, вся вона оздоблена тілами коханців, білими і тендітними, що в обіймах забули про світ і змилили день з ніччю. Та кохались вони не лише між собою, але кохались також і з білими птахами, котрі пишалися вигинистими шиями, довгими стрункими ногами і пінявими хвостами. Кохалися з птахами на землі й на

високих деревах, в леті між хмар і на хвилях озер, в мерехтінні гірських туманів, надпивши Соми в Ша-ріяна-ваті, силу сили в себе впиваючи, соки Індри розбризкавши - ом! ом! падме хум! -

Агні-Боже тобі приносимо осіянному наш поклін і

молитвослів - ти з води сходиш і з каміння

ти з трави сходиш і з дерева

ти Агні верховний бик ти погонич табунів ти сила мужа -

о! списом своїм вдар темну ніч і викреши блискавку -

о! пролийся дощем Соми випусти соки предивні,

що знають дорогу свою - п 'ємо твоїми вустами -

хвилі меду вуста затопили - обличчя її волосся сховало

наче Раху той ненаситний місяця полонив -

так Ямуна із Гангою святкують

своє злиття і верховними танцями тішать усіх -

о не кричи не стогни і не бійся -

ще квітки ніколи жодна бджола не зламала

хоч якби жаждиво її не топтала -

червоними квітами сандаловою пудрою

і пурпуровими слідами що бетель на зубах зоставив

означене все наше ложе - тиша тепер понад ним

розтулила стиглий мед ночі в якому в язнуть слова -

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Мов поранена ворона затріпотіла Соломія і впала на сіно, в судомі здригаючись і завиваючи, а на місце її злетіла ненаситна Емілія і поплила, наче чорна лебідка -гойдливо і тихо, сливе непомітно ворушачись тілом. Легенький вітерець обережно торкав чорні пір'їни і підганяв, наче човник, її уперед і вперед... розгорнув їй на грудях волосся - побачив плесо озера, а посередині на острівцю китайський палацик під кривульками-соснами, в човниках каталися закохані, тонули у хвилях, а випірнали вже з риб'ячими головами або хвостами, лускою вкриті, а різнобарвні ліхтарики пурхали над водою і осявали все довкіл, але так, що кожен мінився залежно

від світла - то синім ставав, то зеленим, то жовтим, червоним чи білим, а з палацика вийшла фея Місячного Сяйва і заграла на цині плакучім -

Дай Шу-лунь Лі Юй-сі Оуян Сю Чжу Дун-шу Лань Лінь Лю

Лі Цянь Цінь - велике Дао котре можна висловити словами -

то не правдиве Дао а кожне ім 'я яким його наречеш

не буде незмінним і таке воно безіменне стало початком

неба й землі - має вони дві сторони

що походять з одного джерела і те що є у них

спільного називаємо Воликою Тайною - в нічній тишині

Цзіньліна ти скидаєш убір золотий і входиш у води

пролиті із квіток цзіньгао -яз вежі нефритової за тобою

простежив - я кинувся з вежі до тебе - о не ховай за

пелюстками свого обличчя не накривайся крильцями

нічного метелика - я вже піднімаю свої бойові хоругви

на яких затремтіли розшиті дракони - і йду у наступ

хоч і пергою золотою очі мені сліпить -

я в тебе в "іжджаю на гарячім коні

в нього грива палає вогнем - я рву твої квіти топчу сади

зриваю усі фіранки і штори змітаю шовкові пологи

скидаю в ущелини дзеркало

ниви твої скороджу мечем і висаджую птахів